Меланхолiйний потiк

 Частина 1. Турботи
Трамваї ліниво снують по коліям один з одним, а я все сиджу на зупинці. Сіре, похмуре, осіннє небо нависло над містом і ніби обухом б’є  мене по голові, у скронях тенькає,але я не зважаю на це. Прохолодний вітер пронизує наскрізь людей, що блукають по вулицям мого міста, а я все сиджу. Моє пошарпане пальто вже не має ніякого лоску, капелюх вицвів, класичні штани сірого кольору теж були давно не новими, та і я сам давно не новий.
 Ось прибув 28 трамвай, я підіймаюсь з лавки, йду розштовхуючи людей по переду. Заходжу, сідаю біля вікна. Поруч умощується маленьке, пикате дівча, років 5 і приплямкуючи наминає булочку від якої солодко пахне ваніллю. Я важко глитаю слину, що накотилась, я не їв ще зранку, бо мав їхати на роботу і як завжди проспав.
 Ось і моя зупинка. Я так не хочу йти в свою однокімнатну квартиру, яку винаймав ще з літа минулого року. Вона так мені остогидла, стіни давлять на мене з усіх боків. Та мені нікуди йти, голод змушує пришвидшити рух, мене чекає перлова каша зі шкварками. Біжу через парк, люди гуляють з дітьми,собаками, просто парами, сидять на лавах, спілкуються, а я біжу. Біжу бо я самотній,я голодний, я втомлений і світ мене не помічає.