Я втомилась

Часом буває, так на щось переключаєшся — і не можеш повернутись до нормального життя. Фізично ти на роботі/у справах/в балетному залі на тренуванні/вдома з книжкою/на вулиці з людьми, але думками — “десь вище неба” або “на лінії вогню", думаєш про “твої зелені очі”...божевілля просто. Ці слова пісень — беруть за душу і не пускають. Для мене вони особливо дорогі ,  бо пов'язані з певними переживаннями, подіями, людьми. А коли так — їх вже з голови не викинеш. Буває ж, коли чуєш якусь пісню, згадуєш якийсь момент з життя чи людину, яка пов'язана з цією піснею.
З тобою в мене пов'язані не просто кілька пісень,
а увесь Океан Ельзи,
бо саме ти мені його відкрив.

А насправді — я стаю сентиментальною ідіоткою,
плачу від пісень,
слова мене пробирають до глибини душі і вивертають назовні,
я забагато мрію, та забагато чекаю,
хоча обіцяю собі щодня,
що нічого і нікого чекати не буду,
тільки свою ранкову каву з книгами -
це єдина стабільність, яку я собі можу дозволити в цьому житті.
А ти — моя ілюзія,
моя романтика, яку я собі вигадала.
Нащо та романтика? Кому потрібна моя романтика, коли ми живемо в урбаністично-цифровому світі, де немає місця ні живим квітам, ні справжнім листівкам, ні щирим почуттям?...
Моя романтика — то цілі гори книг, маркетингові аналізи да диплом, екскурсії, робота, письменництво, балет. Все, що в мене є і залишається зі мною.
Мені прикро, що ти такий байдужий.
Прикро, що уся моя творчість і натхнення йде кудись в космос, в безкінечність, куди завгодно — але не до тебе.
Слова. Вони і ранять, і зцілюють...

Забагато думок в моїй запамороченій голові,
забагато суму в очах,
забагато втоми за це божевільне літо.

Знаєш, я не буду тобі більше писати,
ані рядків, ані віршів.

Я втомилась.
Я не писатиму.
Я не хочу бути письменницею.
Я хочу бути щасливою.

серпень-2014