Розкурила козаковi дiвчинонька люльку

РОЗКУРИЛА КОЗАКОВІ ДІВЧИНОНЬКА ЛЮЛЬКУ
 
Ой чи чула, чи не чула,
Як я тебе кликав,
Як я тобі кукурудзу
Попід носа тикав.
           (54; П. Чуб., стор. 102)
 
   Кожна людина живе у світі своїх уподобань, і, як свідчить прислів’я: «У кожного свій смак». Це стосується майже всього. Щодо зазначеної теми – оральний живаскус не є винятком.
   Одним це не подобається:

Де не просять, не вчащай,
Де не просять, не бувай.

...а іншим –

Гей, козаче, любесенький,      
Мій голубе сизесенький,
Потанцюй зо мною, як можеш,
Пожартуй собі, як хочеш,
За твою я працю тую
Все, що маєш, розцілую.

Як не люблю тебе, скарай мене, Боже!
Буду тебе цілувати, поки сон не зможе.
Не стій же ти, не ворочайся:
Чого хочеш попроси, не соромляйся.

   Церква засуджувала оральний живаскус. Із сповідальних требників ХІV століття довідуємось: «Кто соромные уды дает лобызати женам своим и сами лобызают соромные уды жен своих – 2 года сухо есть».
   Народна мораль ставилася лояльно до подібного роду пестощів.
   Ось що запальні парубки бадьоро виспівують:

Ми знаємо, де цілують:
Межи очі – удовиці,
Молодиці – межи циці,
А дівчата – межи лядва.

   Історична пісенна спадщина донесла до нас кілька варіантів пісні про червону люльку. У пісні йдеться про те, що в козака розбилася червона люлька. От він «пішов до Києва люльки купувати, знайшов люльку червоную – ні з ким сторгувати». (Чи треба козакові помічника, щоб вибрати собі люльку?) І таки знайшлася «чорнявая» дівка, яка сторгувала козакові «червоную люльку», а потім ще й допомогла йому тую «червоную люльку» розкурити.

На тім куті на юлиці
Та й на переюлку
Розкурила козакові
Дівчинонька люльку.
За люлечку – копієчку,
А за тютюн – гроші.
– Кури, кури, мій чорнявий,
Правдивий, хороший.
                (4, стор. 166)

   Люлька – гордість козака, символ його честі. Дати жінці розкурити козацьку люльку – ганьба. Значить, тут ідеться про іншу «люльку» й інший «тютюнець».

Ходить козак коло проса;
За ним дівка гола, боса
На рукаві люльку носить,
У дівчини губки просить:
«Ой дай мені, дівчино, губки,
викресати вогню до люльки».
                (1, стор. 115)

   Хведір Вовк у своєму зібранні сороміцьких народних пісень наводить такий текст:

В зеленій діброві
Козак сіно косить,
Йому дівчина
Водиці приносить;
А він за поясом
Собі люльку носить,
В молодої дівчини
Тай губки просить:
«Дай, дівчино, мені своєї губки!»
«Не можна, козаче, дати,
Тра перше матінки спитати,
Чи можна козакові дати?»
«Дай же, доню, та й не боронись,
Ручки, ніжки розклади
Та ще й заголись!»
                (54; Хв. Вовк, стор. 153)

   У цьому випадку козак має люльку за поясом і не просить дівку її розкурити, а лише дати «губку» – тобто шукає для своєї «люлечки» конкретне природне прилаштування.
   На мою думку, обидві пісенні історії народних поетів розказані мудро, з добрим гумором.
   Для того, щоб остаточно розвінчати твій сумнів, мій любий читачу, щодо двоякого тлумачення метафори «червона люлька», наводжу текс пісні, яку я записав у  с. Кушугум, що в Запорізькій обл., від місцевого жителя Василя Карнауха). Ось цей текст:

«Одарочко, де ходила?
Де ти люлечку поділа?
Невже й тютюн загубила?»
«Слава Богу, розум мала,
Цілу нічку пильнувала,
І нічого не втеряла.
Красну люльку й тютюнець
Поміж ніжечок сховала!»


(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)