Моя Оболонь

Природа завжди повертає своє. Вона робить так, як і було спочатку, до появи на її території людини.
Шкода, що Оболонь була побудована на піску. Будинки входили у розмоклий  ґрунт, як у м’який пластилін, провалювалися у прірву разом із тим, що в них було: людьми, предметами та спогадами... Вони лишилися тільки на фото. Навіть кількатижневі знімки виглядали старими і недосяжними, бо вже ні за яких умов ніколи не могло б бути, як було колись: будинків не повернути, не відбудувати, а ті, що лишилися напіврозваленими, реставруванню не підлягають. Тому фотографії колишньої Оболоні зараз такі дорогі. Їх збирають, систематизують, відкривають нові й нові виставки, супроводжують ними подорожі в минуле... Тепер Оболонь – підводна історична пам’ятка, яка залишилася на фото, відео та у пам’яті. Зараз тут екскурсійна зона на кшталт Чорнобильської. Уже з’являються й підводні екскурсії-подорожі підпільних провідників-пірнальників, але поки що законними є тільки подорожі по поверхні води. Сплатив гроші, сів у човна з екскурсоводом – і гайда у спогади. Пропливаємо вулицею Тимошенка, де минуло дитинство. Зупиняємося на місці, де був пивзавод «Оболонь» та випиваємо келих пива, що завчасно приготував обачливий екскурсовод. Це входить у вартість екскурсії. Так само, як і шматок українського хліба чи батона, які випікав «10 хлібозавод». Смачно і сумно водночас. Моторний екскурсійний човен мчить місцем, де була колишня набережна. Не видно ні церкви, ні більшості нових будинків – тільки стирчать з-під води верхівки деяких найвищих будівель та трикутник від тросів Московського мосту. Він ніби розділяє собою простір, де закінчується Оболонь і починається Троєщина. Але це вже зовсім інша екскурсія... Я прошу заїхати на Героїв Дніпра. Стоїмо деякий час на місці колишнього базару. Прораховую, що десь там, метрів п’ятсот праворуч, була колись батькова дев’ятиповерхівка. На початку повені її вершечок стирчав з-під води, як і останні поверхи інших будинків. Це потім вони майже усі пішли під воду... А тоді... Батько надув великого рибальського човна та рятував людей. Це спочатку можна було тільки спостерігати зверху за тим, що відбувалося внизу. Потрапити туди було небезпечно: залізли б у човна усі перелякані та втопили б його одразу ж, бо і без човнів топили один одного, кричали, матюкалися й молилися водночас, плакали та проклинали, благали порятунку... Коли течія уповільнилася і на поверхні води стало менше людей, бо деякі або пішли під воду, або встигли врятуватися, потрапивши-таки на балкони чи у вікна верхніх поверхів ще не затоплених повністю будинків, мій батько й дістав свого човна. У його двокімнатній квартирі на дев’ятому поверсі сиділо тоді понад сорок душ. Усі чекали рятувальників. Та їх довго не було. Усі служби виявилися не готовими до такої ситуації. До катастрофи говорили багато: і про те, що Київ у небезпеці, що дамба стара і у будь-який час може прорвати, і про те, що подібна уявна ситуація може бути чиєюсь вигідною диверсією, що Росії тільки того й треба і вона вже має свій власний досвід навмисно затоплених міст... Але ж говорити – одне, а щось робити – зовсім інше. Робити у нас ніколи не хотіли, не вміли та й не вчилися, щоб уміти. Балакати було зручніше. Тому й рятували запізно. Більшість урятованих у першому етапі пережили ще й другий етап, коли гелікоптерам та човнам не було кого знімати з верхівок будинків: усі будівлі почали м’яко входити у прірву, зникати назавжди то по одному, а то й цілими групами. Я бачив це на власні очі, бо був в одному із гвинтокрилів, коли рятували батька... Мовчу. Не хочу згадувати – згадується. Пам’ятаю. Тому й тут. Тягнуть до себе і ці місця, і події... Сльоза на щоці холодна, бо ж і не помітив її зразу. Весна. Така ж, як і тоді, коли зійшов останній сніг, коли пішла під воду моя Оболонь.
23.10.14