Ганна Осадко. Сентябрь. Язычество

Сентябрь. Язычество

ПОЭЗИЯ

…Там дерево растёт на двери хаты:
Листочки – мальчики, цветы – девчата…
Предивный Див, ты дай ему цвести!
Та осень чертит золотом кресты,
Перевернёт и чашу Святовида!
…Это сентябрь, сын нехристя сновида,
Мешает мёд с погаными грибами,
Чтоб вечно жить между живыми нами.

Такой ещё безудержный, весёлый,
И кровь бурлит! – так, что в лесах зелёных
Сгорает крона! Птицу с гнездовищ
Сгоняет ужас пламени кострищ.
Костры пересчитав, косматый Велес –
Поспать прилёг… Ещё цветёт и вереск!
И солнце в сердце, счастья полны горсти!
…Но уж ячменного колива жаждут гости,

И капища дымят… И танец дикий
Взвивается. То бог четвероликий
Взимает жертву… Паутинки лета
Летят по ветру: нету! нету! нету!
…Прощанья тризна – и глухой огонь
Жизнь слизывает - чистая ладонь…
…И лодка, с чуть заметными краями
В далёкий край летит за журавлями…

ПРОЗА

Я уверена, что “Сентябрь-язычник”, как там ни крути, будет понятнее читателям, несмотря на всё мракобесие, он ближе славянской душе, нежели далёкий буддизм. Поэтому позволю себе прокомментировать некоторые моменты. Вы не против?
Первая строфа начинается строками о дереве, которое растет на дверях хаты… Наши предки изображали на дверях своих помещений древо жизни, где листья означали рождение мальчиков, а цветы – рождение девочек в данном роду. Когда же кто-нибудь умирал – то на месте цветка (листочка) ставили крест – и потому “осень чертит златые кресты”… Почему? Да потому, что чаша Святовида перевернута… Святовид – это бог осеннего равноденствия, которого изображали в виде старца с четырьмя лицами под одной шапкой, повернутыми в разные стороны света. Ему приносили в жертву людей. Идол Святовида держал в руках рог изобилия (чашу), куда во время осеннего ритуала жрец наливал вино – его использовали для ежегодных заговоров на урожай. Это делалось по следующему чину: жрец брал чашу и смотрел, осталось ли в ней прошлогоднее вино. Если оставалось – это считалось знаком хорошего урожая, а если же выпаривалось – иль – не приведи Господь, - чаша перевернулась, то считывалось очень плохим знаком - голод придет на землю. Именно потому и появлялись те кресты на древе рода…
Сентябрь-сновида “мешает мёд с погаными грибами, чтоб вечно жить между живыми нами”. Во время магических ритуалов волхвы использовали так называемый “огненный напиток” – они смешивали мёд, разнообразные травы и ядовитые грибы. Этот пьянящий напиток отождествляли с огнём, он вызывал помутнение рассудка и галлюцинации. Но самое главное – “огненный напиток” считался напитком бессмертия и его всегда использовали как элемент языческого жертвоприношения.
Во второй строфе поминается Велес. Он считался грозным богом скотоводов, богатства и смерти. Его связывают с культом предков: в литовском языке до сих пор остались слова “velis” – покойник, “vele” – души умерших. Велеса отчасти представляли в образе медведя. Именно поэтому он, пересчитав золото листьев, ложится в берлогу на долгую зиму… Ещё так ясно, светло и так по-летнему тепло, но “уже готовят коливо из ячменя”. Коливо – ритуальная еда наших предков – это пшеничная или ячменная каша, которая считалась едой покойников. Её вкушали во время похорон на могиле, когда справляли тризну – языческий жертвенный обед.
Третья строфа открывает сам процесс жертвоприношения сентября “четвероликому богу” Святовиду. Наши предки обычно сжигали мертвеца, сначала поместив тело в лодку и пустив по воде. “…Последняя тризна – и глухой огонь пожирает жизнь с раскрытых ладоней…” Линии на ладони, как известно, пересказывают судьбу человека – а когда огонь слизывает их с рук – значит, и возврата нет…
“…И лодка уже маленькая, точно пятнышко, летит вослед за журавлями…” В старину верили, что лодка с телом усопшего доплывет речкой до Райских мест (царства мертвых). Обряд погребения связывался и с культом птиц – казалось, что именно они весной приносят на крыльях души умерших. Журавли, по народным приметам, отлетают на юг 1 октября – а это конец сентября-язычника.
Ну вот, пожалуй, и всё.

