Лiлiя Мусiхiна Роман Звичайник

На ниві української художньої літератри Лілія Мусіхіна - початківець. Її дебютний роман "Звичайник" особисто для мене подія року. Скажу одразу кращої прозової книги українською мовою я за останні два роки не читав. Такої, яка читається на одному диханні, яка залишає стійкий позитивний післясмак, в якій ти за всього бажання не можеш знайти жоднісінького ганджу.

Не знаю чому видавництво начепило на нього ярлик "старосвітський роман". Який в тому суто комерційний план я не знаю. Я в йьому романі бачу всі ознаки бест-селеру. Чому він вийшов накладом в 1000 екземплярів можу лише здогадатися. Але реалії українського книжкового бізнесу такі химерні, що краще я не буду ствити подібні питання.

Дозволю собі кілька слів про упередження щодо авторки роману. Коли друзі мені сказали, що Ліля Мусіхіна стала лавреаткою  конкурсу "Коронація Словом", написавши потрясний роман, я особливо тим не перейнявся, бо, чесно кажучи, Ліля мене вже десь почала нервувати своїми емоційними дописами у Фейсбуку. Я важко витримую потоки екзальтації та емоцій хоч би вони і викликані були Революцією Гідності чи війною на Сході. Каюсь, мені важко відділити особистість автора від його тексту, тому читання книги відкладав, як міг. Бачив її в продажу, погортав, почитав анонси видавництва. Кобзарі, старі фотографії та гравюри заклали підозру про те, що цей роман про тих нещасних кобзарів, якіх коммі заманили на з'їзд аби потім розстріляти, а в наш час читати ще одну травмогенну історію якось не хотілося. Врешті книгу Лілі мені таки подарували і сказали: "читай не пожалкуєш!"

Ха! Книга - бомбезна, скажу я вам. Вибачте, що повторююся. І цей роман написала дебютантка? Звісно, я знав, що пані Мусіхіна є автором бестселеру про всяку там чортівню, знахарів, мольфарів, ворожок і таке інше. Я знаю про поголос, що наклади її бестселеру не піддаються обрахунку, бо окрім Братів Капранових його друкували ще й меткі хлопці, майстри контрафакту (у всякому разі так подейкують лихі язики). Але одна справа non-fiction, інша  fiction. Дуже мало письменників вдало перестрибують з одного пісочнику в інший.

Але давайте про роман. Він написаний соковитою українською мовою. Дуже мало кому з письменників, народжених в Західній Україні, вдається навчитися писати такою милозвучною мовою. Лише кілька слів "вистарчить" і "лігуміни" виказують в авторці галичанку, але і ці слова цілком адекватні подіям та місцю. Структура роману, побудова сюжету, стильові засоби вказують не тільки на безперечний талант Лілії Мусіхіної, як прозаїка, але і на її письменницьку зрілість. Таке враження, що пані Мусіхіна вже двадцять років пише прозу, набивши собі гуль, написавши попередньо купу оповіданнячок та новел.

Мусіхіна вміє писати так, що її текст викликає і візуальні образи, і слухові, і тактильні. Така поліфонічність письменницького дару є дуже рідкісним явищем в сучасній українській літературі, на мою скромну думку. Якби я не знав, що Ліля Мусіхіна не читає в оригіналі Гемінгвея, я би подумав, що саме у цього геніального майстра вона навчилася такими скупими, але соковитими словами, такими короткими реченнями передавати глибину почуттів та ту потужну енергію, яка читається між рядками не очима, а серцем.
Історії, які оповідає авторка "Звичайника" такі захопливі, що від роману не можна відірватися. Магія слова, образність мови, картини, які ти бачиш, читаючи книгу поглинають тебе всього без можливості вигулькнути з того світу давньоминувшини хоча б на якусь хвильку.

У книги Лілії Мусіхіної - найширша авдиторія. Цей роман можуть читати підлітки від 12 років і статечні бабусі з дідусями. І кожен знайде цю книгу цікавою і корисною. В чому користь запитаєте ви? По-перше, ця книга є гарним посібником для вивчення української мови. По-друге, вона написана фаховим етнологом, який граючись з читачем, відкриває перед ним цілий пласт історії та культури цеху страрців_лірників_кобзарів_стихарів. Лише у Бредбері та Саймака я зустрічав щоб так ненав'язливо в художньому творі можна було навчати серйозним науковим речам.

Ліля Мусіхіна мабуть само того не підозрюючи, написала роман, який технологічно виконаний по лекалам американського бестселера. Чи стане бестселером ця книга в Україні залежить лише від видавництва, від його фінансвоих та організаційних ресурсів.

Кілька слів суто технічних про книгу. Видавництво "Дуліби" видало роман в чудовому оформленні. Формат, шрифти, друк, ілюстрації, редагування і коректура зроблені на найвищому рівні. Браво, Видавництво. Ложечка дьогтю від мене. Тільки нині, готуючи цю рецензію, помітив, що в презентаційному тексті розкрита інтрига, хто ж той Амфібрахій - один з трьох головних героїв роману. Якщо ви ще не прочитали книгу, моя вам порада не читайте, що там видавництво написало на задній палітурці. Авторка тримала інтригу до останнього. Для чого видавництво зробило такий ляп, у мене відповіді немає. Ще би на місці дизайнера я замінив фото на передній палітурці. Все таки роман нас відносить до 17 століття, а хлопчик-поводир, явно з ХХ століття. Але то дрібнички. Головне книга вдалася. Читайте і нсолоджуйтеся!