Зневірені, шепочемо вогню,
І молимось на зорі та на вітер.
Долаючи, крізь час, далеку путь,
Десь серце, а десь душу загубивши,
Та хто ж ми є? Промовлено: „Люблю...”
Зневірено, як можна ще любити?
Запитуєш, та знаєш, що вогню
Палання лиш водою загасити,
Лиш смерть підводить підсумки життю,
Дарованого Господом не вбити,
А тому знов і знов вуста: „Люблю!”
Крізь сірі дні, крізь відчаї, крізь битви,
Шепочуть, наче істину із істин,
І в цьому є єдина Божа суть,
Над цілим світом сяюче розлита.
І ми радієм зорям,
сонцю, дню,
А вечором шепочем щось вогню.
Зневiренi, шепочемо вогню...
© Copyright: Борис Смыковский, 2014
Свидетельство о публикации №214092000563
Свидетельство о публикации №214092000563
Рецензии