Телев зор

На галявині стоїть телевізор. Величезний такий, плазменний екран, аудіо система. Все як має бути. Стоїть так цілісінький день.  А що показує? Хто його зна. Був в нас один хлопчик, Петриком кликали, то він якось цілий день просидів біля того телевізора. Більш його в нас ніхто не бачив. Мій дід казав: «Телевізор забирає життя». Правду казав дід. Але забавка цікава і нам же ж  молодим хлопцям цікаво, а що ж воно таке? То полізли ми якось до нього. Сидимо на галявині, але щось він не вмикається. Аж раптом звідти, прямо з екрану вилазить якійсь дід. Дід каже до нас:
- Що, малята, телевізора хочете подивитись?
- Так, діду, хочемо.
- А знаєте що? Я вам його увімкну, тільки ви не лякайтесь.
Дід дістав з карману ватру, сірники, потянув та дмухнув у екран. Аж звідти раптом відкрився портал. Такий синій, блискавками мерехкотить, якось незрозуміло гуде . Дід до нас: «Стрибайте хлопці». А нам що робить? Стрибнули. Летіли, як з якогось водопаду секунд  двадцять. Потім, бац! Повипадали. Навколо хвойний ліс, але голки на деревах не зелені, а сині. Ми здивувались. Оговтались, подумали, пішли далі. Йдемо лісом. Густий цей ліс, дідько. Вийшли на просіку. Там аж бачимо зграя гусей у вишуканих костюмах в капелюхах старинних. Один до одного не по нашому балакають. Питаємо в них:
- Шановні гуси, а де ми опинилися?
- Dear friends, this is magic TV-land! That old man at the other side is our master. You are will never get out of this land.
- Що? Що? Що ви таке кажете, нічого ми по вашому не розуміємо.
Гуси полетіли,  а ми пішли далі. Ну, думаємо: «Оце ми втрапили». Ліс все густішав. Аж бачимо стоїть сторожка. З сторожки виходить лісник. Питаємся:
- Пане, не підскажите, ви тут хлопчика на ім’я Петрик не бачили?
- Хлопці, мене Петро звати. А ви не з Броварів часом?
- Так, пане з Броварів.
- То я також з Броварів, потрапив якось до телевізора та вже живу в цьому лісі тридцять років.
- Отакої. Петре, а як ти тут самотній весь?
- Та ні, хлопці, тут мені співають птахи, проходять чарівні звірі, на задньому дворі є трохи чарівного чаю. Я його п’ю та мені все здається чарівним та казковим.
- Але ж так не можна, а як же родина твоя, друзі?
- Та я вже їх позабув, цей ліс мені став за рідню.
- То що ви і до дому не хочете?
- Та ні хлопці, заходьте в хату, поговоримо, зілля заварю.
Сидять хлопці та Петро п’ють зілля про щось розмовляють. А за вікном вже зоря. Ну якось так там і позасинали. А на ранок прокинулися вдома і як нічого не було. А Петрик і не пропадав нікуди у Київ їздив на навчання. А що я хотів цією історію сказати? Один Господь знає. Отак живуть вони до сих у Броварах. Всі живі, здорові. А телевізора вже того нема, давно то було і неправда. Але, дітки до лісу самі не ходіть і в екран не таращтеся, бо воно бачте як буває.