Вишневий сад

А. П. ЧЕХОВ

ВИШНЕВИЙ САД

Комедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ранєвська Любов Андріївна, поміщиця.
Аня, її дочка, 17 років.
Варя, її прийомна дочка, 24 роки.
Гаєв Леонід Андрійович, брат Ранєвської.
Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.
Трофимов Петро Сергійович, студент.
Сімеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.
Шарлотта Іванівна, гувернантка.
Єпіходов Семен Пантелеймонович, конторник.
Дуняша, покоївка.
Фірс, лакей, старий 87 років.
Яша, молодий лакей.
Перехожий.
Начальник станції.
Поштовий чиновник.
Гості, прислуга.

Дія відбувається у маєтку Л. А. Ранєвської.

ДІЯ ПЕРША

Кімната, яка до сих пір називається дитячою. Одна з дверей веде до кімнати Ані. Ранок, скоро зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишневі дерева, але в саду прохолодно, приморозок. Вікна в кімнаті зачинені.
Входять Дуняша зі свічкою і Лопахін з книгою в руці.

Лопахін. Прибув поїзд, слава Богу. Котра година?
Дуняша. Скоро друга. (Гасить свічку.) Вже світло.
Лопахін. Це ж на скільки запізнився потяг? Години на дві, не менше. (Позіхає й потягується.) Оце так я вчинив дурницю! Навмисне приїхав сюди, щоб на станції зустріти, і раптом проспав… Сидячи заснув. От горе… Хоча б ти мене розбудила.
Дуняша. Я гадала, що ви поїхали. (Прислуховується.) Ніби ; їдуть.
Лопахін (прислуховується). Ні… Багаж отримати, те, се…

Пауза.

Любов Андріївна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, якою вона тепер стала… Хороша вона людина. Легка, проста… Пригадую… я, хлопчисько, років п’ятнадцяти… мій покійний татусь ; він на той час торгував на селі у лавці ; ударив мене по обличчю кулаком, побігла з носа кров… Ми тоді разом прийшли за чимось на двір, і він добряче випив. Любов Андріївна, чітко пам’ятаю, ще молодесенька, така худесенька, підвела мене до умивальниці, саме у цій кімнаті, в дитячій. «Не плач, ; каже мені, ; мужичок, до весілля заживе…»

Пауза.

Мужичок… Батько мій, правда, мужик був, а я ось у білій жилетці, жовтих черевиках. Ех-хе! Скільки б ворона не купалась, – лебедем не стане. Тільки й того, що багатий, грошей повно, а якщо помислити й розібратися, ; мужик мужиком… (Гортає книгу.) Читав оце книгу й нічого не зрозумів. Читав і заснув.

Пауза.

 Дуняша. Собаки всю ніч не спали, чують, що господарі їдуть.
Лопахін. Ти що, Дуняшо, така…
Дуняша. Руки трясуться. От-от знепритомнію.
Лопахін. Дуже вже ти ніжна, Дуняшо. І одягаєшся, як панночка, і зачіска теж. Так не можна. Не забувайся.

Входить Єпіходов з букетом; він у піджаці і у вичищених до блиску чоботах на рипах; увійшовши, він випускає  з рук букет.

Єпіходов (піднімає букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняші квіти.)
Лопахін. І квасу мені принесеш.
Дуняша. Слухаю. (Іде.)
Єпіходов. Зараз заморозок, три градуси морозу, а вишні цвітуть. Не можу схвалити нашого клімата. (Зітхає.) Не можу. Наш клімат не може сприяти, як годиться. Ось, Єрмолає Олексійовичу, дозвольте вам додати, купив я собі третього дня чоботи, а вони, смію вас запевнити, скриплять так, що немає ніякого порятунку. Чим би змастити?
Лопахін. Відчепись. Набрид.
Єпіходов. Кожного дня трапляється зі мною якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюсь.

Дуняша входить, подає Лопахіну квас.

Я піду. (Натикається на стілець, той падає.) Ось… (Удає з себе тріумфатора.) Ось бачите, вибачайте на слові, які обставини, між іншим… А що ; прекрасно! (Іде.)
Дуняша. Мені, Єрмолає Олексійовичу, сказати по правді, Єпіходов запропонував руку і серце.
Лопахін. Ат!
Дуняша. Навіть не знаю… Чоловік він лагідний, а тільки іноді як почне говорити, нічого не второпаєш. І хороше, і доволі чуттєво, тільки незрозуміло. Мені він начебто й подобається. Він мене любить до безтями. Чоловік він нещасливий, кожнісінький день що-небудь. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя…
Лопахін (прислуховується). Наче б то, їдуть…
Дуняша. Їдуть! Що це зі мною… холод бере.
Лопахін. Насправді, їдуть. Ходімо зустрічати. Чи пізнає вона мене? П’ять років не бачились.
Дуняша (схвильована). Я зараз упаду… Ой, упаду!

Чути, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша виходять. Сцена порожня. У сусідній кімнаті починається шум. Через сцену, спираючись на паличку, поспішно проходить Фірс, котрий їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї і у високім капелюсі; щось шамкотить, але не можливо розібрати жодного слова. Шум за сценою посилюється. Голос: «Пройдемо тут…» Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з собачкою на ланцюжку, вдягнуті по-дорожньому. Варя в пальто і хустці, Гаєв, Сімеонов-Пищик, Лопахін. Дуняша з вузлом і парасолькою, прислуга з речами ; всі йдуть крізь кімнату.

Аня. Пройдемо тут. Мамо, ти пам’ятаєш, яка це кімната?
Любов Андріївна (радісно, крізь сльози). Дитяча!
Варя. Холодно. У мене руки замерзли. (До Любові Андріївни.) Ваші кімнати, біла та фіалкова, залишилися недоторканими, мамонько.
Любов Андріївна. Дитяча, мила моя, прекрасна кімната… Я тут спала, коли була маленькою… (Плаче.) І тепер я маленька… (Цілує брата, Варю, потім знову брата.) Варя як завжди, на черницю схожа. І Дуняшу я впізнала… (Цілує Дуняшу.)
Гаєв. Поїзд запізнився на дві години. Як вам таке? Які порядки?
Шарлотта (Пищику.) Моя собака й горіхи їсть.
Пищик (здивовано). Це ж треба!

Усі виходять, крім Ані і Дуняші.

Дуняша. Зачекалися ми. (Знімає з Ані пальто, капелюх.)
Аня. Я не спала в дорозі чотири ночі… тепер змерзла дуже.
Дуняша. Ви поїхали у великий піст, тоді був сніг, був мороз, а тепер? Мила моя! (Сміється, цілує її.) Вже так чекала на вас, радосте моя, зіронько… Я скажу вам зараз же, і однієї хвилинки втерпіти не можу …
Аня (в’яло). Знову щось…
Дуняша. Конторник Єпіходов після святої запропонував мені руку і серце.
Аня. Ти все про своє… (Поправляє волосся.) Я розгубила всі шпильки… (Вона дуже стомлена, навіть похитується.)
Дуняша. Я вже не знаю, що й думати. Він мене любить, так любить!
Аня (дивиться на двері своєї кімнати, ніжно). Моя кімната, мої вікна, немов би я й не від’їжджала. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад… О, якби ж то я змогла заснути! Я не спала всю дорогу, мучив мене неспокій.
Дуняша. Позавчора Петро Сергійович приїхали.
Аня (радісно). Петя!
Дуняша. У лазні сплять, там і живуть. Боюсь, каже, завдати клопоту. (Глянула на свій кишеньковий годинник.) Треба їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.

Входить Варя, на ремінці у неї зв’язка ключів.

Варя. Дуняшо, кави скоріше. Матуся кави просить.
Дуняша. Хвилинку. (Іде.)
Варя. Слава Богу, приїхали. Знову ти вдома. (Лащиться.) Душечка моя приїхала! Красуня приїхала!
Аня. Натерпілася я.
Варя. Уявляю!
Аня. Виїхала я на страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта цілу дорогу гомонить, показує фокуси. Навіщо ти нав’язала мені Шарлотту…
Варя. Хіба можна тобі одній їхати, душечко. В сімнадцять літ!
Аня. Приїжджаю у Париж, там холодно, сніг. Французькою володію я жахливо. Мама живе на п’ятому поверсі, приходжу до неї, в кімнаті якісь французи, дами, старий пастор з книжкою, і накурено, незатишно. Мені раптом стало шкода мами, такий жаль, я обняла її голову, стисла руками і не можу випусити. Мама потім все лащилась, плакала…
Варя (крізь сльози). Мовчи, мовчи…
Аня. Дачу свою біля Ментони вона вже продала, у неї нічого не залишилось, нічого. У мене теж не зосталося ні копійки, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, вона вимагає найдорожче. І на чай лакеям дає по рублю. Шарлотта теж. Яша також вимагає собі порцію, жах. Адже у мами лакей Яша, ми привезли його сюди…
Варя. Бачила негідника.
Аня. Ну що, як? Заплатили відсотки?
Варя. Де там.
Аня. Боже мій, Боже мій…
Варя. У серпні будуть продавати маєток…
Аня. Боже мій…
Лопахін (заглядає у двері й мекає). Ме-е-е… (Зникає.)
Варя (крізь сльози). Так би й дала йому… (Погрожує кулаком.)
Аня (обнімає Варю, тихо). Варю, він освідчився тобі у своїх почуттях?
Варя. Я так думаю, нічого у нас не вийде. У нього багато справ, йому не до мене… і оком не кине. Бог з ним, тяжко мені його бачити… Всі кажуть про наше весілля, всі поздоровляють, а насправді порожнеча, все як сон… (Іншим тоном.) У тебе брошка схожа на бджілку.
Аня (з сумом). Це мама купила. (Іде до своєї кімнати, говорить весело, мов дитина.) Я у Парижі на повітряній кулі літала!
Варя. Душечка моя приїхала! Красуня приїхала!

Дуняша вже повернулася з кавником, варить каву.

(Стоїть біля дверей.) День-у-день я, душечко, господарюю і все мрію. Видати б тебе за багатого чоловіка, і я б тоді була спокійною, пішла б собі у пустинь, потім у Київ… у Москву, і так би все ходила по святих місцях… Ходила б і ходила. Благоліпство!

Входить Яша з пледом, дорожнім саквояжем.

Яша (іде через сцену, делікатно). Тут можна пройти-с?
Дуняша. І не впізнаєш вас, Яшо. Який ви стали за границею.
Яша. Гм… А ви хто?
Дуняша. Коли ви виїжджали звідси, я була отакенькою… (Показує від підлоги.) Дуняша, Федора Козоєдова донька. Ви не пам’ятаєте!
Яша. Гм… Агурчік! (Оглядається і обіймає її; вона скрикує і випускає з рук блюдечко. Яша швидко виходить.)
Варя (на порозі, незадоволено). Що тут іще?
Дуняша. Блюдечко розбила…
Варя. Це на добре.
Аня (вийшовши зі своєї кімнати). Слід попередити маму: Петя тут…
Варя. Я наказала його не будити.
Аня (поринувши у спогади). Шість років минуло як тата не стало, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семилітній хлопчик. Мама не винесла, пішла; пішла не озираючись… (Струснулась.) Як я її розумію, якби вона знала!

Пауза.

Петя Трофимов був учителем Гриші, він може нагадати…

Входить Фірс, він у піджаці і білій жилетці.

Фірс (іде до кавника, турботливо). Бариня тут будуть снідати… (Надіває білі рукавички.) Кава готова? (Строго Дуняші.) Ти! А вершки?
Дуняша. О, Боже мій… (Швидко зникає.)
Фірс (порається біля кавника). Ех ти, недотьопа… (Бубонить під ніс.) Приїхали з Парижа… І барин колись їздив у Париж… кіньми… (Сміється.)
Варя. Фірс, ти про що?
Фірс. Чого бажаєте? (Радісно.) Бариня моя приїхали! Дочекався! Тепер хоч і вмерти… (Плаче від радості.)

Входять Любов Андріївна, Гаєв і Сімеонов-Пищик; Сімеонов-Пищик у чумарці з тонкого сукна й шароварах. Гаєв, входячи, руками і тулубом робить рухи, ніби грає у більярд.

