Сказки Кайзервальда

Сказки Кайзервальда
      
                Предисловие к  циклу рассказов               
 

    Шевченковский парк, одно из мест  отдыха горожан, знаком многим львовским детям. Он начинается от Лысой горы, притаившейся подле Высокого замка, и тянется  до Профессорской колонии на Верхнем Лычакове.
  Но вряд ли кто из них может себе представить, - всего 60 лет тому, после Великой Отечественной  войны, Шевченковского гая еще не существовало. На этом месте был – Кайзервальд. Покрытое разнотравьем и одиночными кустами боярышника, шиповника,  барбариса плато. С чернеющими дырами пещер в крутом обрыве на Лычаков, из которых перед войной добывали глину, и песчаным карьером на Старознесенье. По верху Кайзервальда после войны даже сеяли рожь. И летом  вытянутый  лан пестрел  красными маками вперемежку с  синими васильками. А рядом располагалось изрытое капонирами небольшое поле, на котором во время войны стояла зенитная батарея. Теперь над поросшими травой широкими ямами  летними солнечными  днями кружили лишь большие черно-желтые бабочки «махаоны».
  На север от Львова крутые склоны «Кайки», как сокращенно именовали это урочище дети, разрезали глубокие разветвлённые овраги.   Там   маленькие птички вили в кустах свои гнёзда, а серые зайцы в земле среди некошеной травы обустраивали неглубокие лёжки. Внизу отдельные овраги сходились в неширокую долинку с вытекающим из-под земли родником. Что  давал начало маленькому, с осокой по берегам, ручью кристально чистой воды. Здесь было царство плавающих в прозрачной воде головастиков, танцующих над струями ручейка стрекоз, и ящериц. Маленькие рептилии нежились в ласковых лучах солнца на песчаных склонах долины…
  Тогда, в тяжелые послевоенные годы, жизнь отличалась от теперешней. Она проходила без компьютеров, мобильных телефонов и детских игрушек с пультами дистанционного управления. Ведь человечество к тому времени еще не сделало этих изобретений. Во Львове не было телевидения и, чтобы посмотреть фильм, требовалось идти в кинотеатр. Когда же возникала срочная потребность позвонить кому либо, люди ходили на почту. Ибо квартирных телефонов было мало, а уличные таксофоны появились позднее.
  Вообще, после войны большинство львовян жило достаточно просто и незажиточно. Часто не имея возможности записать своих малышей в детский садик, или отправить более взрослых, из тех, что уже посещали школу, летом в пионерский лагерь. Поэтому много детворы, от Верхнего Лычакова до Знесення, на которое выводит улочка Олексы Довбуша, проводили свой досуг на  Кайзервальде. Летом, играя в его «ямах», на  «площадочках» в футбол, а по  крутым склонам, промеж кустов, в «войнушку» или прятки. Катаясь зимой с заснеженных склонов на санках  и  лыжах. Простых, изготовленных из дерева, к которым еще требовалось конструировать самодельные крепления… На Кайзервальде, существуя в своей, немножко не такой, как у взрослых, жизни, выросло целое  поколение послевоенных детей львовского района Лычаков. Со своими победами и неудачами, большими радостями и маленькими огорчениями, приключениями – тоже.  О некоторых из них сегодняшние дети могут узнать из изложенного ниже.





                Тезки песчаного карьера  (1)
 
  Солнечными днями в разгар лета узенька улочка Виспянского*, что прячется за Винниковским рынком, становилась для детворы неинтересной. Нет, она была очень красива и уютна. В шароподобных кронах темной каштановой листвы, с яркими пятнами утреннего солнца по верхним этажам зданий, и неутомимо рассекавшими воздух стрижами. Но на ней невозможно было играть мячом,  тот сразу старался найти стекло чьего-то окна, или попробовать запустить самодельный воздушный змей – этому мешали каштаны. Для таких дел существовал Кайзервальд. На нём, вообще, было много интересного.
  Один раз мальчишки видели, как в мастерскую скульптора, которой заканчивалась Харьковская улица, рабочие разгружали с кузова  «Студебеккера» здоровенные глыбы серого гранита. Заметив внимание детей, бородатый мужчина в фартуке, улыбаясь, предложил:
  --- Ну, малышня, если хотите, можете зайти на минутку? Будете знать, что из этого делается.
  Мальчики тихо, по одному, переступили порог  ателье скульптора и замерли в удивлении. Под стеклянной крышей большой комнаты в каком-то непонятном порядке  были  расставлены скульптуры людей. Маленькие бюсты на стеллажах, большие – на постаментах. А центр комнаты занимал грубо обработанный, вертикально выставленный каменный брус. В контурах которого, уже угадывалась фигура стоящего человека.
  Изредка на Кайзервальд строем приводили милиционеров. Они сразу выставляли впритык к подножию обрывистого склона, именуемого детьми «Скалой», фанерные мишени, а их начальник отсчитывал ногами дистанцию. После чего милиционеры один за одним по команде выходили на рубеж огня,  и тогда в воздухе раздавались отрывистые хлопки  выстрелов. Из настоящих боевых пистолетов ТТ.
  Когда же до ушей играющей детворы начинал доноситься гул авиационных двигателей, то они, бросив свои игры, поднимались на самый верх плато.  Чтобы наблюдать, как в небе над Львовом транспортные Ил-12, натужно ревя  парой моторов, буксируют  на длинных тросах цилиндры воздушных мишеней. На которые, где-то за городом, в зоне воздушного полигона, уже хищно поджидали поднятые для тренировки в воздух истребители.
  Но самое интересное всегда ожидало мальчишек на Подзамче, куда они иногда устраивали небольшие путешествия. С его большой железнодорожной станцией, бутылочным заводом и песчаным карьером рядом. Там, рассевшись по верху склона над вытянутой паутиной рельсовых путей, можно было часами рассматривать не совсем понятную жизнь сложного железнодорожного хозяйства. Несколько боковых маневровых путей еще занимали не убранные после войны остатки грузовых составов из разбитых непригодных вагонов. На других работал  маневровый паровоз. Черный, немножечко грязный от работы, с тонким нетерпеливым криком парового гудка. Подтягивая по несколько, а то – и по одному, уже нагруженные вагоны, он пристыковывал их к составу, который   готовился  отправиться в путь. Или, наоборот, отцеплял от прибывшего на станцию поезда нужные платформы с оборудованием,  цистерны с нефтью, грузовые вагоны. Чтобы в сложных маневрах переходов с одного пути на другой, третий подтянуть прибывший груз к  разгрузочным рампам. Это была изматывающая работа, ибо перед каждой стрелкой, что позволяла паровозу переехать с одной колеи на другую, нужно было останавливаться. Дожидаясь, пока спрыгнувший с подножки паровоза составщик  вручную не переведет стрелку, и свистком не подаст сигнал машинисту: «трогай!».
  Тогда ведь не было сегодняшней автоматики, как и железнодорожных светофоров. Вместо них на входных и выходных путях станции торчали стройные, похожие на «колодезных журавлей» - семафоры. Время от времени какой-нибудь из них поднимал наискосок вверх свою «руку», и вскоре окрестности оглашались шумом проезжающего Подзамче состава. Товарного, собранного из вагонов, цистерн, платформ. Или – пассажирского. Особенно красиво смотрелись курьерские поезда. Они ходили под скоростными, специально сконструированными для пассажирских перевозок, венгерскими паровозами «Маваг». За которыми быстро мелькали зеленые, сверкающие стеклами окон, вагоны. Детям даже становилось грустно: какая-то чужая, красивая,  неведомая жизнь проносилась мимо них, и исчезала вдали. Оставив в воздухе полынные запахи далеких дорог и сгоревшего в паровозной топке угля. А они должны были возвращаться в свою обыденную жизнь. Проходя мимо серого корпуса бутылочного завода с отблесками пламени стекловарных печей в запыленных окнах. Потом – пообок карьера, уже на треть срытой экскаватором песчаной горы … 
  В тот день Саша сидел на прикрытом  реденькой  травой карьерном отвале один. Что делать, если сегодня на их «площадочке» не объявился ни один из приятелей? Ну, с Котькой понятно.  Его,  мама, уходя на работу, частенько оставляла  за старшего с младшей сестренкой.  А,  вот  почему на вышел гулять Вовка Дмитрик?  Эти летом их компания совсем развалилась. Колю Терещенко и Валерку родители отвезли на лето куда-то к далеким бабушкам. Толик Мелешко – в пионерском лагере, а Ильюша вообще вот-вот должен уехать с родителями  отдыхать  на Черное море.
  Каждые десять-пятнадцать минут в песчаную чашу карьера по одному заползали самосвалы. Одинаково коротенькие, громыхающие на неровностях дороги пустыми металлическими кузовами, покрытые пылью, они напоминали утомленных рабочих лошадок. Каждый грузовик делал  разворот, и осторожно, задним ходом подъезжал под экскаватор.  Тогда тот, управляемый из остекленной кабины машинистом, прицельно зависал полным песка ковшом  над кузовом машины. Высыпал его, и самосвал, со   скрежетом  стонущего железа немножко приседал. И так,  три раза, пока не заполнится округлая емкость кузова.
  Очередная машина замерла у экскаватора. Ее водитель вылез из кабины, и, оставив неприкрытой дверцу, пошел к вагончику-будке с бачком питьевой воды.  А экскаваторщик привычно высыпал первый ковш песка в кузов.
  Сидящий Саша от увиденного,  - замер, а потом сразу вскочил на ноги. Так не должно было быть! Самосвал должен был присесть, потом – выпрямиться. А он весь перегнулся наискосок.
  --- Дядя?! Дядечка шофер?! --- закричал, что силы Саша.
  Водитель обернулся. Недоуменно глянул на мальчишку, который  непонятно, сразу двумя руками в направлении самосвала, показывал на что-то. Затем посмотрел на свою машину. И сразу бросился к ней:
  --- Стой! Не сыпь! --- он крикнул экскаваторщику, что уже заносил второй ковш песка над кузовом.
  Шофер, заглядывая под кузов, начал осматривать машину. К нему присоединился машинист, потом еще один водитель подъехавшего грузовика. До Саши донеслись совсем непонятные слова «стремянка», «лист рессоры». Затем  взрослые взялись за работу. Выставив на принесенный кусок доски автомобильный домкрат, они снизу подперли им раму самосвала, и водитель начал поднимать кузов поломавшейся машины. Сбросив песок, водитель   вытянул домкрат, бросил его прямо на пол кабины и начал осторожно отъезжать от экскаватора. При выезде  из карьера шофер увидел все так же сидящего в одиночестве на пригорке Сашу. Машина остановилась:
  --- Спасибо, малыш! Ты очень вовремя заметил поломку. Еще бы один кубовый ковшик песка в кузов, и, кто знает, выбрался бы я отсюда?.. А что ты тут делаешь?
  --- Ничего. Просто гуляю --- смутился мальчик.
  --- Как тебя зовут?
  --- Саша.
  --- О, так с тобой, выходит, тёзки? Наверное, хочешь покататься? --- спросил водитель.
  И улыбнулся. Увидев, как быстро вскочил на ноги мальчишка.
  --- К сожалению, не сегодня. Машина же поломалась. Отремонтируюсь через пару дней в гараже, - вот тогда. Хорошо? Ну, будь, малыш!
  Несколько дней подряд Саша приходил в карьер зря. Знакомый самосвал в нем появился только на следующей неделе. Заметив сидящего на пригорке мальчика, тезка-водитель поднял  в шоферском приветствии руку, сделал разворот и задом подрулил к экскаватору:
  --- Привет повелителю гусенично-ковшового «танка»! Сегодня – вали по полной программе, по команде механика слесари на «ласточку» оба рессорных блока первой комплектации поставили.
  Когда загруженная песком машина начала,  натужно ревя,  выезжать из карьера, в груди у Саши что-то сжалось: «неужели он про меня забыл?». Но самосвал, поравнявшись с пригорком, остановился, и высунувший голову из окна кабины, шофер усмехнулся:
  --- Чего сидишь красной девицей, казак? Давай, занимай штурманское место!
  Они поехали. Сидя, бок о бок,  в кабине, что раскачивалась, словно ходовая рубка океанского парохода во время небольшого шторма. Оттого, что полный кузов песка тяжело переваливался на неровностях грунтовой дороги. Саша вслушивался в натужную работу мотора под длинным капотом, он даже, незаметно для шофера, один раз дотронулся пальцем до рычага переключения передач. Почувствовав, как тот мелко вибрирует напряженной дрожью.
  Возле подножия Замковой горы дорога нырнула под  железнодорожный мост, и самосвал затрясло по булыжной мостовой Хмельницкого. А потом их машину дважды останавливали. Сначала на железнодорожном переезде, где женщина в форменной фуражке крутя ручки лебедок, опустила один за одним оба шлагбаума и, развернув желтый флажок, замерла с ним в вытянутой руке встречая поезд. Тот приближался издали в нарастающем шуме, и, возвестив о себе коротким гудком, внезапно вывалился из-за поворота. Замелькали на открытых платформах зачехленные в брезент гаубицы, потом – несколько грузовых вагонов-теплушек с раздвинутыми дверями,  в которых было видно солдат. И, снова, - платформы с машинами, фигурки часовых…
  --- Воинский эшелон, едут на учения, или, наоборот, возвращаются домой --- пояснил шофер.
  Потом самосвал внезапно остановился еще раз, за Оперным театром.
  --- Почему мы остановились? --- спросил малыш
  --- Видишь, впереди регулировщик стал к нам спиною? Это означает, что проезд в этом направлении закрыт.
  Милиционер внезапно поднял свой жезл вверх и повернулся боком, указывая полосатой палочкой в направлении движения грузовика. И дядя Саша стронул тяжелый самосвал с места..
  --- Вон, городские железнодорожные кассы --- увидев на раздорожье Городецкой здание высокого костела, информировал водителя  Саша, демонстрируя свое знание улиц Львова.
  --- А  откуда ты это знаешь?
  --- Когда к нам в гости приезжала из Жмеринки  папина бабушка, мы с ним  ходили сюда покупать ей обратный билет на поезд --- объяснил мальчик --- А у вас есть бабушка, дядь Саша?
  --- Нет, тёзка. Никого у меня нет. Я вырос в детском доме.
  --- Жалко --- с горечью, совсем по-взрослому, пожалел шофера малыш.
  И оба замолкли, пока их самосвал, напряженно и медленно, полз вверх, по Шевченко.
  --- Приехали --- наконец, произнес водитель и, вытянувши левую руку из окна, занес ее над крышей кабины, показывая правый поворот в настежь распахнутые ворота шихтосоставного цеха завода.
  Разгрузившись, авто легко покатилось улицей назад, через центр в направлении Кайзервальда.
  --- Ну, как, понравилось возить песок, «инспектор карьера»?  --- спросил Сашко-старший.
  --- Очень! Я так далеко еще никогда не ездил. У нас на улице есть всего две машины.  «Победа», ее купил папа Баева. Он даже разочек на ней нас покатал, но она почему-то всегда стоит поломанной. И еще, немецкая БМВ, у доктора Козлевича.

  Получив после очередной, четвертой, ходки от весовщика мехстеклозавода свой путевой лист, водитель Саша посмотрел в него, и на минуту задумался. Четыре поездки, тринадцать с половиной тонн груза. Как для субботы – совсем неплохо. А, сейчас бы, загнать машину в гараж на яму, проверить состояние тяг рулевого управления, помыть свою «ласточку»?.. Но, увидев на настенных ходиках  в будке весовой время – без четверти четыре, шофер обреченно вздохнул. Часы показывали, что надо делать еще одну – пятую, ходку в карьер за песком. Даже, если этого так не хочется в такой чудесный предвыходной вечер начала августа. С высоким солнцем над головой, неукротимыми криками стрижей в небе, горьковатыми ароматами спелого лета от настурций, георгин и флоксов из садов и палисадников львовских улочек.
  --- Меня тут уже спрашивали о тебе, «дядя Саша» --- высунувшись из кабины,  экскаваторщик сразу сообщил шоферу, как только самосвал с государственными номерами ФВ 72-29 появился в карьере --- А, вон, на лавочке у будки, тебя женщины дожидаются.
  И он рукой показал на двух женщин, что услышав  разговор мужчин, уже спешили к машине.
  --- Добрый день. Простите, это вы – «дядя Саша»?
  --- Я. А, что?
  --- Моего Сашки, случайно, сегодня тут не было? Он любит бегать в карьер,  рассказывал, как вы его катали на машине.
  --- Нет. --- водитель задумался --- Кажется, последний раз я его видел, да… - позавчера.
  --- Вот видите, я правильно вам говорила, что Алла не ошиблась --- вмешалась в разговор другая женщина --- они пошли в Брюховичи проведывать в пионерском лагере Толика Мелешко. Вы должны его знать, он живет под тридцать четвертым, в том же доме, что и поэт Антон Шмигельский.
  --- Говорите, в Брюховичи? --- удивленно переспросил Сашко-старший --- Неужели?..
Шофер задумался в нерешительности. Но колебался он недолго, и, мотнув головой, скомандовал:
  --- Садитесь в кабину. Поедем искать.
  --- Куда? --- спросила мама Саши
  --- На Брюховичи! Прочешем трассу. Он меня как-то тихонько расспрашивал про эту дорогу. Жаль, что я тогда не догадался, зачем ему это было надо, ну, и малая хитрюга?!

  Поход в Брюховичи Саши, Коти и профессорского сыночка Юры Шелепина неожиданно начал затягиваться. Хотя начало их путешествия оказалось вполне удачным. Мальчики быстро спустились вдоль Лысой горы на Подзамче, и даже умудрились бесплатно проехать на открытой задней площадке прицепного вагона до конечной остановки трамвая  седьмого  маршрута. Дальше надо было идти пешком. Ребята пошли. Вдоль домиков по шоссе, что потихоньку углублялось в наполненный утренней свежестью лес. С веселым щебетом птичек, блестящими каплями росы на траве придорожных кюветов. Всё это так напоминало приятную утреннюю прогулку аллеями парка?
  Неприятности стали накапливаться уже в Брюховичах. Когда выяснилось, что пионерских лагерей здесь несколько. А пока малыши, отыскали в сосновых улицах курортного пригорода нужный , настало время обеда. И они ждали, сидя на лавочке возле тщательно охраняемой дежурным вожатым лагерной калитки, пока к ним не выйдет вызванный Толик. Тот вышел и сразу недоуменно удивился визиту. Потом начал растерянно объяснять:
  --- Я не могу с вами сейчас побыть. У нас по расписанию с 2-х до 4-х пополудни – «мёртвый час». Все должны спать в кроватях. С этим здесь строго. 
  Троице приятелей ничего не оставалось, как идти назад, домой. Немножко уставшие и голодные они дошли до озера.
  --- Скупнуться бы? --- мечтательно произнес толстый вспотевший Котя
  --- Нельзя! --- сразу откликнулся Юра
  --- Почему?
  --- Потому, что мы одни. Без взрослых. В прошлом году, когда  ездили на море, я видел, як вытаскивали утопленника на берег. Тогда папа мне  сказал: «вода – это стихия, с которой человек всегда должен серьезно считаться».
  Отдыхая, малышня немножко постояла на берегу. С интересом глядя, как в прогретой прозрачной воде мелководья плавают стайки маленьких рыбок. А потом Костя, засунув ногу прямо в воду, вытащил из донного песка половинку раковины моллюска, и та сразу заиграла на солнце всеми красками перламутровой радуги.
  --- Идем?! --- нетерпеливо скомандовал  Саша.
  Августовское солнце разогрело асфальт лесного шоссе, по которому двигались малыши. Над ним повисла тяжелая, сонная послеобеденная жара. Навстречу прошел большой, полный людей, автобус. Потом ребят сзади обогнал  грузовик. И снова перед глазами  - бесконечно пустая, зажатая с двух сторон лесом, лента шоссе, аж до далекого поворота.
  --- Давай немного передохнем? Я уже не могу так быстро идти --- внезапно предложил Котя.
  --- Нужно идти,  давно минуло обеденное время, нас могут хватиться.
  Но толстый  Котя, не ответив,   расселся на траве за кюветом,  и принялся снимать с ноги мокрую сандалию:
  --- Я, кажется, ногу натёр?
  ---  Приложи листок подорожника. И идем. --- Саша  понимал, что их поход начинает  угрожающе затягиваться.
  Троица двинулась дальше. Тихим, уже измученным, ходом. Сначала даже не обратив внимания на то, что появившийся навстречу грузовик начал загодя сбрасывать скорость. А потом вообще остановился за несколько десятков метров до мальчишек, сразу начав разворачиваться прямо на шоссе. И тогда Саша увидел на кузове самосвала так хорошо знакомый номер ФВ 72-29.
  --- Дядя Саша? --- с удивлением выдохнул малыш
  --- Котька, твоя тоже приехала этим самосвалом --- Юра, увидев, как кабину покидает мама товарища, сразу помрачнел --- Ох, и достанется нам всем?
  Неспешно подойдя, шофер сначала с улыбкой смотрел на суету обеих женщин вокруг детей, но, когда Котина мама начала вычитывать Юре:
  --- Ваша домработница Рузя твоих родителей по телефону с работы вызвала домой. А они – доктора Козлевича позвали на помощь…
перебил ее трескотню:
  --- Подождите, у нас нет времени на разговоры. Надо что-то придумать?
  Дядя Саша на несколько секунд задумался, потом открыл двери в кабину, поднял спинку сиденья,  вытянув  из-под него ватную телогрейку и старое солдатское одеяло:
  --- Слушайте меня внимательно! В кузовах самосвалов категорически запрещено перевозить людей. Тем более – маленьких детей. Если милиция увидит, у меня отберут водительские права… Кто из вас, взрослых, поедет наверху? --- водитель обратился к женщинам.
  --- Я --- без колебаний ответила мама Саши
  --- Хорошо. Постелите в кузове за кабиной эти лахи --- шофер закинул телогрейку и одеяло наверх --- Давайте, помогу?
  Он помог Сашиной маме забраться в кузов и передал ей поднятого под мышки сына, потом – Юру.
  --- Ты --- дядя Саша посмотрел на Котяна --- садись возле своей мамы в кабину. А вы – ложитесь. Вас вообще не должно быть видно. И прошу без моего разрешения не вставать. Даже, если я где-нибудь буду вынужден останавливаться. Поняли?
  --- Да --- почти одновременно ответили Саша, его мама и Юра.
  Машина тронулась с места. И тихо задрожал гулкий металлический кузов. Подул ветерок, вымывая стойкие запахи бензина и машинных масел из ватника дяди Саши. По обе стороны  шоссе плыли верхушки деревьев Брюховического леса. Потом самосвал затрясло булыжником Калинина, справа навис освещенный предвечерним солнцем парковый кряж Высокого Замка. Наконец,  машина с длинной Курковой* нырнула в коротенькую Лесную улочку, свернула в подъем на Песковую…
  Застывшая часовым возле своей брамы,   домохозяйка Шелепиных  старая полька Рузя,  увидев в кузове  остановившегося самосвала детей, рванула к нему:
  --- Юречка?!
  На ее крик из маленького продуктового магазинчика вышла продавщица, и откуда-то появился «хозяин улицы Виспянского» - старший дворник пан Найдзьоный со своей неразлучной трубкой в руках. С нескрываемым интересом наблюдая, как шофер помогает Сашиной маме слезть с высокого кузова, по одному снимает через борт Юру и Сашу. Сначала  даже не заметив, что с другого конца улицы к ним подъезжает темно-синее трофейное БМВ доктора Козлевича.
  --- Юрка?! --- из легкового авто быстро выскочила жена профессора.
  Потом появился сам лысый суровый профессор Шелепин. Сделав несколько шагов вперед, он критически оглядел стоящую троицу малышей:
  --- Нашлись, «путешественники-первопроходцы»?  И кто из вас, умников,  додумался до этого «героического похода»?
  Мальчики молчали, но вмешалась мама Котяна:
  --- Чего ты молчишь, Котя? Скажи правду.
  Котька немного помялся, потом указал пальцем на Сашу.
  --- А, ты, Юра, что скажешь?
  Юра сразу насупился, и упрямо опустил голову вниз
  --- Ну? --- профессор ожидал ответа от сына
  --- Ничего не скажу
  --- Почему? Твой же товарищ сказал, как было?
  Тогда тихий, молчаливый Юра зло посмотрел на Котяна:
  --- Доносчику – первый кнут!
  Суровый профессор едва заметно улыбнулся, кажется, ему понравился ответ сына. И он повернулся к водителю самосвала:
  --- Это вы доставили их? Спасибо за помощь. Сколько с нас?
  Папа Юры полез во внутренний карман пиджака за бумажником, мама Котьки тоже поспешно открыла свой ридикюль – длинную дамскую сумочку без ручек.
  В глазах  шофера появилось  выражение крайнего удивления:
  --- Вы,  что?... Я вырос в детском доме. А у нас, детдомовцев, не принято брать деньги с друзей --- рука дяди Саши указала на понурившегося Сашку.
* Виспянского – сейчас Вышенского, Куркова – сейчас Лысенко
** Находятся - львовские сопляки и старики 50-х?.. Года три-четыре тому на меня сам выше праправнук Юзефа Найдзьоного. Позавчера, 20.08 2019 я обнаружил тихого спокойного Юрку.Тоже - профессор, в России. Какие пирожные делала их домработниц, Рузя?!


