Iтамар -син мiй Маноах-

Сину, мій сину, хлопчику мій золотий, що я скажу твоїй мамі, любій моїй Мааян? Що не вберіг тебе? Такого розумного, вродливого, сильного. Що ти помер у мене на руках, за день згорівши від пропасниці далеко від нашого обійстя? Що я не зумів прочитати лихих знаків, яких було розкидано багато на нашім шляху сюди. Тепер ти лежиш бездиханний і до заходу сонця мусимо тебе поховати за звичаями нашого народу. Ти лежиш, ніби живий. Тільки зблід. Як змиритися з твоєю смертю? Чим її виправдати. Для чого Бог Всемогутній забрав тебе так рано до себе? Твоє золотаве волосся пахне тобою живим. В кутиках твоїх губ все ще ховається твоя посмішка. Мані, ріднесенький мій Мані, серце моє вмирає разом з тобою. Воно кам'яніє. І знаю, що віднині воно лишиться там, в тім кам'янім гробівці, який я купив на цвинтарі нашої маленької громади. Твоя душа ще радітиме якийсь час морю, яке ти так любив, бо саме над ним на кам'янім узвишші  останній притулок твого тіла. Мані синочку, доля моя нещаслива!

Мані, ти знаєш, як я радів, коли твоя мама поклала мою долоню собі на живіт аби я відчув, як ти ворушишся. Я знав вже тоді, що то буде мій син. І ти народився. Якось напрочуд легко, без мук твоєї матері надмірних. І ріс ти і не хворів, як інші діти було хворіють. Ми називали тебе солодке наше золоте дитя. Твоя кмітливість, твій гострий недитячий розум вражав не тільки нас, твою родину, але і ребе, який пророкував тобі славетну долю. Як могло так статися, що за одну добу, ця таємнича хвороба забрала тебе від нас? Чим я завинив перед Богом?

Чому мені не стачило мудрості залишити тебе вдома, коли Мааян розповіла мені свій лихий сон проти тебе? Я все те відніс на страхи жіночі, не варті уваги купця, який бере свого спадкоємця в першу подорож. Чому я не повернув тебе назад з караваном, що йшов нам на зустріч, коли впродовж трьох днів нашого переходу через пустелю над нами високо в небі кружляв величезний птах. Може то і не птах був зовсім, а чорний янгол, провісник смерті твоєї ранньої?

Всі ми розумні опісля. Але ж навіть в порту, коли ми лаштувалися на судно аби за два дні попасти в місто твоєї смерті, я відчував дивну якусь гризоту. Дивну, бо все йшло якнайкраще. Ми швидко здолали пустелю. Перехід морем не віщував нічого лихого. Вітер був попутнім, а хвилі гладенькими. Гризота була, але я відганяв її, бо ти був веселим і бадьорим. Твої очі іскрилися від вражень, які ти поглинав пожадливо і захопливо.

Маноах, твоє тіло змащене коштовними оліями. Воно огорнуте льняним саваном. Губи мої ворушать заупокійну молитву, а серце не визнає твоєї смерті. Як мені жити далі? Як повернутися додому? Що сказати матері твоїй Мааян?