***
Вересень. Язичництво
Ганна Осадко
ПОЕЗІЯ

 ..Те дерево росте на дверях хати:
 Листочки – хлопці, квіточки – дівчата...
 Предивний Диве, дай йому цвісти!
 Та осінь креслить золоті хрести,
 Перевертає чашу Святовида!
 ...Це вересень, нехрещений сновида,
 Мішає мед з поганими грибами,
 Щоб жити вічно між живими нами.

 Такий ще безголовий та шалений,
 Нуртує кров! – і у лісах зелених
 Згорає крона! І птахи летять,
 Налякані примарами багать.
 Багатство полічив кошлатий Велес –
 І спати ліг…Та ще квітує верес!
 Ще сонце в серці, щастя повні жмені!
 ...Але готують коливо з ячменю,

 І капища димлять... І танець дикий
 Звивається. Це бог чотириликий
 Приймає жертву... Павутинки літа
 Летять за вітром: вбити! вбити! вбити!
 ...Остання тризна – і глухий вогонь
 Жере життя з розтулених долонь...
 ...І човен вже маленький, ніби пляма,
 До Вирію летить за журавлями…

ПРОЗА

Я переконана, що “Вересень-язичник” буде зрозуміліший читачам, позаяк поганство, як там не крути, ближче слов’янській душі, ніж далекий буддизм. Тож дозволю собі прокоментувати деякі моменти. Ви не проти?
 Перша строфа розпочинається рядками про дерево, яке росте на дверях хати… Наші предки зображали на дверях своїх помешкань дерево життя, де листя означало народження хлопців, а квіти – народження дівчат у даній родині. Коли ж хтось помирав – то на місці квітки (листочка) ставили хрест – саме тому “осінь креслить золоті хрести”…Чому? Та тому, що чаша Святовида перевернута… Святовид – то бог осіннього рівнодення, якого зображали у вигляді старця із чотирма обличчями під однією шапкою, повернутими у різні сторони світу. Йому приносили людські жертвоприношення. Ідол Святовида тримав у руках ріг достатку (чашу), куди під час осіннього ритуалу жрець наливав вино – його використовували для щорічних ворожінь на врожай. Це відбувалося таким чином: жрець брав чашу, і дивився, чи збереглося у ній минулорічне вино. Коли збереглося – це ознака доброго врожаю, а коли ж випарувалося – чи – не приведи, Боже, чаша перекинулася – то дуже погана ознака – голод прийде на землю. Саме тому й з’являються оті хрести на дереві роду…
 Вересень-сновида “мішає мед з поганими грибами, щоб жити вічно між живими нами”. Під час магічних ритуалів волхви використовували так званий “вогняний напій” – вони змішували мед, різноманітні трави і отруйні гриби. Цей п’янкий напій ототожнювали з вогнем, він спричиняв марення і галюцинації. Та найголовніше – “вогняний напій” вважався напоєм безсмертя і його завжди використовували як елемент язичницької жертви.
 У другій строфі згадується Велес. Він вважався грізним богом скотарства, багатства і смерті. Його пов’язують із культом предків: в литовській мові ще й досі залишилися слова “velis” – покійник, “vele” – душі померлих. Велеса почасти уявляли у вигляді ведмедя. Саме тому він, полічивши золото листя, лягає у барліг на довгу зиму….Ще так ясно, світло, ще так по-літньому тепло – та “вже готують коливо з ячменю”. Коливо – ритуальна страва наших предків – це пшенична чи ячмінна каша, що вважалася їжею покійників. Її споживали під час похорону на могилі, коли справлялася тризна – язичницький жертовний обід.
 Третя строфа відтворює власне процес жертвопринесення вересня “чотириликому богу” Святовиду. Наші предки зазвичай спалювали мерця, попередньо поклавши тіло на човен і пустивши за водою. “...Остання тризна – і глухий вогонь жере життя з розтулених долонь...” Лінії на долоні, як відомо, передбачають долю людини – а коли вогонь злизує їх з рук – то й немає повернення…
 “...І човен вже маленький, ніби пляма, до Вирію летить за журавлями…”. У давнину вірили, що човен з тілом покійного допливе річкою до Вирію (царства мертвих). Обряд поховання пов’язувався і з культом птахів – вважалося, що саме вони навесні приносять на крилах душі померлих. Журавлі, за народними прикметами, відлітають у вирій 1 жовтня – а отже, це кінець вересня-язичника.
 Ну от, здається, і все:)