 
               

               
                Бася и Аскольд (2)
    Двое суток верховой северо-западный ветер неутомимо протягивал  над  городом бесконечную ряднину   низких дождевых туч. Потом он стих, и  утром третьего дня, в воскресенье, Львов проснулся в  яркой голубизне  неба. Лоснясь хорошо промытым булыжником  уличных мостовых,  и радуя горожан утренней свежестью зелени садов и скверов, пронизанной лучами ласкового сентябрьского солнца.
Аскольд, Орест и Витёк осмотрели свою «площадочку», - старый, из довоенных времен, заброшенный теннисный корт.  Еще не подсохший после дождей, со стайкой воробьёв, что купалась в лужицах между парой больших камней, изображавших футбольные ворота.
--- Играть пока нельзя, скользко, и лужи стоят,  мяч намокнет --- сказал Витька.
  Его слово, как владельца единственного на всю уличную компанию детей мяча, было решающим.
--- Давай тогда вон там пенальти побъём один одному? --- предложил Орест, указывая на клочок изумрудного газона возле картофельного огородика чуть ниже старого корта…
  Перед ударом Аскольд осмотрел несколько раз  уже ремонтировавшийся сапожной дратвой мяч с выпиравшим пузырем на месте шнуровки. Потом аккуратно установил его на отметку. Отошел на несколько метров назад и внимательно посмотрел на застывшего между двумя камнями  Ореста. «Слабый удар он отобьёт. Надо попробовать  на силу?»
  Он разбежался,  ударил! Лёгкий волейбольный мяч от сильного удара поднялся вверх и сразу же раздался ехидный голос Витьки:
  --- По самолётам лупил ? Да еще так, что умудрился   зафутболить  мяч  прямо во двор  старой ведьмы. Беги теперь, ищи! 
  Аскольд побежал. Обминая по нижней тропинке подворье, на территорию которого он так неудачно забил мяч. И чем ближе приближался к его калитке, тем медленнее становились шаги мальчика…
  Кирпичной мастерской скульптора оканчивалась Харьковская улица, а всего в нескольких метрах за нею начинался Кайзервальд одиноким подворьем «старой ведьмы». С полуразрушенным дощатым забором от дороги, и тремя другими сторонами, отгородившимися от мира лишь высокими зарослями бурьянов. Посреди которых торчала крытая почерневшей дранкой крыша жилища. Тёмной, давно не беленой, деревянной хаты в два окна с пристроенным сбоку сарайчиком. Полуразвалившаяся усадьба выглядела покинутой, но взрослые жители соседних улочек, а, тем более, дети Кайзервальда, знали, - это не так. В домике жили люди.
  Вообще, послевоенные дети знали много такого?! О том, к примеру, что сосед с третьего этажа, еврей Яша, который работал в тире, - «деловой». Ибо как-то предложил не воевавшему папе купить «фронтовой орденский иконостас с документами». А администратор ресторана  гостиницы «Интурист» поляк дядя Володя, занимавший квартиру в бельэтаже, оттого так быстро сменил отравленного кем-то Джека другой немецкой овчаркой – Диной, что после войны был в отряде каких-то непонятных «ястребков». И потому постоянно чего-то боялся. Асик даже слышал про Мирона, старшего брата Юльки, сына  дворничихи их дома, который учился уже в 8-м классе. Той самой 37-й мужской средней школы по Солодовой улице, откуда его брата забрали в ссылку за «политику». Знали дети и про контуженого на войне капитана, который, напившись водки, мог бегать почти голым по улице. Даже про то, что бородатый дед хромого Вовки Кравцова был в синагоге какой-то важной особой по женихам и невестам,.. Но никто, как из  взрослых, так и детей, ничего точно не знал что-либо  об обитателях хибарки, притаившейся на краю безлюдного по ночам Кайзервальда. Мальчишкам, правда, приходилось не раз видеть, как одетая в вязаный жакет худощавая старуха, двигая сухими ногами в разбитых мужских ботинках, выводит пастись троицу своих коз. Оставляя их неподалёку хаты на длинных веревках, привязанных к забитому в землю металлическому пруту. Иногда на подворье можно было увидеть девочку, но она никогда не выходила к остальным детям на площадку, или в «яму» с огородами – жечь осенние костры, запекая в них картошку. Они даже не знали, как ее зовут. Наверное, поэтому бедное, приютившееся  на отшибе жилище пожилой женщины, и получило у детворы отталкивающее наименование – «халупа ведьмы».
  Перед самым  входом Аскольд в нерешительности остановился. Чуть поколебавшись, он сдвинул причиненную калитку и, подойдя к двери домика, постучал. Жилище молчало, мальчик постучал сильнее и сразу громко спросил:
  --- Тут кто-то есть?!
  Только тогда в наглухо закрытом оконце едва раздвинулась матерчатая занавеска, показав лицо старой женщины в прядях седых волос. Глаза «ведьмы» осмотрели негаданного гостя, и занавеска снова закрыла окно. После чего на пороге жилища возникла девочка. Худая и бледная, одетая в какое-то мешковатое, перешитое из взрослой одежды,  платьице, она, молча, с нескрываемым удивлением смотрела на Асика.
  --- Я случайно  забил вам во двор мяч. Можно найти его? --- мальчик показал рукой на густые заросли бурьяна.
  В глазах «маленькой хозяйки» исчезло выражение удивления, и она молча кивнула русой головкой, оставшись стоять у притолока прикрытой двери. А мальчишка  лихорадочно, натыкаясь в спешке на жалящие листья крапивы, уже рылся в мокрых зарослях. Пока не выскочил на вытоптанную часть подворья с мячом в руках. И тогда он услышал сначала тихое журчание ласкового, немножко насмешливого, смеха, а, потом и голос девочки:
  --- Отряхнись, ты, как коза, весь в репьяхах.
  Аскольд глянул на свои облепленные катышками репейника шорты, потом перевел взгляд на девочку. На него с такой до сих пор непознанной   доброжелательностью смотрели серые глаза незнакомки, что  мальчишка отчего-то страшно растерялся. Он смог поспешно выдавить из себя только коротенькое:
  --- Спасибо.
  И поспешно покинул подворье «старой ведьмы».
  А ночью ему приснилась она. Худенькая русоволосая девочка с умными серыми  глазами. Несколько дней Аскольд старательно обходил ее двор, но, как - то раз, увидев с «площадочки» знакомую фигурку, не удержался. Незаметно оставил товарищей и тихо приблизился к жилищу «ведьмы». Девочка сидела на лавке под домиком, старательно обрывая с веточек какие-то листочки в алюминиевую  солдатскую миску. Асик остановился возле приоткрытой калитки, осмотрелся кругом и поздоровался:
  --- Здравствуй?
  Малышка в испуге оглянулась, но, увидев уже знакомого мальчишку, кивнула головой в ответ:
  --- Здравствуй.
  Немножечко дети смотрели друг на друга, потом девочка не выдержала и отвернулась.
  --- А почему ты никогда не приходишь играть на площадку? --- спросил Аскольд.
  --- Я не умею --- она ответила, не поднимая головы.
  --- Как это, не умеешь? --- с удивлением переспросил Аська --- Все дети умеют играть.
  Девочка промолчала, и еще ниже опустила голову. И Аскольд поверил, что она действительно не умеет играть.
  --- Ну, а какие-нибудь  игрушки у тебя есть?
  Малышка  только   покачала головой из стороны в сторону.
  --- Я тебе принесу что-нибудь --- пообещал Асик. И сразу задумался. А, что именно?
  --- Ты любишь сказки? Или басни?
  --- Да  --- девочка с нескрываемым интересом посмотрела на мальчика, который знает сказки.
  --- Тогда я тебе их принесу. Ты что хочешь? «Сказки братьев Гримм», или, может, «Котигорошка»?  У меня дома есть и толстая книжка – «Сказки народов мира».
  --- Книжка? ---  переспросила его девочка.  И  вымолвила с тихим разочарованием:
  --- Я не умею читать.
  Огорошенный ответом, Аскольд растерялся. Потом поинтересовался:
  --- Тебе что, еще нет семи лет?
  --- Не знаю. Когда придёт баба Марта, я ее спрошу --- наверное, чувствуя себя виноватой за то, что не знает своего возраста и того, что не научилась читать, девочка снова опустила голову.
  Асику стало жалко ее, такой маленькой и беззащитной, не имеющей друзей и игрушек.
  --- Как тебя зовут? ---  нерешительно  спросил он
  --- Бася.
  --- А меня – Аскольд.

  Над Кайзервальдом в пронзительно голубом небе повисло теплое солнце последнего бабьего лета. По-осеннему контрастно прорисовывая яркими лучами крутые желтые склоны вытянутого обрыва.  На  еще зеленеющих склонах  мекали привязанные козы, а с маленьких огородиков тянуло горьковатым дымом костров из картофельной ботвы.
  Асик с завернутым в газету свертком подошел к калитке Баси. Осмотрев пустое подворье, позвал:
  --- Бася?!
  И точно, как в первый раз, слегка раздвинулась занавеска, показав в окошке лицо « старой ведьмы», а потом на пороге домика появилась босоногая фигурка девочки.
  --- Привет! Ты можешь немного погулять? Я тебе тут принёс…
  --- Я должна спросить у бабы Марты --- мгновенно смутилась девочка, и быстро нырнула  назад, в темень сеней хибарки.
Через минуту, другую она появилась. Уже одетой поверх платьица в пушистый вязаный жакетик и сандалии.
  --- Смотри. --- Аська развернул сверток --- Вот, букварь, арифметика. Это мои прошлогодние учебники из первого класса. И тетради, я тебе пять штук принёс. Они, правда, для второго класса, но это ничего.
  Он открыл одну. Разрисованную сзади, по серой обложке, кустами картофеля с сидящими на них колорадскими жуками. И строгой надписью внизу: «Продажа сверх указанной цены карается по закону».
  Увидев обрадованные глаза Баси, объяснил:
  --- Это мне Рудик помог, разрешив взять его норму. Представляешь? Прихожу в наш «Культкрам»*, говорю: «12-я школа, второй класс, Рудштейн». А продавщица смотрит на меня и смеется: «из тебя такой Рудштейн, как из меня – африканская обезьяна». Пришлось Мишку уговаривать сходить со мной в магазин.
  Напоследок малыш вытащил из кармана два заточенных карандаша
  --- Начнем заниматься?
  Сидя на лавочке под хатой дети даже не заметили появления хозяйки. «Старая ведьма» долгую минуту тихо вслушивалась в разговор детей:
  --- Ты написала «Б» и «А». Прочитать вместе их  сможешь? Хорошо, а теперь допиши еще раз те же самые буквы. Нет, в том самом порядке. «Б», затем – «А»… Читай слитно, но по слогам. Правильно, молодец! А ты способная, Бася?!
и пошла к калитке. Только тогда Аскольд увидел её, и испуганно замолк.
  --- Не бойся. Баба Марта – добрая. --- успокоила его девочка.
  --- Почему ты ее так называешь? Я - своих, московскую, или жмеринскую, когда они приезжают, зову просто бабушками.
  --- Так она мне не родная  --- с грустью ответила  Бася.
  --- Тогда кто?
  --- Не знаю. Как-то, только один раз, она рассказывала, что была домохозяйкой еще у моих деда и бабушки. Потом – у папы и мамы.
  --- А где твои родители?
  --- Я спрашивала, несколько раз. Баба Марта ответила, что погибли, когда бомба попала в наш дом. И больше про это говорить не хочет.
  Заскрипела калитка, и на подворье, пихаясь, сначала появилась троица коз, за ними – баба Марта. В этот раз Аскольд ее не испугался. А через некоторое время «старая ведьма» подошла к детям снова. И, не произнеся ни слова,  протянула им по кружке еще теплого козьего молока.
  --- Пей, оно полезное. ---сказала Бася
  А когда мальчишка осторожно попробовал вкус незнакомого  молока, мелодичным колокольчиком раздался ее смех:
  --- Ой, какие у тебя смешные белые усики выросли?!.
  С тех пор дети виделись много раз. Аскольда уже совсем не пугала молчаливая «ведьма», он даже успел подружиться с козами. Которым в благодарность за такое полезное молоко иногда приносил по кусочку хлеба.
  Всё было так хорошо…

    Асик дохлебал из тарелки борщ:
  --- Спасибо.
  --- К картошке дать соленый  огурец?
  --- Второго не хочу. Мама, а можно, я сейчас немного посплю. Вечером встану, сяду делать уроки.
  --- Ты так устал в школе? Ладно, поспи, сынок…
  Отчего так странно вращается потолок комнаты?..
Тара-тара-там, тара-тара-там,.. – соседка с верхнего этажа, Алла Терещенко, села за рояль. Ну, сколько раз можно играть одно и то же начало турецкого рондо Моцарта? Каждый день эти, надоевшие до чертиков, – тара-тара-там…
  Яркий свет? Горят все пять лампочек люстры. Зачем, свет же так мешает спать?..
  Незнакомый дядька в белом халате рядом с отцом. Перепуганное лицо мамы, держащей чулок:
  --- Одну ножку, сынок, теперь – другую…
  Новое, только недавно примерянное, но уже воняющее нафталином, бобриковое пальто с цигейковым воротником. Зачем? Оно же еще большое, и такое тяжелое. Бабушка покупала его Аскольду на вырост…
  Идти? А куда? В глазах плывет коридор, волнами рябят ступеньки лестницы. Наверное, поэтому его поддерживают с обеих сторон папа и дядя в халате поверх пальто?..
  Зимнюю темноту неосвещенной улицы с насыпанными дворниками сугробами снега вдоль тротуаров разрезает свет одинокой автомобильной фары. Вторая у  ГАЗ-51 «Скорой помощи» не горит. Затем – слабый  свет лампочки  из открытой, окрашенной изнутри блестящей белой краской,  фанерной будки.
  --- Ложись, сынок, ложись сюда, на канапу --- встревоженный голос отца. И сразу – беспамятство…
  Шум и электрический свет. Какой-то удивительно непонятный шум из незнакомых голосов и звяканья посуды? Аскольд открыл глаза. Прямо перед ним на белом табурете стояла тарелка  манной каши  с блестящей по верху крошечной лужицей подсолнечного масла.  А рядом парила наполненная на треть чаем поллитровая стеклянная консервная банка. В большой, уставленной железными кроватями, скарлатиновой палате инфекционной больницы начиналось зимнее утро. Малыш попробовал приподняться в кровати, палата поплыла в глазах, и он снова утратил сознание.
  Ровно тридцать дней пролежал Аскольд в больнице со скарлатиной. За это время он успел возненавидеть на всю жизнь блестящие большие  кастрюли и маленькие, похожие на коробочки для ниток-мулине, - боксы, в  которых медсестры приносили шприцы и иглы в палату. Чтобы трижды в день делать больным такие болезненные  уколы. Научился играть в шашки. На самодельной, разрисованной химическим карандашом, доске из куска картона. Даже полюбил жаренную, крепко просолившуюся в бочке, треску с картофельным пюре, которую часто давали на ужин. Но, как и большинству больных, более всего ему нравились ранние вечера. Когда дежурный санитар приносил передачи с записками от папы и мамы.
  Аскольда выписали  на тридцать первый день его пребывания в больнице.
  --- Даже не верится, что завтра увижу свой класс. Соскучился по своим. Интересно, что они там уже учат?
  --- Нет, сын. В школу завтра еще не пойдёшь. Тебе еще  нужно отбыть двенадцатидневный карантин дома. Чтобы не заразить других детей.
  --- А гулять на улице можно?
  --- Разве  в нашем садике. Ты должен понимать, Аскольд, что не должен подвергать опасности своих товарищей. Тем более, зная по себе, насколько страшна скарлатина…
  Предвечерьем двенадцатого дня домашнего карантина Аську не выдержал:
  --- Папа, ну, хотя бы разок на улицу? Завтра – в школу, тогда времени не будет. Я и так отстал в учебе.
  Отец посмотрел на часы, и улыбнулся:
  --- Ладно, сократим карантин на целых восемь часов. Иди, погуляй немного.
  Не увидев на улице ни одной знакомой фигуры, Аскольд сразу направился на  Кайзервальд. И чем ближе подходил мальчишка к жилищу «старой ведьмы», тем сильнее чувствовал какую-то неясную тревогу. Почему холодным зимним вечером над трубой не вьется дым? Отчего сама труба покрыта сплошной шапкой снега?.. Подойдя, мальчик ужаснулся: усадьба стояла в снежных замётах, без протоптанных по двору тропинок. Входная дверь была забита досками, а в окне с уже вытащенным кем-то стеклом, ледяные сквозняки трепали остатки сатиновой занавески. Подворье «старой ведьмы» превратилось в мёртвую химеру.
  В глазах малыша проплывала прошедшая осень. Золотая и тёплая. В острых, иногда  – колючих, взглядах  молчаливой  бабы Марты. Наполненная   веселым , всегда таким милым,  смехом  Баси. Она ведь всегда была рада его приходам?  С доверчивостью выпуклых зелено-желтых глаз коз. Не замечая своих слёз, Аскольд медленно побрел обратно. Понимая, что этот кусочек его жизни уже вырван навсегда.
  Возле дома Вовки Дмитрика он увидел соседку одноклассника:
  ---  Добрый день, тётя Нина.
  --- Здравствуй.
  --- Вы не знаете, что там случилось?
  --- Где, там?
  --- Вот там, в деревянной хате?
  --- Ты что, с Луны свалился сегодня? Там более месяца, как сталось.
  --- Нет, я болел скарлатиной, лежал в больнице на Киевской. А что там такое?
  --- Что?.. Баба померла, а ее козочек какой-то дворник с Лесной улицы отвел к себе.
  --- А, Бася?.. Девочка?
  --- Внучка старухи, что ли? Наверное, в детский дом забрали? Тогда из домоуправления приходили, была милиция, еще какие-то люди,.. Целая комиссия. А куда ее  могли определить, кроме детского дома?

  Переждав, пока после школьных уроков разойдётся весь класс, мальчик вышел на улицу. Но вместо того, чтобы идти  Солодовой улицей домой, свернул влево, и начал подниматься  коротким  крутым узвозом  Садовского. Выйдя на Курковую улицу, Аскольд остановился на тротуаре. С этого места хорошо просматривался весь большой двор детского дома. Сегодня он пришёл сюда  в пятый раз. Предыдущие четыре прихода получились напрасными, хотя он уже успел запомнить лица десятка маленьких девочек. Баси среди них -  не было.
  --- Мальчик, кого ты так внимательно высматриваешь во дворе?
  Перед Аскольдом стояла женщина. Молодая, но с уже поседевшей прядью черных волос, выбившихся из-под серого пухового платка.
  --- Чего молчишь? Ведь ты тут уже не первый день стоишь? Если тебе надо повидать кого-нибудь из детского дома, - скажи. Может, я тебе и помогу, как-никак директором в нем работаю.
  --- Басю! --- моментально выбросил из себя Аську.
  --- Басю? Интересное имя? ---женщина улыбнулась --- А фамилия ее как?
  --- Не знаю.
  Директриса удивилась:
  --- Откуда же ты тогда знаешь, что эта девочка тут?
  Аскольд не зная, что ответить, молчал, а женщина, увидев растерянное лицо малыша, сказала:
  --- Ладно, идем!
  Кабинет директора детского дома оказался высокой, но узкой комнатой. В глубине которой виднелись  несколько выставленных буквой «Т» столов. На торцовом  стоял высокий черный телефонный аппарат, а боковые  стены комнаты украшали   портреты Сталина, Ленина и   незнакомого, очень худого, мужчины в пенсне, и с маленькими, как у Чарли Чаплина,   усиками.
  --- Садись. Как тебя зовут?.. Ну, рассказывай, «сыщик» Аскольд, откуда эта девочка  Бася. Сколько ей лет, кем она тебе приходится?
  И Асик начал рассказывать. Про хибару «старой ведьмы», про мяч, что залетел ей во двор… Даже про Мишку Рудштейна, который отдал свою норму тетрадей для незнакомой девочки. А директриса, просмотрев свои бумаги, сняла трубку телефонного аппарата:
  --- Алла Борисовна? Здравствуй, узнала? Слушай, я тебя попрошу, глянь свои «талмуды» по приёмнику-распределителю детей?.. За конец прошлого и начало этого года.
Она повернула лицо к Асику:
  --- Сколько приблизительно ей лет?
  Мальчик пожал плечами, потом показал рукой:
  --- Бася – она вот такая, чуть ниже меня.
  --- Девочка, лет шесть-восемь, звали Басей.., может, - Эльжбета, Елизабета, тут полно не наших имён. За последние полтора месяца. Да, да, - это львовский ребёнок. Куда её направили?
Директор детского дома взяла со стола карандаш:
  --- У  Василия Степановича, на Шевченка?  Как? Беатриса Смушкевич,.. Нет, остального не надо. Спасибо, Аллочка. Да так, потом…
  Женщина весело посмотрела на Аскольда:
  --- Нашлась твоя Бася. Но,..я скажу, где она, если услышу твое «честное слово», что ты сам к ней не пойдешь. Её детский дом далеко, на другом конце Львова.
  --- Честное слово, я пойду только с кем-нибудь из взрослых. Спасибо вам, тётя.

Аскольд слышал, как вернулся с работы отец, но не вышел его встречать. Ему было некогда. Наконец из почти полной коробочки «школьных №13», «рондо» и «жабок» ему удалось подобрать хорошее перо, и сейчас он с прилежанием переписывал в тетрадь заданное упражнение.
  В комнату зашел отец:
  --- Как дела? Получается самостоятельно догонять школьную программу? Или нужна моя помощь?
Асик молча вытянул из стопки несколько тетрадок, и начал их листать перед глазами отца.
  --- Молодец! Нужно постараться закончить второй класс без троек. Ну, ладно, занимайся, не буду мешать.
  --- Папа, а завтра – воскресенье, выходной.
  --- Знаю. Что, хочешь в кино сходить?
  --- А, может, мы с тобой погуляем вместе? В центре, как тогда – летом?
  --- Неужели тебе так понравилось мороженое с вареньем в розеточках? Но сейчас – зима, холодно для таких угощений. Можно заболеть ангиной, а тебе, после перенесенной скарлатины, надо беречься.
  --- Нет, папа. Просто погуляем, но – в центре.
  --- Почему именно в центре? --- насторожился отец --- Что тебе там нужно?
  Аскольд чуточку поколебался, но затем поспешно достал спрятанный листочек бумаги:
  --- Смотри, мне надо вот сюда попасть.
  --- «Улица Шевченко, 34, детский дом.  Смушкевич Беатриса» --- прочитал отец с листка, и удивился:
  --- Не понимаю? Кто это такая, – Беатриса?
  --- Бася, она жила на Кайзервальде. Я у неё козье молоко пил.
  --- А как она в детдоме очутилась? И откуда у тебя ее адрес?
  Аскольд снова начал всё рассказывать. В этот раз – отцу…
  На высоких старых клёнах во дворе глазной клиники мединститута, обживая гнёзда, весело галдит целая колония грачей. По базальтовой мостовой Лычаковской бежит талая вода, исчезая в решетке канализационного люка. Во Львов пришла  февральская оттепель. Как хорошо в такую солнечную, наполненную волнующими запахами ранней весны, погоду стоять с папой на остановке, ожидая трамвай.
  --- Надо чего-нибудь купить твоей пассии, с пустыми руками идти не годится --- задумчиво сказал отец, когда они вышли из вагона «двойки»  в центре.
  --- Что это такое – «пассия»? --- спросил Асик. Но папа, ничего не ответив, лишь загадочно улыбнулся. Эти взрослые, иногда они бывают такими непонятными?
  --- Сейчас нам нужен кто-либо из начальства, а сегодня – воскресенье. ---  произнес отец перед дверями детского дома в большом палисаде. И спросил сына:
  --- Пойдешь со мной искать дежурного воспитателя, или побудешь здесь?
  --- Нет, я лучше пойду вон туда. --- мальчик позади здания уже рассмотрел большой задний двор с садом, в котором виднелись дети.
  Басю Аскольд увидел почти сразу. Вместе с двумя другими, чуть более взрослыми, девочками, одетыми в одинаковые пальто и ботинки, они возвращались в спальный корпус.
  --- Бася? --- несмело окликнул Аська.
  Девочка услышала. Остановившись, она повернула голову и замерла:
  --- Ты?!.
  И сразу удивление сменилось радостью. Бася застыла на месте, но в ее взгляде было столько радости.
  --- Я нашёл тебя, Бася --- выдохнул из себя мальчишка.
  И услышал тихим отголоском:
  --- Я вижу, Асик, ты нашёл меня.
  Они стояли и, молча, смотрели один на одного. Маленькая русоволосая девочка в черном казенном пальто, обутая в некрасивые мальчишечьи   ботинки, и малыш  в серой кепке, прижимая к груди руками  оба бумажных кулька со сладостями.