Любов Андріївна. Як це? Дай-но пригадаю… Жовтого у кут! Дуплет у середину!
Гаєв. Ріжу в кут! Колись ми з тобою, сестро, спали ось у цій самій кімнаті, а тепер мені вже п’ятдесят один рік, як це не дивно…
Лопахін. Невпинно спливає час.
Гаєв. Кого?
Лопахін. Час, кажу, не стоїть на місці.
Гаєв. Тут пачулями пахне.
Аня. Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір.)
Любов Андріївна. Ненаглядне дитинчатко моє. (Цілує їй руки.) Ти рада, що ти вдома? Мені й досі не віриться.
Аня. Прощавайте, дядю.
Гаєв (цілує їй обличчя, руки). Господь з тобою. Як ти схожа на свою матір! (Сестрі.) Ти, Любо, в її роки була точнісінько такою.

Аня подає руку Лопахіну і Пищику, іде і зачиняє за собою двері.

Любов Андріївна. Вона надто втомилася.
Пищик. Дорога, либонь, довга.
Варя (Лопахіну й Пищику). Що ж, панове? Третя година, пора й честь знати.
Любов Андріївна (сміється). Ти не міняєшся, Варю. (Пригортає її до себе й цілує.) Лише вип’ю кави, тоді всі підемо.

Фірс кладе їй під ноги подушечку.

Спасибі, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень і вночі. Спасибі, мій старенький. (Цілує Фірса.)
Варя. Подивитися, чи всі речі привезли… (Іде.)
Любов Андріївна. Невже це я сиджу? (Сміється.) Мені хочеться стрибати, розмахувати руками. (Закриває лице руками.) Раптом я сплю! Бачить Бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози.) Одначе, треба пити каву. Спасибі тобі, Фірсе, спасибі, мій старенький. Я така рада, що ти ще живий.
Фірс. Позавчора.
Гаєв. Він погано чує.
Лопахін. Мені зараз, о п’ятій ранку, у Харків їхати. Такий жаль! Хотів надивитися на вас, поговорити… Ви незмінно розкішна жінка.
Пищик (важко дихає). Навіть погарнішала… одягнута по-паризькому…
Ех, забрали корівку, беріть й батіжок!..
Лопахін. Ваш брат, Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я куркуль, це мене ніскілечки не чіпає. Хай каже. Бажано тільки одне, щоб ви мені, як завжди, вірили, щоб ваші дивовижні, зворушливі очі дивилися на мене, як і раніш. Боже милосердний! Мій батько був кріпаком у вашого діда і батька, але ви, власне ви, зробили для мене колись так багато, що я забув геть чисто все і люблю вас як рідну… більше, ніж рідну.
Любов Андріївна. Я не можу всидіти, не можу… (Підхоплюється і ходить у сильному збудженні.) Я не в змозі пережити цієї радості… Смійтеся наді мною, я дурненька… Шафко моя рідненька… (Цілує шафу.) Столику мій.
Гаєв. А без тебе тут няня померла.
Любов Андріївна (сідає і п’є каву).  Так, царство небесне. Мені писали.
Гаєв. І Анастасій помер. Петрушка Косий від мене пішов і зараз у місті у пристава живе. (Виймає з кармана коробочку з льодяниками, смокче.)
Пищик. Дочка моя, Даринка… вам кланяється…
Лопахін. Мені кортить сказати вам що-небудь дуже приємне, веселе. (Подивився на годинник.) Зараз поїду, ніколи розмовляти… Ну, та я двома-трьома словами. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продається за борги, на двадцять друге серпня призначено торги, та ви не хвилюйтесь, моя дорога, спіть собі спокійно, вихід є… ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток розташовано тільки за двадцять верст від міста, поруч пройшла залізниця, і якщо вишневий сад і землю вздовж ріки розбити на дачні ділянки і віддавати потім у оренду під дачі, то ви будете мати щонайменше двадцять п’ять тисяч річного прибутку.
Гаєв. Вибачайте, казна-що!
Любов Андріївна. Я вас не зовсім розумію, Єрмолає Олексійовичу.
Лопахін. Ви будете брати з дачників щонайменше по двадцять п’ять рублів на рік за десятину, і якщо швидко оголосите, то, ручаюсь чим завгодно, у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, все розберуть. Одним словом, поздоровляю, ви врятовані. Місцезнаходження чудове, річка глибока. Однак, звичайно, слід поприбирати, почистити… наприклад, скажімо, знести всі старі будівлі, цей самий дім, котрий вже ні на що не годящий, вирубати старий вишневий сад…
Любов Андріївна. Вирубати? Милий мій, пробачте, ви нічого не розумієте. Якщо на всій губернії є що-небудь цікаве, більше того, визначне, так це тільки наш вишневий сад.
Лопахін. Визначного в цьому саду тільки те, що він дуже великий. Вишня родиться раз на два роки, та й ту нікуди дівати, ніхто не купує.
Гаєв. І в «Енциклопедичному словнику» згадується про цей сад.
Лопахін (дивиться на годинник). Якщо нічого не придумаємо і ні до чого не прийдемо, то двадцять другого серпня вишневий сад і весь маєток будуть продавати з аукціону. Зважтеся! Іншого виходу немає, клятвенно кажу. Ніт і ніт.
Фірс. У минулі часи, років сорок-п’ятдесят тому вишню сушили, мочили, маринували, варення варили і, бувало…
Гаєв. Помовч, Фірс.
Фірс. І, бувало, сушену вишню возами відправляли до Москву, Харкова. Грошей було! Сушена вишня тоді була м’яка, соковита, солодка, духмяна… Спосіб тоді знали…
Любов Андріївна. А де ж тепер той спосіб?
Фірс. Забули. Ніхто не пам’ятає.
Пищик (Любові Андріївні). Що в Парижі? Як? Їли жаб?
Любов Андріївна. Крокодилів їла.
Пищик. Це ж треба…
Лопахін. До сих пір у селі були тільки пани і мужики, а тепер з’явилися ще дачники. Усі міста, навіть найбільші, оточені тепер дачами. І можна ствердно говорити: дачник років через двадцять розплодиться до надзвичайності. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливий, багатий, розкішний…
Гаєв (збурюючись). Яка дурниця!

Входять Варя і Яша.

Варя. Тут, мамочко, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзвоном відмикає старинну шафу.) Ось вони.
Любов Андріївна. Це з Парижа. (Рве телеграми, не читавши.) З Парижем покінчено…
Гаєв. А ти знаєш, Любо, скільки цій шафі років? Тиждень тому я висунув нижню шухлядку, дивлюсь, а там випалені цифри. Шафу зроблено рівно сто років тому. Як вам це подобається? Га? Можна було б ювілей відсвяткувати. Річ нежива, а все ж таки, як не як, книжкова шафа.
Пищик (здивовано). Сто років… Це ж треба!..
Гаєв. Так… Це річ… (Обмацавши шафу.) Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, котре ось уже більш ніж сто років спрямовано до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний поклик до плодовитої праці не слабшає упродовж ста літ, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду жвавість, віру в краще майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і громадської самосвідомості.

Пауза.

Лопахін. Так…
Любов Андріївна. Ти все такий же, Льоню.
Гаєв (трохи засоромлений). Від більярдної кулі праворуч у куток! Підрізаю в середню!
Лопахін (дивиться на годинник). Мені вже пора.
Яша (подає Любові Андріївні ліки). Може, зараз вип’єте пігулки…
Пищик. Не треба вживати медикаменти, наймиліша… від них ні шкоди, ні користі… Дайте-но сюди… вельмиповажна. (Бере пігулки, висипає їх собі на долоню, дує на них, кладе в рот і запиває квасом.) Ось!
Любов Андріївна (перелякано). Та ви збожеволіли!
Пищик. Всі пігулки проковтнув.
Лопахін. Яка прорва.

Всі сміються.

Фірс. Він був у нас на святі, піввідра огірків з’їли. (Бубонить.)
Любов Андріївна. Про що це він?
Варя. Вже три роки так бубонить. Ми звикли.
Яша. Похилий вік.

Шарлотта Іванівна у білій сукні, дуже худа, стягнута поясом, як сніп перевеслом, з лорнеткою на перезку проходить через сцену.

Лопахін. Пробачте, Шарлотто Іванівно, я не встиг ще привітатися з вами. (Хоче поцілувати у неї руку.)
Шарлотта (віднімає руку). Якщо дозволити вам поцілувати руку, то ви потім забажаєте в лікоть, потім у плече…
Лопахін. Не везе мені сьогодні.

Всі сміються.

Шарлотто Іванівно, покажіть фокус!
Любов Андріївна. Шарлотта, покажіть фокус!
Шарлотта. Не треба. Я спати бажаю. (Іде.)
Лопахін. Через три тижні побачимось. (Цілує Любові Андріївні руку.) Допоки прощавайте. Пора. (Гаєву.) До побачення. (Цілується з Пищиком.) До побачення. (Подає руку Варі, потім Фірсу і Яші.) Не хочеться вас залишати. (Любові Андріївні.) Якщо надумаєте стосовно дач і приймете рішення, тоді дайте знати, я у позичку тисяч п’ятдесят дістану. Серйозно помізкуйте.
Варя (сердито). Та йдіть же, нарешті!
Лопахін. Іду, іду… (Іде.)
Гаєв. Хамло. А втім, пардон. Варя виходить за нього заміж. Це Варин женишок.
Варя. Не говоріть, дядечко, зайвого.
Любов Андріївна. Що ж, Варю, я буду дуже рада. Він хороший чоловік.
Пищик. Чоловік, треба правду говорити… найпристойніший… І моя Даринка… теж каже, що… різні слова каже. (Хропе, але той же час прокидається.) Все ж таки, вельмиповажна, позичте мені… в позичку двісті сорок рублів… завтра за заставною відсотки платити.
Варя (перелякано). Немає, немає!
Любов Андріївна. У мене й справді немає нічого.
Пищик. Знайдуться. (Сміється.) Ніколи не втрачаю надію. Ось, думаю, вже все пропало, загиб, ан глядь, ; залізниця по моїй землі пройшла, і… мені заплатили. А там, дивись, ще що-небудь трапиться не сьогодні-завтра… Двісті тисяч виграє Дариночка… У неї квиток є.
Любов Андріївна. Кава допита, можна й на спочинок.
Фірс (чистить щіткою Гаєва, тоном наставника). Знову не ті штанці наділи. І що мені з вами робити!
Варя (тихо). Аня спить. (Тихо відчиняє вікно.) Вже зійшло сонце, не холодно. Погляньте, матусю: які чудесні дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!
Гаєв (відчиняє друге вікно). Сад білий-білісінький.  Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея іде прямо-прямо, точно протягнута смуга, вона блищить місячної ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?
Любов Андріївна (дивиться у вікно на сад). О моє дитинство, чистота моя! У цій дитячій я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною кожного ранку, і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змінилось. (Сміється від радості.) Увесь-увесь білий! О сад мій! Після темної непогожої осені і холодної зими знову ти молодий, наснажений щастям, ангели небесні не покинули тебе…  Якби зняти з грудей і з плечей моїх тяжкий камінь, якби я могла забути моє минуле!
Гаєв. Наш сад продадуть за борги, як це не дивно…
Любов Андріївна. Подивіться, покійна мама іде садком… у білій сукні! (Сміється від радості.) Це вона.
Гаєв. Де?
Варя. Господь з вами, мамонько.
Любов Андріївна. Нікого немає, мені це здалося. Праворуч, на повороті до альтанки, біле дерево нахилилось, схоже на жінку…

Входить Трофимов у поношеному студентському мундирі, в окулярах.

Який дивовижний сад! Білі масси квітів, блакитне небо…
Трофимов. Любове Андріївно!

Вона озирнулася до нього.

Я тільки вклонюся вам і одразу ж піду. (Палко цілує руку.) Мені наказано було чекати до ранку, але в мене не вистачило терпіння…

Любов Андріївна дивиться з подивом.

Варя (крізь сльози). Це Петя Трофимов…
Трофимов. Петя Трофимов, був учителем вашого Гриші… Невже я так змінився?

Любов Андріївна обіймає його і тихо плаче.

