За буйством осенi...

 * * *
За буйством осені, паланням розмаїтим,
Злітаючи в бентежнім леті вітру,
Приходить незнайома чистота,
Якась негадана вагома світлість,
Мов аркуш, що розкритий для листа,
Передчуттям наповнена величність,
Ознака переміни у світах,
На гострій грані діаманта зблиски,
Що мо’ і є перлиною життя,
Втікаюча, нетривка вічність,
Після якої вже чогось чекать
Немає сенсу, може тільки снігу
Та гуготіння полум’я в очах.

                * * *
Над сивим світом осіда туман,
І сонце сходить в сяєво казкове,
Коли стає завіса золота
Прозорою повільно, загадково.
І хоч недовго тягнеться обман,
Ти віриш, що згасання не останнє.
Здається, що то фея проліта
І щедро сипле дивами та снами.
Ліхтарики пускають по воді,
Пливуть вони, мигаючи свічками.
Наповнити б ліхтариками днів
На цілу зиму серце, дивним сяйвом...

                * * *
Багряним, блакитним горить небокрай.
По білому снігу, дорогою в рай,
Відходить на небо задумлива осінь.
Мовчазно прощення приречений просить.
А серце ще кориться світу земному,
Хоч душу здирає вже вітер з живого.
Нам зуби зціпити,
                та все ж дочекатись,
І довго дивитись,
                і щиро прощати
За сіре розвихрене небо,
                як море,
За світ, що покинемо,
                вже неповторний,
За те, що не буде довіку спокою,
За грізне провіщення, повне любов’ю.