Чарiвна карусель

       — Му-р-р, — нявкнув кіт і, піднявши капелюха, чемно поклонився. — Я вчений кіт на ім’я Маркіз. Прошу йти за мною. Знайомство з атракціонами почнемо з чарівної каруселі.

       Діти заплескали в долоні.

       Зблизька карусель виявилася напрочуд великою і гарною. Вона складалась із круглого помосту, на якому, крім карети та стільчиків із високими спинками,
розмістилися дерев'яні фігурки тварин. Там стояли конячка, ослик і верблюд. А іще там була ракета з двома сидіннями, на передньому з яких умостився квадратний
робот із антеною на голові. Кіт дістав диригентську паличку, змахнув нею, і, на
подив дітей, фігурки заворушилися.

       — Кар-русель! Красота! Кар-р-луша! — донісся хрипкий голос, і на дах карети сіла велика чорна ворона. — Кар-рету подано! Покатаймось! — додала вона й, заскочивши на поміст, махнула крилом, запрошуючи займати місця.

       — З-з-здрастуйте! Тут краще! — перебив її робот металевим голосом. — Давайте з-знайомитися. Я буду вашим пілотом. Я керуватиму ракетою, а ви будете мене слухатися. Згодні?

       — Так! — закричали діти. — Як Вас звуть?

       — У мене немає імені, — сумно відповів робот. — Я хочу називатися Робиком. Ви не проти?

       Малята не заперечували.

       — Іго-го! — заіржала конячка з гривою із клоччя, шкіряним сідлом та блискучими стременами. — Мене звати Красуня. Я також хочу вас катати. Тільки ви,
будь ласка, заплетіть кіску на моїй гриві, — попрохала вона, часто моргаючи довгими віями. — Це так чудово.

       — Ох, уже ця Красуня, мур-р, — промуркотів кіт Маркіз. — З нею тільки клопіт.

       — Іа! Іа! — озвався ослик, укритий жовтою попоною. — Мене звати Іашко. Я теж любитель прекрасного. Мені подобаються гарні квіти. Вони такі смачні.

       — Кульбаби Вам підійдуть? — запитали діти.

       — Іа! Звичайно! — відповів задоволений ослик.

       — Якщо менше упиратимешся, одержиш багато кульбаб, — замість дітей відповів кіт у чоботях.

       — Іа! Іа! Я не упиратимуся, — погодився Іашко.

       — А мене називають кораблем пустелі, — похвалився верблюд. — У мене два горби й оксамитове сідло між ними. Я гарніший за Красуню.

       — Як Вас звати? — поцікавилися діти.

       —Не ваше діло, — відповів верблюд роздратовано. — І взагалі, поки я не побачу колючок, не буду з вами розмовляти.

       — Колючки? Де їх узяти?— замислилися діти.

       — Може, ви їх намалюєте? — запитав кіт Маркіз.

       — Це можна, — заспокоїлися малюки.

       — Ось ми з усіма й познайомилися, — сказав кіт.

       — А я? Ви забули про мене! — долинуло зверху, і до ніг гостей приземлилося добродушне створіння з великою головою та відвислими вухами. — Я теж хочу познайомитися, — прокричало воно, складаючи маленькі крильця. — Мене звуть дракончик Льончик, і я шукаю друзів. Ви хочете зі мною дружити?

       — Так! Звичайно! — зраділи малюки.

       — Тоді повідомляю, що я дуже полюбляю, коли мене чухають за вушками, — повідомив Льончик.

       — Ми це робитимемо з превеликим задоволенням, — замість дітей відповіла вихователька.

       — Спасибі, — вимовив дракончик, простягаючи волохату лапу. Лапа була велика, і діти потискували її по черзі обома руками відразу.

       Задоволений Льончик весело вишкіряв зуби та смішно ворушив вухами.

       — Льончику! — донісся здалеку оклик бабусі.

       — Іду! Лечу! — заметушився дракончик і, зробивши
над галявиною прощальне коло, зник удалині.




       Далі буде: http://www.proza.ru/2014/10/21/493