Гноми, казкар та чаклунка

         Прокинувшись уранці, Марійка виглянула у вікно. Надворі яскраво світило сонце. Згадавши вчорашні події, дівчинка кинулася на пошуки Букваря. Але підвіконня було порожнє.

       Засмутилася Марійка. Навіть заплакала від прикрості. Вона здогадалася, що стала жертвою обману. І тепер, аби повернути Буквар, їй треба було з кимось
порадитися.

       Марійка згадала про лісових друзів, добру фею та горіхову паличку, що лежала на шухляді; згадала мудрого гнома та його прощальні слова.
       «Якщо ти, Марієчко, захочеш нас побачити, — казав гном, погойдуючи сивою ошатною бородою, — ти змахни цією паличкою, і ми прийдемо до тебе на поміч».

       Здається, цей момент настав, і дівчинка зважилася. Взявши паличку, вона заплющила очі й, начебто диригент, змахнула рукою. Стіни кімнати розсунулись, і зазвучала дивовижна музика.
       Це тривало недовго. Незабаром чарівна мелодія змовкла, поступившись місцем звукам і запахам лісу.
       Розплющивши очі, дівчинка виявила, що стоїть перед деревом, в дуплі якого мешкали лісові гноми.

       Уздрівши Марійку, дзвіночки, що росли уздовж алейки, забриніли та привітно вклонились, а з будиночка визирнув її улюбленець, гномик на ім’я Малюк.
Побачивши дівчинку, він радісно сплеснув руками.

       — Що трапилося? — пролунали голоси, і з кущів показались інші гноми. Вони злякано переглядались.

       За гномами примчала білка.
— Цик-цок, цик-цок, я тут, — донеслося зверху, і пухнаста подруга сіла Марійці на плече. — Що за тривога? — запитала вона. — Де наш друг казкар?

       Зрештою з’явився і він. У широкополому капелюсі і домашніх капцях, Марійчин друг мав стурбований вигляд.
— Здрастуйте, — сказав казкар. — Уявляєте, я сиджу вдома, п'ю чай, а якась сила тягне мене сюди. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

       Побачивши заплакану дівчинку, бородань здогадався, що сталося щось жахливе.
— Це ти нас викликала? — запитав він здивовано.

       — Так, — ледь чутно відповіла дівчинка. — Пропав Буквар. Його поцупила ранкова зірка.

       — Зірка забрала книжку? — здивувався казкар. — Ні,такого не може бути, — додав він, задумливо погладжуючи бороду. — Невже бабуся Зіка взялася за старе? Лише вона здатна на такі фокуси.

       — Ви помилилися. Це не моя робота, — пролунав голос, і, розсунувши кущі, показалася бабуся в синій сукні і яскраво-червоному фартусі. Її сиве, гладко зачесане волосся було сховане під гарну, розмальовану ромашками хустинку, а на носі сиділи маленькі круглі окуляри. Це була чаклунка Зіка.

       — Здрастуйте! — насторожилася Марійка. — А Ви тут чого?

       — Як Ви вибрались із зачиненого будинку? — підтримав дівчинку казкар. — Ви що, знову чаклуєте?

       — Я більше не зла чаклунка, і не треба тримати мене взаперті, — відповіла Зіка.

       — До вас повернулось уміння чаклувати? — поцікавився казкар.

       — Не тільки повернулось, а зросло багаторазово, —  відповіла Зіка. — А тепер я говоритиму!

       Склавши долоні рупором, вона прокричала в тишу:
— Я, всемогутня Зіка, звертаюся до всіх, хто живе в лісі. Хто бачив, чув або знає про долю букв із чарівного Букваря? Відповідайте!

       — Ми бачили, — прошепотіли жуки й метелики.

       — Ми чули, — повідомили зайці й миші.

       — Ой, скр-у-ча-ча-у-ча, літери сховало хитре дівчисько, — долинуло зверху, і, підвівши голови, всі побачили сороку Стюшу, що сиділа на гілці.

       — Так, це вона, кар-р, — підтвердила Карлуша, яка щойно прилетіла. — І взагалі, заберіть у мене цю плаксиву літеру. Вона мене засмучує.
       І ворона кинула вниз м'який знак, який Марійка схопила на льоту.

       — Я теж... Ту-ту-у-у, — долинуло з-за кущів, і на галявину вибіг захеканий їжачок. — Заберіть свої літери. Я втомився бути паровозиком.

       — А наш тато ричить, — раптом сказали зайчата. — Ми боїмося йти додому.

       — Заєць? Ричить? — зареготала ворона. — Виходить, це він поцупив мою улюблену літеру «Р».

       Почувши розмову про себе, із-за дерева показався заєць із палицею в лапі. За ним стрибала зайчиха.

       — Р-рівняйсь! Струнко! — проричав косий, розмахуючи палицею. – Слухайте мою команду!

       — Не треба, — жалісно пропищали зайчата.

       — Агов, косий! — обурився казкар. — Ти на кого палицю підняв? На своїх зайчат? І не соромно?

       — Забирайся геть! Не заважай ричати! — відповів заєць.

       Довелося казкареві силу застосувати. Підняв він сірого за вуха, трішки струснув і забрав літеру «Р».

       — От добре, — зраділа зайчиха, — а ми не могли второпати, від чого наш лагідний таточко так розричався.

       — Пробачте, я більше не буду, — сказав заєць.

       — Пробачаємо, — відповів казкар, — а тепер спробуй командувати без літери «Р».

       — Ой, не можу, — відповів косий. — Рівнятися ні на кого. Відсутня літера «А».

       Почувши це, літера «Я» вийшла наперед.
— Нехай рівняються на мене, — сказала вона, за дерши носа догори. — Я до цього звикла.

       — Авжеж! — розсміялася Марійка. — Знаємо твої фокуси. Краще скажи, куди поділася літера «А».

       — Та ось же вона, — відповів гном, знімаючи першу літеру алфавіту з сучка. — Ставай у стрій. — Отже, літери ми знайшли, — зрадів казкар. — Тепер не заважило б пошукати і сам Буквар.

       — Пробачте, я більше не буду, — пролунав голос, і, з Букварем під пахвою, показалась маленька Чуля. — Я не хотіла поганого.

       — Гаразд, твої помилки ми виправили, — відповів казкар. — Буквар на місці. А де шукати жетони ввічливості? Не можна, щоб діти залишалися невихованими.

       — Боюся, що ці жетони загублено безповоротно, — зітхнула Зіка. — Вони в сріблястій ракеті, ракета в череві акули, а акула в морській безодні.

       — Еврика! Я, здається, знаю більше за вас, — раптом вигукнув казкар. — Ось послухайте. — Він розгорнув газету й голосно прочитав: — «Всім! Всім! Всім!
Не пропустіть виставу! Балакуча ввічлива акула! Запрошуються глядачі. Прогулянковий катер відчалює через кожні дві години».

       — Ну й чудеса, — здивувалася Зіка. — Невже жетони ввічливості знайшлися?

       — Я вважаю, що це так, і нам варто поквапитися, — відповів казкар.

       — Добре, — відповіла чаклунка, — але спочатку я сховаю чарівну карусель від жадібних поглядів Пузиря.
       Вона прошепотіла заклинання, після чого гірка, гойдалка та карусель повільно розчинилися в повітрі.

       — Тепер можна поквапитися, — сказала Зіка й, слідом за казкарем, побігла до морського причалу.




       Далі буде:http://www.proza.ru/2014/10/21/1033