Свiтлина, що врятувала життя

У старому сімейному альбомі Миколи й Надії Демяненків (так записано в паспорті місцевим грамотієм), які живуть у селищі Новотавричеське, там, де колись була центральна садиба радгоспу імені Калініна, зберігається маленький, ще довоєнної пори фотопортрет. Його і в руки брати боязко, настільки він старий. Але він, у буквальному розумінні слова, пройшов через вогонь і воду, вцілів там, де не витримували метал і камінь. І надломи й розриви вицвілого фотопаперу - немов карби на серці людини, яка багато побачила й пережила...

Нічого особливого, робота випадкового заїжджого фотографа: четверо серйозних підлітків у зимових пальтах на тлі пом'ятого, нерівно забарвленого шматка полотна, що закриває убогу стіну мазанки. Серед фотографій в альбомі є й яскравіші, професійніші. Навіть кольорові, на щільному папері фірми "Кодак". Тільки цей знімок, мабуть, найдорожчий. Тому що ціна його - людське життя.

На жаль, єдина людина, яка залишилася в живих із зображених на фотографії, не дуже добре пам'ятає її трагічну історію. Та її ні в чому винити. Часто буває, що ми, зациклені на своїх буденних проблемах, не знаходимо часу для близьких. Роздратовано відмахуємося від їхніх докучливих розповідей. А потім вже й запитати ні в кого.

Нерідко ми бездумно відрікаємося від пам'яті й своїх рідних. Які жалюгідні наші виправдання: мовляв, часи були такі - не про все можна було запитати, та й розповісти хотілося далеко не все. Тим більше дітям, які з властивою їм безпосередністю виносять сімейні таємниці з будинку. Усе це відмовки. Бо хто хоче почути - той завжди почує.

Ця розповідь записана зі слів Надії Йосипівни Демяненко, в дівоцтві - Нетривожко, яка й повідала про історію цієї фотографії і про долю родини свого свекра.

У казенному селі Белицькому, волосному центрі Бердянського повіту Таврійської губернії, прізвище Дем'яненко було не рідкість, і потім, коли селу повернули його історичну назву - Юрківка. Дивуватися нічому, що не будинок - родичі. Були Дем'яненки серед голоти й серед заможних. А сім'я Никифора Дем'яненка і його дружини Векли належала до середняків. Ось чого в них було дійсно багато, так це дітей. Тут Господь не зобидив. Росли вони на радість матері й у допомогу батьку. Працювали важко, до солоного поту, що роз'їдає шкіру й очі, й кривавих мозолів, але досягли багато чого. Господарство стало міцним і багатим. Революцію пережили, громадянську, продрозверстку. Після двадцять першого року стало трохи легше - продрозверстки відмінили, діти виросли, обзавелися сім'ями, робочих рук побільшало. Старший син Михайло вивчився на коваля, а свій коваль у родині - дорогого вартує. До нього зі всієї округи зверталися. А він не відмовляв: кому треба - підсобить, щось виправить, щось наново викує. Знатним став ковалем, не осоромив прізвища. І дружину взяв чудову - Акулину Романівну. Дітки пішли: у 1927 році народилася Ганна, в 1929-му - Віктор.

...Усе пішло прахом водночас. Вимели дочиста все зерно з комори, худобину з двору звели в спільний хлів. Колективізація. Молодим ще нічого: зціпили зуби та мовчали, адже про сім'ї думати треба було. А Никифору куди? Знову на старості в голоту? Ні кола, ні двору. Не витримав. Наклав на себе руки. Потім, правда, подейкували, що то був нещасний випадок - зосліпу старий під поїзд потрапив. Тільки напередодні він, як востаннє, з дружиною та всією родиною попрощався. А незабаром і дружину його Веклу поховали.