Гаєв (зніяковіло). Годі, годі, Любо.
Варя (плаче). Я ж говорила, Петю, щоб почекав до завтра.
Любов Андріївна. Гриша мій… мій хлопчик… Гриша… син…
Варя. Нічого не вдієш, мамонько. Воля Божа.
Трофимов (м’яко, крізь сльози). Досить, досить…
Любов Андріївна (тихо плаче). Хлопчик загинув, потонув… Для чого? Для чого, мій друже? (Тихше.) Там Аня спить, а я голосно говорю… піднімаю шум… Що ж, Петю? Чому ви так зблякли? Від чого постаріли?
Трофимов. Мене у вагоні одна бабця назвала так: облізлий пан.
Любов Андріївна. Ви були тоді зовсім хлопчиком, милим студентиком, а тепер волосся негусте, окуляри. Невже ви все ще студент? (Крокує до дверей.)
Трофимов. Вірогідно, я буду вічним студентом.
Любов Андріївна (цілує брата, потім Варю). Ну, ідіть спати… Постарів і ти, Леоніде.
Пищик (іде за нею). Значить, спати… Ох, подагра моя. Я у вас залишусь… Мені б, Любове Андріївно, душа моя, завтра вранці… двісті сорок рублів…
Гаєв. А цей все своєї.
Пищик. Двісті сорок рублів… відсотки з заставної сплачувати.
Любов Андріївна. Немає у мене грошей, голубчику.
Пищик. Віддам, голубонько…  Сума незначна…
Любов Андріївна. Ну, добре, Леонід дасть… Ти дай, Леоніде.
Гаєв. Дам я йому, підставляй кишеню.
Любов Андріївна. Що поробиш, дай… Для нього це важливо… Він віддасть.

Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс виходять. Залишаються Гаєв, Варя і Яша.

Гаєв. Сестра не відвикла ще трінькати гроші. (До Яші.) Відійди, шановний, від тебе куркою пахне.
Яша (усміхнено). А ви, Леоніде Андрійовичу, анітрішечки не змінились.
Гаєв. Кого? (До Варі.) Що він сказав?
Варя (До Яші). Твоя мати прийшла з села, з учора сидить в людській, хоче побачитися…
Яша. Бог з нею зовсім!
Варя. Ах, бессоромник!
Яша. Дуже треба. Могла б і завтра прийти. (Іде.)
Варя. Матуся така ж, як була, ніяких змін. Дай лише волю, вона б все пороздавала.
Гаєв. Так…

Пауза.

Якщо проти якоїсь недуги пропонується дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, напружую мозок, у мене багато засобів, дуже багато, а значить, врешті-решт, жодного. Добре було б отримати від когось спадок, от якби видати нашу Аню за багатія, не погано було б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Адже тітка дуже, дуже багата.
Варя (плаче). Якби-то Бог у поміч.
Гаєв. Не реви. Тітка дуже багата, але нас вона не любить. По-перше: сестра вийшла заміж за присяжного повіренного, не дворянина…

Аня з’являється в дверях.

Вийшла за не дворянина і вела себе, не можна сказати, щоб дуже доброчесно. Вона гарна, добра, славна, я її дуже люблю, але, яким би чином не вигадувати пом’якшувальні обставини, все ж, треба признатися, вона розпутна. Це відчувається в кожнім її русі.
Варя (шепоче). Аня стоїть у дверях.
Гаєв. Кого?

Пауза.

Дивно, мені щось у праве око попало… погано став бачити. У четвер, коли я був у повітовому суді…

Входить Аня.

Варя. Чого ти не спиш, Аню?
Аня. Не спиться. Не можу.
Гаєв. Крихітко моя. (Цілує Аніне лице, руки). Дитятко моє… (Крізь сльози). Ти не племінниця, ти моє анголя, ти для мене все. Вір мені, вір…
Аня. Я вірю тобі, дядю. Тебе всі люблять, поважають… але, милий дядю, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти говорив тільки-но про мою маму, про свою сестру? Для чого ти це говорив?
Гаєв. Так, так… (Її рукою закриває свое обличчя). Насправді, це жахливо! Боже мій! Боже, спаси мене! Сьогодні я промову тримав перед шафою… так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, що нерозумно.
Варя. Правда, дядечко, вам слід мовчати. Мовчіть собі, і все.
Аня. Якщо будеш мовчати, тобі ж самому буде спокійніше.
Гаєв. Мовчу. (цілує руки у Ані і Варі.) Мовчу. Стосовно справи. У четвер я був у повітовому суді, ну, зійшлася компанія, зав’язалася розмова про те про се, п’яте-десяте, і здається, є можливість влаштувати позику під векселі, щоб заплатити відсотки в банк.
Варя. Якби Господь допоміг!
Гаєв. У вівторок поїду, ще раз побалакаю. (Варі.) Не реви. (Ані.) Твоя матуся поговорить з Лопахіним, він, звісно, їй не відмовить… А ти, як відпочинеш, поїдеш у Ярославль до графині, твоєї бабусі. Ось так і будемо діяти з трьох кінців ; і справа наша візьме гору. Відсотки ми заплатимо, я певен… (Кладе в рот льодяник.) Честю моєю, чим хочеш, клянусь, маєток не буде проданий! (Збуджено.) Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назови мене тоді поганим, безчесним чоловіком, якщо я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь!
Аня (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядю, який розумний! (Обіймає дядю.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!

Входить Фірс.

Фірс (з докором). Бога ви не боїтесь! Коли ж спати?
Гаєв. Зараз, зараз. Ти іди, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь. Ну, дітки, баю-бай… Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю.) Я людина вісімдесятих років… Не хвалять той час, та все ж можу сказати, за переконання мені несолодко було в житті. Ні, недарма мене мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якою…
Аня. Ти знову, дядю!
Варя. Ви, дядечку, мовчіть.
Фірс (сердито). Леоніде Андрійовичу!
Гаєв. Іду, іду… Лягайте. Від двох бортів у середину! Кладу чистого… (Іде, за ним частить Фірс.)
Аня. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати ой як не хочеться, я не люблю бабусю, та все ж я спокійна. Спасибі дяді. (Сідає.)
Варя. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, тобі це відомо, мешкають одні старі слуги: Юхим, Поля, Євстигній, ну й Карпо. От почали вони пускати до себе на нічліг якихось пройдисвітів ; я промовчала. Тільки, чую, пішов поголос, ніби я веліла годувати їх одним лише горохом. Від жадібності, отак… І це все Євстигній… Хай так, думаю. Коли так, думаю, ; зажди. Кличу Євстигнія… (Позіхає.) Приходить… Як же ти, кажу, Євстигнію… дурень ти дурень… (Подивилася на Аню.) Анночко!

Пауза.

Заснула! (Бере Аню під руку. Ходім у ліжечко… Ходімо! (Веде її.) Душечка моя заснула! Ходім…

Ідуть.

Далеко за садом пастух грає на сопілці.
Трофимов іде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.

Варя. Тсс… Вона спить… спить… Ходімо, рідненька.
Аня (тихо, у напівсні). Я так стомилася… усе дзвіночки… Дядю… милий… і матуся і дядя…
Варя. Ходім, рідненька, ходім… (Зникає у кімнаті Ані.) 
Трофимов (розчулено). Сонечко моє! Весна моя!

Завіса


ДІЯ ДРУГА

Поле. Стара, похилена, давно запустіла капличка, біля неї колодязь, велики кам’яні брили, що слугували колись, начебто, надгробками, і стара лава. Видно дорогу, що веде до садиби Гаєва. Відсторонь ; темніючим рядком стрункі тополі: там починається вишневий сад. Вдалині ряд телеграфних стовпів, і далеко-далеко на видноколі ледь-ледь позначено велике місто, яке можна побачити    тільки за гарної, ясної погоди. Скоро заховається сонце. Шарлотта, Яша і Дуняша сидять на лаві; Єпіходов стоїть біля них і грає на гітарі; всі сидять у задумі. Шарлотта в старім капелюсі, вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремінці.

Шарлотта (роздумуючи). У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, ; мій батько і моя мати їздили по ярмарках і давали вистави, дуже хороші. А я стрибала salto-mortale і робила різні вибрики. А коли батьки померли, мене взяла до себе одна німецька господиня і стала вчити. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я ; не знаю… Хто мої батьки, може, вони не вінчані… не знаю. (Дістає з кишені огірок і їсть.) Нічого не знаю.

Пауза.

Так хочеться поговорити, а нема з ким…  Нікого у мене немає.
Єпіходов (грає на гітарі і співає). «Што мнє до шумного свєта, што мнє друзья і врагі…» Як приємно грати на мандоліні!
Дуняша. Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться у дзеркальце і пудриться.)
Єпіходов. Для закоханого безумця, це мандоліна… (Наспівує.) «Било би сєрдце согрєто жаром взаімной любві…»

Яша підспівує.

Шарлотта. Як жахливо співають ці люди!.. Як шакали.
Дуняша (Яші). Все ж таки, яке це щастя побувати за кордоном.
Яша. Безсумнівно. Не можу з вами не погодитись. (Позіхає, потім закурює сигару.)
Єпіходов. Зрозуміло. За кордоном все давно вже облаштовано.
Яша. Само собою.
Єпіходов. Я розвинутий чоловік, читаю різні незвичайні книги, але ніяк не можу збагнути напрямок, чого мені власне хочеться, жити мені чі застрелитися, власне кажучи, проте я завжди тримаю при собі револьвер. Ось він… (Показує револьвер.)
Шарлотта. Скінчила. Тепер піду. (Перекидає через плече рушницю.) Ти, Єпіходов, дуже розумний чоловік і дуже страшний; тебе до безтями повинні любити жінки. Бррр! (Іде.) Ці розумники всі такі дурні, ні з ким поговорити… Все одна, одна, нікого у мене немає… і хто я, навіщо я, невідомо… (Іде неспішно.)
Єпіходов. Власне кажучи, не беручи до уваги інших наук, я маю висловитися про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без співчуття, як буря до невеличкого корабля. Якщо, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо сьогоді вранці я прокидаюсь, наприклад сказати, дивлюсь, а в мене на грудях величезний павук… Оттакенний. (Показує обома руками.) А ще квасу візьмеш, щоб напитися, глянеш, а там, що-небудь найвищого ступеня непристойності, щось подібне до таргана. 

Пауза.

Ви читали Бокля?

Пауза.

Я бажаю потурбувати вас, Євдокіє Федорівно, на пару слів.
Дуняша. Кажіть.
Єпіходов. Мені бажано з вами наодинці… (Зітхає.)
Дуняша (зніяковіло). Гаразд… тільки спершу принесіть мені мою тальмочку… Вона біля шафи… тут сирувато…
Єпіходов. Добре-с… принесу-с… Тепер я знаю, що мені робити з моїм револьвером… (Бере гітару й іде, награваючи.)
Яша. Двадцять два нещастя! Нерозумний чоловік, між нами кажучи. (Зіває.)
Дуняша. Не приведи Господи, застрелиться.

Пауза.

Я почала хвилюватися, вся тремчу. Мене ще дівчинкою взяли до панів, я вже відвикла від простого життя, ось руки білі-білі, як у пані. Ніжною стала, такою делікатною, благородною, всього боюсь… Дуже страшно. Якщо ви, Яшо, обдурите мене, то я не знаю, що буде з моїми нервами.
Яша (цілує її). Агурчік! Звичайно, кожна дівчина повинна себе пам’ятати, я більш за все не полюбляю, коли дівчина поганої поведінки.
Дуняша. Я палко покохала вас, ви освічений, можете про все розмірковувати.

Пауза.

Яша (зіває). Да-с… Як по мені, то воно так: якщо дівчина кого любить, то це означає, що вона розбещена.

Пауза.

Приємно викурити сигару на свіжому повітрі… (Прислуховується.) Сюди йдуть. Це пани…

Дуняша поривчасто обіймає його.

Ідіть додому, ніби ходили купатися на річку, йдіть цією стежкою, а то зустрінуться і подумають про мене, ніби я з вами на побаченні. Терпіти цього не можу.
Дуняша (тихо кашляє). У мене від сигари голова розболілась… (Іде.)

Яша залишається, сидить біля каплички. Входять Любов Андріївна, Гаєв і Лопахін.

