Фантастичне... минуле...

Планета Алтея. 4748 рiк.
***
      Вона знала, що батьки були дуже в лiтах, коли вiддали її сюди на навчання. Вона їх не пам`ятала. Чи, вірнiше, пам`ятала так слабко, що й сама не знала, чи то спогад, чи її уявлення про них. А тепер їх уже не було. Вона знала.
      Її свiтом була оця малесенька кiмната, де вона шила, мережила, вишивала. А ще церква, де у душi – така… таке звучання… невимовнi почуття i вiдчуття. Все найголовнiше, найбiльш значуще – отут, коли ти близько до ТОГО, хто любить.
      Вона довго не знала, що робиться за глухими стiнами її школи. А коли пiдросла, Сола стала посилать її (замiсть себе) з мiлкими дорученнями у мiсто.
      Його вона побачила зразу. Серед натовпу, серед таких же, як вiн, красенiв-вiйськових. Високих, з такими дивними свiтлими очима. Серце завмерло. Вiн був особливим. Вiн подивився на неї, i, проходячи мимо, посмiхнувся саме їй.
      Сола нiколи не помiчала, що вона затримується з доручень.
      Вiн нiколи нiчого не обiцяв. Вона не знала його мови. Вона знала його очi.
      У мiстi знову були заворушення. Вона бiльше нiколи не зустрiла його.


***
- Тобi не можна у церкву!
- Чому?
- Ти нечиста!
- Нi. В мене нiчого немає.
- Як? Вже мiсяць пройшов! – рiзкий скрипучий викрик завис у повiтрi. Сола перевiряла її бiлизну. – Випрямившись, подивилася в очi, боляче схопила за руку i наблизилась до обличчя – мовчки сверлила очима, рiзко вiдпустивши, стрiмко вийшла.


***
      То було дуже, дуже давно. Рокiв … 16, мабуть, чи й бiльше. Сола знала одне бездiтне подружжя.
      Вже збиралася загасити свiтильник, як у дверi постукали.
      На порозi стояла та сусiдка Соли – стара багачка, в якої пiдростало маленьке дитя, а чоловiк уже помер.
- Я довiряю тобi. Ти нам допомагала.
- ???
- Допоможи й тепер. Менi нi до кого бiльше звернутися. Ось – це тобi. – В руках у Соли опинилися грошi – багато грошей. – Я скоро вже вiдiйду. А дочка – маленька дуже. Я вiддам її у школу, а ти придивись за нею, щоб вивчилась, i одружилася. I це – вiзьми - для неї, збережи – прошу, i вiддай, як виросте.
      Коли та пихата стара пiшла, Сола розв`язала мiшечок – повний монет. О! Яка пiдла! Заплатила так мало (усього жменю монет), а для дочки – он скiльки (цілу пригірш)!


***
      «Приховати ганьбу можна тiльки одним способом» - думала Сола, шукаючи будинок усiм вiдомого пришелепкуватого дiда.
      Жив вiн сам. Було двi дружини, покiйнi уже. Про них вiн гiрко мовчав. Дiти виросли, одружилися. Кiлька дорослих синiв жило з ним. А вiн – усi знають – ненормальний. Чому? Сола не знала. Зрозумiло лише одне – усi кажуть, значить, так i є.
      Постукала – не вiдповiдають. Увiйшла сама. Пусто. Пройшла далi, у дворик. Хтось столярує. Пiдiйшла. Стала. Чоловiк вiд роботи своєї не вiдiрвався.
- Я тут… до тебе … справа є …
      Мовчки випрямився, подивився на неї, подивився - Сола опустила очi, не знала, куди й дивиться. Вiн мовчав. Нахилився, знов став стругать.
- Тут … у мене … є дiвчина одна … донька … вона менi як донька… Ну, словом, грошей немає, а замiж уже треба …
     Знову випрямився. Знову подивився. Недовго.
- Одружусь. Приводь.
- … Що? А … Приводити? Привести? А! Добре! То домовились! Ну, я пiшла, пiшла. Добре, добре, приведу, авжеж, - вiд радостi не пiшла, побiгла. Така радiсть. Отак усе влаштувалось! Справдi пришелепкуватий!


***
     Мiа прокинулась вiд штурхана.
 -Вставай! Та тихо! 
      Було темно. Сола боляче тримала за руку вище лiктя. Штовхала, вела. Знайомi вулички, провулки. Сiрiло. Залишила на порозi незнайомого дому. Зникла. Мiа стояла. Вона не знала, чого їй ждать. Мiсто ось-ось прокинеться.
      Аж раптом дверi вiдчинились. На порозi був лiтнiй чоловiк. Вiн простiг їй руку.


***
  - А ви знаєте, що сини Неша кажуть? Вона … До неї сусiд ходить, поки Неш на базарi.
 - Вона вже вагiтною одружилася.
 - Гляньте, яка гордячка! Подивiться тiльки, як одягнена.
      На столі вона залишила їжу в горщику – вечерю. Поки вийшла по воду, поки переждала чергу, що завжди була бiля колодязя, повернулася - горщика немає. На пiдлозi- черепки, їжа розсипана, стiл здвинутий.
- Батьку, подивись – вона нiчого не вмiє. Ми знову сьогоднi без вечерi!
- Якщо не вмiє – навчи. – Неш допомiг прибрати, потримав за руку – i все пройшло.


***
      Чому кровне родство не дає родства духовного? Неш не знав. Але увесь свiтогляд свiй, усi думки, все, що в нього було, – передав духовному синовi своєму. Єдиному. Любимому бiльше за iнших, бо любимому без гiркоти вiдчудження, а любов`ю єдностi. Той, кого вiн ждав, той, хто був його радiстю – ось вiн!


***
      У нiч, коли Неша не стало, Мiа з сином тихо пiшли з дому. Йшли усю нiч. Коли сонце було високо,  прийшли до людей – Неш казав,  не залишать.


***
      Неможливо замкнуть у серцi iстину – любов. Сина так навчив батько. Говорить, що думаєш, робить, що кажеш.
      II звали Мiя. Вiн якось врятував її. Iнакше б або забили на смерть, або скалiчили б. I вона пiшла за ним. Вiн був для неї – все.
      Коли його вбили на її очах, її життя стало доказом його вчення: любов сильнiша за все, любов сильнiша навiть за смерть.
      Iй не потрiбнi чудеса, щоб любить його. Він у її серцi. Навiчно.


***
    Сонце сходило. Велично i натхненно. Симфонiя життя лунала над пустелею.