Старчик

СТАРЧИК (40)

   Співчутливий мудрець ніколи не відмовляв усім запечаленим розгубою, і завжди люб’язно брався допомагати їм у пошуках Праві. А так як він полюбляв жити на пасіці, десь серед лісу, то кожному гостю спершу підносив кухоль молока, кусень сотового меду, і казав: «Усе має свій черед; молоко і мед – перед; пий, їж, а вже потім – до Вед».
***
   Один чоловік сказав Старчику:
   «Твоєї флейти люди не розуміють» (він натякав на те, що люди не розуміють Старчикового вчення).
   Меткий доброгляд відповів:
   «Я не розумію пташиного співу, але це не заважає мені відчути, що співаю з ними про одно».
***
   Старчика запитали:
   «От ти даєш людям безліч порад. Якщо тобі знадобиться порадник, до кого ти підеш?»
   Осяйний мудрець відповів:
   «Піду до дідуся Петруся, в якого вуста бачать, очі  –  говорять, ніс – співає, а вуха – хмарки розганяють».
***
   Старчика раз запитали:
   «Який надпис ти заповів вибити на своєму могильному камені?»
   Він відповів:
   «Ніхто».
***
   Якось Старчик звернувся до своїх земляків зі словами:
   «П’ятдесят років я входив у ваші хати і лікував вас; гніву вашому давав згоріти, а милості розцвісти. І за це ви назвали мене Богом. А той, хто не вірив у мене, казав: «Він – шахрай». А я вам кажу: я ні той, ні інший. Я просто син Того, Кому віддав я своє життя. Я син, і ніколи не буду Батьком».
***
   Один учень спитав якось Старчика:
   «Вельмишановний, коли ти відійдеш, а люди призвуть мене і спитають: яким він був, твій учитель? То що мені казати?»
   І Старчик його навчив:
   «Спочатку, – сказав мастак, – прийди до них гоголем, «поджижчи» бджолою, «погодокай» індиком, «попу гукай» пугачем, а як почнуть тебе лаяти, скажи їм: «Він ніколи не боявся собак, не гладив котів, і ні разу не сідав на осла».
***
МЕДОТАНЦІЯ   
   Старчика запитали як би той охарактеризував спосіб свого життя? І він сказав: «Медотанція, або ж танок бджоли». Як же хороше сказано в одній загадці про бджолу: «Легка худоба, збирає користь і для себе, і для Бога». 
***
   Запитали якось Старчика:
   «Вчителю, чи даси нам якісь заповіді на життя?»
   І сказав Старчик:
   «Заповідей не дам, а от проханнячка будуть».

ДЕСЯТЬ ПРОХАНЬ СТАРЧИКА

   Ніколи не кажіть: «Я впевнений, що це так».
   Не складайте собі кумирів і нікому не уподібнюйся. Єдиний ваш кумир – це ви самі.
   Свій життєвий досвід поважайте над усе. Бо краще втопитися у морі розгуби, ніж хапатися за спасенну соломину чужих знань.
   Просіть у Бога любові для себе. Бо якщо скажеш: «цього я кохаю всім серцем, а цього ненавиджу всією своєю душею», – ти не знаєш любові.
   По одній ягідці складайте намисто своїх днів. Мандруйте не думками, а ногами.
   Сійте зерна радості на ділянці своєї людяності.
   Не збирайте рецептів здоров’я, але щодня читайте літопис свого тіла.
   Поспішайте взнати що то є життя, випийте молоко суті з глечика Долі все до останньої краплі і не думайте про те, чим наповниться глек після зоряної ночі.
   Вдивляйтеся у світ очима митця. І як покличуть вас що руйнувати  –  не йдіть.
   І останнє моє прохання:
   У Дикому Полі Життя, ніколи не прагніть стати сторожовою фігурою на Могилі; отримуйте п’янку насолоду від того, що ви барвінок серед барвінків.