• - «Культкрам» - товары культуры (магазин учебников, канцелярских товаров)

               
 
 
                Осенняя сказка (3)

  Во Львов пришла настоящая осень. В червленой позолоте  листвы деревьев и кустов. С бурыми,  полегшими  после первых осенних заморозков травами. И  дымами от костров на картофельных огородиках, что уходящими вверх столбами растворялись в прозрачном холоде серого неба.
 Порывшись  среди выкопанных грядок, дети нашли два десятка клубней  и развели свой костер. Они будут печь в нем картошку.
  --- Толик, ты соли вынесешь? --- спрашивает Валера Тарасов Толяна, который  живет рядом.
  В удивительном двухэтажном доме. Большом и квадратном, с несколькими входами в него со всех четырех сторон, и, даже, переходным бетонным мостиком к квартирному коридору на  втором  этаже.
  --- Не надо, --- внезапно вмешивается  Саша Макогон --- лучше я сбегаю домой за вялёной хамсой. Папа привез из Бердянска, целый ящичек. Маленькая, но вкусная, а такая жирная, что даже  по пальчикам  течет.
  --- Печеная бульба с соленой рыбкой?! --- сразу начинает радоваться Толян --- Давай, Сашко! Может, еще какую старую газету прихватишь вместо скатерти? А Светка накроет нам всем стол на траве. Она же с рук кушать не умеет. Даже черешни, что мы летом нарвали в саду у бабки, под кран мыть носила, мамина дочка…
  Жмущий все к низу, какой-то шелестящий свист, накатывает с неба внезапно. Сразу превращаясь в надсадный  визг реактивного двигателя. Небольшой серебристый истребитель со стреловидными крыльями проносится прямо над головами детей. Те видят, как из сопла его двигателя хлещут  короткие выплески рваного пламени. Самолет, оставляя за собой свистящий отголосок,  тут же скрывается за горой.
  --- Во, даёт? Метров сто, а то и ниже? --- Толян реагирует на случившееся быстро
  --- Что-то тут не так? Видели, как у него пламя кусками рвало из двигателя? Они вообще не должны летать над Львовом так низко --- отвечает самый старший в компании Валера --- Испугалась?
  Он спрашивает Свету.  Девочка кивает головой:
  --- Немножко. Сильнее не успела.
  --- Мы – тоже --- Валерка смеется
  --- Лётчика видели? --- с прижатым к груди газетным кульком появляется Саша --- Нет? А, я – видел, в кабине. Что-то он уж больно низко летел?
  --- Ребята, давайте сбегаем на обрыв? Оттуда все Подзамче видно,   за самый  Львов. Если с самолетом что-то случилось, мы увидим --- неожиданно предлагает Толик и смотрит на Валерку.
  --- Света, ты побудешь тут на хозяйстве? --- Валера спрашивает девочку. И объясняет:
  --- Когда  костер прогорит, этой палочкой нагреби жару на картошку. Хорошо? Мы быстро…
  Мальчишки, действительно, вернулись быстро
  --- Ну, что-нибудь  увидели? --- с интересом спросила Света
  --- Нет

  Окончив приготовление  домашних заданий, Света заскучала. Она немножко постояла у окна, глядя, как из-за обреза крыши соседнего трехэтажного дома Валерки Тарасова тугой октябрьский ветер выносит в холодное голубое небо рваные клочья белых туч. Потом вытянула за пару бронзовых ручек из своей металлической кровати громадный  ящик на роликах, и осмотрела троицу  кукол. Что уже пару лет отдыхали в нём от прошлых игр. «Нина» и «Галя» в коробках из-под обуви, а большая «Лиля»  с моргающими голубыми глазами, - в шляпной картонке. Оставленной бывшими жильцами квартиры – поляками , на антресолях коридорной ниши. Проведав свои недавние игрушки, девочка толкнула ящик. И тот с металлическим рокотом, как бронепоезд по рельсам, покатился в нутро кровати.
  Но скука не проходила, и Света прошла в спальню родителей. Где на тумбочке стоял тщательно оберегаемый от братика Игорька синий чемоданчик патефона. Младший братец  оказался настолько талантливым  «механиком» в свои четыре года от роду, что папе, маме и старшей сестре приходилось от него прятать много чего. Папа прятал  часы,  автоматическую ручку с синими чернилами и две свои опасные бритвы, мама -  старинную ручную мельницу для перца и набор бигуди, а Света – куклы. Ибо все, что оказывалось в руках малыша, быстро превращалось в кучу разбросанных деталей и частей от чего-нибудь.
  Достав стопку пластинок в бумажных футлярах, Света колебалась в  выборе недолго. Она отложила в сторону мамины песни Козина, записанные  еще до войны на два  мягких, желтый и зеленый, маленькие измятые  диски.  Туда же добавила «потому, потому, что мы – пилоты..», еще несколько пластинок с грустными народными песнями. И поставила свою любимую, с арией Джима из оперетты «Роз-Мари" - "Цветок душистых прерий", это была красивая заграничная пластинка с надписями на незнакомом английском языке.  Зазвучала веселая, жизнерадостная мелодия, которая всегда поднимала настроение.
  --- Что это за праздник у нас тут?
  Девочка, не узнав в аккордах оркестра, громкий голос отца, испуганно обернулась. И сразу сняла адаптер с пластинки:
  --- Я не слышала, как ты пришел.
  --- Естественно, в такой какофонии разве можно что либо услышать… А, где мама и Игорек?
  --- В детскую поликлинику пошли, на Гастелло
  --- Игорь что,  заболел?
  --- Какая - то сыпь выскочила, на руках и животе. Но температуры не было
  --- Давно пошли?
  --- Сразу после того,  как я пришла из школы.
  Папа  посмотрел на часы:
  --- Ого, половина седьмого.  Должны бы уже давно вернуться? Ладно, что там у нас сегодня  в кастрюлях?  Если не появятся, поем и пойду за ними.
  Отец второпях уже заканчивал свой поздний обед после работы, когда во входных дверях послышался скрежет ключа. Затем дверь распахнулась, и в коридор ворвался маленький Игорь. Увидев папу за столом, он сразу заявил:
  --- Хочу кушать!
  --- Света, раздень Игорька и помой ему хорошо руки --- попросила мама
  --- Что с ним? --- сразу поинтересовался папа
  --- Слава Богу, ничего серьезного. Детский диатес.
  --- А отчего так долго были в поликлинике? Света  сказала, что вы пошли в поликлинику около трех часов дня.
  --- Наша Тамара Ивановна сегодня не принимала. У нее – горе. Разбился муж – военный лётчик. Вообще, сегодня многих врачей не было на работе, наверное, пошли к ней. Большие очереди в коридорах, а потом нас еще направили к детскому дерматологу на консультацию.
  ---  Папа, а мы видели этого лётчика  --- не удержалась Света --- Точнее, его видел только Саша Макогон, он подходил к нам и был немного в стороне. А самолет пронесся  прямо над нашими головами. Низко-низко. Мы даже подумали, что с ним что-то не в порядке.
  --- Как низко?
  --- Ребята говорили – метров сто, а, может, и еще ниже. И из мотора  сзади у него прыскало  пламя, как бенгальский огонь.
  --- Откуда он появился?
  --- Со стороны Мучной, Колхозной, а над нами – вдоль Песковой. И улетел куда-то на Подзамче. Мальчишки бегали смотреть к обрыву, но ничего не увидели.
  Отец задумался:
  --- Кажется, этот пилот совершил подвиг, отведя самолет за город? У него должен был быть парашют, но он им даже не попытался воспользоваться.

  Вечером отец принес ёлку, и в доме сразу воцарилось предпраздничное настроение. Пока папа с мамой немножко ссорятся в комнате, стоит ли открывать заклеенную на зиму дверь балкона, чтобы туда выставить пахнущую Новым годом ель, дети общаются в кухне:
  --- Я хочу, чтобы мне подарили заводную машину на пружине с ключом. Как у Юры --- выдает свое желание сестре Игорь --- Как думаешь, папа купит?
   Света  пожимает плечами, и молчит. Ее уже почти не интересую куклы, а, тем более, игрушки мальчишек. А когда папа, все-таки выставивший елку на балкон в ожидании дня  ее украшения игрушками в столовой, возвращается в кухню, говорит ему:
  --- Папа, мы хотим сделать на Новый год подарок Тамаре Ивановне.
  --- Какой Тамаре?
  --- Тамара Ивановна – наш детский врач. Игоря,  мой,  всех детей с нашей улицы. Ты, наверное, забыл? Ее муж спас нам жизнь, выведя неисправный самолет за город. И там погиб.
  --- А-а,.. но что вы ей собираетесь дарить? Вообще то, врачи не имеют права брать подарки, тем более, у детей.
  --- Это не лично ей, а в память летчика. Мы хотим, чтобы она знала, дети улицы Виспянского  помнят о геройском поступке ее мужа.
  --- А что именно собираетесь дарить?
  --- У мамы,.. --- Светка замолкает, но потом заставляет себя продолжить --- есть много духов. «Красная Москва», «Манон», и тётя Оля принесла два флакончика, ты тоже купил ей «Северное сияние» …
  Свете очень нравится массивный флакон в виде матовой стеклянной скалы, на вершине которой вместо обычной пробки застыл белый медведь
  --- … а один из флакончиков от тети Оли стоит до сих пор запечатанным.
  --- Мамуля, иди сюда? --- отец  сразу зовет из комнаты хозяйку квартиры --- Послушай, до чего додумалась твоя любимая доця.
  Вышедшая мама выслушивает отца,  и с грустной улыбкой смотрит сначала на растерянную Светку:
  --- Для Тамары Ивановны мне не жалко
  Потом обращается к мужу:
  --- Она, хоть и молодая, но прекрасный врач. К тому же очень тепло относится  ко всем детям, ее   уважают родители. И такое горе,  ты представляешь?
  Затем  снова смотрит на дочку:
  --- Но  эти духи не имеют даже собственного названия, они из  экспериментальной композиции. Без этикетки. Врач может бог знает что подумать?
  --- Возьмет! --- упрямо заявляет Света
  --- Возьмет, это должны быть хорошие духи. Ольга говорила, что они пробы для утверждения делают на китовой амбре. Она придает стойкость аромату --- напоследок поддерживает отец дочку

  Из кабинета вышла женщина с ребенком на руках,  и Валера Тарасов  кивнул головой на двери с табличкой «Педиатр Кожич Т. И.»:
  --- Ну, что, пошли?
  Увидев, как в кабинет цепочкой заходит троица школьников  с портфелями в руках, пожилая медсестра в белой косынке  сразу недовольно подняла руку:
  --- Куда вы все сразу? Заходите по одному.
  Но Валерка не растерялся:
  --- Мы не лечиться, а просто так, к Тамаре Ивановне. На одну минутку.
  Молодая женщина в докторской шапочке вопросительно подняла  голову от бумаг на группу:
  --- Что случилось, дети?
  Света и Саша растерянно молчали, и  тогда Валерка молча повернулся к девочке, вынул из ее руки маленький флакончик,  затем сделал шаг вперед:
  --- Это вам от нас
  --- Не понимаю? --- удивилась врач. Она не протянула руки.
  Валера поставил духи на стол и сказал, указывая рукой на Сашку:
  --- Он последний, кто видел вашего мужа
  --- Как?.. --- выдохнула из себя врач, глядя удивленными глазами на Макогона
  --- Сбоку, --- объяснил тот --- я нёс им хамсу из дому, а тут внезапно свист, и истребитель низко-низко над Кайзервальдом. Так низко, что было видно лётчика в кабине.
  --- Он прошел прямо над нами, --- добавил Валера --- и у него из двигателя  вырывалось  пламя
  --- Мой папа говорит, что ваш муж совершил подвиг. Он  мог бы выпрыгнуть из самолета с парашютом, но тогда ты тот упал на дома --- вмешалась Света.
  --- Чьи это духи? Откуда они?
  --- Их наша тётя Оля, родственница папы, принесла. Она работает на парфюмерно-косметической  фабрике главным инженером. Это – эксперим.., ну, новые духи, они даже еще названия не имеют --- немножко запуталась в сложном  слове Светка
  --- А тебе разве разрешили их взять из дома? --- спросила Тамара Ивановна
  --- И папа, и мама.
  --- Дети, я вам очень благодарна, но принять подарок не могу.
  --- Это не подарок.  А в память вашего мужа-героя  --- произнес Валерка
  --- Тамара Ивановна, это должны быть хорошие духи. Они на какой-то амбре из кита сделаны. --- Света уже полностью оправилась от растерянности --- Откройте их, пожалуйста? Там пробка воском залита.
  --- Тома, ну, что ты? --- заметив слезы в глазах врачихи, внезапно вмешалась медсестра
  Не видя возражений, она сама открыла флакончик. И в кабинете, сразу перебив  запахи лекарств, разнесся нежный, фиалково-ландышевый аромат будущей весны.

                Балтийский якорь (4)

  Сашка Макогон, Орест,  и пара братцев с их диковинными именами Нестора и Леона, которые улица быстро переделала в более понятные,  – Нюхан и Лехан, покрутившись немного на   своей «площадочке» под   солнцем, быстро перебрались в дырявую тень трех яблонь. Когда-то высаженных  рядком  вместе с одинокой грушей кордоном между теннисным кортом и соседними огородами. Очутившись в тени, Нюхан сразу подобрал с земли червивое яблоко, обтер его рукой и, надкусив, выбросил:
  --- Еще кислятина.  А, вообще, что будем делать? Витькин мяч добили до конца. Может, эта «интеллигенция» сегодня придет поиграть?
  --- Если и придёт, то, как всегда, под  самый вечер --- ответил Орест --- Та, с ними играть?..
  «Интеллигентами»  ребятня  прозвала три молодые супружеские пары, что эти летом стали часто появляться на площадке со своим, почти что новеньким,  волейбольным  мячом. Но в футбол они не играли вообще, а волейбол в их исполнении скорее напоминал сплошные женские вопли и беготню в поисках мяча.
  --- Выкупаться бы по такой жаре? --- мечтательно произносит Нюхан
  --- Было бы неплохо? --- поддерживает его Сашко --- Но, где? На «Спартак» или «Медик» нужно покупать билеты, через забор лезть опасно. Могут поймать.
  --- Два на четырех –  восемь рубликов? Да за такие  деньги можно не в бассейн, а на утренний сеанс в «Короленко» попасть. Там со вторника «Алитет уходит в горы» сняли, сейчас крутят новый фильм – «Великий воин Албании – Скандербег» --- хмыкнул Нюхан.
  И  тут же предложил:
  --- А, может, махнуть на Комсомольское озеро?
  --- Алитет полез в горы, а мы потопаем  пешком на озеро. Далековато, да еще по такой жаре? --- откликнулся младший брат Нюхана – Лехан
  --- Что, в первый раз? --- раздраженно прикрикнул на него «старший близнец»
  --- Нет,.. но у меня сзади трусы немного порваны
  --- Да кто там будет на тебя глазеть? Займем место чуть в стороне от пляжа. Ну, что, вперед, на «комсу»? --- успокоил Лехана Саша. Затем, увидев  в молчании друзей согласие, выдал диспозицию:
  --- Тогда, верхом  через Кайку, будет ближе.
  И вся четверка, поднявшись тропой на «Скалу», быстро зашагала по верху  обрыва Кайзервальда в сторону Профессорской колонии. А внизу, в мареве июльского зноя, мелкой зыбью среди темной  зелени скверов и садов томно рябила нагретая  июльским солнцем  разноликость крыш. С глядящими в небо шпилями костелов и возвышающимися  куполами церквей.
  Мальчишки быстро добрались до железнодорожного пути в глубокой земляной выемке.  Потом миновали вытянутые пакгаузы грузовой станции,  и вышли к улице Лычаковская, что, после ответвления от нее Глинянского тракта, начинала полого спадать вниз. До самой городской окраины, где торчали здоровенные  круглые баки дрожжевого завода, распространяя вокруг себя какой-то особенный, не слишком приятный запах. Здесь улица переходила во врезанное узкой терассой в склон лесного массива Винниковское шоссе.
  --- Подходим --- с удовольствием сказал Лехан, первым разглядев издали большой озерный плес.
  Воды арыка бегут, как живые,
  Переливаясь, журча и звеня… --- из репродуктора на крыше большого деревянного павильона лодочной станции ветер разносил на все озеро голос Рашида Бейбутова. Возле окошечка кассы толпились  желающие взять лодку в прокат, торговал буфет. Мальчишки быстро миновали павильон и начали разглядываться на, устланном телами отдыхающих,  небольшом искусственном  песчаном пляже.
  --- Давай разложимся чуть дальше --- предлагает  Нюхан, помня  об  аварийном состоянии  трусов брата
  --- Слишком далеко не идем, там дно – илистое --- сразу следует предупреждение  Саши
  Выбрав место, компания начала раздеваться.
  --- Ну, что, идем в воду? Да, а кто будет наши вещи сторожить? --- заволновался Нюхан
  --- Все вместе, кто лицом будет к берегу, пусть присматривает за ними.  Кстати, сразу, вспотевшими после ходьбы, в воду идти не стоит. Чуть остынем? --- ответил Орку
  --- Как здесь хорошо? Иметь бы немного денег, чтобы взять лодку в прокат, а, потом, накупить бутербродов с лимонадом, то и моря никакого не надо --- мечтательно произносит Сашка, рассматривая  играющую солнечными зайчиками  акваторию  озера с разбросанными по ней лодками. На носящихся над самой водой ласточек, и красивый, выстроенный в курортном стиле павильон, с крыши которого уже разносится:
  Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
  видно, хоч голки збирай … 
  --- Орку, на помощь?! Меня эта банда атакует! --- шутливо закричал Саша
Орест обернулся и увидел, что парочка братцев, стоя в воде, выставленными, как бульдозерный отвал, ладонями рук обстреливает приятеля  струями воды.
  --- Иду на помощь! --- крикнул он, и рванулся к Сашке. Короткая, но острая  резкая боль полоснула подошву, и по всей левой ноге прокатились вверх волны горячего дергающего тока.
  --- Ой?!. --- только и смог громко выдохнуть из себя Орест, но по его перекошенному от боли и страха лицу Нюхан сразу понял: - случилось что-то плохое
  --- Что с тобой? --- приближаясь,  с тревогой спросил товарищ
  --- Нога,.. кажется, пропорол. Стой! --- закричал Орку, показывая рукой на опасное место --- Подходи с другой стороны, поможешь выползти?
  На берегу, опершись на товарища, Орест поднял согнутую в колене ногу
  --- Ничего себе?! --- откачнулся назад при виде раны Нюхан, и даже побледнел от увиденного
  --- Эй, быстро выходите сюда! --- сразу закричал он Лехану и Саше
  А когда те выбрались на берег, скомандовал:
  --- Сашко, подставляй плечо. Берем его и тащим в медпункт. Леську, собирай все наши вещи, ничего не забудь. Догонишь!
  Увязая в песке пляжа ногами, Саша и Нюхан быстро повели Ореста,  прыгавшего  на одной ноге, к павильону. А вслед им спешил Лехан, с кучей прижатых к груди вещей и гирляндой сандалий  в руках. Дойдя до двери с табличкой «Медпункт», Саша резко постучал в них и, не дожидаясь ответа, распахнул ее:
  --- Извините, у на тут срочно …
Сидя на деревянной ступеньке павильона, уже одевшаяся компания дожидалась Ореста.
  --- Что будем делать? --- спросил Нюхан у Саши и брата --- У него вот такая здоровенная   рана на подошве
  Он поднял валявшуюся щепочку и на песке изобразил ее размеры
  --- Ничего себе?  Большая. Наверное, наступил на разбитую бутылку? --- хмуро ответил Сашка --- Но, как бы там не было, нам нужно выбираться на трассу
  --- А что на шоссе? Разве голосовать шоферам. Денег  у нас даже на один автобусный билет нет.
  --- Правильно! Станем задирать  руки перед всеми машинами. Должен же кто-то из водителей  остановиться?
  Наконец, дверь медпункта открылась,  и на пороге появился Орест. Придерживаясь рукой стены, он, хромая,  делает  несколько шагов навстречу друзьям.
  --- Ступать на левую ногу можешь? --- сразу интересуется  Нюхан
  --- Чуть-чуть, на пятку. Но тут же дергает  током по всей ноге. Я нервы перерезал.
  --- Накладывали швы?
  --- Нет. Фельдшер только укол дала в задницу.
  --- Это против столбняка. --- объяснил Саша --- Давай, одевайся потихоньку, Орест. Попробуем отсюда доползти до трассы.
  Мальчишки двинулись в путь. Закинув обе руки на подставленные плечи Саши и Лехана, Орест старался как можно дальше выбрасывать вперед левую ногу. Когда же боль становилась нестерпимой, он просто, как кенгуру, начинает  прыгать на одной  правой ноге. И тогда друзья, на плечах которых он повис, сбавляют свой ход. А, следом, за троицей – Нюхан с левой сандалией товарища в руке.
  Наконец, обойдя пол-озера, дети выходят за шлагбаум на пятачок для парковки автомобилей. 
  --- Так, половину преодолели --- констатирует Саша
  Потянулся подъём. Асфальтированной серпантинной узкой дороги, что выводит на Винниковское шоссе. Навстречу проехала пара велосипедистов, быстро прошелестело разрисованное по бортам черно-белыми шашечками такси.
  --- Отец Дмитрика проехал, повез клиента на озеро --- говорит Лехан.
  Услышав его слова, Сашка и Нюхан сразу дружно вертят головами назад, стараясь разглядеть зад удаляющейся «Победы».
  --- Ну, нам только еще этого не хватало до «полного счастья»?! Теперь вся школа будет знать про наши похождения --- в сердцах произносит Саша
  --- А точно – он? --- спрашивает младшего братца, Нюхан
  --- Он! Еще и посмотрел на нас. Сам знаешь, какой у него взгляд --- Лехан даже съежился от воспоминаний
  --- Помню, помню, еще с того времени, когда на родительском собрании он предложил меня исключить из школы за твоих крыс
  --- Да, тогда вы, братцы, такую бучу устроили на всю школу? --- с веселой усмешечкой Саша вспоминает минувшую зиму --- А зачем ты, Лехан, вообще притащил в школу этих крыс? Олька Ковальчук от страха на стену от них прыгала.
  Зачем Лехан принес в класс троицу белых домашних крыс, он и сам толком не знал. Одна из них убежала прямо во время урока в классе. Мальчишки отреагировали на это весело, но спокойно, а вот среди девчонок поднялась настоящая паника. Тогда Нюхан, стараясь отвести подозрение от младшего брата, выпустил из его портфеля еще двух оставшихся.  И девочки кинулись с криками из класса, сорвав урок во всей школе. А потом, на собрании, председатель родительского комитета  Дмитрик предложил исключить «негодяя» Нюхана из школы.
  Ковыляя между товарищами, Орест слушал их болтовню и молчал. Хотя для себя он тоже вспомнил минувшую зиму. Тогда на большой перемене они с Вовкой Дмитриком разбили стекло в окне класса. Собственно  стекло локтем выдавил Вовка, но толкнул его он – Орест. В тот день после уроков они оба ушли домой с записями в дневниках. На следующее утро Орку принес в школу 15 рублей на стекло, а после второго урока к ней подъехал папа Вовки – бригадир шоферов первого таксомоторного парка и, одновременно, председатель родительского комитета их школы №12. Вместе с завхозом они обмерили оконную раму, затем  старший Дмитрик забрал почему-то его, а не сына с собой. Чтобы поехать в мастерскую и привезти оттуда большое, едва уместившееся на заднем сидении салона, стекло.
  А через месяц, полтора с родительского собрания вернулась сильно расстроенная мама:
  --- На следующее собрание пускай идет выслушивать про твои подвиги отец. С меня уже – хватит!
  --- Что случилось, мама? Разве Людмила Петровна говорила обо мне плохо?
  --- Отец Дмитрика. Он же – активист. И все мы, родители, должны были выслушивать, как во время войны в блокадном Ленинграде полумертвые от голода, замерзавшие дети из последних сил старались учиться. А вы тут, сытые и одетые, в натопленном зимой классе…
  --- Он что, только про меня?
  --- Нет, а какое это имеет значение? И своего Вову не жалел, ругал даже больше других, но мне же от этого не легче?
  Невысокого, худощавого, с правильными, но грубыми, чертами лица,  папу Вовки Дмитрика ребята недолюбливали. Опасаясь его тяжелого, придирчивого взгляда из-под кепки. Которую он носил постоянно, детом и зимой. Снимая ее только во время посещений школы. Тогда дети видели рано поседевшие виски этого сурового и придирчивого шоферюги-таксиста…
  --- Может,  успеем выкарабкаться на шоссе раньше, чем он возьмёт пассажира на Львов? Автобусная остановка сразу за перекрестком, со стороны Винников --- в надежде больше не попасться школьному активисту Дмитрику на глаза, говорит Нюхан
  --- Потерпи, Орест, осталась какая-нибудь сотня метров --- подбадривает товарища Саша
  Но сзади раздается звук  автомобильного  мотора, и «Победа», объехав мальчишек, останавливается на обочине. Открывается передняя дверь салона, оттуда слышится:
  --- Садись!
  Когда же   Орест уместился на переднем сидении, Саша, Нюську и Леську вздрогнули от нетерпеливого, грубого оклика:
  --- А вы, что, персонального приглашения ожидаете?
  Обрадовавшись, дети быстро, по одному, ныряют  в  уютный  салон такси.
  Мягко выбирая  неровности асфальтированного шоссе пружинами амортизаторов, серая «Победа» быстро приближается к Львову. Все молчат, а Орест, чувствуя себя виноватым во всем, что происходит, старается смотреть прямо перед собой. Хотя каждый раз, когда старший Дмитрик переключает на колонке руля передачу, он видит, что тыльную сторону ладони  шоферской руки  украшает грубо наколотый синей тушью большой морской якорь.
  «Победа», преодолев затяжной подъем конца Лычаковской, приближается к конечной остановке трамвая, и в салоне начинается легкое шевеление. Но машина, не останавливаясь, шелестит колесами вниз к церкви Петра и Павла, и ,наконец, оказывается у Винниковского рынка  со знаком пустой стоянки такси пообок польского костела. И снова, авто не останавливается, а с улицы Солодовая сворачивает  на их Виспянского.
  --- Возле магазина? --- впервые за все время в пути раздается голос таксиста.
  --- Да, да. Большое вам спасибо --- дети быстро покидают машину
  Ответа нет. Во второй раз хлопает неплотно закрытая  Орестом передняя дверь салона и такси быстро ныряет вниз, на Песковую. Оставив четверку мальчишек прямо перед брамой дома Ореста.
  --- Не ожидали от него такого подарка? Странный он, все - таки, это папочка у Вовки? --- смеется Лехан
  --- Моряк, с Балтики. Мне Вовка как-то рассказывал, что он мотористом на катере перед самой войной служить начинал --- вспоминает Орест
  ---Неужели, на торпедном? Тогда это почти, как японские камикадзе --- спрашивает Сашка
  --- Не знаю,  на каком.   Но воевал он на берегу, в районе блокадного Ленинграда
  --- А-а?.. ---  сразу отзывается  Нюхан --- Блокада?..  Слышал, слышал, сколько там людей от голода и холода поумирало во время войны.
  И  задумчиво добавляет:
  --- Теперь я понимаю, почему он такой суровый. Что даже хотел меня исключить из школы.