Лопахін. Треба остаточно вирішити, ; час не на нашому боці. Адже питання просте. Згодні ви віддати землю під дачі чи ні? Дайте відповідь одним словом: так чи ні? Тільки одне слово!
Любов Андріївна. Хто це тут курив бридкі сигари… (Сідає.)
Гаєв. Залізницю побудували, і стало зручно. (Сідає.) З’їздили в місто і поснідали… жовтого в середину! Мені б спочатку піти в дім, зіграти одну партію…
Любов Андріївна. Встигнеш.
Лопахн. Тільки одне слово! (Благально.) Та дайте ж мені відповідь!
Гаєв (зіває). Кого?
Любов Андріївна (дивиться в своє портмоне). Вчора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало. Бідна моя Варя з економії годує всіх молочним супом, на кухні старим дають один горох, а я витрачаю якось бездумно… (Упустила портмоне, розсипала золоті.) Ось, посипались… (Їй прикро.)
Яша. Дозвольте, я миттю підберу. (Збирає монети.)
Любов Андріївна. Будьте ласкаві, Яшо. І навіщо я поїхала снідати… Гидкий ваш ресторан з музикою, скатертини пахнуть милом… Навіщо так багато пити, Льоня? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторані ти говорив знов багато і недоречно. Про сімдесяті роки, про декадентів. Кому? Прислузі казати про декадентів!
Лопахін. Так, так, так.
Гаєв (робить помахи рукою). Я непоправний, це очевидно… (Роздратовано Яші.) Що таке, постійно муляєш очі…
Яша (сміється). Я не можу без сміху вашого голоса чути.
Гаєв (сестрі). Або я, або він…
Любов Андріївна. Ідіть, Яшо, залиште…
Яша (віддає Любові Андріївні гаманець). Зараз піду. (Ледь утримується від сміха.) Цієї ж миті… (Іде.)
Лопахін. Ваш маєток збирається придбати багатій Дериганов. На торги, кажуть, приїде особисто.
Любов Андріївна. А ви звідки чули?
Лопахін. Містом ходять чутки.
Гаєв. Ярославська тітка обіцяла прислати, а коли й скільки пришле, невідомо…
Лопахін. Скільки вона пришле? Тисяч сто? Двісті?
Любов Андріївна. Ну… Тисяч десять-п’ятнадцть, і за те спасибі.
Лопахін. Вибачайте, але таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, дивакуватих, я ще не зустрічав. Вам кажуть людською мовою, маєток ваш продається, а ви ніби не розумієте.
Любов Андріївна. Що ж нам робити? Навчіть, що?
Лопахін. Я вас кожний божий день вчу. Кожного дня я кажу одне й те саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це невідкладно, першочергово, ; скоро аукціон! Зрозумійте! Раз і назавжди, як ножем відріжте, щоб були дачі, таким чином грошей вам дадуть скільки завгодно, і ви тоді врятовані.
Любов Андріївна. Дачі і дачники ; це так вульгарно, пробачте.
Гаєв. В цьому питанні, я твій однодумець.
Лопахін. Я або заплачу, або закричу, або знепритомнію. Не можу! Ви мене замучили! (Гаєву.) Баба ви!
Гаєв. Кого?
Лопахін. Баба! (Хоче йти.)
Любов Андріївна. Не йдіть, прошу вас. З вами якось веселіше…

Пауза.

Я вся в очікуванні, ніби над нами має обвалитися дах.
Гаєв (в глибокій задумі). Дуплет у куток… Краузе в середину…
Любов Андріївна. Як же ми багато грішили…
Лопахін. Які у вас гріхи…
Гаєв (кладе в рот льодяник). Кажуть, що я весь свій капітал проїв на льодяниках… (Сміється.)
Любов Андріївна. О, мої гріхи… Я завжди трінькала гроші, як божевільна, а ще вийшла заміж за чоловіка, котрий робив одні лише борги. Чоловік мій помер від шампанського, ; він дуже пив, ; і на нещастя я покохала іншого, зійшлась, і саме в цей час, ; це було моїм першим покаранням, ; удар у тім’я, ; ось тут на річці… втонув мій хлопчик, і я поїхала за кордон, зовсім поїхала, щоб ніколи не вертатися, не бачити цієї ріки… Я стулила очі, бігла, забувши про себе, а він за мною… безжалісно, жорстко. Купила я дачу біля Ментони, бо ж він захворів там, і три роки я не знала відпочинку ні вдень, ні вночі; хворий вимучив мене, душа моя всохла. Минулого року, коли дачу продали за борги, я подалася в Париж, але і там він умудрився обібрати мене, кинув, зійшовся з іншою, я пробувала отруїтися… Так ніяково, так соромно… І потягнуло раптом в Росію, на батьківщину, до донечки моєї… (Витирає сльози.) Господи, Господи, змилуйся наді мною, прости мені гріхи мої! Не карай мене більше! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижа… Вибачається, благає вернутися… (Рве телеграму.) Ніби десь музика. (Прислуховується.)
Гаєв. Це наш знаменитий єврейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейта і контрабас.
Любов Андріївна. Він ще існує? До нас би його якось погукати, влаштувати вечірку.
Лопахін (прислуховується). Не чути… (Тихо наспівує.) «І за дєньгі русака нємци офранцузят». (Сміється.) Яку я вчора п’єсу дивився в театрі, дуже смішно.
Любов Андріївна. Напевне, немає нічого смішного. Вам не п’єси дивитися, а частіше б заглядати углиб себе. Як ви всі сіро живете, як багато говорите зайвого.
Лопахін. Це правда. Треба відверто казати, життя у нас безглузде…

Пауза.

Мій папаша - мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп’яну, і все дрючком. По суті своїй, і я такий самий бовдур і ідіот. Майже не вчився, почерк у мене поганий, пишу так, що від людей соромно, як свиня.
Любов Андріївна. Одружитися вам слід, мій друже.
Лопахін. Так… це правда.
Любов Андріївна. Хоч би на нашій Варі. Вона хороша дівчина.
Лопахін. Так.
Любов Андріївна. Вона у мене з простих, працьовита, а головне, вас любить. Та й вам, певно, давно подобається.
Лопахін. Що ж? Я не проти… Вона хороша дівчина.

Пауза.

Гаєв. Мені пропонують місце в банку. Шість тисяч річних… Чула?
Любов Андріївна. Де вже тобі! Сиди…

Входить Фірс, він несе пальто.

Фірс (Гаєву). Зробіть ласку, пане, надіньте, а то сиро.
Гаєв (надіває пальто). Як же ти обрид, брате.
Фірс. Нічого, нічого… Вранці поїхали, не сказавши. (Оглядає його.)
Любов Андріївна. Як ти постарів, Фірсе!
Фірс. Щось бажаєте?
Лопахін. Кажуть, ти дуже постарів!
Фірс. Живу давно. Мене одружити збиралися, а вашого родителя ще на світі не було… (Сміється.) А як дали волю, я вже старшим камердинером був. Я не погодився на волю, лишився при панах…

Пауза.

Пам’ятаю, всі радіють, а чому радіють, й самі не знають.
Лопахін. Раніше краще було. В кінці-кінців, лупили сім шкур.
Фірс (не дочув). Ще б пак. Мужики при панах, пани при мужиках, ниньки ж все вроздріб, нічого не втямиш.
Гаєв. Помовч, Фірс. Завтра поїду у місто. Обіцяли познайомити з одним генералом, котрий може дати під вексель.
Лопахін. Нічого у вас не вийде. І не заплатите ви відсотків, будьте певні.
Любов Андріївна. Це він марить. Немає ніяких генералів.

Входят Трофимов, Аня, Варя.

Гаєв. А ось і наші йдуть.
Аня. Мама сидить.
Любов Андріївна (ніжно). Іди, іди… Рідні мої… (Обіймає Аню і Варю.) Якби ви обидві знали, як я вас люблю. Сідайте поруч, ось так…

Усі всідаються.

Лопахін. Наш вічний студент усе з панночками «ходють».
Трофимов. Не ваше діло.
Лопахін. Що ж ти, диваче, сердишся?
Трофимов. А ти не приставай.
Лопахін (сміється). Дозвольте вас запитати, як ви мене розумієте?
Трофимов. Я, Єрмолає Олексійовичу, так розумію: ви багатий чоловік, будете скоро мільйонером. У сенсі обміну речовин необхідний хижий звір, який з’їдає все, що попадеться йому на путі, так само і ти в громаді потрібен.

Всі сміються.

Варя. Ви, Петю, розкажіть краще про планети.
Любов Андріївна. Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову.
Трофимов. Це про що?
Гаєв. Про горду людину.
Трофимов. Ми вчора бесідували довго, але, так ні до чого й не дійшли. В гордій людині, у вашому розумінні є щось містичне. Можливо, ви по-своєму й праві, але, якщо міркувати просто, без витівок, то яка може бути гордість, чи є в ній сенс, якщо людина фізіологічно влаштована хитко, якщо у своїй більшості вона нерозвинута, нерозумна, глибоко нещасна. Треба перестати милуватися собою. Потрібно що ; працювати.
Гаєв. Все одно помреш.
Трофимов. Спірне питання. Можливо, у людини сто органів чуття і з приходом смерті гинуть лише п’ять, відомих нам, а решта дев’яносто п’ять зостаються живі.
Любов Андріївна. Який ви розумний, Петю!..
Лопахін (іронічно). Страшенно! 
Трофимов. Людство іде вперед, вдосконалюючи свої сили. Все, що дотепер є недосяжним для нас, коли-небудь стане близьким, зрозумілим, залишається працювати, допомагаючи всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, в Росії, працюють поки що одиниці. Переважна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки що не здатна. Називають себе інтелігентами, а прислузі кажуть «ти», з мужиками поводяться, як з тваринами, вчаться погано, серйозного нічого не читають, і нічогісінько не роблять, про науки тільки говорять, на мистецтві розуміються мало. Всі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі ведуть бесіди лише про важливе, філософствують, а між тим у всіх на очах робочі їдять дуже кепсько, сплять без подушок, по тридцять-сорок душ в одній кімнаті, скрізь клопи, сморід, сирість, моральний бруд… Це очевидно, всі хороші розмови точаться у нас тільки для того, щоб відвести очі собі й іншим. Покажіть мені, де у нас ясла, про які говорять так багато і часто, де читальні? Про них у романах пишуть, насправді ж їх немає зовсім. Є тільки грязюка, брутальність, азіатчина… Я боюсь і не люблю серйозних фізіономій, боюсь серйозних розмов. Краще будемо мовчати!
Лопахін. Знаєте, я прокидаюсь о п’ятій годині ранку, працюю від світання до смеркання, при мені постійно гроші свої й чужі, і я бачу, які навколо люди. Варто лише почати робити що-небудь, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Буває, коли сон не бере, я думаю: «Господи, Ти дав нам безкраї ліси, неозорі поля, неосяжні обрії і, живучи тут, ми й самі повинні бути по-справжньому велетами…»
Любов Андріївна. Вам знадобилися велети… Вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.

У глибині сцені проходить Єпіходов і грає на гітарі.

(Задумливо.) Єпіходов іде…
Аня (задумливо). Єпіходов іде…
Гаєв. Сонце сіло, панове.
Трофимов. Сонце сіло.
Гаєв (притишено, мовби декламує). О природа, чарівна, чаруюча, ти граєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, котру ми називаємо матір’ю, сполучаєш у собі буття і смерть, твориш і руйнуєш…
Варя (благально). Дядечко!
Аня. Дядю, ти знов!
Трофимов. Ви краще жовтого в середину дуплетом.
Гаєв. Я мовчу, мовчу.

Всі сидять у задумі. Тиша. Тільки чутно, як тихо бубонить Фірс. Раптом лунає віддалений звук, точно з неба, звук струни, що луснула, завмираючий, тужний.

Любов Андріївна. Що це?
Лопахін. Не знаю. Десь далеко в шахтах зірвалося цебро. Але десь дуже далеко.
Гаєв. А може то птах якийсь, щось на зразок чаплі.
Трофимов. Або пугач…
Любов Андріївна (здригається). Так неприємно чомусь.

Пауза.