МЕДОТАНЦІЯ

   Якось, під час вечірньої бесіди, Дмитро Головач сказав:
   – Шкода, що не маю я чарівної палички, інакше змахнув би нею, сповістив Небесам про своє бажання – воно б і сталося.
   З ним погодився Свирид Пуп:
   – Чарівна паличка – річ не зайва. Так інколи хочеться досягти омріяного, що хоч криком кричи.
   – Які ваші мрії? – запитав їх Старчик.
   Дмитро Головач сказав:
   – Років зо три я збираю гроші, щоб купити мажу і пару волів, були б вони у мене, я б їздив у Крим по сіль. Торгуючи сіллю – міцно став би на ноги, а там, дивись, уже б і цілою валкою керував.
   – А я, – сказав Свирид, – мрію отримати отаманську булаву. Десять років козакую, а чого досяг? – звання осавула.
   – Мрії – отруйливі змії, – усміхнено проказав садівник ладу. – Мрія організовує чоловіка і  цим приваблива, але навзаєм відбирає у нього спокій, робить життя важким і напруженим. А все чому? Щоб досягти мети, реальної мети, необхідний певний час, для цього треба тяжко працювати, визираючи майбутнє. Повільність здійснення мети, більш за все непокоїть людину, породжує душевні страждання. Тому-то, щоб мати легку ходу, конче треба раз і назавжди відкинути всі мрії, всі прагнення й намагання.
   – А що натомість? – запитав не без подиву Головач.
   – Задовольнятися тим, що дається одразу ж, кожної миті, кожного дня тижня, місяця, року…
   – І що ж воно таке, що дається прямо зараз, без потреби чекати? – зацікавлено запитав Сидір Пуп.
   – Медотанція, – сказав Старчик і загадково посміхнувся.
   – Отакої, – в один голос проказали запитуючі.
   Між тим учитель продовжував:
   – Медотанція – моя чарівна паличка, і не тільки моя – вона належить кожному свідомому єству. Медотанція – це ваша природа, вона завжди з вами від першого скрику і до останнього хрипу, не залежно від того, знаєте ви про це чи ні, і тільки вона може збагатити вас всім тим, чим багате Небо. Медотанція – це розмова з Богом, який кожної миті дає все, що треба людині.


***
СТАРЧИКІВ ЗАПОВІТ
         
 «Сира земля, ти не мати моя».
                Народне прислів’я
  «Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.
  А я того не боюся – горілки нап’юся…»
                Народна пісня

1

Давно я вийшов з лісу хибних снів.
Поки живу у лузі миру й правди, –
Чекаю тихо зову прабатьків,
І смерть прийму, як поцілунок Лади.

Лиш відійду, благаю, без плачів
Хай пройде час останнього прощання.
І не ведіть до мене кобзарів;
Їх тужний спів  –  замацане зітхання.

2
Удайся, сину мій, як я удавсь.
В тобі однім зерно усіх гараздів.
Своїх думок ніколи не зрікайсь.
Не потурай ні хлопам, ані владі.

Пильнуй себе і дух свій не в’яжи
Ні до землі, ні – Боже збав! – до Неба.
У всякий час одне собі кажи:
«Я на Шляху. Хай буде все, як треба».

Тобі я дав урок свого життя.
Забудь його, як сон живої ночі.
Учитель твій – сердечні почуття;
Твій поводир – твої уважні очі.
               
3
В труну мого ви тіла не кладіть.
Воно уже пройшло крізь домовину.
У степ його всім миром віднесіть,
І там лишіть, для іншого почину.

Хай прийдуть ті, хто вбачить в йому смак.
Нехай Природа там господарює.
Сю Долю йняв  – ген! –  не один козак.
Душа ж його від того не бідує.

4

Оце і весь мій щирий заповіт.
Ділюся ним із вами край охоче.
Усе, як я благаю вас, зробіть.
А якщо ні…  ховайте, й-бо, як хочете.
***
Старчикова епітафія:

   Якщо й був колись на землі, то тільки світанковим лагідним вітерцем,
   який шепотів щось у очереті.
***
   Спитали якось Старчика:
   «Учителю, ти так багато знаєш про світ і людей. Хто навчив всьому цьому тебе? Хто був твоїм вчителем?»
   «Півень».
   «Що взяв ти від нього?»
   «Він навчив мене не пропускати жодного ранку, співати пісень, доглядати курник і розгрібати зерна для курей».
***
   «Що змінилося в тобі після того, як ти стяжав Святого Духа?» – запитали раз Старчика. Він відповів: «Я втратив властивість порівнювати і визначати».
***
   Запитали якось Старчика:
   «Вчителю, чи назвуть вас колись люди праведником?»
   «Боже збав!»
   «Чому?»
   «Чи чули ви таке: води хоч топись та ніяк напитись? Ото про них».
   «Як це?»
   «Праведники Єрусалимські багато благочестя мали, Бога шанували, а Сина Його не признали».
   «Хто ж ти тоді є?»
   «Я?.. Для людей – лицемір, а про себе… збираю мир. Кого мучить спрага, пий моєї душі благо. Ховає Старчик своє джерельце. Хто його знайде? Шукаюче серце!»
***
   Якось Старчик не розмовляв аж три роки. Перед тим, як піти у мовчання, він сказав: «Птах відлітає...» Він не завершив думку й замовк. Коли сердечний порушив мовчання, ми почули від нього: «Птах прилітає».
 ***
   Одного разу до Старчика прийшов набундючений чоловік – професор Київського колегіуму, і так сказав: «Мені багато розповідали про тебе. Всі, хто тебе слухав, одноголосно заявляють, що мова твоя дуже впевнена, за кожним словом проглядає гонор великого авторитета, титана розуму…» – «В чому суть твого запитання?» – не давши договорити візитеру, запитав його сердечний. – «То може ти вважаєш себе Богом?». – Старчик, на обличчі якого весь цей час не зникала посмішка, сказав: «Я міг би відповісти вам, шановний, словами Ісуса: «Ти сказав». Але я не стану цього робити. Я пропоную вам у своєму останньому реченні прибрати знак запитання і спробувати приставити якийсь інший знак, і трохи-трохи помислити. Думаю, що тоді ваше відчуття визначиться остаточно. А ще… я б дуже радив вам при нагоді особисто послухати мої побрехеньки».

НАБЛИЖЕННЯ-ВІДДАЛЕННЯ

   Був я свідком…
   Лагідний літній день. Ось ми, я і Старчик, купаємося у тихому ставочку край села. Де не візьмись - ватага хлопчаків; прибігли й одразу - шубовсть! - у воду, а там учинили справжнісінький шарварок: почали стрибати, тупотіти ногами, пірнати, штовхатися… Вода від їхнього гармидеру аж кипить, піднявся мул…
   Я й кажу Старчику:
   - Майстре, ходімо на берег, перечекаємо, поки дітлахи втомляться.
   А Старчик мені:
 - Е ні, Саню, ти йди, а я зостанусь. Тут не лише хлопчаки, а й їхні янголи граються у воді.
   Ось прийшов до берега статечний вусань; неспішно роздягся, склав акуратно одяг і почав заходити у воду. Дивлюсь - мій Майстер мерщій на берег.
   - Одягайся. Час і пора залишити цей ставок - тільки й сказав.
   У дорозі я запитав Старчика:
   - Чим вас налякав той чолов’яга?
   - Не сам чоловік, - сказав Майстер, - а його сутність. Був день, коли він приходив до того місця, щоб утопитися. До сих пір він не покинув думку про самозгубу.
   Зайшли ми в шинок. Я знаю і цей шинок, і шинкарку давно знаю. Там, що не страва - справжнісінька смакота. Я вже зібрався було замовити мій улюблений борщ, коли Старчик і каже:
   - Ходімо звідси. Сьогодні - це те місце, де людей вражають недуги.
   - Чому? - питаю.
   - Еге, - каже, - учора ввечері шинкарку побив чоловік; був напідпитку й приревнував її до когось із відвідувачів. Тому сьогодні вона перебуває у пригніченому стані, її кепський настрій передається стравам. А страва, зроблена без любові, без позитиву - отрута.
   У той самий день ми завітали на базар, де нас прикликала літня жінка й запропонувала купити у неї яйця.
   - Візьміть, - каже, - у мене десяточок. Яйця свіженькі, величенькі, жовток, як ранішнє сонце.
  О, краще б вона нас не зачіпала! Старчик як гримне на неї:
   - Навіщо проклятим торгуєш, бабо?!
   - Що ви кажете, дядьку? - перелякано запитала вона, і про всяк випадок перехрестилась.
   - А ти мовби й не знаєш. Чи ти  вже забула, як твої кури зайшли на сусідський город, наробили там чималої шкоди, і за те сусідка твоя поматіркувала і тебе, і твоїх курей, і все, що тобі належить.
   Почувши догану мудреця, жінка склала у хустку яйця і скоренько ушилась, тільки її й бачили.
   Скажу чесно: цікавість підштовхнула мене розшукати і чоловіка, який стрівся нам біля ставочка, і шинкарку, і жінку з базару, - і всі вони підтвердили все те, що оголосив мені раніше Старчик.   
   Відтоді я почав пильніше приглядатися до того, як він реагує на стрічних, як «читає» живу сутність цього світу. А спостерігати було за чим. Інколи, підійде Старчик до колодязя, щоб напитися, постоїть трохи, а потім відійде зі словами: «Ні, тут мені не пити».  Зайдемо в садочок, він обійде кілька дерев, а вже потім приймає рішення з якої деревини зривати плід.
   Якось я його запитав:
   - Шановний Майстре, чи дано вам знати, коли і в який час прийде по ваше тіло смерть?
   - Аякже, відаю. - сказав він. - За сім днів до свого відходу, я дам тобі знати.
   Так і сталося. Рівно за сім днів до смерті Старчик об’явив мені, що починає втрачати зв’язок зі своїм тілом. Через сім днів його дух відійшов.
   Уміння бачити і наближатися до світлої енергії, і віддалятися від того, що може спричинити зле (як тілу, так і душі), не передається на вербальному рівні. Інакше б Старчик передав мені своє вміння. Та я не шкодую. Адже все своє життя покладаю саме на те, щоб навчитися розпізнавати очима душі світле і темне, здорове і хворобливе, потрібне і зайве. Про свої досягнення на цій ниві говорити багато не буду. Скажу лише так. Бджола одразу добирається до солодкого - для меду; гадюка до гіркого - для отрути. Я ж, між гірким та солодким, кожної миті пробую розпізнавати все те, що так необхідно моєму єству. І в цьому знаходжу велику радість.    
 