                Ночь Арчибальда (5)

  Маричка вышла из школы и остановилась. Все! Сегодня – уже 31 декабря, канун Нового года. С завтрашнего дня начинаются  зимние каникулы. Короткие, в неполные  две недели, но такие желанные.  Ведь целых двенадцать дней   не нужно будет вставать в семь утра,  умываться, одеваться, быстро завтракать. И выходить в синюю темноту зимнего утра. Чтобы к восьми успеть  в уже осветившуюся двумя рядами горящих окон школу.
  Как хорошо? Тихо падает густой крупный снег. Под ним  быстро исчезают бордовые крыши домов, прячутся серые ветки деревьев, черная базальтовая мостовая. Вверх по Лычаковской, от центра, прорезая колею в свежевыпавшем снеге, неспешно поднимается синий  трамвай. Из ворот заезжего двора при колхозном рынке показалась запряженная парой лошадей подвода. Застоявшиеся кони, почувствовав обратный путь  к своей конюшне в неблизком селе, спешат сами. Радостно оставляя  за собой на булыжнике мостовой гирлянду, весело парящих на морозе,  рыжих катухов. На их Виспянского дворники уже начали борьбу с очередным снегом. Злому рыжему Гриновцу помогает старший сын – Иван. Вдвоем они выворачивают ломом крышку канализационного люка и, подперев ее палкой, оставляют стоймя рядом. А вот их дворничихе – пани Марии, приходится работать одной. Впрягшись в большое, доверху нагруженное снегом, оцинкованное корыто, она тянет его в черной дыре посреди мостовой.
  --- Здравствуйте, пани Мария
  В ответ короткое:
  --- Добридень
  Дома ожидает сюрприз: на обеденный перерыв из «конторы» неожиданно пришел отец.
  --- Учебу окончили? --- сразу спрашивает он дочку
  --- Да! Завтра --- Маричка одновременно смотрит на папу и маму --- вы меня, пожалуйста, не будите. Дайте выспаться медвежонком в кроватке. Чтобы было тепло-тепло, уютно, и никто не дергал за одеяло: «вставай, опоздаешь в школу»
  --- Хорошо --- смеется отец, и сразу интересуется:
  --- Сколько нам с мамой ожидать троек в твоем табеле за вторую четверть?
  --- Ни одной!
  --- Ну, порадовала. А теперь, слушай, для чего я прибежал на обед. Хочешь поехать на каникулы в пионерский лагерь?
  --- Папа, ты что, шутишь? --- дочка недоуменно смотрит на отца --- Какой может быть лагерь в январе? Морозы стоят.
  --- Зимний! Тот самый, в котором ты была летом. На Глинянском тракте. Путевка со второго января, на десять дней. Поедешь? Решай быстро, я уже опаздываю на работу.
  --- У тебя всегда все  и всегда - «быстро», как у проводников  на вокзале: «граждане провожающие, покиньте вагон, поезд отправляется!» --- недовольно вмешивается мама --- А нам, может, надо будет подготовиться, собрать вещи?
  --- Оля, я тебе же уже объяснял, --- папа начинает оправдываться --- это чистая случайность, что нам предложили взять путевку. Терком на контору выделил всего одну штуку. Ее взяла «мадам». Но вчера у Лили вечером была температура, и Ольга Моисеевна решила не рисковать здоровьем дочери. Вы бы лучше костюм примерили, если подойдет – возьмем?
  Папа приносит с коридорного рундука большой, упакованный в желтую миллиметровую бумагу, сверток. Увидев новенький зимний, из байки с начесом, костюм, Маричка сразу бежит с ним комнату. Через минуту, другую – появляется:
  --- Самый раз, даже с запасом на вырост. Ты купил его, папа?
  --- Еще – нет. Это «мадам» покупала его своей Лиле для катания на лыжах
  --- В лагере будут лыжи?
  --- Терком 40 пар приобрел у фабрики  «Динамо». Правда, без креплений, их профсоюз покупал за наличные в «спорттоварах».  Наш Макар Ильич уже третий день на работу вместо «конторы» ездит на Глинянский тракт, в лагерь. Вместе с  инструктором ставят на лыжи  крепления --- голос отца звучит уже от вешалки в коридоре.
  Одевшись, он появляется на пороге кухни:
  --- Ну, что? Костюм, как я понимаю, тебе понравился?  А путевку брать у Ольги Моисеевны, или пусть сдает ее назад, в профсоюз?
  --- Бери! Поеду в лагерь, но … если там будет плохо, то вы заберете меня оттуда раньше? Хорошо?
  Папа ушел на работу. В всегда темную, а зимой еще и холодную, большую комнату на первом этаже трехэтажного дома в хмуром, глухом дворе против Галицкого базара рядом с высокой стеной костела ордена монахов-бенедиктинцев. В этот двор   не заглядывало  солнце. С утра его лучи  играли по  верхушкам  крон  нескольких старых кленов, под вечер оно ярко  прорисовывало темный верх боковой стены костела, но его лучи   никогда    не достигали  самого дна монастырского подворья.  Где в бывшей трапезной монахов-бернардинцев теперь размещалась львовская  «контора» Киевской  геолого - разведочной экспедиции. В которой , возвратившись  из полевых партий в «фарфоровой столице» Украины  - Полонного, «цементного» Николаева, «гипсовых» Попелян, и еще сотни мест, от пограничного Чопа до Киевщины, с молдавских Атак до степного  Кировограда,  работали львовские геологи. Именно тут, в этой настоянной запахами мышей, бумаги, машинного масла, неуютной и невзрачной комнате подсчитывались запасы полезных ископаемых. Для производства кирпича, цемента, стекла, добычи гранита, песчаников и щебня. Вплоть до сырья для изготовления мелков, которыми дети пишут на школьных досках.
  А рядом, сразу за окнами «конторы»,  стоял столярный верстак,  и лежали доски. Из них  завхоз, и, заодно, столяр Макар Ильич сколачивал десятками диковинные низкие ящики с перегородками. В которые укладывался керн – взятые с глубин пробуренных скважин столбики  породы. Молча рассказывая геологам, сколько и каких полезных ископаемых находится в недрах разведываемых земель.
  Иногда на бывшее  монастырское подворье  заезжали пропыленные длинными дорогами грузовики с парнями-буровиками в кузовах. И тогда тихий, всегда пасмурный,  двор оглашался веселым гамом представителей загорелого на солнце, дубленого ветрами и морозами, выносливого и неунывающего кочевого племени геологоразведчиков. К которому принадлежал и папа Марички.

  --- Давай, я понесу немножко? --- протянув руку к небольшому чемодану в руке мамы, предложила Маричка. Когда они вышли из трамвая на конечной остановке «двойки».
  --- Ты еще маленькая, чтобы таскать чемоданы. Подрасти немножко. Лучше скажи, ты не забыла   дорогу к лагерю?  Я плохо  помню.
  --- Нет, мне хорошо запомнилось прошлое лето…
  Треугольник большого яблоневого сада протянулся вдоль старой дороге из Львова на Глиняны. Со стороны тракта и коротенького бокового тупичка сад был огорожен  сетчатым забором. А его третью, чуть закругленную, сторону образовывал обсаженный густым кустарником крутой  склон искусственной террасы под железнодорожный путь. В вершине этого «садового треугольника» рельсы пересекали Глинянский тракт и уходили вдаль,  к дрожжевому заводу на дальней окраине  города. Посреди сада возвышался старый  двухэтажный особняк.  Солидный, но, по дачному, уютный. А ближе к воротам белело вытянутое  здание одноэтажной столовой с хозяйственными пристройками. Кроме того прошлым летом посреди яблонь прямо в саду были установлены две  армейские палатки. Большие,  и длинные, с маленькими целлулоидными окошками, которые  почти не пропускали свет.
  На первом этаже особняка летом поселили  малышей, недавних  первоклашек,  второй – заняли девочки, а обе палатки, с выставленными  в них кроватями и тумбочками, стали спальными мальчишек. Что дало возможность заносчивой Вите, дочери какого-то большого газового начальника из Дашавы, организовать для своих подружек ежевечернее развлечение.
  Сразу после отбоя, когда в их палате на верхнем  этаже гас свет, они соскакивали с кроватей,  занимали места у окна, начиная подглядывать за палатками в саду. В ожидании ежевечернего обхода лагеря старшей пионервожатой с электрическим фонариком в руке. И, потом, весело заливались смехом, когда из первой, а, потом, и второй палатки начинали по одному выскакивать мальчишки в трусах и майках. Чтобы в вечерней прохладе быстро добежать к длинному умывальнику за палатками ,  и помыть на ночь ноги.
  Один раз Витка даже позволила себе громко «поздороваться» в столовой с тихим и скромным Иваном, приехавшим из какого-то горного села на Бориславщине, словами:
  --- А ты, вуйко с полонины, прежде, чем садиться за стол, ноги помыл?
  Мальчишка растеряно застыл возле своего стула. Маленький, коротко стриженый, с мгновенно покрасневшей от стыда парой смешно торчащих ушей.
  Это было так неприятно, что Маричка не выдержала:
  --- Ваня, ты говорил, что умеешь плавать и не боишься воды? Может, когда еще раз пойдём на Чертовы скалы, достанешь мне из того маленького пруда возле дороги несколько водяных лилий?
  Маричке нравились утренние, после завтрака, походы  в солнечную погоду. Полевой дорогой,  тянувшейся по равнине среди отдельных – хуторами, селянских хат, зеленых огородов, небольших полей ржи. С темнеющим по правую сторону лесным увалом, протянувшимся в сторону Винник.  И широкой, терявшейся вдали,  торфяной долиной Полтвы по другую сторону, откуда иногда слышались доносимые ветром  шумы проходящих поездов. А впереди,  на вершине высокой, покрытой лесом, горы возвышались серые, казавшиеся неприступными, каменные глыбы Чертовых скал…
  --- Нам – сюда --- уточнила Маричка, и они с мамой свернули с Глинянского тракта в узенький переулок
  --- Ой, как же вы тут жить будете? --- в большом сомнении произнесла мама, разглядывая безжизненный белый ажур запорошенной сетки забора, голый, в сплетении черных веток, зимний сад
  --- Нормально, мама. Папа спрашивал в профсоюзе, когда переоформлял на меня путевку. Сейчас, зимой, нас будет здесь не более 40-ти человек. Вместе с вожатой, учительницей музыки и тренером-практикантом из института физкультуры --- успокоила   дочь маму.

  Уставшие с  непривычного катания на лыжах, после которого остаток дня так сладко ноют натруженные мышцы ног, девочки, услышав  слово «отбой»,  заснули сразу. Хотя. Какой это был отбой? Без вечернего построения, и рапортов командиров отрядов. Просто, глянув на свои маленькие часики, единственная на весь зимний лагерь вожатая Людмила Ивановна подошла к маленькой пианистке – Берте Наумовне за роялем,  что- то ей шепнула. А та непринужденно перешла с веселой мелодии на «колыбельную». И дети привычно начали расходиться по своим спальным комнатам.
  Маричке отчего-то не спалось?  Наверное, все - таки, хорошо, что удалось поехать  в лагерь? Минул только третий день, как она впервые встала на лыжи. Новенькие голубые «Стрелу», легкие, пружинистые, так интересно пахнущие специфическими запахами смазки и кожаных ремешков креплений. С такими непослушными пряжками и замками. Но уже сегодня ей целых четыре раза из шести спусков, удалось, не падая, съехать  со склона невысокой горки.  Под подбадривающие команды студента – инструктора:
  --- Почему прямые ноги?! Согни, согни немного их в коленях. Работай ногами, как пружинками!
  А ранними зимними вечерами, немного отоспавшись после обеда от лыж, маленький лагерь музицировал. В гостиной первого этажа особняка, с новогодней елкой в углу небольшого зала, и кабинетным роялем рядом. За него сразу после ужина усаживалась Берта Наумовна, вразброд неспешно собирались дети:
 То березка, то рябина,
куст  ракиты над рекой.
Край родной, навек любимый…
Потом, кто-нибудь из мальчишек, шутя,  выкрикивал:
  --- Ой, чорна, я си чорна…
  Сразу слыша дружный девчоночий ответ:
Чорнява, як циганка,
Чом ти полюбила,
Чом ти полюбила
Чорнявого Іванка?
  А, под конец вечера, когда детям уже надоедало хоровое пение, миниатюрная пианистка могла предложить:
  --- Дети, может, что-нибудь из серьёзной музыки послушаете?
  Услышав:
  --- Сыграйте, пожалуйста. Но, красивое
  Она торжественно объявляла:
  --- Композитор Огинский, полонез "Прощание с Родиной"
  И  в маленькой зальце особняка, теплой и уютной, заполненной запахами новогодней ёлки и прогоревших в круглой голландской печке брикетов кокса,  раздавались аккорды. Негромкие и не торопливые, какой-то завораживающей грустью музыки...
   Маричка перевернулась с боку на бок, но сон все равно не шел. Тогда, подтянув на себя оба серых одеяла, девочка приподнялась в кровати так, чтобы можно было смотреть в окно.
  Сегодня – удивительный вечер. Сквозь полупрозрачную пелену тонких туч  светит полная  луна.  Четко прорисовывая скрещения голых яблоневых веток на фоне серого наста. И, одновременно, падает снег. Редкий,  и тихий в полном безветрии.
  По свинцовой от снегов, аж до далекого горизонта, долине Полтвы электрическими звездочками горят  одиночные огоньки хат. Иногда, одни из них гаснут, а потом, где-то в стороне, вспыхивают другие.
  Завтра – уже 6-е января. Рождественский сочельник. День, что с появлением на небе первой вечерней звезды, переходит в Свят Вечер. В прошлом году мальчики с их Виспянского  даже ходили колядовать точно таким же  вечером. Хотя и знали всего пару куплетов какой-то песенки:
--- Щедрик, щедрик,
    дайте вареник,
    грудочку кашки,
   кільце ковбаски …
  Из своего похода по Мучной, Репина, Колхозной, Песковой,  где  колядники высматривали  с уличных  тротуаров квартиры с виднеющимися в окнах наряженными елками, мальчишки вернулись гордыми и довольными.  Им, похоже, удалось попасть к какому-то начальнику кондитерской фабрики? А там они наколядовали здоровенный бумажный кулек дорогих шоколадных конфет «Кара –Кум», «Мишка косолапый», «Белочка», и даже ранее неизвестных – «Южная ночь». И, по-джентльменски, поделились ими с девочками. Было бы неплохо, хотя бы на вечер…
  Что это?!.  Кажется, - зашевелилась, и сразу неподвижно замерла стена густого кустарника по краю крутого склона над железной дорогой? Точно! От кустов отделилась фигура человека и, увязая в снегу, направилась наискосок к столовой. Потом пропала за углом.
  Маричка занервничала, что это за наваждение такое сегодня?  Как вдруг из кустов возникла вторая фигура, и сразу заспешила вслед за первой. Теперь сомнений не оставалось: на территории детского лагеря появились чужие люди. Но, что они здесь делают?
  Девочке почему-то стало ужасно холодно, и страшно неуютно.  Но она, подтянув колючие одеяла до самого подбородка, продолжала смотреть в зимний сад. Что делать? Будить Людмилу Ивановну? Наконец, из-за угла столовой появился человек. Тяжело переваливаясь в снегу, он нёс перед собой ящик…
  --- Людмила Ивановна, Людмила Ивановна?!. --- тихонечко несколько раз постучав в двери маленькой комнатки, где спали вожатая и музыкантша, испуганно шептала Маричка.
  Двери открылись.
  --- Что случилось? --- тихо спросила вожатая на пороге в темный коридорчик
  --- Там… --- девочка показала рукой в сторону сада --- какие-то люди. Они вылезли из кустов над железной дорогой и что-то носят от столовой.
  --- Ты сама это видела? --- встревожено наклонилась к Маричке Людмила Ивановна
  --- Да, через окно. Идемте, покажу?
  Несколько минут они вместе просидели на кровати у окна в темной палате, внимательно всматриваясь в застывшее ночное спокойствие зимнего сада. В кроватях тихо посапывали девочки, даже было слышно легкую возню мышей под паркетом пола
  --- Тебе, наверное, померещилось, Маричка? Ложись, спи спокойно. И я пойд… --- вожатая не успела окончить фразы, как из раздвинувшихся кустов появились сразу два человека, и быстро направились  в сторону пищеблока.
  --- Видите, вон они?! Второй раз идут к столовой --- быстро зашептала девочка
  --- Вижу. Кажется, нас грабят? Что делать?
  --- Звоните в милицию, Людмила Ивановна
  --- С чего, девочка? В лагере нет телефона. Начальник, когда ему надо, днем ходит напротив, в контору овощной базы.  И ни одного взрослого человека, только мы с Бертой. Что ж делать? --- еще раз, уже в отчаянии, растеряно повторила вожатая
  --- Давайте кричать?
  --- Как – кричать? Ты, – что? Мы же перепугаем всех детей
  --- Всем лагерем! Сначала быстренько всех разбудим, объясним. И начнем кричать. Воры испугаются, нас много
  Людмила Ивановна на несколько секунд заколебалась, но, все же, решилась:
  --- Хорошо, включай свет. Всех разбуди, объясни, а я пойду поднимать мальчишек…
  Темные окна спального корпуса, одно за одним,  начали вспыхивать  светом зажженных ламп, потом на первом этаже, у ребят, раздался детский крик:
  --- Грабят!
  Поначалу одинокий, несмелый. Но его поддержали голоса из других спален, и сразу залаяли собаки из дворов окрестных домов. Через минуту уже кричал весь особняк. Ярко освещенный остров в зимнем саду, что громко просил о помощи. И тогда тихим, уже уснувшим, Глинянским трактом покатились мощные волны отчаянного собачьего лая. Умные сторожа рвались с цепей, неистово метались за заборами палисадников.
  А лагерь кричал, и кричал. Вызывая одну за другой волны неудержимого собачьего лая, что уже катился по всему, длиной в несколько километров, Глинянскому тракту. В ближних домах разбуженные люди зажигали свет, и кто-то уже начал стучать в закрытые на ночь ворота лагеря.
  --- Я не открою входной двери в корпус незнакомым людям, мы с тобой отвечаем за детей --- перепугано объясняла Берте Наумовне вожатая
  Наконец, послышался шум автомобильного двигателя, возгласы, и по переулку пополз свет автомобильных фар
  --- Милиция приехала! --- по лестнице со второго этажа быстро скатился мальчишка
  Людмила Ивановна внимательно посмотрела в окно:
  --- Да, это – милиция. Берточка! Я иду встречать. А тебя попрошу: проследи, чтобы никто на улицу… Все раздеты, а там – мороз. Попробуй уложить детвору  в кровати
  Она открыла ключом двери, вышла. А гостиная с роялем уже заполнялась кое-как одевшимися детьми. Заспанными, но возбужденными, уже развеселившимися ночным приключением, хотя еще слегка перепуганными словом «грабители». Они облепили оба окна с видом на столовую и ворота, стараясь разглядеть в темени ночного двора, как из крытого брезентом низкого кузова  грузовичка «додж три четверти» появляются люди. Сначала – троица вооруженных милиционеров в шинелях, за ними – два человека в цивильной одежде, и последним – милиционер с собакой.
  --- Дети, я вас очень прошу, расходитесь по комнатам. Уже глубокая ночь, вам давно пора спать --- просила Берта Наумовна 
  Маричка с девчатами послушно поднялись к себе, на второй этаж
  --- Интересно, поймают этих бандитов, или - нет? --- всовываясь под уже остывшие одеяла, сказала Оля-большая
  --- Что-то сильно холодно стало --- откликнулась  другая Ольга-маленькая. Которую, чтобы отличать от первой, уже прозвали в лагере «Олененком»
  --- Это мальчишки из угловой комнаты умудрились распахнуть окно, когда мы кричали. Вот и натянуло холода. Хорошо, что нам хоть по два одеяла выдали  --- объяснила Вера --- Ну, что, гасим свет?
  Но тут в спальню вошла Людмила Ивановна:
  --- Еще не заснули? Маричка, оденься, пожалуйста. Спустимся на минутку, с тобой хотят поговорить… Девочки, гасим свет. И – спать, всем – спать. Покойной ночи.
  Внизу, по опустевшему залу, с одиноко прижавшейся к еще теплой печке Бертой Наумовной, разгуливал одетый в серое полупальто и  грубые  яловые сапоги,  мужчина. Увидев Маричку, он с нескрываемым интересом посмотрел на нее:
  --- А, это и есть та самая девочка, что заметила в саду незнакомых людей?
  Не отыскав взглядом в зале стола, милиционер  подошел к роялю, выложил на него свою полевую сумку. Из нее достал несколько сложенных вдвое листов писчей бумаги, а из бокового газыря вытащил толстую черную автоматическую ручку.
  --- Присядь сюда,.. --- он указал Маричке на черный круглый табурет перед инструментом ---  а, теперь расскажи,  как и что ты увидела?
  Но, сразу перебил:
  --- Подожди, дите. Что-то эта машинерия не хочет писать? Бракоделы!
  Милиционер в цивильной одежде потряс ручкой в воздухе, затем принялся в ней что-то крутить. И тогда из нее внезапно упало  несколько крупных капель фиолетового чернила прямо  на лакированную крышку рояля.
  --- Черт возьми --- громко разозлился мужчина. И начал беспомощно оглядываться вокруг. В поисках чего-нибудь, чем можно было бы вытереть рояль.
  --- Ничего страшного, товарищ следователь. Сейчас вытру --- от печки послышался успокаивающий голос пианистки.
  Берта Наумовна быстро принесла тряпку и принялась ею вытирать музыкальный инструмент. Спустилась вниз и сразу вымучено присела на стул Людмила Ивановна. Все слушали рассказ Марички, а милиционер даже успевал его записывать. Быстро-быстро, как умеют писать только взрослые. Внезапно в коридоре, возле входных дверей, послышался шум и на пороге возникли фигуры двоих мужчин. Увидев их, милиционер быстро отложил ручку, и встал по стойке «смирно»:
  --- Товарищ подполковник, старший оперуполномоченный Биденко проводит опрос свидетелей…
  --- Тише, не кричи, в этом заведении, кажется, дети? Хотя я сначала  подумал, что это цыганский табор  телефонную бучу по всему Львову устроил. Такой тарарам поднялся, что даже до дежурного по обкому партии докатился. Что тут случилось?
  --- Кража со взломом из продовольственного склада пионерского лагеря. Сорвали оба замка, даже успели что-то  похитить. Но, вот она… --- опер указал на Маричку --- своевременно заметила грабителей через окно второго этажа. Доложила воспитательнице, а дальше? Телефона у них тут нет, взрослых мужиков – ночью ни одного, так они решили хотя бы криком обратить на себя внимание.
  --- Обратили! Так крепко, что утром надо будет срочно отчитываться в Управлении, а нашему руководству – докладывать в обкоме партии. Что удалось вам нащупать по прибытии?
  Оперуполномоченный задрал рукав своего полупальто и посмотрел на наручные часы:
  --- Больше часа, как поисковая группа пошла в догон. Собака по свежаку повела сразу
  --- Кто след отрабатывает?
  --- Теньков с Арчибальдом
  --- Маленький Арчи в работе? Хорошо, заканчивай тут со свидетелями. Подождем.
  Но ждать, почти не пришлось. Снова послышались неясные, приглушенные оконными рамами,  мужские голоса со двора. Кто-то так резко открыл входные двери, что в зале сразу потянуло холодом зимней ночи, потом раздался короткий оклик из коридорчика:
  --- Биденко, ты тут?
   Оперуполномоченный оторвал взгляд от бумаги с текстом протокола допроса, и резко повернул голову к двери:
 --- Тут-тут, Теньков! Заходи
  После чего в гостиную, настороженно  пригнув вытянутое  туловище  к полу, заглянула овчарка. Не очень крупная, вся облепленная по животу и лапам снегом, она быстрым внимательным взглядом просмотрела присутствующих в зале. И, ожидая команды, вопросительно скосила глаза на своего хозяина – собаковода. Кинолог тихо произнес:
  --- Сидеть!
  Потом  обратился к подполковнику:
  --- Товарищ зам по оперативно-розыскной работе, старший поисковой группы послал меня за Биденко. Его канцелярия там… --- собаковод кивнул головой на ночной зимний сад в окне --- нужна. Будет много писанины.
  --- Как дела?  Подозреваемых в краже   задержать удалось?
  --- Так точно.  Сразу обоих,   прямо в хате.  «Мудрые хлопцы»,  двери закрыли, свет погасили, будто бы спят… вот только мокрые, в снегу, сапоги насухо вытереть  не догадались.
  --- Местные? Из  украденного,   что-либо,  обнаружить удалось?
  --- А, как же? Арчибальд … --- кинолог с гордостью посмотрел на овчарку --- просчитал их, как настоящий главный бухгалтер. Внизу за железной дорогой, в овраге, по трассе следов обозначил нам сбоку, под кустами забросанный снегом ящик с какими-то консервами. Видно тяжеловато  было, многовато хапнули за один раз, поэтому и спрятали на полдороги. А во дворе хаты Арчи сразу два вещдока нашел: коробку с конфетами воры пристроили в штабель дров, а бочонок топленого коровьего масла, такой маленький, из гнутой фанеры, тоже закопали под кустами в снег. Там у них  в сарае еще и самогонное хозяйство обнаружилось, так что Биденко будет иметь работу…
  --- Арчибальд?! Наш маленький умник Арчи! Как же ты выручаешь нас, когда очень нужно --- растроганно произнес подполковник, и не удержался. Он подошел к собаке и ласково погладил ее шею --- Жалко, нечем тебя угостить за хорошую работу.
  --- У меня есть --- вмешалась Берта Наумовна
  Она покинула  теплое место у печки и быстро нырнула через коридорчик в свою комнатку. Вернувшись с початой пачкой печенья «Крокет» в руке.
  --- Если он ест печенье, тогда – прошу. К сожалению, ничего другого у нас нет --- сказала пианистка и протянула  пачку милиционеру.
  --- Почему – я? --- удивился милицейский начальник --- По-моему, девочка, что заметила злоумышленников, больше заслуживает права познакомиться с нашим маленьким умником. Ведь это ее поступок дал возможность Арчибальду оперативно  отработать след воров. А, я, когда-то, не хотел его принимать на службу, полагая, что нам подсовывают заморенного выбракованного щенка.
  Подполковник обратился к Марийке:
  --- Хочешь познакомиться с собачкой?
  --- Да, но я боюсь. Немножко страшно
  --- Не бойся, Арчибальд – очень умный и добрый пёс. Теньков! Ну-ну, я прошу, в виде исключения из правил? Если бы не эта малышка, то тебе утром пришлось бы тут гектары снега месить сапогами в поисках следов воров. И, еще неизвестно, нашел бы ты их после снегопада?
  Кинолог шепнул: «Арчи, можно, возьми!»
  Маричка с опаской вытянула руку вперед. Навстречу сразу загоревшимся при виде печенья внимательным карим глазам, судорожному подергиванию сильных челюстей, с которых уже капала по обе стороны слюна. Но Арчибальд, сдерживая свой мощный хватательный рефлекс, бережно и потихоньку дотянулся до печенья, аккуратно взял его зубами  за кончик.
  Хруп, и нет! Вторая печенюшка – хруп, и она тоже исчезла. Рука девочки еще несколько раз протягивала собаке печенье, уже безо всякого страха.
  --- Всё, Арчинька, больше нет --- Маричка показала собаке порожнюю упаковку
  Но пес еще раз дотянулся до ладони девочки и лизнул ее твердым шероховатым языком. В знак благодарности. И Маричка не выдержала. Оно просто обняла рукой мохнатую шею собаки:
  --- Ты такой  умный и хороший, Арчи?!
  Овчарка, чувствуя, как с  нее капает  растаявший снег, виновато посмотрела на мокрый паркет и растерянно зашевелилась на месте
  --- Какая же это интеллигентная собака?! --- в удивленном восхищении произнесла Берта Наумовна