Фірс. Перед нещастям теж так було: і сова кричала, і самовар гудів безугавно.
Гаєв. Перед яким нещастям?
Фірс. Перед волею.

Пауза.

Любов Андріївна. Ходімо, друзі, вже вечоріє. (Ані.) У тебе на очах сльози… Ти що, дівчинко? (Обіймає її.)
Аня. Це я так, мамо. Нічого.
Трофимов. Хтось іде.

З’являється перехожий, у білім засмальцьованім картузі, в пальті; він злегка напідпитку.

Перехожий. Дозвольте вас запитати, чи можу я тут пройти прямо на станцію?
Гаєв. Можете. Ідіть по цій дорозі.
Подорожній. Чуттєво вам вдячний. (Кашлянув.) Погода прекрасна… (Декламує.) «Брат мой, страдающій брат… видь на Воглу, чєй стон…» (Варі.) Мадемуазель, дозвольте голодному росіянину копійок тридцять…

Варя злякалась, скрикує.

Лопахін (сердито). Усякому неподобству є своя пристойність!
Любов Андріївна (отетеріло). Візьміть… ось вам… (Шукає в портмоне.) Срібла немає… Все одно, ось вам золотий…
Подорожній. Чуттєво вам вдячний! (Іде.)

Сміх.

Варя (перелякана). Я піду… піду… Ох, матусечко, дома людям їсти нічого, а ви йому віддали золотий.
Любов Андріївна. Що ж зі мною, немудрою, робити! Я тобі дома віддам усе, що в мене є. Єрмолає Олексійовичу, позичите мені ще!..
Лопахін. Слухаю.
Любов Андріївна. Ходімо, панове, пора. А ми тут тебе, Варю, зовсім просватали, поздоровляю.
Варя (крізь сльози). З цим, мамо, жартувати не можна.
Лопахін. Охмеліє, іди в монастир…
Гаєв. У мене тремтять руки, давно не грав на більярді.
Лопахін. Охмелія, о німфа, пом’яни мене в твоїх молитвах!
Любов Андріївна. Ходімо, панове. Скоро вечеряти.
Варя. Як він мене налякав. Серце стукотить.
Лопахін. Нагадую вам, панове, двадцять другого серпня буде продаватися вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!..

Ідуть всі, крім Трофимова й Ані.

Аня (сміючись). Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми одні.
Трофимов. Варя боїться, а раптом ми покохаємо одне одного, і цілими днями не відходить від нас. Вона своєю вузенькою головою не може збагнути, що ми вище за любов. Обійти все дріб’язкое і примарне, що заважає бути вільним і щасливим, ось мета і сенс нашого життя. Вперед! Ми йдемо до яскравої зірки, котра палає там вдалині! Вперед! Не відставайте, друзі!
Аня (ляснувши в долоні). Як хороше ви говорите!

Пауза.

Сьогодні тут чарівно!
Трофимов. Так, погода на диво.
Аня. Що ви зі мною зробили, Петю, чому я вже не люблю вишневий сад, як раніше. Я любила його так ніжно, мені здавалося, на всій землі немає кращого місця, ніж наш сад.
Трофимов. Вся Росія ; наш сад. Земля велика і прекрасна, і є на ній багато чарівних місць.

Пауза.

Помисліть, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, ; володарями живих душ, невже ж то з кожної вишні в саду, з кожного листочка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів…  Володіти живими душами ; адже це переродило всіх вас, сущих раніше, нині сущих. Ваша матір, ви, ваш дядя ; вже не помічаєте, що ви живете в борг, за чужий рахунок, за рахунок тих людей, котрих ви не пускаєте далі прихожої… Ми відстали щонайменше років на двісті, у вас немає анічогісінько, немає ставлення до минулого, ми тільки філософствуємо, жаліємось на нудьгу або п’ємо горілку. Це настільки зрозуміло, щоб почати жити дарованим днем, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати це можна виключно стражданням, тільки надзвичайною безперервною працею. Зрозумійте це, Аню.
Аня. Дім, в якому ми живемо, вже давно не наш дім, і я залишу його, запорукою слово.
Трофімов. Якщо у вас є ключі від господарства, ; киньте їх у колодязь і йдіть не озираючись. Будьте вільною, як вітер.
Аня (окрилено). Як гарно ви сказали!
Трофимов. Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще немає тридцяти, я молода людина, я ще студент, але я вже стільки пережив! З приходом зими, я відчував голод, хворів, мене охоплювала тривога, бував бідним, як жебрак, і ; куди тільки доля не носила мене, де я тільки не був! Але попри все, душа моя завжди, кожної хвилини, і вдень і вночі, була сповнена невимовних передчуттів. Я передбачаю щастя, Аню, я вже бачу щасливе прийдешнє.
Аня (задумливо). Місяць зійшов.

Чути, як Єпіходов грає на гітарі ту саму сумну пісню. Десь біля тополь Варя шукає Аню і все гукає: «Аню! Де ти?»

Трофимов. Місяць зійшов.

Пауза.

Ось воно ; щастя, ось воно крокує, підходить все ближче й ближче, я вже чую його поступ. Якщо ми власнооч не побачимо, не впізнаємо його, ; що за біда! Його побачать інші!

Голос Варі: «Аню! Де ти?»

Знов ця Варя! (Сердито.) Неподобство!
Аня. Що ж! Ходімо до річки. Там затишно.
Трофимов. Ходімо.

Ідуть.

Голос Варі: «Аню! Аню!»

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Вітальня відокремлена аркою від зали. Горить люстра. Чути, як у передній грає єврейський оркестр, той самий, про який йшла мова у другому акті. Вечір. У залі танцюють qrand-rond. Сімеонов-Пищик: «Promenade a` une paire!» До вітальні входять: у першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, у другій ; Трофимов і Любов Андріївна, в третій ; Аня з поштовим чиновником, в четвертій ; Варя з начальником станції і т. д. Варя тихо плаче і, танцюючи, витирає сльози. У останній парі Дуняша. Ідуть вітальнею. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» і «Les cavaliers a’ genoux et remerciez vos dames!»

Фірс у фраці приносить на підносі сельтерську воду.
До вітальні входять Пищик і Трофимов.

Пищик. Я повнокровний, зі мною вже два рази удар був, танцювати важко, але, як кажуть, попав у зграю, скавчи не скавчи, а хвостом метеляй. Адже здоров’я у мене коняче. Мій покійний родитель, жартун, царство небесне, стосовно нашого походження казав що древній рід наш Сімеонових-Пищиків тягнеться ніби-то від того самого коня, котрого Калігула посадив у сенаті… (Сідає.) Та ось біда: грошей катма! Голодний собака вірує тільки в м’ясо… (Хропе і той же час прокидається.) Так і я… можу тільки про гроші…
Трофимов. У вашій фігурі й справді є щось коняче.
Пищик. Що ж… кінь хороший звір… коня продати можна…

Чути, як в сусідній кімнаті грають на більярді.
У залі під аркою з’являється Варя.

Трофимов (дратує). Мадам Лопахіна! Мадам Лопахіна!..
Варя (сердито). Облізлий пан!
Трофімов. Так, я облізлий пан і пишаюся цим!
Варя (в гіркій задумі). Найняли музик, а чим платити? (Іде.)
Трофімов (Пищику). Якби енергія, яку ви протягом усього вашого життя витратили на пошуки грошей для сплати відсотків, пішла у вас на щось інше, то, вірогідно, в кінці кінців ви могли б перевернути землю.
Пищик. Ніцше… філософ… найвеличніший, найзнаменитіший… великого ума чоловік, казав у своїх творах, ніби-то фальшиві папери робити можна.
Трофімов. А ви читали Ніцше?
Пищик. Ну… Мені Дариночка говорила. А я тепер у такому стані, що хоч фальшиві папери роби… Післязавтра триста десять рублів платити… Сто тридцять вже дістав… (Мацає кишені, занепокоєно.) Гроші пропали! Загубив гроші! (Крізь сльози.) Де гроші? (Радісно.) Ось вони, за підкладкою… Навіть в піт ударило…

Входять Любов Андріївна і Шарлотта Іванівна.

Любов Андріївна (наспівує лезгінку). Чому так довго немає Леоніда? Що він робить у місті? (Дуняші.) Дуняшо, запропонуй музикантам чаю…
Трофімов. Вірогідніше за все, торги не відбулися.
Любов Андріївна. І музиканти прийшли недоречно, і бал ми затіяли невчасно…  Та, нічого… (Сідає і тихо наспівує.)
Шарлотта (подає Пищику колоду карт). Ось вам колода карт, задумайте будь-яку одну карту.
Пищик. Задумав.
Шарлотта. Тасуйте колоду. Дуже добре. Дайте сюди, о мій милий пане Пищику. Ein, zwei, drei! Тепер пошукайте, вона у вас у боковій кишені…
Пищик (дістає з бокової кишені карту). Вісімка пік, абсолютно вірно! (Дивуючись.) Це ж треба!
Шарлотта (тримає на долоні колоду карт, Трофимову). Кажіть скоріше, яка карта зверху?
Трофимов. Що ж? Хай буде дама пік.
Шарлотта. Є! (Пищику.) Ну? Яка карта зверху?
Пищик. Чирвовий туз.
Шарлотта. Є! (Б’є по долоні, колода карт зникає.) Ах, яка сьогодні хороша погода!

Їй відповідає таємничий жіночий голос, ніби-то з погріба: «О так, погода пречудова, пані».

Ви такий гарний мій ідеал…

Голос: «Ви, мадам, мені теж дуже сподобались».

Начальник станції (аплодує). Пані черевомовице, браво!
Пищик (дивуючись). Це ж треба! Найчарівніша Шарлотта Іванівно… я просто закоханий…
Шарлотта. Закоханий? (Стискає плечима.) Хіба ви можете любити? Guter Mench, aber schlichten Musikant!* (*Хороший чоловік, але поганий музикант. ; нім.)
Трофимов (плескає Пищика по плечу). Кінь ви наш…
Шарлотта. Прошу уваги, ще один фокус. (Бере з стільця плед.) Увага! Дуже гарний плед, я бажаю пустити у продаж… (Трусить.) Чи не бажає хто купувать?
Пищик (вираз подиву). Це ж треба!
Шарлотта. Ein, zwein, drein! (Швидко піднімає спущений плед; за пледом стоїть Аня; вона робить реверанс, біжить до матері, обіймає її, потім швидко прямує до зали під бурхливі оплески присутніх.)
Любов Андріївна (аплодує). Браво, браво!..
Шарлотта. Тепер ще!  Ein, zwein, drein! (Підіймає плед; за пледом стоїть Варя; вона вклоняється.)
Пищик (вираз подиву). Це ж треба!
Шарлотта. Кінець! (Кидає плед на Пищика, робить реверанс і тікає до зали.)
Пищик (швидить за нею). Злодійко… ач яка? Ач яка? (Іде.)
Любов Андріївна. Цей Леонід. Що він робить у місті так довго, не розумію! Адже там все скінчилось, маєток або продано або торги не відбулися, навіщо ж так довго тримати в невіданні!
Варя (намагається її заспокоїти). Дядя купив, жодного сумніву.
Трофимов (насмішкувато). Саме так.
Варя. Бабуся прислала йому довірчий лист, щоб він купив на її ім’я з переказом боргу. Це вона для Ані. Я впевнена, Бог допоможе, дядечко купить.
Любов Андріївна. Ярославська бабуся прислала п’ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім’я, ; нам вона не вірить, ; а цих грошей не вистачило б навіть для того, щоб сплатити відсотки. (Закриває лице руками.) Сьогодні доля моя визначається, доля…
Трофимов (дратує Варю). Мадам Лопахіна!
Варя (сердито). Вічний студент! Вже два рази звільняли з університету.
Любов Андріївна. Навіщо ти сердишся, Варю? Він дражнить тебе Лопахіною. Ну й що? Маєш бажання ; виходь за Лопахіна, він хороший, цікавий… Не хочеш ; не виходь; тебе, душко, ніхто не неволить…
Варя. Я дивлюсь на це діло серйозно, матусю, слід відверто казати. Він хороший чоловік, мені подобається.
Любов Андріївна. То й виходь. Чого чекати, не розумію!
Трофимов. Благоліпство!
Варя (Трофимову). Студенту слід бути розумним! (М’яким тоном, зі слізьми.) Ви стали таким некрасивим, Петю, так постаріли! (Любові Андріївні, вже без сліз.) Тільки от без діла не можу, мамочко. Мені кожну хвилину треба що-небудь робити.

