Манi-про себе-

Я – був первістком матері моєї Мааян і батька, багатого купця, Ітамара. Мене назвали Маноахом. Так хотіла моя мама, найкрасивіша у світі жінка, найдобріша і найрозумніша. Моє дитинство минуло на березі теплого моря. Коли мені було чотири роки у мене з’явився братик, якого я любив понад все. Він вдався у батьків рід і був чорнявим та смаглявим з великими очима-оливами. Звали його Ноа. Я був схожий на дідуся Гідона, маминого тата, рудобородога дідугана, басистого насмішника, здоровила, який у свої 60 років казав, що він такий дужий, що смерть його не здолає.

Люди подібні до мене, мами і діда, з синіми очима та світлим волоссям, траплялися в нашому місті нерідко, але в більшості народ наш був смаглявим, темнооким з хвилястим або кучерявим волоссям. За роки мого дитинства яких тільки людей я не бачив у нашому місті. Здавалося, що купці с усього світу припливали до нас або відпливали. Хтось рушав далі схід, перевантаживши свій крам на верблюди. Інші навпаки приїздили зі сходу щоб далі спрямувати свої товари у неозору заморську далечінь. Яких тільки мов я не почув та й вивчив в дитинстві немало. Міг порозумітися з греками, персами, галатами, римлянами, абіссінцями, єгиптянами. Дитяча свідомість, якщо їй не заважати, всмоктує мови, як губка оцет. Тато казав, що я став його кращим тлумачем, позаяк він володів лише латиною та грецькою.

Зростав я оточений любов’ю. Вона лилася на мене з усіх боків золотими потоками. Від мами, від тата, від дідуся. Ця любов підтримувала мене, але не розбещувала. Вона спонукала повертати ті хвилі теплого, затишного світла моїй рідні, передавати їх друзям і сусідам або просто подорожнім. Коли ти переповнений нею, то і робиш все з любов’ю. Купаючись, ти любиш пісок і гальку поки йдеш до води, а потім відчуваєш, як солоні хвилі підхоплюють тебе, ніби дужі руки твого дідуся і гойдають. Ти любиш море і воно тебе любить. Бо живе, а все живе прагне любові. Працюючи в батьковій крамниці, ти любиш цей дбайливо розкладений крам, ти з великою охотою витираєш пил, підмітаєш підлогу, миєш вікна, ти щиро і радісно вітаєш покупців, посміхаєшся їм і вони тобі посміхаються.

Коли мені виповнилося 12, тато зважився взяти мене у далеку подорож. Там моя здатність швидко вивчати мови знадобилася дуже. Та й вік цей на моїй батьківщині вважався вже недитячим. І ростом я вже почав доганяти батька і розумом володів розважливим. Звісно, десь там в глибині свого серця мама з великою неохотою відпускала мене з батьком. Яка мама не тривожиться перед подорожами своїх дітей? Але жінки нашого роду не дозволяли собі розкисати чи виказувати тривогу відкрито. «Все буде добре! Повертайтеся швидше» - з такими словами, з м’якою посмішкою і прямою поставою провела нас мама в довгу і небезпечну, як виявилося потім, подорож.