А потім не до з'ясувань стало. Почалися важкі роки. Голодомор. Лободу навпіл із соломою їли. Небагато хто пережив цей час. Врятували Михайла і його родину його золоті руки. Владі потрібний був коваль. У 1933-му народилася Ніна. Слабенька була, адже час який. Вона й прожила менше, ніж інші діти. Зовсім молодою померла. А тоді, після голоду, вже до середини 30-х стало трохи краще. Хліб з'явився. Правда, почали ув'язнювати. Але здебільшого начальників, комуністів, тих, хто будував колгоспи, а потім вони ворогами народу виявилися. А коваля не чіпали. Адже виголошувати промови - це не молотом махати, тут уміння особливого не треба. Таких завжди знайти можна. А спробуй хорошого коваля відшукати. У 1937 році народився Микола Михайлович Демяненко - мій майбутній чоловік. А в 39-ому зробили цей знімок. Ось вони: у центрі старша - Ганна. Праворуч від неї чорнявий - Віктор. Зліва - Ніна. А біля Ганни, на табуреті, білявий і чубатий трирічний Миколка.

Життя налагоджувалося. І ситніше стало, й пальто зимове дітворі справили. Дивися, які коміри у дівчат. Цигейка.

...А потім почалася війна. Свекор Михайло 1901 року народження, так що відразу його не взяли. Тільки війна довга була, дійшла й до нього черга. Обійняв дружину й дітей, перехрестився крадькома в бік закритої церкви й пішов на фронт із ополченням. Воював не довго. Розбив їх німець. А хто живий залишився, - в полон потрапили. Євреїв, комуністів і командирів, звичайно, відразу розстріляли, а рядових солдатів прямо в полі, обгородивши дротом, помирати з голоду кинули. І тут виручила Михайла Никифоровича професія. Навіть за колючим дротом потрібен був коваль. Хто з полонених з голоду помер, хто від хвороб, а він, хоч і ноги волочив, усе працював у табірній кузні. Лише коли Червона армія наступати почала, військовополонених німці почали розстрілювати. Тут уже не розбирали - коваль, не коваль. Відведуть десяток убік і стріляють. А інші стоять у колоні, чекають своєї черги. Навколо - конвоїри з собаками та дріт колючий. І навіть кинутися на німців, щоб горло перегризти, сил немає. Зовсім ослабли з голоду. Коли підійшла його черга ставати в десятку, Михайло дістав з кишені ветхої гімнастерки дві фотографії, з якими ніколи не розлучався. Ще з дому. Ті, які взяв із собою на війну. На одній - його Килина, дружина-красуня, на іншій - любимі діти. Він по черзі поцілував обидві фотографії. Попрощався. У цей момент до нього підбіг німець-офіцер і вирвав фотографії з рук. Подивившись на них, німець запитав:

- Хто це?

- Моя родина.

Офіцер протягнув йому фотографії і... несподівано дав відбій розстрілу. А потім Михайла Никифоровича й тих, хто залишився в живих, посадили в ешелон і повезли на захід. Михайло потрапив у Німеччину, працював у кузні в господаря-німця, той підгодовував полоненого-доходягу, захоплюючись його майстерністю.

Лише через рік після Перемоги повернувся Михайло Никифорович у рідну Юрківку й обійняв своїх рідних. Сини, які вже підросли, ніяк не могли зрозуміти, чому посивілий батько плаче, не соромлячись і не приховуючи сліз. А Михайло все гладив їх по голівках. За полон Михайлу Никифоровичу нагород не давали, але й садити не садили. Знову була потреба в ковалеві.

Михайло Никифорович прожив 92 роки, а коли помер, то дружина Акули-на, баба Килина, як її вже всі тоді називали, поклала йому в нагрудну кишеню, ближче до серця, маленьку потерту фотографію. Ту саму, що пройшла з ним усю війну. Фотографія, на якій ще мирне щасливе життя, і вона, Акулина, така молода й красива.

Акулина Романівна пережила свого чоловіка на шість років. Вона й розповіла невістці Надії цю історію.

...Ганнуся померла в 2010 році, залишився син. Віктор помер у 1988-му, три дочки з сім'ями живуть у Нижньовартівську, Архангельську й Запоріжжі, Ніночка померла бездітною в 1969 році, а Миколка, Микола Михайлович Демяненко, колишній тракторист, сімдесяти трьох років від народження, проживає з дружиною Надією в селищі Новотавричеському Оріхівського району. У них четверо дітей - три дочки й син, вісім онуків і ще двоє правнуків! Можливо, для них, як і для багатьох інших, ця історія буде цікава.