Входить Яша.

Яша (ледь утримується від сміху). Єпіходов більярдний кий зламав! (Іде.)
Варя. Чому Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих людей… (Іде.)
Любов Андріївна. Не дражніть її, Петю, ви ж бачите, вона і без того страждає. 
Трофимов. Дуже вже вона прискіплива, не в свою справу лізе. Все літо не давала спокою ні мені, ні Ані, боялася, як би у нас роману не вийшло. Яке їй діло? До того ж, я не робив нічого, що варте осуду, мені не притаманна розбещеність. Ми вищі за любов!
Любов Андріївна. А ось я, слід думати, нижче любові. (У сильному занепокоєнні.) Чому й досі нема Леоніда? Тільки б знати: проданий маєток чи ні? Нещастя уявляється мені до такої міри невірогідним, а втім, навіть не знаю, що думати, втрачаю певність… торопію… Я можу зараз крикнути, можу дурість зробити. Спасіть мене, Петю. Кажіть же що-небудь, кажіть…
Трофимов. Продали сьогодні маєток, чи не продали ; яка різниця? З ним давно вже покінчено, повернення неможливе, заросла доріжка. Заспокойтеся, дорога моя. Не треба себе дурити, варто хоч раз у житті подивитися правді прямо в очі.
Любов Андріївна. Якій правді? Ви бачите, де правда і де неправда, а я точно втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, бува не тому, що ви молодий, що ви не встигли перестраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитеся вперед, бува не тому, що ви не бачите і не чекаєте нічого страшного, саме тому, що життя ще притаєне від ваших молодих очей? Ви сміливіші, благородніші, глибші за нас, але замисліться, будьте великодушні хоча б на кінчику пальця, помилуйте мене. Адже я народилася тут, тут жили мої тато і мама, мій дід, я люблю цей дім, без вишневого саду я не розумію своє життя, і якщо вже так необхідно продавати, то продавайте і мене разом з садом… (Обіймає Трофимова, цілує його в лоб.) Адже мій син потонув тут… (Плаче.) Пожалійте мене, хороший, добрий чоловіче.
Трофимов. Ви знаєте, я співчуваю всією душею.
Любов Андріївна. Але треба інакше, інакше це сказати… (Виймає хусточку, на підлогу падає телеграма.) Мені сьогодні тяжко на душі, ви не можете собі уявити. Тут мені шумно. Здригається душа моя від кожного звуку, я вся тремчу, а замкнутися у своїй кімнаті не можу, мені одній у тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петю… Я вас люблю, як рідного. Я не замислюючись віддала б за вас Аню, клянусь вам, тільки, голубчику, треба ж вчитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, лише доля переносить вас з місця на місце, це так дивно… Ви згодні? Так? І треба що-небудь з бородою зробити, щоб вона росла якось… (Сміється.) Смішний ви!
Трофимов (піднімає телеграму). Я не бажаю бути красенем.
Любов Андріївна. Це з Парижа телеграма. Кожний день отримую. І вчора, і сьогодні. Цей дикий чоловік в чергове захворів, знов йому зле… Він просить вибачення, благає приїхати… Якщо чесно, мені слід було б з’їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петю, суворе обличчя, та що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, нещасний, а хто там його догляне, хто втримає його від помилок, хто дасть йому вчасно ліки? Не варто приховувати або мовчати, так, я люблю його, це ясно як божий день. Люблю, люблю… Це камінь на моїй шиї, і я іду з ним на дно, але ж я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофимову руку.) Не думайте погано, Петю, не кажіть мені нічого, мовчіть…
Трофимов (крізь сльози). Вибачте за відвертість Бога ради: він же обібрав вас!
Любов Андріївна. Ні, ні, ні, не треба так казати… (Затуляє вуха.)
Трофимов. Він негідник, тільки ви одна не знаєте цього! Він жалюгідний гультяй, нікчема…
Любов Андріївна (стримуючи гнів). Вам двадцять шість років чи двадцять сім, а ви ще гімназист другого класу!
Трофимов. І хай.
Любов Андріївна. Будьте мужчиною, у ваші роки треба розуміти закоханих. І треба самому любити… треба закохуватися! (Сердито.) Адже так! Ви позбавлені чистоти, ви просто чистоплюй, смішний дивак, потвора…
Трофимов (у жасі). Що вона меле!
Любов Андріївна. «Я вище за любов!» Ви не вищий за любов, а так, як ото каже наш Фірс, ви недотьопа. У вашому віці не мати коханки!..
Трофимов (у жасі). Це жахливо! Що вона несе?! (Стрімко іде до зали, схопивши себе за голову.) Це жахливо… Не можу, я піду… (Іде, але той же час вертається.) Між нами все покінчено! (Іде до прихожої.)
Любов Андріївна (кричить услід). Петю, зачекайте! Смішний чоловіче, я пожартувала! Петю!..

Чути, як у прихожій хтось швидко іде сходами, та раптом, з гуркотом падає вниз. Аня і Варя скрикують, але той же час чується сміх.

Що там?

Вбігає Аня.

Аня (не перестаючи сміятися). Петя зі сходів упав! (Швидко зникає.)
Любов Андріївна. Ну й дивак цей Петя…

Начальник станції зупиняється серед зали й читає «Грішницю» О. Толстого. Його слухають, та після кількох продекламованих рядків, коли у прихожій знов залунали звуки музики, він зупиняється. Всі танцюють. Проходять з прихожої Трофимов, Аня, Варя і Любов Андріївна.

Ну, Петю… чиста душа… я прошу вибачення… Ходімо танцювати… (Танцює з Петром.)

Аня і Варя танцюють. Фірс входить, ставить свій ціпок біля бокових дверей. Яша також увійшов до вітальні, дивиться як танцюють.

Яша. Що, дідуню?
Фірс. Нездужається. Раніше у нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті відвідують без особливого бажання. Помічаю, став слабшати. Пан покійний, дідусь, всіх сургучом зцілював, від усіх хвороб. Я сургуч приймаю кожного дня, вже років двадцять, а то й більше; я від нього досі й живий.
Яша. Як ти набрид, діду. (Зіває.) Хоч би поскоріше здох.
Фірс. Ех ти… недотьопа! (Бубонить.)

Трофимов і Любов Андріївна танцюють у залі, потім у вітальні.

Любов Андріївна. Mеrci. Я посиджу… (Сідає.) Заморилася.

Входить Аня.

Аня (схвильовано). Зараз на кухні якийсь чоловік говорив, що вишневий сад вже проданий сьогодні.
Любов Андріївна. Кому продано?
Аня. Не сказав, кому. Пішов. (Танцює з Трофимовим, обоє переміщуються до зали.)

Яша. Це там якийсь старий молов. Чужий.
Фірс. А Леоніда Андрійовича ще немає, не приїхав. Пальтечко на ньому легке, демисезон, того й гляди застудиться. Ех, молоде-зелене!
Любов Андріївна. Я зараз вмру. Підіть, Яшо, довідайтесь, кому продано.
Яша. Та він давно пішов, старий отой. (Сміється.)
Любов Андріївна (з легкою досадою). Чому ви смієтесь? Чому радієте?
Яша. Дуже вже Єпіходов смішний. Пустопорожній чоловік. Двадцять два нещастя.
Любов Андріївна. Фірс, якщо продадуть маєток, куди ти підеш?
Фірс. Куди накажете, туди й піду.
Любов Андріївна. Чому в тебе обличчя таке? Тобі погано? Йшов би, знаєш, спати…
Фірс. Еге… (З усмішкою.) Я піду спати, а без мене тут хто піднесе, хто дасть розпорядження? Один на весь дім.
Яша (Любові Андріївні). Любове Андріївно! Дозвольте звернутися до вас з проханням, будьте так ласкаві! Якщо знов поїдете до Парижа, візьміть і мене з собою, зробіть милість. Тут мені залишатися аж ніяк не можливо. (Озираючись, притишено.) Що вже казати, ви й самі бачите, країна темна, народ розпутний, до того ж така нудота, на кухні годують погано, а тут іще оцей Фірс тиняється, бубонить різні недоречні слова. Візьміть мене з собою, будьте милосердні!

Входить Пищик.

Пищик. Дозвольте запросити вас… на вальсик, розпрекрасна… (Любов Андріївна іде з ним у танок.) Чарівна, все ж таки сто вісімдесят рубликів я візьму у вас… візьму… (Танцює.) Сто вісімдесят рубликів…

Перейшли до зали.

Яша (тихо наспівує). «Поймьошь лі ти души моєй волнєньє…»

У залі фігура в сірому циліндрі і в картатих панталонах розмахує руками і стрибає; вигуки: «Браво, Шарлотто Іванівно!»

Дуняша (зупинилась, щоб припудритись). Баришня велить мені танцювати ; кавалерів багато, а дам мало, ; а у мене від танців йде обертом голова, серце стукотить, Фірсе Миколайовичу, зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що у мене аж дихання перехопило.

Музика звучить тихіше.

Фірс. Що ж він тобі сказав?
Дуняша. Ви, каже, мов квітка.
Яша (зіває). Невігластво… (Іде.)
Дуняша. Мов квітка… Я така делікатна дівчина, жах як люблю ніжні слова.
Фірс. Закрутишся ти.

Входить Єпіходов.

Єпіходов. Ви, Авдотіє Федорівно, не бажаєте мене бачити, ніби я якась комаха. (Зітхає.) Ех, життя!
Дуняша. Що вам треба?
Єпіходов. Безсумнівно, можливо, ви й праві. (Зітхає.) Але, звичайно, якщо подивитися з точки зору, то ви, дозволю собі так висловитися, вибачте за відвертість, абсолютно і остаточно впорядкували мій духовний стан. Я знаю свою фортуну, кожен день зі мною трапляється якесь нещастя, і я до цього вже давно звик, так що з усмішкою дивлюсь на свою долю. Ви дали мені слово, і хоча я…
Дуняша. Благаю вас, потім поговоримо, а зараз залиште мене у спокої. Тепер я мрію. (Грає віялом.)
Єпіходов. У мене нещастя кожен день, і я, дозволю собі так висловитись, тільки посміхаюсь, навіть сміюсь.

Із зали входить Варя.

Варя. Ти все ще не пішов, Семене? Який же ти, либонь, нечемний чоловік. (Дуняші.) Іди звідси, Дуняшо. (Єпіходову.) То на більярді граєш і кий зламав, то вітальнею розгулюєш, як гість.
Єпіходов. Питати з мене, дозвольте вам висловитись, ви не маєте права.
Варя. Я не питаю з тебе, а кажу. Тільки й знаєш, що ходиш з місця на місце, а ділом не займаєшся. Конторника тримаємо, а невідомо ; для чого.
Єпіходов (ображено). Чи я працюю, чи ходжу, чи їм, або ж граю на більярді, про те можуть судити тільки люди розсудливі й старші.
Варя. Ти смієш мені це говорити! (Гнівно.) Ти смієш? Значить, по-твоєму, я нічого не розумію? Забирайся ж геть звідси! Цієї ж миті!
Єпіходов (злякано). Прошу вас висловлюватися делікатно.
Варя (втративши терпіння). Забирайся геть! Геть!

Він задкує до дверей, вона за ним.

Двадцять два нещастя! Щоб духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!

Єпіходов вийшов; за дверима його голос: «Я буду на вас скаржитися!».

А, так ти вертаєшся? (Хапає ціпок, що його зоставив Фірс біля дверей.) Іди… Іди… Іди, я тобі покажу… А, ти ідеш? Ідеш? Так ось же тобі… (Замахується, у цей момент входить Лопахін.)

Лопахін. Дуже дякую.
Варя (сердито і насмішкувато). Вибачте!
Лопахін. Нічого-с. Дуже дякую за приємне пригощання.
Варя. Не варто подяки. (Відходить, потім обертається і лагідно питає.) Я вас не сильно вдарила?
Лопахін. Ні, нічого. Ґуля, одначе, вискочить величезна.