  В тот день  подъема в лагере не было. И хотя утром возле столовой собралось много взрослых, наполненный детьми особняк сладко спал среди припушенного свежевыпавшим снегом  зимнего сада. Дети просыпались по одному, и каждый поднимался из кровати, когда хотел. Самые проголодавшиеся спускались вниз, выходили в сад, но, увидев закрытые двери столовой, возвращались.
  Малышей позвали на поздний завтрак после одиннадцати, и в столовой их ожидал начальник лагеря:
  --- Сильно проголодались? Извините, но  раньше никак не получалось. Все помещения пищеблока еще ночью опечатала милиция, а с утра комиссия должна была провести инвентаризацию. Так что сегодня будем кормить вас три раза вместо четырех. Но, зато по усиленной программе.
  После слов директора из-за его спины вперед выдвинулся студент ИнФиза:
  --- Дети, на сегодня распорядок дня уже поломан ночными событиями. Может, кто-то из вас не выспался после бурной ночи? Так что будем делать после завтрака? Досыпать в кроватях, или встанем на лыжи?
  --- На лыжи! --- дружно закричала столовая
  Поздний завтрак действительно оказался,  и усиленным, и вкусным. Картофельное пюре с  говяжьей тушенкой  сменила манная каша под сливовым повидлом. Когда же на столах появились ограненные пирамидки посыпанных сахарной пудрой кексов, а из чайников вкусно запахло какао, зал удовлетворенно зашевелился.
  А под  самый  конец  завтрака  появился пожилой повар с большой тарелкой в руках:
  --- Вот, еще восемь кексов осталось, добавкой  к десерту. Кто хочет? Ах, да, а где эта девочка, что первой заметила бандитов?
  Повар подошел к Маричке, и предложил:
  --- Тебе сегодня первой полагается добавка
  Но девочка только покачала головой:
  --- Спасибо, я уже сыта, не хочу. Жалко, что с нами нет…
  --- Чего тебе жалко? --- удивился повар   
  --- Что с нами сейчас нет Арчибальда
  И, увидев непонимание в глазах старика, пояснила:
  --- Овчарки милиционеров. Арчибальд  такой ласковый и умный
  --- А-а?.. Да, пожалуй, действительно жаль, что эта собачка сейчас не с нами. Ночью она  заработала на  хороший завтрак.
*Терком – территориальный комитет профсоюза работников геологии (1945-2012 Львов пл. Мицкевича)



                Вкус неба (6)

  --- Так что, прыгнем по разочку? --- Борис Широков, как всегда, вопрос сформулировал жестко, ребром
  --- А, разве нас пустят? Мы же не взрослые пока --- в слабой надежде открутиться от Борькиного предложения, спросил хромой Вовка Кравцов
  Он не хотел прыгать. Ведь девять  лет тому, двухлетним малышом, ему уже довелось падать  с кухонного балкона их квартиры на третьем этаже. После чего хирурги укоротили его левую ногу на несколько сантиметров.
  --- Там таких, как мы – полно. --- «успокоил»  его Ширик --- Я сам видел, пацаны младше нас прыгают. Это – басни, что они там понаписывали на щите: « … с 14 лет, в сопровождении взрослых». Главное, иметь массу больше, чем у противовеса, который ходит по стволу вышки.
  --- А у нас, к тому же, имеется и свой готовый инструктор – Вовочка. Единственный, кто имеет опыт прыжков с высоты, даже без парашюта --- заметив явное нежелание товарища принять интересное предложение, поддернул его Игорь Клюс. И сразу уточнил, как будто уже все было решено:
  --- Как будем добираться? «Пешкодралом» до Галицкого базара, а оттуда – «десяткой» в конец Франка?
  Похоже, Игорь Клюс оказался единственным из всей, собравшейся на площадке между двумя домами на Виспянского, уличной компании – Борьки Ширика, хромого Вовки , Валеры Чеха, Витька Маслюка и Антона Быстрого, по уличной кличке – Бамбусь, кто сразу, без колебаний, поддержал очередную затею Ширика.
  Их компания, вообще, во многом жила идеями Бориса. Прошлой осенью он привел их всех на Русскую улицу, в боксерский зал «Спартака». Хромого Кравцова старший тренер Винник сразу отправил домой, остальные остались, правда, ненадолго. Мальчишкам  не понравились долгие хождения на согнутых ногах «гусиным шагом», прыжки через скакалку и пустая молотьба перчатками по боксерской груше. Дольше всех у боксеров задержался Бамбусь. До первого настоящего боя с чуть более легким худощавым Вячеславом, который уже имел третий разряд. Выходя на ринг,  Антон рассчитывал на победу, а нарвался на сухие, но жесткие, перчатки соперника, что на удивление  легко достигали его лица. Вечером, ощупывая перед маминым зеркалом ноющие щеки, Бамбусь решил, по крайней мере, не рисковать уцелевшим носом. И покинул бокс.
  Под самый Новый год Ширик, узнав о существовании акробатического зала на углу Нежинской и Лычаковской, сразу затащил туда всех. Хотя здесь Антону не понравилось вообще. Он  не любил качелей и каруселей, на которых начинала кружиться голова.
  И еще раз, весной, мальчики с подачи Ширика по несколько раз отметились на теннисных кортах. Далеких, в противоположном конце города, куда для поездок на трамвае второго маршрута еще  требовалось каждый раз доставать по 60 копеек на человека. Чтобы два часа, размахивая ракеткой,  скучно молотить непослушным мячиком в стенку?..
  А сейчас Борька Широков предложил всем собраться завтра, в воскресенье, тут на площадке. Поехать в Стрыйский парк, и там прыгнуть с парашютной  вышки.
  --- Может, кому-то страшно? Так говорите сразу, --- чувствуя какое-то невнятное восприятие его идеи, спрашивает Ширик ---   тогда мы с Игорем поедем сами
  Он задает хитрый вопрос. На который так трудно ответить любому уважающему себя мальчишке. Особенно, в кампании друзей. Повисает долгая, неудобно затягивающаяся, тишина. Первым отзывается Маслюк:
  --- Можно
  --- Хорошо, я тоже поеду --- после некоторого колебания четко откликается Валера «Рыжий»
  --- А я, что, просто спросил, чтобы в такую даль не переться даром. Но если мальчишек вроде нас пускают, то – попробуем --- видно, что Вовка Кравцов трудно насилует свой страх, но  держится.
  Антон не отвечает, и Игорь  молчание своего самого близкого друга  воспринимает,  как отказ прыгать с парашютом:
  --- Ты не поедешь в парк?
  --- Та, поеду! --- не желая того сам, отвечает Бамбусь.
   И как он сейчас завидует в душе другу, который не боится ничего?
  Прошлой осенью они втроем – Игорь, Вовка Дмитрик и Антон сидели без дела над своей «футбольной площадочкой» на Кайзервальде. Как вдруг к ним подошли две пожилые женщины. И, показав на облепленные зелеными шарами омелы старые клены, предложили нарвать два мешка веток этого кустарника-паразита.
  --- Вы, что? --- сразу удивился Дмитрик --- На такую высоту по голым стволам пусть самоубийцы лазят
  Антон вообще никак не отреагировал на предложение. А, вот Клюс, услышав слова «25 рублей за один мешок», сразу вскочил на ноги, и оценивающим взглядом осмотрел клены. Сначала один, потом – второй, третий…
  --- Вовка, подсадит. Потом ты --- Игорь посмотрел на более высокого и крепкого Бамбуся --- высадишь меня на руках. Должен дотянуться до развилки?
  --- Игорь?! Кончай! Не нужно. Шваркнешься!.. --- испуганно запричитал Антон
  Но Клюс перебил:
  --- Давай, Вовка,  становись под ствол
  И он полез. С Вовкиных колен на плечи Антона. А потом Бамбусь вытянул правую руку, на нее встала нога друга, задрал левую,..
  --- Всё, отходите,  зацепился
  Волоча за собой большие картофельные мешки, Бамбусь с Дмитриком собирали в них бледно зеленые, усыпанные скользкими ягодами, ветки кустарника. С одного дерева набрать два полных мешка не удалось, и Игорь полез на второй клен. А потом они, Антон и Вовка, несли легкие мешки к дому женщин на углу Лычаковской и Заньковецкой. Откуда троицей,  внезапно ощутив себя настоящими богачами, сразу радостно  направились в центр. Где в магазине «Спорттовары» на Галицкой площади Игорь выбрал мяч. Не какой  ни будь  дешевый  волейбольный «две полоски», что быстро рвался от игры ногами, а настоящий футбольный! Первый в их жизни. Большой, солидный, сшитый из трехполосных блоков толстой прочной кожи. И две камеры к нему по цене 3 рубля за штуку.
  А потом был еще и пир. На широком чердачном подоконнике дома 18 по их Виспянского стояли купленные за остаток денег две баночки черноморских бычков и стеклянная банка бобов в томате. Тогдашним детям Кайзервальда почти всегда хотелось вкусно покушать.

  Первым, без пятнадцати двенадцать, на площадке появился Клюс. Увидев ее пустой, он от скуки вытащил из кармана курточки «жесточку», самодельный волан из клочка длинноволокнистого меха с подшитым к нему тонкой проволокой кусочком свинца.  Начал играть, подбросив «жесточку» в воздух, и стараясь ударами согнутых ног не дать ей упасть на землю:
  --- Раз, два,., десять, одиннадцать,.. --- считал Игорь свои удары.
  А когда ему надоела эта бессмысленная игра, вышел на тротуар и осмотрел улицу. Никого? Наконец из 13-го, прямо на повороте, появилась рыжеволосая голова Валеры Чеха, и тут же, из-за угла выскочил Борька Широков. Ему, чтобы быстро выбраться со своей Лычаковской на Виспянского, требовалось нырять в широкую, построенную для заезда конных подвод, браму дома у трамвайной остановки, затем форсировать сетчатый забор между двумя дворами разных улиц.
  --- Привет! Остальных, что, еще нет? Неужели, испугались?  --- сразу интересуется Ширик.
  --- Подождем немного? Я вышел на восемь минут раньше --- отзывается пунктуальный Чех
  --- Да, вон они подходят. Бамбусь за Кравцовым  заходил домой --- Игорь указывает рукой в сторону дома 26, из брамы которого появились Антон и Вовка. А вот чего еще нет Маслючка?
  И все мальчишки дружно, не сговариваясь,  смотрят на узкие, затянутые занавесками, окна бельэтажа дома №22, что стоит прямо напротив площадки.
  --- Салют, опоздавшим десантникам! Антон, а я, честно говоря, думал, что ты спасуешь, не придёшь --- приветствуя друга, удивляется Клюс.  Хорошо знающий страх Антона перед любой высотой.
  --- Ладно, схожу, позову Витьку --- говорит Борис.
  Он пересекает улочку, скрывается в браме дома приятеля. Через минуту появляется, и машет рукой в направлении центра:
  --- Пошли, у них дома – никого
  --- Пошли --- соглашается Клюс. И, усмехнувшись, интересуется у Валерки Чеха:
  --- Ты часто бываешь у Маслюка  дома. Кошку держат они?
  --- Ни разу не видел. А, что?
  --- Да, мне, как только пришел на площадку, показалось, что у них в окне чуть-чуть шевелится  занавеска…
  Когда-то без маленьких синих вагончиков трамвая нельзя было представить себе Львов. Они деловито ползали по его узеньким старым улицам. Обтекая многочисленные сиреневые скверики, пересекая небольшие, вымощенные булыжником, уютные площади. Неспешно добираясь до самых околиц тогдашнего города – Пересенковки, Лычакова, Знесення. Но потом, еще перед войной, их потихоньку стали вытеснять более ёмкие трамваи из двух вагонов – моторного и прицепного. И к 50-м годам одиночные вагончики остались только на трех второстепенных «горных» маршрутах. «Десятка» из центра осиливала затяжной, крутой подъем по Франка аж до городской электростанции на Пересенковке.  Вагончик «двенадцатого» маршрута от Подвальной штурмовал Замковый кряж, имея конечную остановку в наивысшей его точке окончания улицы Кривоноса, между подножиями Высокого замка и Лысой горой. А «тройка», что вместе с «семеркой» курсировала по нижней Зеленой, потом еще в одиночку преодолевала подъем Мечникова на Лычаков.
  Интересно, что этим трамваям в один вагон, издали напоминавшим вагончики фуникулера, даже не требовалось рельсовых кругов для разворотов в обратную сторону своего движения. Они, оборудованные реверсивными двигателями и укомплектованные органами управления с обеих рулевых площадок, не имели ни переда, ни зада. Поэтому, прибыв на конечную остановку маршрута, оканчивавшую тупиком, вагоновожатый просто снимал обе ручки управления, прихватывал табличку с расписанием движения и шел с одной на другую площадку. Через короткий салон с двумя рядами сплошных деревянных давок по его бортам…
  Возле Стрийского базара, и потом – на раздорожье улиц Франка и Институтской, вагон «десятки» покинуло большинство пассажиров, и ребята сели. Борька Широков рядом с Игорем Клюсом, а на противоположной лавке, рядком – Валера, Вова и Антон. Молча, напротив друг друга, сложив руки на колени. Как настоящие воздушные десантники. И чем ближе подбирается «десятка», трудно выползая по затяжному подъему Франка,  к их остановке – у Стрийского парка с парашютной вышкой, тем напряженнее становятся лица мальчишек. Им кажется, что это уже не старенький, дребезжащий стеклами в оконных рамах, трамвайчик, а самолет. Что  медленно, но неумолимо, затягивает их на страшную неведомую высоту…
  Около вышки в кучках толпятся люди. Всякий раз задирая головы вверх, когда на краю круглой площадки открывается крошечная калитка в ограждении, и из нее выбрасывается очередная  человеческая фигурка. Прыгают по разному:  одни – дисциплинированными солдатиками, вцепившись от страха  руками в ремни парашюта, другие – в паническом всплеске рук перед внезапно распахнувшейся небесной бездной. Некоторые, бравируя своей храбростью, даже прыгают «ласточкой», как спортсмены  в бассейне с вышки. Каждый парашютист пролетает 6-8 метров в свободном падении, потом его несколько раз в рывке проматывает раскачкой, а дальше он просто опускается. Спокойно, и довольно медленно, на вытоптанный пятачок приземления.
  --- Всё, хватит глазеть  на других. Пошли за билетами. Сегодня – воскресенье, скоро тут будет уйма народу, начнутся очереди --- командует Ширик
  Бамбусь, отойдя от фанерной будочки кассы, смотрит на зажатый в руке билет. Почти такой - же, как в кинотеатрах, только не привычного грязно-голубого цвета, а желтенький. Он понимает: теперь все, отступать некуда. Борис Широков, Игорь Клюс, рыжий Валера, и, последним, хромой Вовка уже стоят в коротенькой очереди возле подножия крутой металлической лестницы. Антон подходит и становится за Кравцовым.
  --- Какая высота вышки? --- голос Игоря
  --- 49 метров. Давай, проходи, проходи --- это отвечает контролер
  Бамбусь видит, как скрывается в переплетениях металлической конструкции рыжая голова Валерки, за ним на лестницу ступает Вовка…
  Спереди – худой хромающий зад в парусиновых белых брючках. Марш ступенек, площадка-поворот, марш ступенек… А глаза непроизвольно косят в сторону – на уровень крон деревьев. Вовкин зад хромает по ступенькам выше, еще площадка, поворот,.. и снова боковой взгляд выхватывает уже где-то там, в далеком низу, верхушки раскачиваемых ветром деревьев, маленькие фигурки людей. Становится страшно, аж до беспамятства, но руки судорожно продолжают перехватывать поручни лестницы. Не отставать от этого белого хромающего зада Кравцова! Сейчас это единственное свое, привычное и знакомое.
  Наконец, становятся слышны голоса сверху, в последнем пролете появился вырез-лаз в полу площадки.  Конец подъёму! Теперь над головой – только небо. С проплывающими в его холодной голубизне  бело-серыми облаками.
  Борис, Игорь, и стоящий за ними, Валерка с интересом наблюдают, как один из двух инструкторов одевает  на очередного парашютиста комплект подвесной системы. Вовка Кравцов отыскал деревянную лавочку, что опоясывает ствол вышки, и уже съежившись, сидит на ней. А Антон Бамбусь сразу начинает тихо метаться в поисках какого-нибудь не страшного выхода отсюда. Он осторожно приближается к  ограждению по краю площадки, и со страхом смотрит  вниз. На такую далекую землю, с кучками крохотных людей и раскачивающимися верхушками деревьев. Потом отходит,  и заглядывает в дыру лаза, где в сплетениях металлических конструкций виднеется все та  же далекая земля. И, не найдя  никакого выхода, садится возле Вовки на лавочку. Бледные от наползающего страха, они оба смотрят, как, решительно стиснув губы, делает шаг навстречу выпускающему Борис. Тот пристегивает его подвеску к стропам парашюта, открывает калитку, и всё… Широков исчезает внизу, а, инструктор,  зачем-то перегнув голову вниз, недовольно покачивает головой. Зато стоящий спокойно Клюс с интересом помогает другому инструктору  надеть на себя второй комплект подвесной системы. Теперь впереди перед Антоном только Рыжий и Вовка… Выползает наверх парашютный купол, Игоря пристёгивают у его стропам, и он  шагает вперед.
  --- Прыгай в направлении вон того дерева, на ветер. Вы, пацаны, - легкие, вас сносит под площадку.
  Игорь тоже исчезает внизу, а уже начинают «одевать» Валерку. Какой он бледный, с меловым лицом под рыжей шевелюрой? Кажется, что у него даже глаза стали светиться красным огнем…
  Снова выползает вверх купол, Антон смотрит на Вову, но тот сидит, и даже не шевелится.
  --- Ну, кто там,  на очереди? --- нетерпеливо спрашивает инструктор, и пристально смотрит на съёжившуюся у ствола парочку – Кравцова и Бамбуся. Вовка никак не реагирует, и тогда Антон поднимается с лавочки, чтобы идти надевать «сбрую». Он совсем не замечает  прыжка  Валерки, а просто  смотрит на руки инструктора. Как тот защелкивает карабины, одергивая,  поправляет ремни, а потом надежной успокаивающей рукой придерживает его за плечо. В ожидании, когда выпускающий подведет стропы парашюта ближе.
  Клацают замки карабинов, открывается калитка,..
  --- Т- т- туда? На дерев… 
  Короткий толчок ниже спины. В пронзающем холоде замирает сердце, навстречу летят деревья. И, рывок!  Жуткое падение в бездну прекратилось. Небольшая раскачка. Теперь верхушки деревьев приближаются едва-едва, и почти застыла на месте земля. Такая родная, теплая. С которой кричит, махая рукой, Борька:
  --- Колени сведи.  Немного разведи и напряги ноги.
  Есть приземление! С Бамбуся быстро снимают подвесную систему, и она уплывает вслед за куполом вверх.  Теперь Борис, Игорь, Валера, с присоединившимся к ним на земле Антоном, стоят под вышкой группой молодых, храбрых и гордых собой соколов. Уже познавших,  как и  холодящий ужас свободного падения, так и поющую радость спуска с высоты.  Сейчас  они могут спокойно дожидаться товарища.
  Но, вверху, хотя парашют уже несколько минут висит возле калитки, творится что-то непонятное? На площадке – какая-то суматоха, оттуда слышны голоса людей на повышенных тонах.
  --- Здесь такое часто случается. Наверх залезет, а оттуда  – ни туда, ни сюда. Прыгнуть – храбрости не хватает, спуститься по лестнице – страх не пускает --- сбоку слышится голос пожилого мужчины.
  Наконец, калитка открывается, и маленькая фигурка в белых брючках летит вниз. Рывок, Вовку несколько раз крепко проматывает из стороны в сторону. Затем парашют проползает несколько метров вниз, и – зависает в воздухе. Худой Кравцов – слишком легок, чтобы заставить противовес двигаться вверх по стволу вышки.
  --- Пошевелись! Стропы подергай! --- сверху кричит инструктор
  Мальчишка начинает в панике дергаться, и парашют  медленно опускается. А Вовка дергается, и тянет за стропы аж до самой земли. Мягкое приземление, с Кравцова снимают подвеску… И тут раздается смех. Сначала громкий, но одиночный. А, потом, со всех сторон. Кто-то начинает показывать пальцем на Вовкины штаны -  белые парусиновые летние брюки, по переду которых появилось мокрое пятно. Мальчишка с недоумевающей, но все еще радостной улыбкой, смотрит на пятно сам, затем достает из кармана и демонстрирует окружающим раздавленное ремнем подвесной системы яблоко «белый налив». Но насмешливый веселый смех не стихает. И Вовка не выдерживает. Карие глаза худого, хромоногого еврейского мальчишки затягивает пелена слёз, начинают подергиваться губы. Он – плачет. От всего навалившегося разом – пережитого страха, омраченной радости от удачного спуска, а, сейчас, от этого несправедливого злорадного смеха.
  Друзья бросаются на помощь. Они быстро отводят товарища в сторону, подальше от толпы.
  --- Вовка, хватит реветь?! Мне было еще страшнее, чем тебе. Что, не видел, как я крутился у люка? Если бы смог, полез  ступеньками вниз --- успокаивает одноклассника Бамбусь
  --- А у меня, точно волосы на голове дыбом стояли, когда он открыл дверцу, и так резко говорит: - «пошел!» --- со смехом признается Валерка --- Страшно было, как никогда в жизни.
  --- Правда? --- Вова поднимает на друзей полные слез глаза
  --- Тебе, что, еще штаны снять?  Чтобы показать шесть на девять фотографию  от коленки  инструктора? --- смеется Антон, и добавляет --- Сам бы я черта с два прыгнул
  --- Первый раз всем бывает страшно. --- подтверждает Борис ---  Пацаны, а вам не хочется  газировки после всего этого? У меня горло совсем пересохло. Здесь,  в парке где-то должны быть буфеты?
  Игорь Клюс сразу лезет в карман  летней курточки, и вытаскивает оттуда двадцатикопеечную монету:
  --- Всё – пусто,   по деньгам. Кто-то докинет 10 копеек на трамвай?
  --- У меня есть три рубля --- Валера Чех тоже засовывает руку в карман брюк
  --- А у меня – целая любимая бабушка! --- демонстрируя товарищам синюю купюру в 5 рублей,  с гордостью заявляет Ширик --- Пошли на газировку!
  Они уходят. Растянувшись пятеркой почти по всей ширине парковой аллеи. За их плечами в очередной раз хлопает купол парашюта. Но мальчишки даже не оглядываются. Это у них – уже позади.


