ф аско Хоттабича

Жінка з досвідом — це не та, яка хизується а та, котра вміє  прикидатися  недосвідченою.
Фіаско Хоттабича
Люди звикли скаржитись: на  мокрий дощ, на спекотне сонце, на стріли Амура, що без розбору пуляє той стрілець і в молодих, і в старих, і в нежонатих, і в жонатих. Ніхто не знає, коли й де та стріла наздожене, а тому захисту від неї ніякого.
От і у Володимира М. стріла влучила, коли той ішов чи то до магазину, чи то до бібліотеки. Та коли стріла та поцілила Володимира, то він враз забув, куди йшов, а пішов туди, куди повів його Амурчик. Звичайно, то була красуня, якої світ не бачив, то не буду й слів витрачати на опис її краси, а от скільки чоловіків кругом неї в'юнилося, то не перерахувати. Але Вовка мав надію, що вона вибере саме його, тому що стріла Амура йому в серце попала, а інших поцілила кого в руку, кого в ногу, а декого то й взагалі у сідницю. От тому він і наважився підступитися до красуні з такими словами.
- О, незрівнянна моя царице, вершино бажань моїх та океане пристрасті, погляд твоїх чарівних очей позбавив мене сну й апетиту...
- Що-що? — зовсім по-простому запитала вона.
- Я кажу, що зірки обіцяють нам безмежне щастя. Я буду твоїм найпалкішим прихильником, я подарую тобі кохання, якого ніхто не знав.
- Хлопчику, та не пішов би ти під
три чорти зі своїми фантазіями, — сказала вона і подивилась на нього таким
 поглядом, що Вовці стало холодно, ніби він попав на Північний полюс, Чи треба говорити, в яку прірву печалі
потрапив юнак, від якої люди ще не придумали жодних ліків? Хотів у книгах знайти Вовка розраду, але марно. Якось він узяв до рук книжку про великого та могутнього чарівника Гасана Абдурахмана ібн-Хоттаба. Читав він її, але нічого не бачив, бо сльози застилали йому очі. Декілька сльозинок впало на сторінки відкритої книги.
- Чом ти сумуєш, о вельмишановний Волько? — почув раптом юнак чийсь голос. Він аж здригнувся від несподіванки.
— Хто тут? — запитав юнак.
— Це я, Волько, твій вірний слуга, великий Гасан Абдурахман ібн-Хоттаб.
— Старий Хоттабич!
— Так, о мій повелителю!
— Я не твій повелитель, бо мене звати не Волька, а Вовка.
— Нічого. Відтепер ти станеш моїм повелителем, бо я завжди приходжу на допомогу тим, хто потрапив у біду. Розкажи мені про твоє нещастя, і я до¬поможу тобі.
— О, великий чарівниче Гасане Абдурахмане ібн-Хоттабе, навіть тобі не під силу змінити суть людини: з холодної робити гарячу, із злої — добру.
— О, Волько, Волько, ще не було такої справи, якої б я не здужав. Говори.
— Розумієш, я покохав. — і юнак почав розповідати про те, як він покохав прекрасну дівчину, яка своєю красою затьмарила сонце, як він намагався завоювати її серце, але отримав тільки презирливий погляд.
— О мій повелителю, в цій справі нема нічого складного. Я влаштую все це в один момент. Тільки ось висмикну волосину з бороди та скажу заклинання.
— Зупинися, старий Хоттабичу. Не хочу я ніякого чародійства, дівчина зі своєї волі повинна покохати мене.
— Ну, тоді я тебе зроблю прекрасним принцом, і вона не зможе не покохати тебе, бо принців чекають та кохають усі дівчата.
— Вона покохає не мене, а мій титул та моє багатство. Не хочу я такого кохання.
— Ну, тоді, тоді... я відправлю тебе з нею на Багамські острови. Гаряче сонце, синє море та золотий пісок — це так добре розтоплює жіночі серця.
— Ти мене зовсім не розумієш. Я хочу, щоб вона покохала мене, а не ті блага, які я буду їй доставляти!
— Я тебе не розумію, вельмишановний Волько-Вовко.
— Я теж не розумію. Якщо болять зуби, то можна вирвати хворого зуба, і біль минеться, але коли болить серце, то його ж не вирвеш з грудей.
— Зуби в мене теж колись боліли, але серце ніколи.
— Щасливий ти чоловік. Ти не знаєш, що значить терпіти муки від її байдужості, коли хочеш бачити її, слухати її, килимом лежати біля її ніг.
— Ти хочеш бути килимом?
— Так, килимом, на який би ступала її ніжна ніжка.
— Я це можу зробити, але...
— Роби мене килимом, роби. Я все життя буду вдячний тобі.
— А раптом тобі не сподобається?
— Що ти говориш, Хоттабичу! Бути поруч з нею... Що може бути більшою насолодою? Мерщій роби мене килимом і неси в її спальню.
— Добре, Волько-Вовко, я виконаю твоє бажання. Готуйся, — чарівник висмикнув з бороди волосину, ска¬зав заклинання, і Вовку невідома сила понесла до спальні красуні. Що то було за блаженство! Бачити її, вдихати аромат її парфумів, чути її рівне дихання уві сні. А коли вона ставала своєю ніжкою на килим, то Вовка задихався від захвату.
Старий Хоттабич тим часом знову заліг між сторінками книги. Але минув якийсь час, і спокій чарівника було порушено. Хоттабич почув, як хтось пробує розгорнути книжку.
— Хто тут? — запитав Хоттабич.
— Це я, Волька-Вовка.
— Що трапилось?
— Не можу я цього переносити. Це вище за людські сили.
— Та говори, що сталося?
— Як я помилився! Я ж думав, що тільки вона буде ходити по мені своїми чарівними ніжками, а хто ж по мені тільки не топтався: і худі, і тлусті, і лисі, і бородаті... А вчора, вчора вони удвох валялися по мені, його бридке тіло торкалось її і мене... Я не витримаю цього, я втрачу розум.
— Давай я знову зроблю тебе людиною.
— Не знаю... Я повз до тебе з таким бажанням, а от тепер і не знаю, що мені робити. Якщо я стану людиною знову, то як я її побачу? Що я робитиму без неї?
— Мені боляче дивитись на твої страждання, о вельмишановний Волько-Вовко. Не розумію, через кого ти страждаєш? Вона ж продаж¬на дівка.
— Не смій так говорити!
— Але ж то правда... Я тобі дам багато грошей, щоб ти купив її на ніч.
— О, підлий дідугане, як можеш ти мені таке пропонувати! Я ж кохаю її, і мені потрібна душа, а не тіло. Та що з тобою говорити, пеньок ти неотесаний, — сказав Вовка і поповз знову до спальні красуні.