Мов зорi...
А зорі, мов кинуті діти,
схиляються нижче.
Долоні свої протягни
до палання вогню.
І десь в верховіттях застогне
сполохано вітер,
І листям засипле у очі,
заплаче чомусь.
Згадаємо осені тихе згасаюче світло,
І знов спалахне неповторно
загублений час,
Здійметься сліпучими іскрами
сяюче літо,
І серця розжарена квітка
розкриється в нас.
І поки ми будемо жити -
ми будем любити,
І кожної втрати і болю
відома ціна,
Щоб серця застиглого стукіт
почути у тиші -
Спалити всі жалі, прощаючи,
в спогадах, снах...
А зорі промінням мереживним
лащаться тихо.
І мусиш багаття світити
торуючим шлях.
2.
Ти мусиш багаття палити -
допоки нам жити,
І подихом, думкою, серцем,
віддатись до дна,
Щоб сяєвом світла
і мудрістю слова лишитись
В дитячому сміху,
у мріях, у віршах, піснях.
Як райдужні хмари
сідаюче сонце освітить,
Як ліс наостанок
багряним вогнем спалахне,
Як осінь плодами,
натхненням нас щедро наділить,
Так ангелом світлим
ти душу сюди повернеш.
І річ вже не тому -
відміряні миті чи роки,
Живемо востаннє
ми кожний дарований день,
І мучимось смертно,
йдучи до останнього кроку,
Бо ріжуться крила
і ангел у тобі росте.
І тому так часто
наш погляд притягують зорі,
Бо бачимо в небі
ми відблиски рідних очей.
Свидетельство о публикации №214103000539