Голоси в залі: «Лопахін приїхав! Єрмолай Олексійович!»

Пищик. Кого я бачу, кого чую… (Цілується з Лопахіним.) Коньячком від тебе несе, милий мій, душа моя. А ми тут теж веселимося.

Входить Любов Андріївна.

Любов Андріївна. Це ви, Єрмолає Олексійовичу? Чому так довго? Де Леонід?
Лопахін. Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде…
Любов Андріївна (хвилюючись). Ну, що? Були торги? Кажіть же!
Лопахін (сконфужено, боячись виявити свою радіть). Торги скінчилися о четвертій годині… Ми запізнилися на поїзд, змушені були чекати до пів на десяту. (Тяжко зітхнув.) Фух! У мене трохи голова обертом іде…

Входить Гаєв; у правій руці у нього покупки, лівою він витирає сльози.

Любов Андріївна. Льоню, що? Льоню, ну? (Нетерпляче, слізно.) Бога ради, скоріше…
Гаєв (нічого їй не відповідає, тільки махнув рукою; Фірсу, плачучи.) Ось візьми… Тут анчоуси, керченські оселедці… Я сьогодні нічого не їв… Скільки я вистраждав!

Двері в більярдну відчинені, чути стук куль і голос Яші: «Сім і вісімнадцять!» У Гаєва міняється вираз, він уже не плаче.

Як я заморився. Даси мені, Фірсе, переодягтися. (Іде до себе через залу, за ним Фірс.)
Пищик. Що на торгах? Розказуй швидше!
Любов Андріївна. Продано вишневий сад?
Лопахін. Продано.
Любов Андріївна. Хто купив?
Лопахін. Я купив.

Пауза.

Любов Андріївна пригнічена; вона б упала, якби не стояла біля крісла й стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, посеред вітальні, виходить.

Я купив! Зачекайте, панове, зробіть милість, у мене в голові затуманіло, говорити не можу… (Сміється.) Прийшли ми на торги, там уже Дериганов. У Леоніда Андрійовича було тільки п’ятнадцять тисяч, а Дериганов зверху борга одразу ж надавав тридцять. Бачу, така справа, я схопився з ним, надавав сорок. Він сорок п’ять. Я п’ятдесят п’ять. Він, значить, по п’ять набавляє, я по десять. Ну й квит. Поверх боргу я надавав дев’яносто, моя взяла. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Регоче.) Боже мій, Господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п’яний, навіжений, що все це мені уявляється… (Тупотить ногами.) Не смійтеся наді мною! О, якби мій батько і дід піднялися з могил і подивилися на все здійснене, як їхній Єрмолай, той, що бігав босоніж у зимку, як цей самий Єрмолай купив маєток, краще за який немає на цілім світі. Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть у кухню. Я сплю, це тільки ввижається мені, це тільки здається… Це плід вашої уяви, покритий мороком невідомості… (Піднімає ключі, ласкаво посміхається.) Кинула ключі, хоче показати, що вона вже не хазяйка тут… (Дзвенить ключами.) Ну й хай.

Чутно, як лаштується оркестр.

Гей, музики, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін ударить сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева! Почнемо зводити дачі, і наші онуки і правнуки побачать тут нове життя… Грай, музико!

Лунає музика. Любов Андріївна, опускається на стілець і гірко плаче.

(З докором.) Чому, чому ви мене не послухали? Бідна моя, хороша, тепер не вернеш. (Плаче.) О, скоріш би все це минулося, скоріш би змінилось як-небудь наше нескладне, нещасне життя!
Пищик (бере його під руку, напівголосно). Вона плаче. Ходімо до зали, хай вона одна… Ходімо… (Бере його під руку і веде до зали.)
Лопахін. Що з того? Музико, грай чітко! Хай все, як я бажаю! (З іронією.) Іде новий поміщик, володар вишневого саду! (Штовхнув ненарошне столик, ледь не турнув канделябри.) За все можу заплатити! (Іде з Пищиком.)

У залі і у вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, котра сидить; вона  зіщулилась і гірко плаче. Тихо грає музика. Швидко входять Аня і Трофимов. Аня підходить до матері і стає перед нею на коліна. Трофимов лишається перед входом до зали.

Аня. Мамо!.. Мамо, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе… я благословляю тебе. Вишневий сад продано, його вже немає, це правда, правда, тільки не плач, мамо, у тебе залишилося життя попереду, залишилась твоя хороша, чиста душа… Ходімо зі мною, ходімо, мила, звідси, ходімо!.. Ми насадимо новий сад, ще розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість охопить твою душу, як сонце вечірньої пори, і ти усміхнешся, мамо! Ходімо, мила! Ходімо!..

Завіса


ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація першого акту. Немає ні завіс на вікнах, ні картин, залишилося трохи меблів складених в одному кутку, ніби для продажу. Біля вхідних дверей і в глибині сцени зібрані чемодани, дорожні вузли і т.п. Ліворуч двері відчинені, звідти чується голос Варі і Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає піднос із келихами, в які налито шампанське. У прихожій Єпіходов зв’язує ящик. За сценою у глибині гул. Це прийшли прощатися мужики. Голос Гаєва: «Спасибі, братики, спасибі вам».

Яша. Простий народ прощатися прийшов. Я такої думки, Єрмолає Олексійовичу, народ добрий, але мало розуміє.

Гук тихіша. Через прихожу входить Любов Андріївна і Гаєв; вона не плаче, але бліда, лице її тремтить, вона не може говорити.

Гаєв. Ти віддала їм свій гаманець, Люба. Так не можна! Так не можна!
Любов Андріївна. Я не змогла! Я не змогла!

Обоє ідуть.

Лопахін (в дверях, їм услід). Будьте ласкаві, дуже прошу! По келишку на прощання. З міста не здогадався привезти, а на станції знайшов лише одну пляшку. Прошу!

Пауза.

Що ж, панове! Не бажаєте? (Відходить від дверей.) Якби знав ; не купував. Тоді й я пити не буду.

Яша обережно ставить піднос на стілець.

Випий, Яшо, хоч ти.
Яша. З виїжджаючими! Щасливо зоставаться! (П’є.) Це шампанське не справжнє, будьте певні.
Лопахін. Вісім рублів пляшка.

Пауза.

Холодно тут, як у льосі.
Яша. Не топили сьогодні, все одно від’їжджаємо. (Сміється.)
Лопахін. Ти чого?
Яша. Від задоволення.
Лопахін. На дворі жовтень, а сонячно й тихо, як літом. Прекрасна пора для будівництва. (Поглядає на годинник, в двері.) Панове, майте на увазі, до поїзда лишилося всього сорок шість хвилин! Це означає, що за двадцять хвилин на станцію їхати. Поспішайте.

Трофимов у пальті входить з двору.

Трофимов. Як на мене, їхати вже пора. Коні готові. Біс його знає, де мої ґалоші. Пропали. (У двері.) Аня, немає моїх ґалош! Не знайшов!
Лопахін. Мені в Харків треба. Поїду з вами на одному поїзді. У Харкові проживу всю зиму. Я весь час вештався з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, що робити з руками; бовтаються, немов чужі.
Трофимов. Зараз поїдемо, і ви знову візьметесь за свою корисну працю.
Лопахін. На, випий.
Трофимов. Не буду.
Лопахін. Значить, тепер у Москву?
Трофимов. Так, проводжу їх до міста, а завтра в Москву.
Лопахін. Та-ак… Певне, професори не читають лекцій, мабуть усе ждуть, коли приїдеш!
Трофимов. Не твої турботи.
Лопахін. Стривай, це скільки років, як ти в університеті вчишся?
Трофимов. Придумай що-небудь посвіжіше. Це вже застаріло і змаліло. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, певне, не побачимось більше, тому дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Забудь цю звичку ; розмахувати. А ще… будувати дачі, сподіваючись, що з дачників з часом вийдуть окремі господарі, розраховувати так ; це теж значить розмахувати… Як-не-як, все ж таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа…
Лопахін (обіймає його). Прощавай, голубе, прощавай. Спасибі за все. Якщо треба, візьми у мене грошей на дорогу.
Трофимов. Для чого мені? Не треба.
Лопахін. Адже у вас немає!
Трофимов. Є. Вельми дякую. Я за переклад отримав. Осьдечки вони, у кишені. (Стурбовано.) А ось ґалошів моїх немає!
Варя (з іншої кімнати). Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару резинових калош.)
Трофимов. Що ж ви сердитесь, Варю? Гм… Та це не мої ґалоші!
Лопахін. Я весною посіяв маку тисячу десятин, і тепер заробив чистоганом сорок тисяч. А коли мій мак цвів, що це була за краса! Так от, кажу, заробив сорок тисяч, і, значить, пропоную тобі у борг, бо маю можливість. Навіщо ж кирпу гнути? Я мужик…
Трофимов. Твій батько був мужик, мій ; аптекар, і з це абсолютно нічого не означає.

Лопахін виймає гаманець.

Облиш, облиш… Давай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті і бідні, наді мною не має ані найменшої влади, я як пух на хвилях вітру. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство крокує до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливе на землі, і я в перших лавах!
Лопахін. Дійдеш?
Трофимов. Дійду.

Пауза.

Дійду або вкажу іншим путь, як дійти.

Чутно, як вдалині цюкають сокирою по дереву.

Лопахін. Ну, прощавай, голубчик. Пора їхати. Ми один перед одним ніс задираємо, а життя знай собі пливе. Коли я працюю подовгу, без втоми, тоді думки не такі важкі, і здається, наче мені теж відомо, заради чого я існую. А скільки, брате, в Росії людей, котрі існують невідомо для чого. Ну, все одно, циркуляція справи не в цьому. Леонід Андрійович, так я чув, отримав місце, начебто в банку, шість тисяч на рік… Тільки знаю не всиде, дуже вже лінивий…
Аня (в дверях). Мама вас просить: поки вона не поїхала, щоб не рубали сад.
Трофимов. Насправді, невже не вистачає такту… (Іде через прихожу.)
Лопахін. Зараз, зараз… які ви, право. (Іде за ним.)
Аня. Фірса відправили у лікарню?
Яша. Я вранці казав. Відправили, гадаю що так.
Аня (Єпіходову, котрий іде через залу). Семене Пантелеймоновичу, довідайтесь, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.
Яша (ображено). Вранці я казав Єгору. Навіщо ж питати по десять разів!
Єпіходов. Довголітній Фірс, за моїм переконанням, ремонту не підлягає, йому треба до прабатьків. Я можу йому тільки позаздрити. (Поклав чемодан на картонку з капелюхом і роздавив.) Ну, ось, звичайно. Так і знав. (Іде.)
Яша (насмішкувато). Двадцять два нещастя…
Варя (за дверима). Фірса відвезли в лікарню?
Аня. Відвезли.
Варя. Чому тоді листа не взяли для лікаря?
Аня. Так треба послати ще й з листом… (Іде.)
Варя (з сусідньої кімнати). Де Яша? Скажіть, матір його прийшла, хоче попрощатися з ним.
Яша (махнув рукою). У всякого терпіння є межа.

Дуняша весь час порається коло речей; тепер, коли Яша залишився один, вона підійшла до нього.

Дуняша. Хоча б разечок подивилися, Яшо. Ви їдете… мене покидаєте… (Плаче і кидається йому на шию.)
Яша. Навіщо ж плакати? (П’є шампанське.) Через шість днів я знов у Парижі. Завтра сядемо у кур’єрський поїзд і чухнемо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ля Фрас* (*Хай живе Франція. ; фран.)!.. Тут мені не до душі, не можу жити… нічого не вдієш. Надивився на невігластво ; годі. (П’є шампанське.) Навіщо ж плакати? Поводьтесь пристойно, тоді не будете плакати.
Дуняша (пудриться, дивиться у дзеркальце). Пришліть з Парижа листа. Адже я вас любила, Яшо, так любила! Я ніжне створіння, Яшо!
Яша. Сюди ідуть. (Порається коло чемоданів, тихо наспівує.)

Входять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.

