Та мниця сороки. Одноокi ябеди

       Дочекавшись, коли Стюша залишилася сама, дівчина приступила до задуманого.
— Гей,сороко! — гукнула вона, підійшовши ближче. — Ти мусиш мені розповісти про чаклунку Зіку.

       — Скр-у-ча-ча! Нічого я нікому не мушу, — обурилася Стюша. — Та й хто ти така, щоб перед тобою звітувати? Я птаха вільна, куди хочу, туди й лечу. Тому й знаю багато. А ти хто? Щось не пригадую.

       — Я учениця чарівної школи на ім’я Чулінда, — відповіла дівчина.

       — Те дівчисько, яке схотіло стати премудрим, скр-ча-у-ча? — проскрекотіла довгохвоста птаха.

       — Як ти дізналась? — здивувалася Чуля.

       — Я знаю геть усе, — відповіла сорока хвалькувато, — а ти, дівчисько-недоучка, зі мною навіть не привіталась. Іди геть, нечемо. Нічого тобі не скажу.

       «Та вона хвалькувата, ця сорока, — здогадалася Чуля, — з нею треба розмовляти інакше».
— Ой, вибачте! Здрастуйте! — виправилася майбутня чарівниця. – Ви сьогодні маєте чудовий вигляд.

       — Так, це так, — гордовито повела Стюша білими боками. — Я дуже гарна.

       — І Ви стверджуєте, що Зіка — велика чаклунка? — запитала Чулінда.

       — О, так! — стрепенулася птаха. – На уроках чарування Зіка могла начаклувати зайцеві шию жирафа, а лисиці — куций заячий хвостик. Але вона не була злою й відразу виправляла вчинене.

       — А то правда, що Ви з нею зустрічалися? Ви не помилилися? — чемно поцікавилася дівчина. — Може, вчитель мав рацію, і Зіки більше не існує?

       — Я з нею навіть розмовляла, — відповіла сорока.
       — Та що Ви кажете! — удавано здивувалася Чуля. — Лише з Вашим розумом таке можливо.

       — О, кар-р! — відповіла Стюша по-воронячи. — Як бачиш, я й іншими мовами володію.

       — А чому про Вашу чаклунку давно нічого не чути? — задала Чуля нове питання.

       — Скр-ча-ча-у-ча! Вона просто змінила ім'я, — відповіла ображена недовірою птаха.
 
       — Нізащо б не подумала, що таке може бути, — вигукнула хитра дівчина.

       — Може, — підтвердила сорока. — Живучи в казкаря, Зіка перестала робити злі справи, перевиховалась і, на честь перемоги над собою, назвалася...
       Згадавши, що обіцяла помовчувати, скрекотуха прикусила язичка.

— А чому ж учитель сказав, що Зіка зникла? — знову поцікавилася майбутня чарівниця.

       — Та тому, що є чарівний Буквар, за яким можна все переробити навпаки, — відповіла Стюша. — Зовсім недавно Зіка переставила в ньому літери й створила «безглузде царство». У ньому заєць охороняв вовків, а колючі їжаки дотепер згадують, як їхній брат хотів одружитися з жабою. І вчитель не хоче по-
вторення таких чудес.

       — Ви казали, що бачили цей Буквар? — запитала Чуля.

       — Так, це так, скр-ча-у-ча, — проскрекотіла сорока.

       —І де ж він? — надійшло швидке запитання.

       — У маленької Марійки, — відповіла птаха, — але про це я обіцяла помовчувати.

       — Це все побрехеньки, — перебила її дівчинка, — про Марійку я нічого не чула. Та й адреси її ніхто не знає.

       — А я знаю, — похвалилася Стюша. — Марійка живе в нашому селищі. Це на її подвір’ї звив гніздо великий білий лелека. Як і я, він дуже гарний.

       Тепер Чулінда довідалася про все, що хотіла.
— Ех ти, чудо в пір'ях, — розсміялася майбутня чаклунка. — Яка ж ти красуня? Ти в дзеркало давно дивилась?

       — Яке дзеркало? — не зрозуміла сорока.

       — Підійди до калюжі й поглянь, на кого ти схожа, — продовжувало дівчисько,— розпатлана, невмита, хвіст по землі, як помело, волочиться. Дивитися гидко.

       — Скр-у... скр-у-ча...— намагалася крізь сльози скрекотіти Стюша. — Та як ти смієш?

