Жадир-Перевiзник -Про тайне ремесло-

Мене звати Жадир. Я втаємничений в мистецтво, яке сягає часів таких давніх, що ніхто з живих уявити не може. Нас мало, але ми житимемо поки цей світ не перестане бути. Ми, перевізники, човнярі, що доправляють живих на Острів Померлих аби знову повернути їх за якийсь час назад. Цей час може бути різним від трьох днів до кількох місяців.

Нащо ми це робимо? Дивне питання. А для чого гончар робить горщики, для чого ткач робить килим? Наше ремесло не для простих смертних. Нам платять золотом і коштовним камінням сильні світу цього. Бо ми продаємо їм найліпших слуг: відданих, безстрашних, мовчазних, мудрих і сильних.

Як ми це робимо я тобі не розповім. Ніхто не зможе вирвати з нас правду про таємницю перевізництва. Ми так само не боїмося смерті, як і ті, кого ми повертаємо з Острова назад. Тортури до нас застосовувати годі. Вже давно ніхто навіть не намагається цього робити, бо знають, що з безвиході є завжди вихід, яким ми радо користаємося, ми просто вмираємо. Назавжди? Як коли…

Але годі. Ти хочеш дізнатися що ми зробили з тим золотоволосим малим, над яким проливав сльози його смаглявий батько, чиє обличчя і тонкі пальці так мало личать купцям його племені? Він помер. Ось цей порошок, який мій слуга непомітно підсипав йому у воду, заподіяв підліткові короткочасну гарячку. Довго він не страждав. Перестав дихати за добу і відправився на Острів Померлих, де я його супроводжував, вірніше мій зоряний двійник. Я-земний увесь той час, себто три доби, наглядав за тілом малого, що його заховали в гробівцеві.

Кому він здався? Володар гірського королівства, до якого нам ще треба доправити цього хлопака замовив нам білошкірого слугу з червоним або золотим волоссям. Ще тільки він готувався зі своїм батьком переплести затоку, як ми вже почали приготування тут. Як бачиш справу майже зроблено. За кілька годин на місці малого, якого я поволеньки відволодаю лежатиме справді померлий хлопак. Ні-ні! Ти нічого не подумай. Смерть забирає і без нас. Ми не вбивці, ми перевізники. Просто тілу цього підлітка пощастило спочивати у дорогому місці. Громада щороку віддаватиме йому шану за ті гроші, які батько злоточолого для цього залишив.

А наш хлопчина ще якийсь час буде напівпритомним мандрувати в свою нову країну аби прожити там довге життя. Сподіваюся воно буде щасливим для нього і корисним для його володаря. Чи мучитиме мене сумління? Ні. Ми, перевізники, не маємо того, що ви називаєте сумлінням. Ми робимо свою роботу. Робимо її так, як мало хто з ремісників здатен робити свою. Власне ми і не є ремісниками. Ми – митці. Ми здатні зробити з людини майже пересічної щось на кшталт надлюдини. У всякому разі наші замовники можуть на свій розсуд вкласти в цих повертальців з Острова все, що побажають: силу, мудрість, знання, що множитиметься ніби само собою. Вони можуть стати звіздарями, охоронцями, нишпорками, лікарями душі і тіла. Ким вони стануть нас не обходить.

А сльози батьків то таке. Вони висохнуть. Час загоїть рани. Яке сумління? Про що ти, чоловіче добрий?

 03.11.2014