                Галстук (7)
 
  Галина Карповна  Демиденко, классный руководитель 5-го класса, что-то выискивая, медленно ведет пером ручки вниз над фамилиями учеников в классном журнале:
  --- Ковальчук? Начинай домашнее задание – Notre  l*ecole. Можешь с места.
  Вася Подольский, услышав фамилию «Ковальчук», сразу наклонился к соседке по парте – Вите Малаховой, и ощутил слабенький аромат ее новых духов. Что  пахли, как и предыдущие, приятными, но совершенно незнакомыми запахами. Совсем  иными, отличными от тех,  которые  можно было уловить на улицах Львова.
  --- Сейчас начнется?! Она бедную Ольку когда-нибудь точно добьет  этой артикуляцией артикля.
  Но Витка лишь  посмотрела на него  фарфоровыми серо-голубыми, как у дорогой куклы,  глазами, покрутила в пальцах свою автоматическую шариковую ручку, что появилась у нее всего пару дней тому, и ничего не ответила. Ей было безразлично.
  Шариковую ручку Васька, как и все остальные, вообще увидел первый раз в жизни. Вита даже позволила ему написать ею несколько фраз. И, хотя ручка совершенно не понравилась Подольскому, поскольку хорошо писала только на промокашке, к тому же -  без нажима, он тогда даже немножко позавидовал дочке инспектора таможни аэропорта.
  Вася не ошибся. Едва с предпоследней парты, на которой сидела Оля Ковальчук, раздался ее тихий несмелый голос, что читал текст по-французски, как от учительского стола сразу послышалось:
  --- Да, не «ле», а «лё»! --- Галина Карповна раздраженно прервала Ольгу --- Сколько раз тебе нужно объяснять: язык упирается в собранные трубочкой губы? За целый учебный год не научиться правильно произносить артикль?! Невероятно?! Садись.
  Ручка учительницы снова зависла над классным журналом:
  --- Коковиадопуло? Можешь с того места, на котором окончила свои страдания Ковальчук
  Грек Вова, на Васькин взгляд, читал ничуть  не лучше Ольки, но Галина Карповна не только молчала, она даже время от времени одобрительно кивала головой:
  --- Хорошо, садись --- сказала, когда Коковиадопуло закончил. Глянула на свои часы, встала и осмотрела класс:
  --- Так… Что я вам сейчас скажу? Завтра у верующих начинается религиозный праздник – Пасха. Напоминаю, вы, когда вступали в пионеры, принимали присягу выполнять все требования устава пионерской организации. Один из пунктов которого говорит: пионер должен быть убежденным атеистом. А вы все, пока кроме Цвяха и Клейноса, - уже пионеры. Поэтому, предупреждаю, чтобы никому из вас в голову не пришла блажь пойти в церковь святить куличи. Поняли? 
 Класс ответил разноголосыми «да» и «угу», а Ваське Подольскому почему-то вспомнились  все четыре минувших года в школе. С пожилой, иногда – болевшей, Екатериной Васильевной, которая учила первоклашек читать и писать. И Людмилой Петровной, что пришла ей на смену. Ниной Станиславовной, с которой они недолго, до школьной реформы, занимались испанским языком уже во втором классе. Как было с ними хорошо? Даже, с немного страшным из-за черного пластмассового протеза руки, директором школы фронтовиком Точеным. При них их класс тогда еще мужской средней школы №12 жил спокойно. Учился, вступал в пионеры, а иногда, во время больших перемен, бегал даже в польский костел напротив школы…
  Точно так, как в древности все дороги вели в Рим, большинство улиц и улочек среднего Лычакова устремлены к Винниковскому базару. Крутые узвозики Заньковецкой и Садовского непосредственно   спадают к нему. А Лесная, Колхозная, Песковая  и Виспянского ручейками стекают на Солодовую, что выливается на большую трамвайную улицу Лычаковскую у самого рынка. Даже длинная змея Черниговской  улицы  со свисающим   хвостом на Пекарскую, и та начинается у маленького, но оживленного «чрева Лычакова».
  В сентябре, когда дети после летних каникул уже учились, Винниковский базар просыпался затемно. В тишину пепельного осеннего рассвета сначала врезался цокот лошадиных копыт по брусчатке Лычаковской, слышались команды лошадям:
  --- Гайте, гайте. Вьё!
  Первые подводы крестьян, покрывшие ночными дорогами  путь в 10-15-ть километров из пригородных сел и хуторов, начинали прибывать на задний заезжий двор рынка. Чтобы встретить самых ранних  покупателей классическим  украинским  базаром с возов. На них  селяне привозили в город овощи и фрукты,  молоко от своих коров в высоких  бидонах белой жести  которые, кстати, изготавливались тут же, в жестяночной мастерской при базаре. Прямо на возах  выкладывались  яйца домашних кур, небольшие, в каплях утренней росы,  лодочки сливочного масла на больших капустных листьях, а в небольших кастрюльках ожидали покупателей  творог, или сметана. А, еще через месяц-другой, когда мостовые по утрам  часто оказывались покрытыми  инеем первых заморозков, с возов раздавался поросячий визг,   вертели длинными шеями привезенные на продажу гуси. 
  Но, по настоящему, Винниковский базар разворачивался чуть позже, когда к нему начинали добираться безлошадные селянки. Чаще всего, спустившись  по системе «борт-скат» с кузовов  попутных грузовиков, сунув шоферу «рубля» или «трояк», они навьючивали на себя большие  котомки с товаром  из грубой белой парусины – «парашюты», и спешили в базарные ворота. С их появлением  на вытянутых прилавках выставлялось все разноцветье даров садов и огородов, пастбищ и дворовых хозяйств   пригородов Львова.  И по-настоящему начинался базарный день. Короткий, насыщенный, шумный.
  Но детей Лычакова привлекал не сам базар, а только его уличная оконечность у перекрестка. Где, рядом с газетным киоском, торговали лоточники. Разрезными сливочными  ирисками по 10 копеек штука, а в теплую пору года – мороженным и газированной водой. Когда же на улице не оказывалось ни одного лоточника, дети шли в киоск дяди Коли-инвалида. Могучего мужика, но без обеих ног, который  передвигался на ужасно тарахтящей подшипниками-колесиками тележке. Впрочем, к нему детвора старалась не ходить за карамельными конфетками. У дяди Коли была скверная  репутация игрока-картежника на деньги, и непорядочного торговца. Таких,  в тогдашнем  Львове именовали   «базарной  грандой».
  А всего в нескольких метрах ниже базара расположились напротив друг друга школа и костёл. Разделенные только мостовой Лычаковской с двумя парами трамвайных рельс.  Двухэтажное, в большом, но некрасивом, палисаде вытянутое здание школы и польский храм. В окружении старых кленов на невысоком, обложенном камнями возвышении с ведущими к нему ступеньками широкой лестницы. Возле него, в отличие от постоянно оживленного базара и приливов-отливов ручейков из школьников, всегда было безлюдно. Так он и стоял, отрешенным от человеческой суеты островком, иногда с распахнутыми вратами, но всегда тихий, почти пустой и загадочный.
  В хорошую погоду, когда высокое солнышко апреля подсушивало после снежных зим землю, а на канадских тополях школьного палисада, готовясь выбросить молодые зеленые листочки, набухали почки, детям младших классов становилось  нестерпимо скучно. В высоких  коридорах с панелями  казенного голубого цвета, и в постоянно голом и хмуром школьном дворе. Детей начинало неудержимо тянуть за ограду. В волнующую свежесть весеннего воздуха улицы, на молодую зеленую траву в желтых одуванчиков, под высокие деревья с колониями галдящих на них грачей и галок.
  Несколько раз Васька Подольский с Борькой Широковым, рыжим Валеркой Чехом и толстым Фишманом, увидев, что костел открыт, во время больших 15-ти минутных перемен, ради интереса заходили в него. Они, осмотревшись, перебегали улицу, быстро взбегали каменными ступенями вверх и, осторожно, стараясь не шуметь, заходили в открытые двери храма. Где справа, в притворе, висел распятый на кресте Иисус Христос. Мальчишки со страхом смотрели на торчащие из его рук и ног большие гвозди, застывшую на них кровь. Тихо отходили и, остановившись на пороге, рассматривали внутреннее убранство католического храма. Совсем не такое, как в ближних православных церквах – на углу Лычаковской-Мечникова, или возле кинотеатра им. Короленко. В костеле было много декора из вызолоченного дерева, стояли длинные ряды скамей с высокими прямыми спинками. Все это выглядело так загадочно и непонятно? Как и его постоянная пустота.  Одинокий ксендз в глубине храма у алтаря, с десяток мирян на скамьях. В основном – пожилых полек в темной одежде. Некоторые из них донашивали еще предвоенные шляпки с вуалевыми горжетками, прикрывавшими их лица. Иногда, почувствовав присутствие чужих, женщины оглядывались. И тогда мальчишки читали нескрываемое удивление в их взглядах при виде детей с пионерскими галстуками на шеях. Но никогда ничего не говорили. А мальчишки, покидая костел, несколько раз следовали примеру прихожан храма. Они вытягивались по одному на цыпочках, и целовали окровавленные ступни ног  распятого Христа. И каждый из них в душе хотел, чтобы замученный людьми Иисус Христос как можно скорее перестал страдать, а потом – воскрес.

  Дома, еще в коридоре перед непонятно зачем закрытыми дверьми в кухню, Вася уже уловил праздничные запахи ванили. Сходу распахнул двери, но сразу услышал недовольный голос мамы:
  --- Быстро закрой дверь, и не болтайся туда-сюда. На сквозняках может не подойти тесто
  В этом году мама к Воскресению Господнему впервые хотела выпечь куличи. В духовке новенькой газовой ленинградской плиты, которая заменила пару довоенных польских конфорок на металлической раме, вмурованной прямо в стену кухни.
  --- Вася, я тебя попрошу: вырежи из кальки кружочки на дно вот этих кастрюль? --- попросила мать.
  И добавила:
  --- Только возьми простой, а не химический, карандаш
  Василий, прорисовав на расстеленной восковой бумаге контуры кастрюль, вырезал ножницами кружки, а в голове у него почему-то поочередно крутились два образа. В последний раз виденного давно, уже неживого, с поникшей головой, распятого людьми на кресте Иисуса, и чернявой, в кремовом костюме, их «француженки» Галины Карповны, с которой расстался час тому
  --- Мама, у нас где-то должна быть плетеная корзинка?
  --- В кладовке. А, зачем она тебе?
  --- Я пойду сегодня святить пасху
  Мать вопросительно посмотрела на сына, и сначала ничего не ответила. Потом, подумав, заметила:
  --- Она чересчур большая, к тому же, старая, в пыли. Кажется, и ветхая, уже начала рваться.
  --- Ничего! Помою, отремонтирую. А, ты дашь мне вязанную салфетку? С узорами,   как у нас  под вазой на тумбочке.
  --- Дам…
  Вася в сомнении  минуту-другую  разглядывал чересчур большую, прикрытую сверху белой, в вязанных по краям  узорах, салфеткой корзинку. Потом тихо произнес, немножко – маме, много более – себе:
  --- Ну, я пошел?
  На улице, против маленького магазинчика «Продтовары», стояла запряженная парой битюгов-тяжеловозов низкая широкая фура. На надувных резиновых колесах, с торчащей сбоку сидения возчика рукояткой ручного винтового тормоза. Продавщица пани Катя привезла с базы товар.
  Возле песочницы  на уже подсохшей после зимы детской  площадке по Песковой улице несколько мам гуляли с детьми. Увидев Васю с  корзинкой в руке, они с интересом проводили его взглядами.
  Рядом с 4-м отделением милиции за оградой Летнего сада едва начинал  зеленеть распускавшейся листвой черный после зимы ажур деревьев.
  У афиши  кинотеатра им. Короленко с портретом Лолиты Торрес над  названием фильма «Возраст любви»  и на ступеньках к билетной кассе толпились люди. Среди них Васька углядел даже несколько старшеклассников их школы, но, похоже, они не обратили на него никакого внимания.
  Подольский еще с улицы увидел настежь раскрытые двери храма и, не останавливаясь, сразу прошел в ограду. Вошел в притвор. Странно?.. Ни одного нищего на входе, и совершенно пустая церковь. Ничего не понимая, Васька сделал несколько шагов вперед, и застыл на месте. Один, почти посреди совершенно пустого храма. Прошла минута, другая… Появившийся  откуда-то  из-за алтаря священник не удивился. Он просто подошел к Ваське и сказал:
  --- Повторяй за мной
  Но Вася знал от бабушки только одну молитву, да и ту – не полностью. И он начал беззвучно шептать про себя:
  --- Отче наш, иже еси на небесах!
       Да святится имя твоё…
  Потом священник окропил свяченной водой кулич в корзинке, наклонился к мальчишке, и поднес ему большой серебряный крест, что висел  у него на груди:
  --- Поцелуй, сын мой.

  Понедельник начинался, как обычно . Первым в спальне родителей громко затрезвонил проснувшийся  будильник.  Чуть погодя, из-за кухонной стены едва слышно донеслись звуки классической музыки. Раздалось бормотание радиоглушилок, голоса дикторов не незнакомых голосах, снова – музыка. Это вставший папа уже начал крутить ручки своего «Рекорда». Потом внезапно зажегся свет в комнате, где спал Вася, и раздался голос мамы:
  --- Вставай!
  Совершенно обычным  получилась и утренняя  встреча  на улице  со старшим дворником Найдзьоным:
  --- Доброе утро, пан Юзек
  Точно так, как и ответ «хозяина» их Виспянского, для чего старому Юзефу пришлось вытащить свою неизменную трубку изо рта:
  --- День добрый. Пионерия марширует к науке?
  Необыкновенности начались в школе. Когда уже на первой короткой перемене Вася ощутил какое-то непонятное внимание к себе со стороны учеников старших классов. Ему даже показалось, что они специально приходили посмотреть на него. А под конец второй перемены к нему подошла Инна Бондарева, староста их 5-го класса:
  --- Слушай, это правда, что ты ходил в церковь на Пасху?
  --- А тебе что, ходил я, или – не ходил?
  --- Вася, не валяй дурачка! А, мне?.. Мне, как старосте класса, будет неприятно, если тебя накажут. Ты, что, не понимаешь, за такое могут даже исключить из пионеров?
  Инна отошла, а Васька понял – уже все стало всем известно.
  Едва начался третий урок русского языка, как в класс без стука вошли Галина Карповна и  председатель пионерской дружины школы – старшеклассница в галстуке, повязанным на шее, и комсомольским значком на коричневом школьном фартуке. Классная руководительница сразу подошла к «русачке» Зинаиде Филипповне Динец, и что-то ей прошептала. Та, ничего не ответив, недовольно пожала плечами и отвернулась к окну с моментально покрасневшими щеками и шеей.
  --- Кто из вас ходил на Пасху в церковь? --- громко спросила своих учеников классная руководительница
  Глаза старшеклассницы искательно бродили по всему классу, а «француженка» смотрела только на Подольского. Настолько пристальным, выжидающим взглядом, что Васька не выдержал. Его правая рука поползла вверх. Сначала медленно, нерешительно, затем, собравшись, он решительно выбросил ее на крышку парты
  --- Понятно! --- констатировала Галина Карповна, и посмотрела на председателя  пионерской дружины
  ---- Товарищи пионеры, раз – так, то после этого урока, на большой перемене, будет проведен сбор пионерской дружины в ленинской комнате. Волошенко, --- комсомолка нашла взглядом председателя отряда пятого класса --- приведешь всех сразу после звонка…
  Это был долгий, и плохой урок. Ученики под диктовку Зинаиды Филипповны писали контрольный диктант, а Вася, кроме того, еще и со страхом ожидал звонка на перемену. Настолько прилипчивым и сильным, что даже забыл подписать контрольную работу.
  --- Кто это сдал безымянный диктант? --- с удивлением спросила учительница, но, вглядевшись в почерк, произнесла:
  --- Ты, Подольский? Возьми и подпиши свою работу.
  А когда Вася подошел к столу «Зинаидушки» за своим двойным, вырванным из тетрадки, листком, то услышал ее резкий, приглушенный голос:
  --- Всё утрясется, не надо так сильно расстраиваться
  В школьном коридоре зазвонил звонок…
  На своей шее Вася почувствовал чужие пальцы. Теплые, мягкие и нетерпеливые, что развязывали узел его пионерского галстука. А он, вызванный из строя пионеров, стоял посреди большой ленинской комнаты. И на него смотрели  десятки лиц  всех выстроенных под стенами отрядов. От удивленно-испуганных глаз малышей начальных классов, до сочувствующих, равнодушно-веселых, даже – злорадных, взглядов шестиклассников.
  --- Всё! Можешь идти в класс
  Вася быстро направился  к дверям, ощущая спиной, как ему вслед смотрит полшколы. Спустившись лестницей на первый этаж, в почти пустой, высокий коридор младших классов, он почувствовал, что стал лишним. Почти чужим в этом большом, шумном царстве красных пионерских галстуков.
  Подольский трудно досидел два последних урока. На переменке к нему подходило несколько одноклассников, он машинально отвечал на их вопросы, даже смеялся, хотя его не оставляла мысль о том, что он уже не такой, как все. А вычлененный из коллектива изгой, с тавром исключенного из пионеров ученика.
  В классе после уроков Васька задержался нарочно. Теперь спешить было некуда и не к кому. И очень удивился, когда на выходе из школьного палисада услышал нетерпеливый голос Борьки Широкова:
  --- Куда ты запропастился?! Давай, быстрее
  На улице его ожидали Борис и Валера Чех. Втроем они привычно направились вверх по Лычаковской
  --- Да, нет,  ни какое-то там старьё --- Борис возобновил прерванный разговор с Рыжим  ---  Фильм «Красное и черное» еще не шел даже  в кинотеатре «Украина» около «Интуриста».  Французское кино, про любовь, с Филиппом Жераром в главной роли, и только для взрослых
  --- Что ж, можно пойти, попробовать.  --- в раздумьях ответил рассудительный Валерка, затем поинтересовался у  Васи:
  --- А ты, пойдешь?
  --- Куда?
  --- Вечером в клубе Управления погранвойск на Горького должен состояться киносеанс. Может, удастся прорваться?
  --- Сегодня – только пробный сеанс. По плану подготовки ко  Дню пограничника. Но, если на контроле будут стоять наши, я вас проведу --- заверил Борька --- Ну, что, пойдем?
  Вася молча кивнул головой. Они уже подошли к почтовому отделению возле дома Широкова, и остановились напротив  ходика на Виспянского. Узкого прохода между двумя домами по Лычаковской, который мальчишки сначала обнаружили, а потом и «прорубили» его через два забора еще прошлой осенью. Верхняя загородка из надорванной сетки сдалась легко и сразу, а через нижний забор из досок они сначала просто перелезали. Пока тот не зашатался под весом Бориса и Васи. Тогда к ним присоединился Валерка и, слепленное еще до войны сооружение двухметровой ширины из подгнивших досок, - завалилось. И в тот же день «ходиком» пошли все,  взрослые, дети. Кому требовалось попасть с Виспянского, Песковой, Колхозной  к хлебному магазину, почте, на трамвайную остановку. Единственным неудобством прохода оставался метровой высоты бетонный цоколь, с которого требовалось спрыгивать на Лычаковскую. Но сейчас возле него возились печник домоуправления со старшим дворником Найдзьоным. Они муровали кирпичную лестничку.
  --- Хорошо, тогда давайте на пол - седьмого у трамвайной остановки? Договорились? Ну, я пошел, мне сегодня еще Майку забирать домой?  --- попрощался Широков с товарищами, вспомнив о младшей сестре в детском садике.
  А Вася с Валерой подошли к Найдзьоному:
  --- Пан Юзек, мы запрыгнем наверх?
  --- О, это вы – малые батяры Кайзервальда? Думаете, я не знаю, кто старому дворнику подкинул  работу? Вы! Ладно, заскакивайте, что с вами поделаешь? --- отозвался старик
  Когда же Вася вслед за Валеркой приготовился запрыгивать вверх, пан Юзеф вдруг остановил его вопросом:
  --- А где красная пионерская краватка, в которой ты красовался утром? Подарил какой-нибудь девочке?
  --- Сняли
  --- Кто? --- с удивлением спросил дворник
  --- Меня исключили из пионеров --- сознался Васька
  Когда-то ярко голубые, а сейчас выгоревшие до цвета полуденного летнего неба, глаза Найдзьонного над порыжевшими от табака усами внимательно смотрят на мальчишку:
  --- Чего-то натворил? Курил – наверное?
  Васька пожимает плечами:
  --- Нет, ходил в церковь святить пасху.
  Старый поляк искренне удивился и отчего-то посмотрел на небо:
  --- Это – не грех. Не переживай, Господь Бог все видит, и каждому воздастся по делам его. А вот, насчет папирос? Послушай меня, старого. Не кури! Табак - страшная зараза.
  Возле тринадцатого углового дома, в котором живет Чех, ребята расстаются:
  --- Не забудь, в восемнадцать тридцать на остановке --- напоминает Валерка, и исчезает в браме.
  «Нет, не так уж и все плохо? Не отвернулась «Зинаидушка», нервная,  резкая, но всегда справедливая ко всем без исключения ученикам. Не покинул меня и сын заместителя командира отдельного батальона связи подполковника Широкова, – Борька. Даже Валера Чех, у которого папа преподает в Высшей партийной школе, и тот остался рядом. Да и Инка Бондарева переживала за меня. Пан Юзек все понял»
  Вася задумчиво останавливается,  задирает голову вверх. К высокому старому клену, на котором одинокий скворец поет  свою первую весеннюю песню.





                Кайзервальдский  транзит (8)

  Улочка Олексы Довбуша, поднявшись изогнутой лукой, внезапно обрывается в узкой теснине. Между спрятавшейся за старой каменной стеной по краю  кручи церковью Вознесения и крутым склоном Лысой горы. Упёршись  своим концом  в, обсаженное по краям старыми высокими каштанами,   крошечное плато. Что темной зеленью густой  листвы нависает над  грузовой железнодорожной станцией Подзамче. В 50-е годы эта каштановая рощица  была огорожена по обрывистому краю плато забором из колючей проволоки с надписями на фанерных щитах «Стой! Запретная зона». А за воротами, расположенными  прямо напротив конца  улицы Довбуша,  охраняя какой-то военный объект,   всегда стоял часовой с винтовкой.
 И только поздней осенью, когда деревья  сбрасывали листву, можно было разглядеть на крошечном поле несколько одноэтажных домиков и полдюжины металлических мачт с растянутой между ними паутиной антенн. Здесь размещался секретный радиоцентр львовских пограничников «Кайзервальд».
  Ефрейтор Роман Ладный заканчивал очередной сеанс радиосвязи с радистами пограничных отрядов. Что были разбросаны  по всему периметру государственной границы  Западной Украине. От светлых лесов Буковины, родины  ефрейтора Ладного,  на границе с Румынией, затем – по нижней Тисе, где Украина граничит с Венгрией. И дальше, покрытыми елями горными хребтами Турковщины, чересполосицей полей и лесов Яворивщины, заливных лугов Сокальщины, аж до Волыни, что граничила с Белоруссией. В те годы не было ни спутников, ни спутниковой связи, поэтому дежурные радисты в обусловленное расписанием время настраивали свои радиостанции  на известную им волну и начинали вызывать Львов. Где в аппаратной узла связи «Кайзервальд» на их появление в эфире уже ожидал кто-либо из радистов Отдельного батальона связи.
  В эту ночь на боевое дежурство заступил Роман. Он принял короткое сообщение последнего корреспондента – «посылку», радиотелеграфным ключом отстучал ему еще более короткую «квитанцию» в приеме, и, не снимая наушников, расслабленно потянулся на стуле.
  Потом посмотрел на свои записи в журнале приема радиограмм. Сделанные колонками непонятных четырехзначных цифр. Роман не знал  зашифрованного в них содержания, но по тому, что ни одна из них не была помечена известной ему отметкой «срочно», понял: сегодняшняя ноябрьская ночь на границе пока проходит спокойно. Без нарушений границы, без задержания нарушителей из числа криминальных преступников, пытающихся уйти за кордон, контрабандистов, даже – шпионов разведок из чужих стран. А это означает, что до очередного сеанса связи у военнослужащего уже второго года срочной службы Романа Ладного есть почти полтора часа свободного времени. Чтобы немножко погрустить по родному селу Выженка среди буковых лесов в Карпатах. Где он уже не был больше года, и куда должен вернуться еще почти через два, после окончания срока службы в пограничных войсках.
  О том, что дома, слава Богу, все нормально, он знал из последнего письма родителей. Но они ведь ничего не писали ему о Орисе,  дочери лесника с дальнего кордона в необычайно красивой лесной долине. И про его любимца-приятеля Босого, серого карпатского волкодава с белыми, как снег, конечностями могучих лап. С которым они солнечным летом перед призывом в армию часто бывали у Ориси на лесном кордоне. Где пили воду из настолько целебного источника, что к нему прилетало множество птиц, подходили лесные звери. Собирали малину, потом – первые появившиеся после дождя грибы, а в обратных струях горного ручья ловили ручьевую форель-пестрянку. Каким оно было прекрасным, это последнее лето?..
  Сейчас ему преданному Босому уже исполнилось шесть лет, интересно,  узнает ли он хозяина  через три года разлуки? Да и от Ориси последнее письмо пришло больше месяца тому. Ну, что ж, ее можно понять: девчоночке только до их села Виженки три километра с  кордона  лесной тропой. А, потом, еще три узкой горной дорогой до районного центра Вижницы, где можно купить конверт с маркой и отправить письмо солдату. Но, сейчас, поздняя осень, идут затяжные дожди, которые  в Карпатах иногда превращаются в ливни…
   От таких мыслей Роману даже показалось, что резко похолодало в аппаратной. Ефрейтор передернул плечами в гимнастерке и, дотянувшись рукой, пощупал бок круглой железной печки. Холодная? «Черт возьми, это секретчики – настоящие паразиты? Никогда не протопят печь» подумал Рома, и пошел во двор за дровами.
  Голландка была поставлена хитро. Топкой она выходила в тамбур-коридорчик, одним круглым боком торчала у радистов, а противоположная сторона терялась  в маленькой комнатушке рядом. С накрепко зарешеченным окном  и оббитыми металлом,  почти постоянно опечатанными, дверями. Целостность оттиска печати на которых  каждые два часа проверялись часовыми при приеме сдаче смен на посту №2. За дверями находилась секретная комната, в которой шифровальщики с помощью таблиц кодирования и перекодирования превращали принятые радистами колонки непонятных цифр в обычные письменные документы.
   Едва  Ладный   приоткрыл    дверь из   тамбура во двор,  как  по лицу сразу ударили холодные капли косого дождя. В непрерывном шуме шелестящих листьев уже полуголых деревьев раздался звонкий звук шлепнувшего на шиферную крышу каштана. Над радиоцентром «Кайзервальд» повисла долгая дождливая  ноябрьская ночь.
  Быстро набрав дров, Роман набил ими печь, осторожно окропил их  бензином из бутылки  и сунул зажженный бумажный факел. А, когда твердые поленья граба хорошо занялись огнем,  и печь тихо загудела взятой тягой, закрыл дверцу и вернулся к себе. Посмотрел на часы, у него оставалось чуть более часа свободного времени. Которое с помощью военного «изделия «Кит», стоявшего на столе массивным металлическим комодом, Рома при возможности любил превращать в увлекательное музыкальное путешествие всеми континентами планеты. Вот и сейчас, одев наушники, ефрейтор звонко щелкнул тумблером перехода с телеграфного на телефонный режим работы, и «Кит» превратился в коротковолновый, необычайно чувствительный, идеально настроенный радиоприемник. В наушниках послышалась арабская музыка, а рядом – работающая «глушилка». В стороне –  голос диктора на непонятном быстром гортанном языке. Снова музыка, в этот раз серьезная, европейская, и, тоже, рядом сразу пара «глушилок». «Нет, надо переходить на другой диапазон? У меня же, не бытовой «Москвич», или какой-нибудь   «Рекорд», чтобы слушать музыку под аккомпанемент этих бетономешалок?», подумалось пограничнику.
  Впервые Роман увидел троицу больших радиовышек еще в Вильнюсе. Куда, после призыва в армию, его отправили учиться на радиста. Потом, точно такие же, он увидел  во Львове за цирком по Городокской.  Ефрейтор знал, что это они мешают ему, поскольку, заглушая «вражеские голоса», перекрывают их слишком широко и мощно.
  Рома переключился, и опять в наушниках зазвучала тягучая арабская мелодия. Своеобразным  музыкальным  сопровождением  к картинке на спичечном  коробке, что лежал на столе. Всадник на верблюде рядом с одинокой пальмой в пустыне…
  Балканские мелодии Роман распознавал сразу. В эфире их было много, и они сильно напоминали  родные  ему карпатские коломийки.
  А солдат хотел услышать гавайскую гитару. Ему нравился звук этого инструмента. Объемный, немножко гнусавый, но полный непередаваемого очарования. Что иногда привередливые радиоволны доносили с  островных берегов далекой и неведомой Океании. Но сегодня гавайской музыки в эфире не было. Тогда Ладный, чуть задержавшись с улыбкой на смешном «голарио, голарио,..» альпийских пастухов, настроился на испаноязычную станцию, она передавала эстрадную музыку. Рома, как мог, поудобнее,  устроился на скрипучем расшатанном стуле, и от удовольствия даже прикрыл глаза.
  За непроглядно черным стеклом окна мокла в холодном дожде долгая  ноябрьская ночь.
  В небольшой,  простенько  побеленной, с зелеными панелями на стенах, комнате с парой стоек радиопередатчиков и большим, занявшим половину стола, «Китом», медленно тянулось боевое дежурство.
  А в наушниках солдата звучала музыка южноамериканской любви. Страстная, красивая, завораживающая:
  --- Бесаме, бессме мучо…
  Концерт заканчивался, раздался женский голос диктора, и ефрейтор глянул на часы. Пора заканчивать? Рука Ладного дотянулась до передней панели радиоприемника, переключила тумблер. И сразу тренированное ухо радиста-пограничника услышало дробь далекой слабой морзянки:
  --- CQ XXX HELP.., и дальше. Какой-то короткий непонятный текст телеграфной азбукой Морзе. На английском?
  Потом сразу, еще раз:
  ---  CQ XXX HE… Всё, сигнал затух. Изменчивые  в своем прохождении короткие волны уже не достигали антенного поля радиоцентра «Кайзервальд». Рома напряженно вслушался в шумы эфира, но на 14, 75 мГц сигнал пропал. Тогда он, поискав глазами, схватил с полки номер газеты «Красная звезда», оторвал от него кусок, на полях которого быстро записал: 01-49 Москвы 14-75 выход в эфир без позывного CQ XXX HELP.
 Что на языке обычных людей означало: в один час 49 минут ночи по московскому времени на частоте 14.75 мегагерц от неизвестной радиостанции получен сигнал «всем, срочно, нужна помощь…»
  Дежурный радист ефрейтор Ладный до утра еще несколько раз выходил  на сеансы связи, после которых каждый раз безуспешно прослушивал ночной эфир на частоте 14,75. Он не забыл слов капитан-лейтенанта Пономарева, который в Вильнюсе преподавал молодым солдатам радиодело:
  --- У нас, на флоте, говорят: капитан покидает тонущий корабль последним. Так вот, запомните, а настоящий радист, если не пропало электропитание аппаратуры и не скрылись под водой антенны, - после него!
  Неписанный кодекс радиста требовал, чтобы Роман хотя бы сообщил другим радистам о появлении неизвестной станции в эфире,  которая  просят помощи. Но, как это сделать? Если засекреченный военный радиоцентр – это не просто радиостанция? А спрятанный в каштановой роще от любопытных глаз узел связи. Между разбросанными по всей государственной границе  на территории Западной Украины  радистами отрядов и штабами. Во Львове и Москве.

