Галявина казок

       Ідуть діти, радіють прогулянці, але чомусь думають вони про галявину казок. Цікаво, де вона є? Може, за тими берізками, що, немов наречені, вбрались у білі сарафани? Стоять вони, не здригнуться, сонечку радіють. І тиша. Тільки зрідка скрекоче самотня сорока: «Скр-ча-ча... Скр-ча-ча...», ніби щось сказати хоче, або в гості запрошує.

— Чи не про неї дядько Петро розповідав? — поцікавилися вихователі одне у одного.

       А сорока пролетить трішки, сяде на гілку й скрекоче — дітей чекає. Підійдуть вони ближче — птаха далі летить. Ніби дорогу вказує. Врешті        вона зникла за деревами й заскрекотіла на все горло:— Скр-ча-ча-у-ча...       Скр-ча-ча-у-ча.

       Шкода, що її мова виявилася незрозумілою для дітей.
— Ура! — кричала сорока. — Прийшли! Я ж казала, що вони прийдуть.

       За деревами замерехкотіли тіні, й заграла весела музика.

       Здивувалися діти. Це хто ж їх так добре зустрічає? Що за музиканти стараються? Підійшовши ближче, вони здивувалися ще більше.

       Їхня галявина цілковито змінилась. З'явилися пісочниця, гірка й гойдалка, а навколо великого дуба розкинулася розмальована карусель. І табличку прикріплено до дерева.
       «Галявина казок», — прочитали вихователі,і діти застрибали в захваті.
Карусель повільно закрутилася.

       Це дійсно було схоже на казку. Вихователі протерли очі й здивовано подивилися на дітей. Вони не знали, що робити далі.

       Зате діти це знали чудово. З веселим галасом вони кинулися вперед.
— Гойдалки-каруселі, ви чиї будете? — закричали вони хором.

       — Ваші! Кхе-кхе, — донеслося покахикування, і із-за дерева показалася кумедна бабуся в гарному синьому платті та яскраво-червоному з білими горошинами
фартусі. Вона привітно всміхалася. Сиве, гладко зачесане волосся бабусі було сховане під розмальовану ромашками косинку, а на носі сиділи окуляри з     маленькими круглими скельцями. Здавалося, що вона зійшла зі сторінок стародавніх казок. На ногах у бабусі красувалися плетені мокроступи, що дозволяли їй безшумно пересуватися по лісі.

       — Це все для нас? — здивувалися діти. – І ми зможемо тут кататися скільки захочемо?

       — Не лише кататися, — відповіла бабуся. — Ми будемо влаштовувати ігри, конкурси, і переможці здобуватимуть різні призи. А за гарні вчинки видаватимемо жетони ввічливості.

       — От так чудеса! — вигукнули діти. — І що це за жетони?

       — Про це я розповім пізніше, але запевняю, що вони вам сподобаються, — додала бабуся.

       — Ви, мабуть, добра фея? – запитали діти.

       — Ні... Звичайно, ні, — чомусь зніяковіла бабуся. — Але я постараюся бути на неї схожою. А тим часом, вибачайте, я кваплюся.

       — А без Вас гойдалки-каруселі не віддадуть Пузирю? — захвилювався маленький хлопчик.

       — Пузирю? Якому Пузирю? — здивувалася бабуся.

       — Ви, мабуть, нетутешня й не знаєте, що неподалік був міський дитячий майданчик, — пояснила вихователька. — Але прийшла жадібна товста людина на прізвисько Пузир. Він загородив майданчик ґратами й посадив злих собак. Тепер там за катання беруть гроші, а на тих, у кого їх нема, собаки гарчать.

       — Вони кусючі і кажуть «р-р-ри», — додала маленька дівчинка.

       — Не хвилюйтеся, ці гойдалки-каруселі будуть ваші й не дістануться ніякому Пузирю, — заспокоїла всіх бабуся. — А ще я знаю чарівне слово, від якого він швидко схудне.

       Діти полегшено зітхнули.

       — А тепер познайомтеся з моїм помічником, — сказала бабуся. — Я впевнена, що ви неодмінно подружитеся.

       І, привітно помахавши рукою, вона зникла між деревами. А перед малюками, ніби із казки, з'явився кіт у чоботях. Так, так, справжнісінький рудий кіт у червоних чобітках і в капелюсі з пір’їною.






       Далі буде:http://www.proza.ru/2014/10/21/461