Воля до влади

Воля до влади (Із глиною в серці)

Обмануті,
здурманені,
знечещені,
із Заповітом у руках та слізьми на блідих очах
топчуть білу травицю
на свій подив та страх…

Забиті,
заколоті буттям,
ситі напівправдою,
з позіханням на волю та  розставленими пріоритетами
лягають у лугах – наче не наситившись кров’ю історії -
спочивають з прапорами в халявах, що з  давніх-давен
оселились в їх комірцях тваринних бажань.

Червоне небо і чорна земля,
блакитні очі та барвисті спідниці –
все це тає на їх долонях( її долоні),
все це співає у душі (неначе одній на двох), -
все це змушує  їх йти на завідому смерть.

І доки існує сила, що колись давно змусила людину забути про власні інстинкти виживання та обома руками схопитись за постійно-останній шанс
– за волю до влади –
- за владу до волі –
не розвести червоних хмар з блакитного небо та не запалити сонцю борошна на чорній землі.

І будуть литись кроваві дощі, що народжуватимуть нові гвинтики у міжусобній боротьбі,
будуть заливатись солоно-гіркими океанами очі та потроху холонути ще колись завмерлі серця,
доки світ не побачить – та хоч таку – істину у насолоді існування та любові( не надмірної любові - не до ближнього, а до останнього скота та напівлюдини).

І згорить до попілу  світ, у якому мир – лише необ’ятна хвилинка між незупинними війнами( внутрішньоособистісними та зовнішніми),
і настане час, коли людина задушить в собі все, що перейняла у тварини –
вб’є в собі батька та матір.

І вже така істота  на півкроку зійде на запізнілий кришталевий корабель в своїх кришталевих чоботях  та обірве задряблий канат поганинського світосприйняття,
назавжди забуде про власні бажання,  спливе до самих зорей та десь там – у незвіданому нині ні розумом, ні відчуттями місці - оселиться у вишневих хатинках,
де так довго із глиною в серці на неї чекала нова форма існування – Надлюдина!