***   
   Коли Старчик помирав, увесь хутір від малого аж до старого зійшовся в його хаті, щоб почути останню казку мудреця. Поволі тяглися хвилини, а Старчик усе мовчав. Тоді хтось, звернувшись до нього, сказав:
   – Вчителю, люди прийшли. Вони бажають почути Вашу останню казку. Розкажіть, Учителю. І хай вона буде найдобрішою, наймудрішою, найвеселішою з усіх ваших казок.
   – Гаразд, – тихо сказав Старчик. – А чи є серед вас гончар Василь Глина?
   – Є, – обізвався той.
   – Василю.
   – Га?
   – Усе життя ти ліпиш горщики. Та які ж ловкі. Пісня  –  не горщики. Принеси мені один, я хочу взяти його з собою.
   – І радий принести, та не можу.
   – Чому?
   – Мій маленький онук Остап, лишився вчора вдома один, і, щоб якось побавити себе, почав грати в козаків… І вбачив він у моїх горщиках бусурман, тому весь посуд, який тільки не був у хаті, – побив дерев’яним києм.
   – Ти якось покарав його?
   – Боже збав! За що? Не відає мале дитя чого можна робити, а чого ні.
   – А якби хто з дорослих побив? Навмисне?…
   – То й тоді, певне, гніватися не став би. Поки руки є, а в руках сила, – чи варто тужити! – глини повно, ще наліплю.
   – Так, Василечку, так. Чуєте, зорі мої, – звернувся Старчик до хуторян, – не лише мені розповідати казки. Оповідання Василя Глини  –  це найдобріша, наймудріша, найвеселіша казка з усіх казок, що я чув за своє довге життя. Щоб жити як у казці, щоб відчувати казку в собі, треба так мало: кожну життєву мить перетворювати у свято.
   Після цих слів, Старчик скліпив повіки і ніби заснув…
   Мертве  наслідування  – зведений храм для книги, до якої зберуть вінок із слів пророка, весну якого вже ніколи не розмаїти. Сила.
***
   Приємно вражений чимось або кимось Старчик голосно й натхненно вигукував слово «кох!»