  Утром Романа сменили на дежурстве. Но он не пошел сразу отдыхать, а. дождавшись, когда уйдет капитан, обратился к сменившему его сержанту:
  --- Слушай, Лихоманов. Ты – «старый волк», через год на дембель пойдешь , подскажи мне?
  --- Что случилось, молодой?
  Ефрейтор вытащил из нагрудного кармана гимнастерки клочок газеты
  --- Вот! Случайно принял. А что делать с этим, не знаю? Вроде бы передавали на английском, я ничего не понял. Кому, какая помощь? И сразу – пошло затухание сигнала. По нашим законам, нужно ретранслировать дальше. Может, кто-то примет этот сигнал, разберется?
  Лихоманов присмотрелся к обрывку газеты, зачем-то даже ткнул в него пальцем:
  --- Выбрось, и забудь!
  --- Почему? Там же  люди? Просят помощи. Слушай, а если доложить командованию? Пусть оно решает?
  Сержант с мудрой, но очень недоброй, ухмылкой смотрит на молодого радиста:
  --- Прежде, чем решать, они спросят тебя: а, что ты вообще потерял в этом диапазоне, ниже 20-ти метров? Мы, разве, на нем работаем?
  --- Немного, между сеансами, музыку слушал. Переключился с телеграфа на телефон, и слушал, чтобы спать не хотелось.
  --- Музыку? Это,  какую еще музыку? «Оперы»  радиостанции «Свободная Европа», или «вальсы»  с «Голоса Америки»?  Ты что, командиров  глупее себя считаешь? Да, не дай Бог, это дойдет до ушей замполита, или, еще «лучше», - «особняка», тогда тебе гарантировано  уже не  видать  телеграфного  ключа. В лучшем случае посадят  на телефонный  коммутатор орать придурком: «Сосна, Сосна, я – Береза, отвечай?!». А, то, и  вообще, сплавят в роту охраны.  Через день – на ремень, через два – на кухню.
  --- О, это было бы? Да, чуть не вляпался по самые уши? Спасибо тебе, Лихоман, за то, что предупредил, а то…
  Роман не успел договорить фразу, как в  радиоаппаратную снова зашел капитан. И ефрейтор, быстро стиснув газетный обрывок в руке, сунул его в карман галифе.
  --- Еще не пошли отдыхать, Ладный? Это хорошо. Значит, такое дело. Только что звонил дежурный. Транспортного «газона»  не будет, куда-то забрало Управление, так что завтрак нам  не привезут.  Придется за ним идти. Через 40 минут сменится караул, дам вам двух бойцов бодрствующей смены. Поведете их в расположение батальона.   За харчами уже ходили?
  --- Никак нет, товарищ капитан
  ---  Идете сразу на кухню. Там вам приготовят два наплечных термоса и ящик с хлебом. А, еще одно, если повар спросит, на сколько человек котловое довольствие, скажете – на пятнадцать. Поняли? На 15-ть! Я им эту цифру дал по телефону.
  --- Так точно --- ответил Роман. А про себя прикинул в уме: два поста в три смены – шесть, седьмой – разводящий сержант из роты охраны, три радиста, радиотехник-лейтенант, и сам капитан. «Неплохо считать умеет?» подумал Ладный…
  --- Где те, что за завтраком идут? --- тихо спросил радист часового возле ворот.
  Тот, приняв пост, не имел права отвлекаться на разговоры, но, осмотревшись,  тоже тихонько ответил:
  --- Подожди. Разрядят оружие, сдадут в караулку, сразу подойдут сюда.
  Роман, не зная чем заняться в ожидании приданных солдат, вышел за ворота радиоцентра. После прекратившегося на рассвете ночного дождя, Кайзервальд тонул в ноябрьской сырости.  Холодной влагой, настоянной на прелости опавшей листвы, был пропитан воздух. Она сочилась по черным стволам каштанов,  блестела на полегших бурых травах  Лысой горы. Серое, насквозь мокрое предзимнее утро.
  Ефрейтор даже не заметил, откуда появилась пара мальчишек, быстро подошедших к нему:
  --- Товарищ солдат, а вы к радио имеете какое-нибудь отношение? --- сразу спросил его один из подростков.
  --- Здесь почти все имеют к нему отношение --- удивленно усмехнулся Роман --- А что вам надо?
  --- Радиста
 т, или радиотехника --- мальчишка продемонстрировал свое знакомство со штатным расписанием смены боевого дежурства
  --- Зачем?
  --- Лампу нужно достать. Можете? --- ответил мальчишка в зимней курточке. Сразу, засунув руки в карманы, он показал, что в них находится несколько синих пачек сигарет. И,  другой  худенький,  с вытянутым лицом, в пальто, тоже показал сигареты?
  --- Мукачевская «Верховина», есть семь пачек 
  --- Я не курю. А какая вам нужна лампа?
  --- Гу-80
  --- Гу-80?! --- удивленно переспросил Ладный --- Зачем?
  --- Поднять мощность выходного высокочастотного каскада передатчика --- объяснил тот, второй худенький мальчик
  Роман понял: перед ним – радисты. Маленькие, неизвестно откуда появившиеся, но радисты
  -- Что это у вас за такая мощная радиостанция? --- ефрейтор вымолвил слова просто так, а его рука уже шарила по карману  галифе в поисках обрывка «Красной звезды».
  --- ДОСААФовская, коллективная образцовая – UB5KBA
  Роман колебался, но другого выхода у него не было, и он это понимал:
  --- Ребята, а если я вам  достану  Гу-80, сможете передать радиолюбителям в эфир, чтобы они прослушали --- он заглянул в свою бумажку --- частоту 14,75 мегагерц? Я ночью случайно принял сигнал, кто-то просил о помощи. Но, пошло затухание, да и английского не знаю. Ретранслировать  не мог – мой позывной - закодирован, такое грозит   военным судом за разглашение тайны.  Командованию тоже  не доложишь, я вообще не должен был находиться в этом диапазоне волн.
  Мальчишки с рук солдата посмотрели бумажку:
  --- На этой частоте мы тоже не работаем, --- ответил худой горбоносый паренек --- я смогу выйти в эфир на более низкой – до 14, 35, или,  выше – между 21 и 21, 45 мегагерцами. Это наши, выделенные  радиолюбителям, частоты. Давайте бумажку?
  Роман отдал ребятам свою запись:
  --- Хорошо, ждите. Не обещаю, но попробую
  Он двинулся к воротам, но его сразу остановили:
  --- А, сигареты?
  --- Я же вам говорил, что не курю
  --- Мы – тоже. Отдадите оварищам, нам они ни к чему
  Набив пачками «Верховины» карманы шинели, Ладный мимо часового заспешил в аппаратную. Лихоманов работал, быстро записывая цифрами текст радиограммы, и даже не оглянулся  на звук открываемой двери.  Роман, дождавшись, когда тот кончит, вывалил перед ним на стол пачки сигарет. Увидев их, сержант сразу сместил наушники с ушей:
  --- Откуда такое добро?
  --- «Лихой», тут какие-то пацаны Гу-80 просят
  Лихоманов быстро сгреб в кучу пачки, начал их прятать:
  --- Возьми одну штуку, а зафиксирую расход по своему дежурству. Только спрячь хорошо. Опять, наверное, эти сопляки из ДОСААФа появились?..
  Возле ворот ефрейтора ожидала пара молодых солдат из караула.
  --- За завтраком?
  --- Точно так
  --- В колонну по одному. Шагом марш!
  А за воротами, сбившись парой под мокрым стволом каштана, терпеливо дожидались мальчишки. Роман, увидев их, едва заметно кивнул – «за мной».
  Все двинулись в путь. Впереди – пара солдат, следом – Ладный, последними – пара пацанов. Отойдя подальше, ефрейтор остановился, сунул большую радиолампу мальчишкам, и тихо попросил обоих:
  --- Спрячьте. Передадите, что просил?
  Один, с торчащим из-под кепки чубчиком, промолчал. А,  другой мальчишка, худой и горбоносый,  твердо ответил:
  --- Я выйду в эфир,  передам ваше сообщение…
  На спуске с Кайзервальда к Харьковской улице  навстречу поднималась пара военных.
  --- Группа! Взять ногу! --- скомандовал Ладный и отдал честь. Старшему лейтенанту с тоненьким, обшитым кожаными ремнями, брезентовым портфелем. И сопровождавшему его солдату с винтовкой на плече.
  « Точно, нашего капитана не обманули, транспортную машину куда-то забрали из батальона. А вот Лихоману сейчас накинут  работы?  Видно, что-то очень срочное, раз  по такой грязи секретчика с документами под охраной погнали пешком на радиостанцию?»

  Домой они пришли почти одновременно. Отец – с работы, а Борька Айдукевич – после школьных уроков во второй смене. Ужинали тоже вместе, сидя напротив друг друга за кухонным столом.
  --- Папа, дай рубль на трамвай?
  --- Куда собрался?
  --- На станцию, у нас сегодня – «полевой день», соревнования.
  --- Что это за спорт такой, глядя на ночь? Когда ты вернешься? --- недовольно вмешивается мама
  --- К семи утра, первым трамваем приедем. Я еще успею сделать уроки
  --- Ты что, на всю ночь собираешься?!. Василий?! Чего  молчишь, отец?! Твой сын начинает пропадать по ночам, а ты молчишь, как будто это тебя не касается?
  --- Куда пропадать, мама? Сидим на станции, работаем. Все радисты DX-связи  в мире работают по ночам, когда начинается наилучшее прохождение радиоволн.
  --- Что это такое  - DX? --- спрашивает отец
  --- Дальняя связь --- отвечает Борис, и не сдерживается от того, чтобы переубедить маму. Он приносит из комнаты большую радиолампу с двумя торчащими из нее металлическими рожками, и демонстрирует родителям:
  --- Во, еле достали. Сегодня мы с Юркой капитально прощупаем США, от Монтаны до Нью-Мехико. Нам тремя сменами за сутки надо установить связь со всеми 48-ю штатами США. Если установим – получим диплом.
  Отец исподлобья сначала внимательно смотрит на Гу-80, потом – на сына:
  --- Ты деньги на завтраки в школу сдал? В столовой тебя кормят?
  --- Угу --- тихо врёт Борька, бережно укладывая радиолампу в свой школьный портфель --- Сейчас, пол восьмого, за мной должен зайти Юрка Драч
  Он  смотрит, как папа роется в кармане, и быстро прячет сунутый своему любимцу тайком от мамы  зеленый трояк.
  --- Сделай пару бутербродов с копченым салом, до утра – проголодаетесь? --- предлагает отец, и, напоследок, интересуется:
  --- Где она находится,  ваша радиостанция?
  --- Около улицы  Энгельса, в самом конце трамвая «двойка» --- снова, в этот раз – чуть-чуть, врёт Борька…
  Выйдя на конечной остановке из вагона трамвая, ребята  спешат вечерними улицами к стадиону «Сельмаш», выходят на Городокскую и движутся по ней дальше. К маленькому кинотеатру им. Чкалова, неподалек от которого стоит старый обшарпанный  двухэтажный жилой  дом.
  --- Работают --- Юра Драч показывает на пару  светящихся окон мансарды
  Мальчишки быстро поднимаются крутыми ступеньками лестницы, толкают незакрытые  двери в большую комнату с сидящим спиной к пришедшим пареньком с наушниками на голове.
  --- Почему двери открыты? --- сразу спрашивает Юрка
  Мальчишка, услышав голос со стороны, вздрагивает. Потом испуганно поворачивает голову и, увидев коллег, снимает наушники с головы
  --- Спрашиваю, почему двери не закрыты на засов? Уже вечер, мало что? --- повторяет вопрос Драч
  --- Забыл закрыть за Васькой --- оправдывается радист
  ---  Иван, а он  куда делся?
  --- Васька? Побежал в свою вечернюю школу. Ему же седьмой класс надо окончить, чтобы поступать в техникум связи. Мы знали, что вы должны подойти, вон – Мариам на стене вывесила  расписание смен.
  --- Как успехи?
  --- Не очень. Связались с 16-ю штатами. Вот список. Может, у вас пойдет, ночью почти всегда хорошее прохождение волн. Один Делавар прет, как дурной. Можно подумать, что у них там каждый третий индеец – радист-любитеь… Канадцев в эфире много, а зачем нам они сегодня? Ладно, будете садиться на хозяйство?
  --- Да, иди домой. У нас, как в армии, пост – сдал, пост – принял. Аппаратура не барахлит?
  --- Нет --- отвечает Иван, и добавляет от порога: --- 73!*
  Закрыв на засов за товарищем дверь, Юра по-хозяйски осматривается, и вытаскивает из шкафа спрятанное монтажное шасси:
  --- Ну, что? Выводим аппарат на мощность? Включай паяльник.
  --- Нагревается. Юрка, нас с тобой точно когда-нибудь КГБ вычислит и накроет?  --- усмехается Борис, пристраивая шасси к нагромождению блоков на длинном столе.
  --- Хе, можно подумать, что их «слухачи» до сих пор не заметили, как у нас иногда скачкообразно резко меняется уровень сигнала? Да, знают они обо всем, и давно, а молчат, потому что  мы подымаем спортивный престиж страны на международной арене.
  Летом спортивные кружки ДОСААФ инспектировала комиссия из Киева. Пожилые, в орденских планках на пиджаках,  мужчины  тяжело вскарабкались крутыми ступенями чердачной  деревянной лестницы, и замерли посреди комнаты. Стены которой  были плотно  оклеены маленькими картинками. На цветных и черно-белых QSL-карточках**, пришедших по почте из всех уголков планеты на чердак неприглядного домика львовской окраины, красовались   коттеджи, роскошные виллы, стоящие у причалов катера и яхты. Общие в одном – над ними были растянуты  антенны.
  Комиссия ознакомилась с материальной частью радиокружка. Инспекторам очень понравился подаренный шефами – военными связистами, армейский радиоприемник «Крот», они с интересом осмотрели резервный – трофейный немецкий «Телефункен» с красивой красно-зеленой шкалой настроек. Их недоумение вызвал только самодельный радиопередатчик, торчавший на столе ничем не прикрытым нагромождением связанных проводами блоков и шасси.
  --- А вот ему бы не мешало сделать  корпус? Чтобы имел приличный вид --- сделал замечание один из членов комиссии.
  Инспекторы  отбыли  в Киев. Даже не догадываясь, что в дни больших международных соревнований, когда радиолюбители всего мира дружно выходят в эфир, эта неприглядная самоделка львовских ребят способна быстро, всего на несколько часов работы по ночам, превращаться  в мощную радиостанцию. С антенны которой начинает излучаться сигнал в 5-7 раз мощнее дозволенного, уже способный достичь самого отдаленного уголка планеты Земля. Благодаря выклянченным у военных связистов по всему Львову мощным радиолампам, которых не купить ни в одном магазине… Ах, вот если бы еще не возникали помехи в работе радиослужб аэропорта, и периодически на выгорал электрический щиток в жилом доме?  Вот тогда бы?!.
  --- Что-то  горит? Пахнет жареным мясом? --- резко обернувшись от «Крота», Юра Драч тревожно обводит комнату глазами, и принюхивается к воздуху, как охотничий пёс.
  --- Чёрт, это я. Руку попёк --- чертыхается Борис, разглядывая осмаленный электрической дугой мизинец на левой руке --- Вакуумный кандюк***, гад, прошил через воздух
  --- Сильно спалил?
  --- Нет, терпимо. Давай контрольный сигнал, у меня готово
Юрка ставит пальцы на телеграфный ключ и на антенном выводе, теряющемся в раме ночного окна, вспыхивает красный огонек неоновой лампочки.
  --- Нормально --- говорит Борис
  --- Тогда, поехали? Где этот список?
  --- Подожди, --- напоминает Айдукевич, копаясь возле вешалки в карманах своего пальто ---  сначала солдатский вызов ретранслируем, там срочное что-то
  --- Лучше этого не делать --- отвечает Драч
  --- Как это не делать, раз – обещали?
  --- Так – не делать. От кого солдат принял сообщение? Позывного нет. Кто принял – тоже неизвестно.
  --- Юра, но мы же пообещали? Если мы, радисты, начнем обманывать один одного?
  --- Я передавать не буду
  --- Тогда я передам под нашим позывным. Пусти?!
  --- Борис, не психуй. За такие выходы в эфир…
  --- Пусти, говорю! Я обещал солдату.
  Борис, зажав в руке кусочек газеты, не отступает, и Юрка освобождает ему стул оператора.
  Айдукевич, сосредоточенно вращая ручки настроек «Крота», выходит в первый любительский диапазон, на минуту задумывается, компонуя текст радиограммы, и решительно ставит пальцы на ключ:
  --- UB5KBA CQ…
« Здесь UB5KBA общий вызов всем радиостанциям, прослушивайте 14,75 мегагерц,  от неизвестной станции зафиксирован сигнал в затухании «всем срочно нужна помощь»
  Потом Борис переходит на другую, тоже выделенную радиолюбителям, частоту. И снова в эфир летит сообщение с солдатского клочка газеты «Красная звезда». Наконец, еще один – третий выход. На волне, которую Айдукевич вообще не имеет права занимать – она предназначена для работы служебных станций – моряков, летчиков, геологов,.. Всё! Теперь, без всяких сомнений, сотни радистов, профессионалов и любителей, постараются принять сообщение коллеги, подававшего сигнал о помощи. А они, с тем солдатом засекреченного радиоцентра «Кайзервальд», сделали для этого все, что было в их силах.
  Теперь – вперед! Прослушивать безбрежный эфир, предлагать  себя посылкой позывного – UB5KBA, чтобы за 24 часа AST – атлантического стандартного времени, успеть установить связь с радиолюбителями всех 48-ми штатов США.
  Вайоминг: его едва слышно, хотя во Львов он дает чудесное RST – слышимость, разбираемость, тон.  Целых 6-8-9. Ему, к сожалению, столько не дать – 5-6-9. Обязательные обоюдные – 73! И, напоследок, - ЕЕ, конец связи.
  Нью – Гемпшир: у радиста какой-то, удивительно ровный, бисерный почерк работы на ключе. Интересно, а, может, это девчонка?
  На вызов откликнулась Южная Дакота. Кажется, уже третья Южная, а нужна Северная. Но, вежливость в эфире  обязательна, придется отработать  и эту третью Южную.
  На наручной «Победе» папы Драча, которую Юра выложил на стол – 02,34 ночи. Сам Юрчик под своим куцым полупальто съежился на продавленном почти до пола диване. Наверное, мерзнет?
  Наконец, прорезалась Алабама… Предлагает себя Колорадо… Похоже, глубокой ночью, началось нормальное прохождение радиоволн с американского Юга.
  За спиной слышится скрип дивана, Юра встал и быстро побежал во двор. Вернувшись, он подходит к Борису и смотрит в журнал регистрации радисвязей:
  --- Неплохо. Ну, что, Боря, давай, я поработаю? Поспи немного
  Борис уступает место, подходит к окну. По черному стеклу затрепетали отблески неоновой лампочки, Юра послал в эфир их позывной – UB5KBA
  По Городоцкой улице, за город, неспешно проплыли друг за другом  фары двух грузовых машин со светлыми цистернами вместо кузовов. Молоковозы?
  Где-то в стороне, от грузовой железнодорожной станции ночь доносит писклявый гудок паровоза.
  Старый диван еще не остыл после Юрки. Хорошо, только ноги надо прикрыть пальто…
  --- Вставай! Пол шестого уже.
  Немножко замершие после бессонной ночи, мальчишки быстро ликвидируют следы своего хозяйствования на станции. Спускаются лестницей вниз и прячут в тайнике ключи.
  Над Львовом – распогодилось. Подходит к концу ноябрьская ночь. С черным, усеянным мириадами холодных звезд небом,  хрустящими под ногами подмороженными лужицами на тротуарах.
  --- Ты что-нибудь из уроков успел сделать? --- спрашивает на ходу Драч
  --- Когда?
  --- Меня французский язык беспокоит. Зараза Демиденчиха нам письменную влепила, а она любит проверять выполнение домашних работ. Что будем делать?
  --- Второй урок у нас - история? Попробую на ней скатать у Шер --- отвечает Борис
  Услышав фамилию «Шер», Юрка сразу начинает нервничать. Красивая и приветливая, миниатюрная Леночка ему очень нравится, и он сильно завидует Борьке. Что сидит с ней за одной партой второй год, и которому она в случае необходимости разрешает  списывать домашние задания.
  --- Тебе она нравится?
  Борис сначала не отвечает. Он молча улыбается про себя, а потом, задрав голову к звездам, тихо начинает читать  посреди пустой улицы:
  --- Он выстукивал восьмерки
                Упорно и зло.
      Днем и ночью.
      В зиму и в осень.
      Он выстукивал,
                пока
          в ответ не пришло:
      «понимаю – восемьдесят восемь»****
  Меж  черных стволов деревьев большого сквера замелькала вереница огней трамвайных вагонов. На конечную остановку «Партизанская» прибыла «двойка»

• 73! – наилучшие пожелания (сленг радистов)
• * QSL-карточка – письменное почтовое подтверждение факта радиосвязи
• ** кандюк – конденсатор (жаргон)
• *** стихотворение Роберта Рождественского «88», 88! – целую (сленг радистов)





                Казки Кайзервальду 
                (україномовний оригінал 2011 року)
                Для дітей старшого віку

                Передмова

  Багато львівських дітей знають Шевченківський гай, улюблене місце  відпочинку городян. Який починається від Лисої гори, що притулилась поруч    Високого замку, і тягнеться аж до Професорської колонії на Личакові.
  Але мало хто з них може уявити, - всього 60 років тому, після Другої світової війни, Шевченківського гаю ще не існувало. Тут був – Кайзервальд. Покрите різнотрав*ям та поодинокими кущами глоду, шипшини і барбарису плато. З чорніючими отворами печер у крутому схилі на Личаків, з яких перед війною добували глину, і піщаним кар*єром біля Старознесення. По верху Кайзервальду навіть сіяли жито, і у сонячну погоду витягнутий лан ряснів червоними маками та синіми волошками. А поруч було перерите напівзруйнованими капонірами невелике поле. На якому, захищаючи Львів від ворожих літаків, під час війни стояла зенітна батарея. Тепер над  залишками її капонірів літніми сонячними днями  кружляли великі жовто-чорні метелики «махаони».
  На північ від Львова круті схили «Кайки», як називали це урочище дітлахи, розрізали глибокі розгалужені яри. По схилам яких маленькі пташки вили у кущах свої гнізда, а сірі зайці в землі серед високої некошеної  трави облаштовували неглибокі льожки. Внизу окремі яри сходилися у нешироку долинку з витікаючим з-під землі джерелом. Яке давало початок  маленькому, з осикою по берегах, потічку кришталево чистої води. Тут будо царство плаваючих  у прозорій воді пуговолок, танцюючих над струменями потічка стрекоз,  і ящірок. Маленькі рептилії ніжилися у ласкавих променях  сонця на піщаних схилах долини…
  Тоді, у важкі повоєнні роки, життя відрізнялось від теперішнього. Воно відбувалось без компьютерів, мобільних телефонів і дитячих іграшок, керованих з пультів управління. Адже людство ще не зробило цих винаходів. У Львові не було телебачення, і щоб подивитись фільм, треба було йти у кінотеатр. Коли ж виникала нагальна потреба комусь подзвонити по телефону, люди ходили на пошту. Бо  квартирних телефонів існувало обмаль, а вуличні таксофони почали з*являтися пізніше. Взагалі, після війни більшість людей жила досить просто і незаможно. Часто не маючи змоги записати своїх дітей-дошкільнят у дитячий садочок, чи відправити вже доросліших, які вчились у школі, до  літнього табору. Тому багато дітей, від Верхнього Личакова до Знесення, на яке виводила вуличка Олекси Довбуша, проводили свій вільний час на розташованому поруч Кайзервальді. Літом граючи на його «площадочках» в футбол, а на крутих схилах, проміж кущів, -   у «війну» чи в схованки. Катаючись зимою з засніжених спусків на санчатах, а, потім, і на лижах. Простих, зроблених із деревини, для яких ще потрібно було конструювати саморобні кріплення… На «Кайці», існуючи у своєму, трішечки не такому, як в дорослих, житті, виросло ціле покоління повоєнних дітей Львова. Зі своїми перемогами і невдачами, великими радощами і маленькими смутками. Пригодами – також. І о деяких з них сьогоднішні діти можуть дізнатись із написаного нижче.



