Яка пташка, така й пiсня

ЯКА ПТАШКА, ТАКА Й ПІСНЯ
   
   Ось послухайте-но рубаї вельми мудрого Омара Хаяма:

Кожен молиться богу на власний манір.
Всім бо хочеться в рай, а до пекла – ні-ні!
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не боїться чортів і не пнеться у Вир.

   А тепер я нагадаю вам Павлове вчення:

     «Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає. Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини. А до того, ми мали батьків, що карали наше тіло, – і боялися їх, то чи  не далеко більше повинні коритися ми Отцеві духів, щоб жити? Ті нас за короткого часу карали, як їм до вподоби було, Цей же на користь, щоб ми стали учасниками Його святості». (До Євр. 12:6-10)

   Читаю я Павлове послання, і так собі думаю: ой рідко, як рідко трапляються люди, які відважились бути ковалями власного щастя. І як же густо тих, що, покинувши живе, пішли шукати мертвих рецептів бальзаму вічного неприйдешнього. Тому-то бідують люди, що на віру взяли думку апостола (і подібні до неї), і живуть, і страждають, і шукають страждань. І тому нема справжньої радості і тріумфу життя, бо кожен (свідомо чи підсвідомо) зайнятий пошуками кари Господньої, і мук від болю. І пожинають вони єдину потіху: «То Господь обіймає мене Своєю любов’ю». Дивна якась любов. О як же багато її по світу! Батьки б’ють дітей, чоловіки жінок, діти батьків… І всю оцю одвічну бійку називають «користю» і «участю Його святості». Ні, таке життя мертве, й не гідне воно звання людини. І краще вже, як кажуть у народі, «бути хвостом живої собаки, ніж головою дохлого лева».
   Ще додам: я знаю таку дитину, яка живе без батьківської кари. Ця дитина – мій син, і я його батько. То по Павлу виходить, що він «дитя з перелюбу, а не син». Послухайте: він дитя з палкого кохання, і прилучається він до Нього саме тому, що не знає страху перед батьківською карою тіла, і не боїться він батька, а вбачає в ньому духовного брата й супутника життєвої мандрівки.
   Ось і народна мудрість каже: «не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями», «учи дітей не страшкою, а ласкою». І тоді кожен день дитини стає днем родового ладу і сімейного свята, днем творчого зростання і нових відкриттів.
   Під стіною плачу народжується дитина, з двох тіл виходить вона у світ, але ні батько, ні мати, не мають права сказати: «Ти – моє!» Кожне народжене немовля – це нове Об’явлення Боже, у кожного свій Шлях і своя Доля.
   Сину мій, буду доглядати тебе аж поки не виростуть у тебе крила, а тоді, на світанку, я поведу тебе до Золотої Брами Явського Сміху, і скажу тобі: «Лети!», і заспіваю тобі пісню душознавця Омара:

Мій світ: веселий сміх або хмільная втома;
Мені ж бо інша віра незнайома.
Я долю запитав: «Кого ж то любиш ти?» –
«Серця, – вона рекла, – де радість вічно вдома!»