Балакуча сорока

       Урок граматики добігав кінця. Професор мовознавства дядечко Пуг згорнув класний журнал. — Отже, запам'ятали, — сказав він, знімаючи професорську мантію, — літери — це знаки, якими на папері позначаються звуки мови. А звуки поділяються на голосні та приголосні. Голосні звуки довго звучать. Повторимо їх.

       — А-О-У-Є-І-И, — дружно затяг клас.

       Маленька Чуля голосно позіхнула.

       —Тепер назвемо приголосні звуки, — продовжував учитель. — Вони бувають глухими та дзвінкими.

       — Фе, яка нудьга, — подумала дівчинка вголос. — Це ж треба, з ранку до вечора зубрити те ж саме: голосні, приголосні. Невже не можна зробити граматику
цікавішою?

       — Що? Погана граматика? — обурений професор різко сіпнув головою, від чого його шапочка з китицею на боці звалилася на підлогу.

       Першокласники злякано застигли. Казали, що ближче до ночі дядечко Пуг може перетворюватися в справжнісінького Пугача, що він знає геть усе на світі та з ним жарти погані.

       — Хто ще так думає? — запитав професор у притихлого класу.

       Всі насторожено промовчали.

       — А яку б ти запропонувала граматику? — раптом запитав він у дівчинки, розчиняючи вікно.

       Немов діставши запрошення, на підвіконня сіла цікава сорока Стюша.
— Так, скр-чу-ча-та-ча-ча, що б ти запропонувала? — проскрекотіла сорока, погойдуючи довгим хвостом.

       — Ну, хоча б поділити літери на ті, що свистять і ричать, а може, на ті, що хрокають і нявчать. Одразу б веселіше стало. Або зробити так, щоб кожне створіння мало свою літеру, — відповіла дівчинка.

       — Це неправильно, — сказав дядечко Пуг.

       — Ні, правильно! — заперечила Стюша. — Я теж хочу свою літеру мати.

      — Ти чого прилетіла? — розсердився вчитель. — Тебе хто запрошував? Забирайся геть!

       — І не подумаю! — відповіла довгохвоста, діловито крокуючи по підвіконню. – Я птаха вільна, куди хочу,туди й лечу. Ви краще дайте відповідь на запитання цієї розумної дівчинки.

       Маленька Чуля зашарілася від похвали.
 
       — Такої абетки не існує, — відповів професор, — її просто не може бути.

       — Ні, може! — затялася сорока. — За допомогою чарівного Букваря все може бути.

       — Що за Буквар? — насторожилася Чулінда.

       — Ви вважаете, що коли його сховали, то припиняться всі чари на світі? – не вгавала довгохвоста. – Це ж так нудно. Може, зробите, як запропонувала дівчинка? У Зіки ж виходило.

       Чекаючи відповіді, учні затамували подих.

       — Зіка була знаменита чаклунка, — відповів дядечко Пуг. — Не даремно вона занесена в книгу найвидатніших чарівниць світу. Іншим її чаклунство
буде не до снаги.

       «От би мені так прославитися», — подумала Чуля,прислухаючись до кожного слова вчителя.

       — До того ж, викравши Буквар, Зіка вчинила справжнє неподобство, — зморщився професор.

       — Зате було весело, — заперечила сорока. — У чаклунки дерева росли догори корінням, а будиночок лісових гномів вона розвернула вниз димарем.
Обрегочешся.

       — І що, гноми дотепер живуть під землею? — запитала Чуля.

       — Не знаю, — відповів учитель, — притихли лісові чоловічки.

       — А Зіка? — поцікавились учні. — Де вона зараз? Ви можете її запросити до нашої школи чарівних наук?

       — Це неможливо, — відповів дядечко Пуг. — Чаклунка постаріла, і її забрав до себе бородатий каз кар. Далі її сліди загубилися.

       — Так що? Вона пропала? — запитала Чуля.

       — Виходить, що так, — відповів учитель. — Зіка зникла й занесла таємницю чаклунства з собою.

       — Дур-ни-ці, скр-чу-ча-та-ча-ча! — проскрекотіла Стюша. — Нікуди Зіка не пропадала. Я сьогодні з нею розмовляла.

       По класу пронісся подих захоплення. Ще б пак, їхня гостя спілкувалася з такою знаменитістю.

       Професор почервонів, а його щоки, шия й підборіддя дрібно затремтіли. — Не вірте їй! — нарешті видихнув він обурено.

       — Чому «не вірте»? — заперечила сорока. — Я кажу правду. А Ви помовчуєте тому, що Зіка знає, де заховано чарівний Буквар.

       — Та як тобі не соромно! — вигукнув дядечко Пуг. — Ти ж обіцяла мовчати. Перед усіма лісовими мешканцями обіцяла.

       — А я нічого й не сказала, скр-чу-ча-та-ча-ча! – заскрекотіла Стюша. —   І більше нічого не скажу. Але, все ж таки, поясніть, що буде, коли Марійка піде до школи? Ви сховаєте чарівний Буквар, і припиняться всі чудеса на світі? Так? Це ж буде так нудно. Я не згодна.
 
       «Що за Буквар? Що за Марійка? І до якої школи вона має піти? Може, до нашої, чарівної?» — стрепенулася дівчинка.

       — Не вірте їй, — повторив учитель.

       — Гаразд, ніколи мені марно дзьобом клацати,бувайте! — проскрекотіла довгохвоста й вилетіла у вікно.

       — Ну, від мене не втечеш! — вигукнула Чуля й помчала до виходу.

       — Чуліндо! — закричав дядечко Пуг. — Негайно повернись. А то... А то перетворю на жабу.

       Довелося підкоритися. Це вже ставало цікавим. Погодьтеся, що не щодня
балакучі сороки у вікна класу заглядають. Та й учитель повівся дивно: заплутався, збентежився. Було схоже, що він чогось не договорює. Дочекавшись закінчення уроків, дівчинка вирушила на пошуки сороки, але тієї й слід прохолов.
 
       — Однаково я тебе знайду! — прокричала майбутня чаклунка. — Я дізнаюсь про твою таємницю й прославлюся на увесь світ. Я створю свою грамоту, і мене  на
звуть премудрою.

       Почувши це, Заєць сміявся дві години підряд.
— Ви уявляєте, — розповідав він кожному зустрічному в лісі, — нетямуща Чулінда вирішила стати премудрою.

       — Дійсно, нетямуща, — погодилася з ним сорока Стюша, — навіть у мене немає такого звання.




       Далі буде:http://www.proza.ru/2014/10/21/393