Гаєв. Пора їхати. Залишилось небагато часу. (Дивиться на Яшу.) Від кого це оселедцем пахне?
Любов Андріївна. Хвилин через десять давайте вже сідати в екіпажі… (Озирає кімнату.) Прощавай, милий дім, старий дідусь. Пройде зима, настане весна, а там тебе вже не буде, тебе зламають. Скільки бачили ці стіні! (Палко цілує дочку.) Золотко моє, ти сяєш, твої оченята грають, як два алмази. Ти задоволена? Дуже?
Аня. Дуже! Починається нове життя, мамо!
Гаєв (весело). Насправді, тепер все гаразд. До продажу вишневого саду ми всі хвилювалися, страждали, а потім, коли питання було вирішено остаточно, безповоротно, всі заспокоїлись, навіть повеселішали… Я банківський служака, тепер я фінансист… жовтого в середину, і ти, Люба, як-не-як, виглядаєш краще, безсумнівно.
Любов Андріївна. Так. Нерви мої в хорошому стані, це правда.

Їй подають капелюха і пальта.

Сон у мене спокійний. Виносьте мої речі, Яшо. Пора. (Ані.) Дівчинко моя, скоро ми побачимось… Я їду до Парижа, буду жити там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуся на купівлю маєтку ; хай живе бабуся! ; а грошей цих вистачить ненадовго.
Аня. Ти, мамо, повернешся скоро, скоро… чи не так? Я підготуюсь, здам екзамен до гімназії і потім буду працювати, тобі допомагати. Ми, мамо, будемо разом читати різні книги… Чи не так? (Цілує матері руки.) Ми будемо читати осінніми вечорами, перечитаємо багато книг, і перед нами відкриється новий, дивовижний світ… (Мріє.) Мамо, приїжджай…
Любов Андріївна. Приїду, моє золото. (Обіймає дочку.)

Входить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.

Гаєв. Щаслива Шарлотта: співає!
Шарлотта (бере вузол, схожий на дитину, яку запеленали). Моє дитятко, баю, бай…

Чути плач дитини: «Агу!..агу!..»

Мені тебе так шкода! (Кидає вузол на місце.) Так ви, будь ласка, знайдіть для мене місце. Я не можу так.
Лопахін. Знайдемо, Шарлотто Іванівно, не хвилюйтесь.
Гаєв. Всі нас кидають. Варя залишає… ми стали раптом непотрібні.
Шарлотта. У місті мені нема де жити. Треба забиратися… (Наспівує.) Однаково…

Входить Пищик.

Лопахін. Диво природи!..
Пищик (захеканий). Ой, дайте віддихатися… замучився… Мої найшанованіші… Дайте води…
Гаєв. За грошима, либонь? Слуга покірний, йду від гріха… (Іде.)
Пищик. Давненько у вас не був… найчарівніша… (Лопахіну.) Ти тут… радий тебе бачити… Величезного розуму чоловік… візьми… отримуй… (Подає Лопахіну гроші.) Чотириста рублів… За мною лишається вісімсот сорок…
Лопахін (від подиву стиснув плечима). Ніби вві сні… Де це ти взяв?
Пищик. Постривай… Жарко… Подія надзвичайна. Приїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину… (Любові Андріївні.) І вам чотириста… чарівна, дивовижна… (Подає гроші.) Решту потім. (П’є воду.) Зараз один молодий чоловік розповідав у вагоні, буцімто якийсь… великий філософ радить стрибати з дахів… «Стрибай!» ; каже, і в цьому все завдання. (Здивовано.) Це ж треба! Води!..
Лопахін. Які це англійці?
Пищик. Здав їм ділянку з глиною на двадцять чотири роки… А тепер, вибачайте, ніколи… треба скакати далі… Поїду до Знойкова… до Кардамонова… Всім винен… (П’є.) Будьте здорові… У четвер заїду…
Любов Андріївна. Ми зараз переїжджаємо до міста, а завтра я за кордон…
Пищик. Як? (Стривожено.) Навіщо в місто? Ото я дивлюсь на меблі… чемодани… Ну, та нічого… (Крізь сльози.) Нічого… Величезного розуму люди… ці англійці… Нічого… Щастя вам… Бог допоможе вам… Нічого… всьому на цім світі буває кінець… (Цілує руку в Любові Андріївни.) А дійде до вас чутка, що мені кінець прийшов, згадайте того самого… коня і скажіть: «Жив на світі такий, сякий… Сімеонов-Пищик… царство йому небесне»… Дивовижна погода… Так… (Іде зніяковілий, але тут же вертається і каже в дверях.) Кланялась вам Даринка! (Іде.)
Любов Андріївна. Тепер можна їхати. Їду я, маючи дві турботи. Перша ; це хворий Фірс. (Кинула оком на годинник.) Ще хвилин п’ять можна…
Аня. Мамо, Фірса вже відправлено до лікарні. Яша вранці відправив.
Любов Андріївна. Друга моя печаль ; Варя. Вона звикла рано вставати і працювати, і тепер без праці вона, як риба без води. Схудла, бліда і плаче бідненька…

Пауза.

Вам про це відомо, Єрмолає Олексійовичу; я мріяла… видати її за вас, та й по всьому було видно, що ви одружитесь. (Шепоче Ані, та киває Шарлотті, і обидві виходять.) Вона вас любить, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби стидаєтесь одне одного. Не розумію!
Лопахін. Я, признатися, сам також не розумію. Якось дивно все… Якщо ще є час, то я хоч зараз готовий… Скінчити одразу ; і баста, без вас я, відчуваю, не зроблю пропозиції.
Любов Андріївна. От і чудово. Потрібна всього лише хвилина. Я її зараз покличу…
Лопахін. Доречі й шампанське є. (Обвів оком склянки.) Порожні, хтось уже випив.

Яша кашляє.

Це називається видудлить…
Любов Андріївна (жваво). Прекрасно. Ми вийдемо… Яша, аllеz!* (*ідіть ; франц.) Я її покличу. (В двері.) Варю, залиш все, іди сюди. Іди! (Вона і Яша виходять.)
Лопахін (дивиться на годинник). Та-ак…

Пауза.
За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.

Варя (довго оглядає речі). Дивно, ніяк не знайду…
Лопахін. Що ви шукаєте?
Варя. Сама вкладала і не пам’ятаю.

Пауза.

Лопахін. Куди ви тепер, Варваро Михайлівно?
Варя. Я? До Рагуліних… Домовилась до них приглядати за господарством… в економки, чи що.
Лопахін. Це в Яшнево? Верст сімдесят буде.

Пауза.

От і скінчилось житя в цьому домі…
Варя (озираючи речі). Де ж воно… Або, мабуть, я в скриню поклала… Так, життя в цьому домі скінчилось… більше вже не буде…
Лопахін. А я до Харкова їду зараз… цим самим поїздом. Справ багато. А тут на подвір’ї залишу Єпіходова… Я його найняв.
Варя. Що ж!
Лопахін. У минулому році о цій порі вже сніг упав. Якщо пригадаєте, а тепер тихо, сонячно. Тільки ось холодно… Градусів три морозу.
Варя. Я не подивилася.

Пауза.

А у нас і градусник розбитий…

Пауза.
Голос у двері з надвору: «Єрмолай Олексійович!..»

Лопахін (ніби довго чекав цього зову). Хвилинку! (Швидко іде.)

Варя, сидить да підлозі, поклавши голову на вузол з платтям, тихо ридає. Відчиняються двері, обережно входить Любов Андріївна.

Любов Андріївна. Що?

Пауза.

Треба їхати.
Варя (вже не плаче, витерла очі). Так, час, матусю. Я до Рагуліних встигну сьогодні, тільки б не запізнитися на поїзд…
Любов Андріївна (у двері). Аня, одягайся!

Входить Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. На Гаєві тепле пальто з башликом. Заходить прислуга, візничі. Біля речей клопочеться Єпіходов.   
 
Тепер можна і в дорогу.
Аня (радісно). В дорогу!
Гаєв. Друзі мої, милі, дорогі мої друзі! Покидаючи цей дім назавжди, чи можу я змовчати, чи можу втриматися, щоб не висловити на прощання ті почуття, які наповнюють тепер все моє єство…
Аня (благально). Дядю!
Варя. Дядечку, не треба!
Гаєв (сумно). Дуплетом жовтого в середину… Мовчу…

Входить Трофимов, потім Лопахін.

Трофимов. Що ж, панове, пора їхати!
Лопахін. Єпіходов, моє пальто!
Любов Андріївна. Я посиджу ще одну хвилинку. Точно раніше я ніколи не бачила, які в цьому домі стіни, які стелі, а тепер я дивлюся на них з жадібністю, з такою ніжною любов’ю…
Гаєв. Пам’ятаю, коли мені було шість років, на Трійцю, я сидів на цьому вікні і дивився, як мій татусь ішов до церкви…
Любов Андріївна. Всі речі забрали?
Лопахін. Здається, все. (Єпіходову, надіваючи пальто.) Ти, Єпіходов, дивись мені тут, тримай усе в порядку.
Єпіходов ( говорить сиплим голосом). Не хвилюйтеся, Єрмолає Олексійовичу, все буде гаразд!
Лопахін. Що це у тебе голос такий?
Єпіходов. Щойно воду пив, щось проковтнув.
Яша (з презирством). Темно’та…
Любов Андріївна. Поїдемо ; і тут не залишиться ні душі…
Лопахін. Аж до весни.
Варя (висмикує з вузла парасольку, схоже, наче вона замахнулась; Лопахін робить вигляд, що злякався). Що ви, що ви… Я і не думала.
Трофимов. Панове, ходімо сідати в екіпажі… Вже пора! Зараз прийде поїзд!
Варя. Петю, ось вони, ваші ґалоші, біля валізи. (В сльозах.) Які вони у вас брудні, старі…
Трофимов (надіваючи калоші). Ходімо, панове!..
Гаєв (стоїть зніяковілий, боїться заплакати). Поїзд… станція… Круазе в середину, білого дуплетом у куток…
Любов Андріївна. Ходімо!
Лопахін. Всі тут? Нікого там немає? (Замикає бокові двері, що зліва.) Тут речі складено, треба зачинити. Ходімо!..
Аня. Прощавай, дім! Прощавай, старе життя!
Трофимов. Здрастуй, нове життя!.. (Обоє ідуть.)

Варя обвела очима кімнату і неспішно іде. Виходять Яша і Шарлотта з песиком.

Лопахін. Значить, до весни. Виходьте, панове… До зустрічі!.. (Іде.)

Любов Андріївна і Гаєв залишились удвох. Вони точно чекали цього, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.

Гаєв (у відчаї). Сестро моя, сестро моя…
Любов Андріївна. О, мій милий, мій ніжний, прекрасний сад!.. Моє життя, моя молодість, щастя моє, прощай!.. Прощай!..

Голос Ані весело  кличе: «Мамо!..»
Голос Трофимова весело, запально: «Ау!..»

Любов Андріївна. Востаннє подивитися на стіни, на вікна… По цій кімнаті любила ходити покійна матуся…
Гаєв. Сестра моя, сестричко!..

Голос Ані: «Мамо!..»
Голос Трофимова: «Ау!..»

Любов Андріївна. Ми йдемо!

Ідуть.

Сцена порожня. Чути, як на ключ зачиняють всі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стук сокири по деревині, він звучить самотньо і сумовито. Чути кроки. З дверей, що праворуч, з’являється Фірс. На ньому, як завжди, піджак і біла жилетка. На ногах черевики. Він хворий.

Фірс (підходить до дверей, смикає за ручку). Зачинено. Поїхали… (Сідає на диван.) Про мене забули… Нічого… я тут посиджу… А Леонід Андрійович, либонь, шубу на надів, у пальті поїхав… (стурбовано зітхає.) Я, бач, не додивився… Молоде-зелене! (Бубонить щось таке, чого зрозуміти немає можливості.) Життя промайнуло, наче й не жив. (Лягає.) Я полежу… Силоньки у тебе немає, нічого не зосталось, нічого… Ех ти… недотьопа!.. (Лежить нерухомо.)

Чути віддалений звук, ніби з неба, звук струни, що луснула, завмираючий, тужний. Наступає тиша, і тільки чути, як далеко в саду  стукають сокирою по дереву.

Завіса

Переклад О. Виженка