       — Смію... смію...— відповіла Чуля.  Показавши балакучій сороці язика, майбутня чаклунка втекла, наспівуючи веселу пісеньку.

       Зрозумівши, що її обдурили, Стюша неймовірно засмутилася.
— Скр-ча-ча-у-ча! — закричала вона у відчаї. — Бридке дівчисько! Мене, розумну, провела.

       — Не каркай! — долинуло із сусіднього дерева.

       — Ой, Каррончику, що робити? — запхикала довгохвоста птаха. — Капосне дівчисько вивідало наші таємниці.

       — Я все чув, кар-р! — відповів її друг, ворон на ім’я Каррон. — Добре, що ти не встигла роздзвонити про жетони ввічливості.

       — Що це за жетони? — здивувалася сорока.

       — Цими жетонами відзначатимуться добрі справи,— відповів Каррон. — Зробив добру справу — одержуй жетон «дякую», за дві добрі справи — «красно дякую», а за три — присвоюється звання «герой дня». Це дуже почесне звання. Воно дозволяє дітям користуватися всіма атракціонами з ранку до вечора.

       — Ця добра справа мусить зберегтися в таємниці,— погодилася Стюша. — Із втратою жетонів діти перестануть робити гарні вчинки й стануть невихованими.

       — Якщо ти притримаєш у дзьобі язичка, то нічого не трапиться, — нагадав Каррон, оглядаючись навколо. —  Особливо важливо, щоб не довідався товстий Пузир.

       — Той жаднюга, що захопив дитячий майданчик? – запитала сорока.

       — Не тільки його, — відповів Каррон. — На місці іншого дитячого майданчика Пузир побудував величезний будинок, де мешкає сам і ховає від дітей гарні каруселі.

       — Товстун катається на каруселях? — здивувалася Стюша.

       — Ні, він їх колекціонує, — відповів ворон.

       — Ко-лек-ці-о-нує? — не зрозуміла Стюша. — Що це таке?
 
       — Це таке заняття, — пояснив розумний Каррон. — Багато хто з людей збирають колекції листівок, значків і поштових марок.

       — Це, напевно, добре, — захопилася Стюша. — Уявляєш...

       — А Пузир колекціонує каруселі, — перебив її Каррон. — І за інформацію про галявину казок товстун може добре нагородити.

       — Ми — порядні птахи й, присягаюся своїм хвостовим оперенням, нам його нагороди ні до чого, — гордо відповіла Стюша.

       За хвилину, важко лопочучи крилами, птахи полетіли геть.

       Тільки-но галявина спорожніла, опале листя заворушилося, зрушилося вбік, і з’явився юнак у зім'ятому смугастому костюмі. Ліве око незнайомця закривала чорна пов'язка. Оглянувшись навсібіч, він усміхнувся й постукав ціпком по сусідньому пенькові.
— Агов, братику, ти заснув? — запитав він.

      — Задрімав трішки, — долинуло з-під пенька, і показався юнак із пов'язкою на правому оці. Він був як дві краплі води схожий на першого.
       Це були старшокласники школи чарівних наук, брати-близнюки на ім’я Боб Перший і Боб Другий. Ледачі брати не хотіли вчитися, воліючи ледарювати та ябедничати на однокласників, за що й було їх напередодні виключено зі школи.

       — Ти чув балаканину дурних птахів? — запитав перший з них, струшуючи з піджака прилипле листя.

       — Я не розумію пташиної мови, — відповів братик.

       — Треба було уважніше слухати на уроках чарівництва, — сказав перший. — Там би ти й пізнав мову пернатих. А так ти залишився дурнем.

       — Тебе ж першого зі школи вигнали, і ще невідомо,хто з нас дурніший, — образився братик.

       — Вигнали... вигнали, — скривився перший. — Звідки ж я знав, що наші вчителі не люблять, коли ябедничають. Зате тепер за сорочі відомості нам забезпечено м'які постелі й сите безтурботне життя, — додав він,посміхаючись. — Цікаво, де живе цей Пузир?

       — Може, в тому багатому будинку, що видно вдалині? — запитав брат.

       — Що ж, ходімо, подивимося, — вирішили вони й, весело насвистуючи, вирушили на пошуки товстуна.






       Далі буде: http://www.proza.ru/2014/10/21/561