                Тезки піщаного кар*єру (1)


    Сонячними ранками у розпал літа вузенька вуличка Виспянського, яка ховається за Вінниківським базаром, ставала для дітвори нецікавою. Ні, вона була дуже красивою. У шароподібних кронах розлогого каштанового листя, з яскравими плямами ранкового сонця по верхнім поверхам будинків і невтомно гасаючими у повітрі стрижами. Але на ній неможливо було грати  м*ячем, бо той чомусь відразу намагався знайти скло якогось вікна, або спробувати запустити у небо саморобний повітряний змій, - цьому заважали каштани. Для таких справ існував Кайзервальд. На ньому, взагалі, було багато цікавого.
  Один раз хлопці бачили, як у  майстерню скульптора, якою закінчувалась Харківська вулиця, робочі розвантажували з кузова  «Студебекера» великі глиби сірого граніту. Помітивши увагу дітей, бородатий чолов*яга у фартусі, посміхаючись, запропонував:
---Ну, малеча, можете зайти на хвилинку всередину.  Будете знати, що з нього робиться.
 Хлопчики тихо, по одному переступили поріг ательє митця і, приголомшені, зупинились.
Під скляним дахом великої кімнати у якомусь незрозумілому порядку  були розміщені скульптури людей. Маленькі бюсти на стелажах, більші – на постаментах. А середину кімнати займав напівоброблений, вертикально виставлений  кам*яний брус, в контурах якого вже вгадувалась фігура стоячого чоловіка…
  Зрідка на Кайзервальд приводили строєм міліціонерів. Вони відразу виставляли впритул до підніжжя  обривистого схилу, який дітворою іменувався «Скалою», фанерні мішені, а їх начальник відраховував кроками відстань. Після чого міліціонери, один за одним, по команді виходили на рубіж вогню, і у повітрі лунали звуки пострілів. Із справжнісіньких бойових пістолетів ТТ.
  Коли ж до вух граючих дітей починав долинати гуркіт авіаційних моторів, то вони, кинувши гру, підіймались на самий верх плато. Звідки спостерігали, як у небі над Львовом транспортні Іл-12, натужно ревучи парою двигунів,  один за одним буксирували на довгих линвах циліндри повітряних мішеней.  На які десь за містом, у зоні повітряного полігону, вже хижо очікували підняті для тренування у повітря літаки винищувачі.
  Але найцікавіше завжди очікувало хлопців на Підзамче, куди вони інколи влаштовували невеликі мандрівки. З його великою вантажною залізничною станцією, заводом по виготовленню скляних пляшок і піщаним кар*єром поруч. Там, розсівшись поверху  схилу над залізничними коліями, можна було годинами роздивлятись, не завжди зрозуміле, життя складного залізничного господарства. Декілька бічних маневрових колій станції  ще займали  неприбрані  після війни залишки вантажних составів з розбитих непридатних вагонів. На інших працював маневровий паровоз. Чорний, трохи брудний від роботи, з тонким нетерплячим криком парового гудка. Підтягуючи по декілька, а то й по одному, вже навантажені вагони, він пристиковував їх до состава, який мав відправлятися з Підзамче. Або навпаки, відчіпляв від прибувшого на станцію потяга потрібні платформи з якимось обладнанням, і, у складному маневрі переходу з одної коліі на другу, потім – на третю, четверту, затягував прибулий вантаж під розвантажувальну рампу. Це була марудна робота, бо перед кожною стрілкою, яка дозволяла маневровому паровозу переїхати з одної коліі на іншу, треба було зупинятись. Чекаючи, коли залізничник-составщик вручну переведе стрілку і свистком дасть сигнал машиністу: «Рушай!». Тоді ж не було сьогоднішньої автоматики, так само, як і залізничних світлофорів. Замість них на вхідних і вихідних путях станції височіли стрункі, схожі на «криничні журавлі», семафори. Час від часу якийсь з них підіймав навскіс догори свою «руку» , і невдовзі околицю накривав гуркіт проїжджаючого Підзамчем потяга. Вантажного, зібранного з вагонів, цистерн і платформ. Або пасажирського. Особливо гарно дивились кур*єрські поїзда. Вони ходили під швидкісними, спеціально сконструйованими для пасажирських перевезень, угорськими паровозами «Маваг». За якими у шаленому русі миготили зелені, виблискуючі склом вікон, пасажирські вагони. Хлопчикам навіть ставало сумно: якесь чуже, красиве,  невідоме життя, проносилось повз них, і щезало. Залишаючи за собою полинні запахи далеких доріг і згорілого у паровозній топці вугілля. А вони були повинні вертатись у свою буденність. Ідучи додому повз сірий корпус пляшкового заводу. З відблисками полум*я скловарних печей на брудному склі його вікон. Потім – біля кар*єра, вже на третину зритої екскаватором піщаної гори…
  Того дня Сашко сидів на вкритому рідкою травичкою відвалі кар*єра один. Що поробиш, як сьогодні на їхню «площадочку» ніхто не прийшов. Ну, с Котькою зрозуміло, його  мама деколи, ідучи на роботу, зачиняла вдома за старшого з маленькою сестрою. А от чого не вийшов Вовка Дмитрик? Цього літа їхня компанія цілком розвалилась. Колю Терещенка і Валерку батьки відвезли на половину канікул десь до далеких бабць, Толік Мелешко зараз перебував у дитячому таборі в Брюховичах, а Іллюша от-от мав відбути з батьками аж на Чорне море для відпочинку.
  Кожні п*ятнадцять - двадцять хвилин у вкриту піском чашу кар*єру по одному заповзали вантажні авто-самоскиди.  Однаково коротенькі, громихаючі на нерівностях дороги металевими порожніми кузовами, до того ж – вкриті пилюкою, вони нагадували втомлених робочих конячок. Кожен самоскид робив напіврозворот, і обережно, заднім ходом, під*їзджав від екскаватор. А той, керований машиністом з майже повністю оскленої кабіни, прицільно зависав ковшем, повним піску, над кузовом машини. Висипав його, і самоскид, стогнучи крегочучим залізом, трошки присідав під вагою. І так три рази, доки не заповниться округла ємність кузова.
  Черговий самоскид завмер біля екскаватора. Його водій виліз із кабіни, і, полишивши відчиненими двері кабіни,   пішов до вагончика-будки з бачком питної води. А екскаваторник звично висипав перший ковш піску у підставлений кузов.
  Сидячий Сашко від побаченого завмер, а потім відразу вскочив на ноги. Так не мало би бути? Самоскид повинен був трошки присісти під вагою падаючого піску, потім – вирівнятись. А він зігнувся якось навскіс…
 ---Дядьку! Дядечка шофер! --- заволав щосили Сашко
  Шофер обернувся. Глянув на хлопчика, що якось незрозуміло – обома руками, показував в бік самоскида, потім – на свою машину. І відразу побіг до неї.
  --- Стій! Не скидай! --- гукнув він машиністу екскаватора, який вже завис другим ковшем піску над кузовом.
  Шофер почав оглядати свій самоскид, зазираючи під кузов. До нього приєднався екскаваторник, потім ще один водій з під*їхавшої слідом вантажівки. До Сашка долинули незрозумілі слова «ресора», «стрем’янка». Зрештою, чоловіки взялися до роботи. Виставивши на принесену дошку  автомобільний домкрат, вони підперли раму машини ним знизу і водій аварійного самоскиду почав відіймати кузов. Скинувши пісок, він витягнув домкрат, кинув його просто в кабіну і  став від*ізджати від екскаватора. Як раптом побачив сидячого Сашка. За десяток метрів машина зупинилась і шофер, вилізши із кабіни авто, підійшов до піщаного пагорбка:
--- Дякую, малюк, ти дуже вчасно помітив халепу. Ще б один кубовий ковш піску у кузов, і, хто знає, чи я би викарабкався звідси?.. А що ти тут робиш, у кар*єрі?
 --- Просто гуляю --- зніяковів хлопчик.
 --- Як тебе зовуть?
 --- Сашко.
 ---О, так ми тезки з тобою, виходить. Мабуть, хочеш прокататися на машині?
 І, помітивши, як хутко вскочив  хлопчик, шофер посміхнувся:
 --- На жаль, не сьогодні. Машина  ж поламалась, і ти це побачив першим, до речі. Відремонтуюсь за пару днів у гаражі, - от тоді. Гаразд? Ну, бувай, малюк!
 Декілька днів поспіль Сашко марно приходив в кар*єр. Знайомий самоскид з*явився  аж  на наступному тижні. Помітивши сидячого на  піщаному пригорку хлопчика, тезка-водій підняв у шоферському привітанні руку, зробив розворот і задом під*їхав під екскаватор:
 --- Привіт, володарю гусенічно-ковщового «танка»! Сьогодні сип по повній програмі, механік слюсарям мені обидва ресорних блока першої комплектації наказав поставити.
 Коли завантажений самоскид рушив, в грудях у Сашка щось болісно тьохнуло: « невже він про мене забув?». Але машина зупинилась, і, висунув голову з кабіни,  шофер гукнув:
 --- Чого сидиш зажуреною дівкою, козаче? Займай штурманське місце.
  Вони поїхали. Сидячи бік о бік в кабіні, що розгойдувалась, наче ходова рубка  вантажного пароплава під час невеликого шторму, бо повний піску кузов важко перевалювався на нерівностях грунтової дороги. Сашко вслухувався у  натужну роботу  двигуна під довгим капотом, він навіть, непомітно для шофера, один раз доторкнувся пальцем ричага переключення передач. Відчувши, як той мілко вібрірує напруженою дрожжю.
  Біля підніжжя Замкової гори дорога пірнула під залізничний міст і самоскид затрусило на нерівній бруківці вулиці імені Хмельницького. А потім машину двічі зупиняли. Спочатку на залізничному переїзді, де вдягнена у формений кашкет жінка, обертаючи ручку корби опустила один за одним обидва шлагбауми, розгорнула маленький жовтий прапорець і завмерла з ним, зустрічаючи потяг. Той вже наближався наростаючим гуркотом,  і зрештою, сповістивши про себе коротким гудком, вивалився з-за повороту. Замиготіли на платформах зачохлені у брезент гаубиці, потім декілька вантажних вагонів-теплушок з відкритими дверми, у яких було видно солдат. І знову – платформи з машинами, фігурки вартових…
 --- Воїнський ешелон, солдати їдуть або на навчання, або з навчань --- сказав шофер.
  Потім самоскид раптово зупинився ще раз, за Оперним театром.
 --- Чому ми стали? --- запитав малюк
 --- Бачиш, попереду регулювальник став до нас спиною? Це означає, що проїзд у цьому напрямку для нас закритий.
  Міліціонер раптово підняв свій жезл догори і повернувся боком, спрямувавши витягнутою рукою полосату паличку в напрямку руху вантажівки. Їх авто рушило.
 --- Он міські залізничні каси, --- побачивши на роздоріжжі Городокської будову храма святої Анни, інформував водія Сашко, демонструючи свою обізнаність з вулицями Львова.
 --- А ти звідки  знаєш?
 --- Коли до нас у гості приїздила жмеринківська бабця, то ми з татом сюди ходили купувати їй квиток  --- пояснив хлопчик ---У вас є  бабця, дядь Саша?
 --- Ні тезка. Нікого в мене нема. Я виріс у дитячому будинку.
 --- Шкода. --- зовсім по-дорослому з сумом пожалів шофера малюк.
  І обидва замовкли, поки їх самоскид, напружено і поволі, повз верх по Шевченко.
 --- Приїхали --- нарешті вимовив водій і, витягнувши ліву руку у вікно, заніс її над дахом кабіни, показуючи правий поворот у навстіж розчинені ворота шихтоскладального цеху заводу.
  Розвантажившись, авто легко покотилося вулицею назад, через центр у напрямку Кайзервальда.
--- Ну як, сподобалось возити пісок, «інспектор кар*єру?  --- запитав старший Сашко.
 --- Дуже! Я так далеко ще ніколи не їздив. У нас на вулиці усього дві машини. «Побєда», її купив батько Баєва. Він разок нас покатав, але вона чомусь майже завжди поломана стоїть. І ще німецька БМВ є, в лікаря Козлевича.


  Отримавши після чергової, четвертої, ходки від ваговщика мехсклозаводу свій шляховий лист, водій Сашко-старший глянув у нього, і на хвильку завагався. Чотири поїздки, тринадцять з половиною тон вантажу. Як для суботи – непогано. А зараз би було добре загнати машину в гараж на яму, перевірити стан тяг рульового керування, помити свою «ластівку»?.. Проте, побачивши на ходиках у будці вагової час, – без чверті чотири, шофер приречено зітхнув. Годинник показував, що треба робити ще одну, п*яту ходку за піском. Навіть, якщо цього не хочеться у такий чудовий передвихідний надвечір початку серпня. З високим  сонцем над головою і несамовитими криками  стрижів у небі, гіркуватими  пахощами настурцій, жоржин і флоксів у садах та палісадах львівських вуличок.
--- Про тебе тут вже мене питали, «дядь Саша» --- відразу повідомив машиніст екскаватора, як тільки самоскид з державними номерами ФВ 72-29  в*їхав у кар*єр. --- Он, на лавочці у будки,  жіночки  очікують.
 Він показав на двох жінок, які, почувши розмову чоловіків , заспішили до самоскида.
  --- Добрий день. Вибачте, це  ви – «дядя Саша»?
 ---  Я. А що?
 --- Мого Сашка тут сьогодні, часом, не було? Він любить бігати у кар*єр, розповідав, як ви його катали на машині.
 --- Ні, --- водій задумався --- здається, останній раз я бачив його..., так, - позавчора.
 --- Ось, бачите! Я вам правильно казала, що Алла не збрехала,--- втрутилась у розмову друга жінка –  вони пішли в Брюховичі, провідувати у таборі Толіка Мелешко. Ви повинні його знати, він живе в тому будинку, що й поет Антон Шмигельський.
 --- Кажете, в Брюховичі?!. --- здивовано перепитав Сашко-старший --- Невже?..
Шофер задумався. Але вагався він недовго, і , мотнувши головою, скомандував:
---  Сідайте у кабіну, поїдемо шукати.
 --- А куди? --- спитала мама малюка.
---  На Брюховичі. Прочешемо трасу. Він мене тишком-нишком розпитував про цю дорогу. Шкода, що я  відразу не зрозумів, для чого це йому. Ну, й мала хитрюга!

 Похід на Брюховичі Сашка, Коті і професорського синочка Юри Шелепіна  неочікувано почав затягуватись. Незважаючи на те, що початок мандрівки виявився цілком вдалим. Хлопчики швидко спустились повз Лису гору на Підзамче і, навіть, нишком спромоглися проїхати на відкритій задній площадці трамваю сьомого маршруту до кінцевої зупинки. Далі треба було йти пішки. І вони пішли. По шосе, яке поволі заглиблювалось у наповнений ранковою свіжістю ліс. З веселим щебетом пташок і виблискуючими крапельками роси на траві узбіч дороги. Все це так нагадувало приємну ранкову прогулянку парком.
  Неприємності почали накопичуватись вже у самих Брюховичах. Коли виявилось, що дитячий табір тут не один, а декілька. А поки хлопчики виблукали по соснових вулицях курортного селища потрібний, настав час обіду. І вони чекали, сидячи на лавочці біля ретельно охороняємої черговим  вожатим табірної хвіртки. Доки до них не вийде викликаний Толік. Той вийшов, і відразу, знітившись, здивувався візиту. Потім почав ніяково вибачатись:
---  Я не можу з вами зараз побути. У нас, згідно  розкладу, з 2-ої до 4-ої пополудні,  – «мертвий час». Всі повинні спати у ліжках. З тим тут суворо…
 Трійці малюків нічого не лишалось, як йти назад, додому. Трошки змучені і голодні, вони дійшли до озера.
 --- Скупнутись би --- мрійливо промовив товстий спітнілий Котян.
 ---  Не можна --- відповів мовчазний  Юра.
 --- Чому?
--- Тому, що ми самі. Без дорослих. Тамтого  року, коли  їздили на море, я бачив, як витягали потопельника на берег. Тоді тато мені сказав: «вода – це стихія, з якою людина завжди повинна серйозно рахуватися».
  Відпочиваючи, хлопчики хвильку постояли на самому березі озера. З цікавістю спостерігаючи, як у прозорій чистій воді прогрітого мілководдя плавають стайки маленьких рибок. А потім Котя, засунувши ногу прямо у воду, витягнув із донного піску половинку мушлі молюска, і та заграла у сонячних променях усіма барвами перламутрової веселки.
 --- Йдемо! --- нетерпляче сказав Сашко.
  Серпневе сонце розігріло асфальт лісового шосе, по якому рухались малюки. Над ним висіла  важка і сонна післяполуденна спека. Назустріч  пройшов великий, повний людей, автобус. Потім хлопчиків іззаду оминула вантажівка. І знов перед очима нескінченно пуста, затиснута з обох сторін стінами лісу, стрічка шосе, аж до далекого повороту.
---  Давай зробимо відпочинок? Я вже не можу так швидко йти. --- раптом запропонував Котя
---  Треба рухатись,  вже давно по обіді, і нас можуть схопитись.
  Але товстуватий Котян мовчки розсівся на траві за придорожнім кюветом  і заходився знімати з ноги мокру сандалію:
 --- Здається, я ногу натер.
 ---  Приклади листок подорожника. І йдемо. --- Сашко відчув, що їхній похід почав загрозливо затягуватись.
  Трійця рушила далі. Тихою, вже вимученою ходою. Спочатку навіть не звернувши увагу на те, що з*явившаяся назустріч вантажівка почала заздалегідь зменшувати швидкість, а потім взагалі зупинилась метрів за тридцять до малюків. Відразу почавши розвертатись у бік Львова прямо на шосе. І тоді Сашко помітив на кузові самоскида так добре знайомий номер ФВ 72-29.
 --- Дядя Саша? --- з подивом видихнув малюк.
 --- Коть, твоя теж приїхала цим самоскидом --- Юра, побачивши, що кабіну покидає мати товариша, відразу спохмурнів  ---  Ох, дістанеться нам усім.
  Неспішно підійшовши, шофер спочатку з усмішкою дивився на метушню обох жінок біля дітей, але, коли Котіна мама почала вичитувати Юрку:
--- Ваша домробітниця  Рузя твоїх батьків  телефоном викликала додому. А вони закликали доктора Козлевича на поміч…
 перебив її торохкотіння:
 --- Стривайте, в нас нема часу на розмови. Треба щось придумати?
Дядько Сашко на пару секунд замислився, потім відчинив двері кабіни, відняв спинку сидіння і витягнув з під нього ватяну тілогрійку і складеною згортком   стару солдатську ковдру.
 --- Уважно слухайте мене! В кузовах самоскидів категорично забороняється перевозити людей. Тим більше таких маленьких дітей. Якщо міліція побачить, в мене заберуть водійські права… Хто з вас, дорослих, поїде нагорі? --- водій звернувся до жінок.
 --- Я ---  не вагаючись відповіла мама малого Сашка.
 --- Добре. Постелите посередині кузова ті лахи --- шофер закинув ватянку і згорнуту ковдру у кузов --- Давайте, - допоможу.
 Він поміг Сашковій мамі забратись у кузов і передав їй піднятого під мишки сина, потім – Юру.
---  Ти --- дядя Саша подивився на Котяна --- сідай поруч своєї мами в кабіну. А ви – лягайте! Вас не має бути видно. І прошу без мого дозволу не вставати. Навіть якщо я десь буду змушений зупинятись. Зрозуміли?
--- Так --- майже одночасно  відповіли мама, Сашко і Юра
  Машина рушила з місця. І тихо задрижав гулкий металевий кузов, подув вітерець, вимиваючи стійкі запахи бензину і мастил з ватянки дядька Сашка. А пообок  шосе плили верхівки дерев Брюховицького лісу. Потім авто затрясло бруківкою Замастирнова, справа навис освітлений передвечірнім сонцем парковий кряж Високого замку.  Нарешті машина з довгої Куркової пірнула у коротеньку Лісну вуличку, звернула в підйом на Піскову…
  Застигша вартовим біля своєї брами домогосподарка Шелепіних – стара полька пані Рузя, побачивши у кузові самоскида людей, рвонула до нього:
 --- Юрочка!
  На  крик з маленького продуктового магазинчика вийшла продавщиця, за нею – з брами Сашка їхня двірничка  пані Марія, а з іншого боку вулички відразу з*явився її «господар» - старший двірник пан Найдзьоний. Зі своєю нерозлучною старою люлькою в руці. Всі з неприхованою цікавістю стали дивитись, як шофер допомагає Сашковій мамі злізти з кузова, і по одному знімає на землю Юру і Сашка. Спочатку навіть не помітивши, що з протилежного боку до самоскида  під*ізджає темно-синє трофейне БМВ доктора Козлевича.
 --- Юрка! --- з легкового авто швидко вискочила жінка професора.
 Потім вийшов сам лисий суворий професор Шелепін. Зробивши декілька кроків вперед, він критично оглянув усю стоячу трійцю малюків:
 --- Знайшлися, мандрівники-першопрохідці? Ну, і хто з вас, розумників,  додумався до цього «героїчного походу» ?
  Хлопчики мовчали, але  втрутилась мама Котяна:
  --- Чого ти мовчиш, Котя? Скажи правду.
  Котька пом*явся, потім  вказав пальцем на Сашка.
  --- А ти, Юра, що скажеш?
  Юрко насупився и вперто схилив голову вниз.
  --- Ну? --- професор чекав відповіді від сина.
 --- Нічого не скажу.
 --- Чому? Твій  же товариш сказав, як було.
  Тоді тихий,  мовчазний, Юрко зло подивився на Котю:
  --- Донощику – перший батіг!
  Суворий професор посміхнувся, йому, вочевидь, сподобалась відповідь сина. Він обернувся до водія самоскида:
 --- Дякуємо вам за допомогу. Скільки з нас?
 І поліз в нагрудну кишеню піджака за гаманцем, мама Коті теж з поспіхом відкрила свій ридикюль – довгу дамську сумочку без ручок.
  В очах дядька Сашка з*явився подив:
--- Ви що?.. Я  виріс в сиротинці. А у нас, дітдомівців, брати гроші з друзів --- шофер показав долонею на похнюпленого Сашка --- не прийнято.

 



                Бася і Аскольд (2)


   Дві доби верховий північно-західний вітер невтомно протягував над містом нескінчену ряднину низьких дощових хмар. Потім він вщух, і в неділю, ранком третього дня, Львів прокинувся у яскравій блакиті неба. Виблискуючи під ласкавим вересневим сонцем промитою бруківкою вулиць і радуючи  городян ранковою свіжістю ледь золотавого листя дерев та кущів.
  Аскольд, Орест і Вітька оглянули свою «площадочку», - старий, з довоєнних часів, закинутий тенісний корт. Не підсохший після дощу, з зграйкою горобців, які купалися у  калюжках перед парою каменюк, що позначали футбольні ворота.
 --- Грати ще слизько --- сказав Вітёк.
 Його слово, як власника єдиного на усю вуличну компанію дітлахів м*яча, було визначальним.
 --- Давай тоді он там пенальті поб*єм один одному --- запропонував Орест, вказуючи на клаптик зеленіючого газона біля картопляного городика трохи нижче старого корта…
   Перед ударом Аскольд  обдивився декілька раз ремонтований дратвою м*яч з пухирем на місці шнурівки. Потім акуратно встановив його на відмітку. Відійшов на декілька метрів і уважно подивився на стоячого  у воротах  Ореста. «Слабкий удар він відіб*є. Треба спробувати на силу?». Він розбігся і вдарив!.. Легкий волейбольний м*яч від сильного удару пішов угору і відразу роздався глузливий голос Віті:
 --- По літаках цілив? Так, що забив м*яч аж на город  до відьми! Біжи тепер, шукай його.
 Аскольд побіг. Оминючи по нижній стежці обійстя, на подвір*я якого він  невдало зафутболив м*яч. І чим ближче наближався до його хвіртки, тим повільнішими ставали кроки хлопчика…
   Цегляною майстернею скульптора закінчувалась Харківська вулиця, а усього декілька метрів за нею починався Кайзервальд поодиноким подвір*ям «старої відьми». З напівзруйнованим дощатим парканом від дороги, і трьома іншими сторонами,  відгородженими від світу тільки високими заростями будяків. Посеред яких стирчав критий почорнілою дранкою дах оселі. Темної, давно не біленої, дерев*яної хати на два вікна, і  з прибудованим збоку сарайчиком. Усе це занедбане обійстя виглядало покинутим, але дорослі мешканці прилеглих вулиць,  а тим більше діти Кайзервальду, знали, - це не так. В хатинці жили люди. Взагалі, повоєнні діти знали багато такого?!. Що сусід з третього поверху єврей Яша, який працював у тирі, - «діловий», бо якось пропонував не воювавшому на війні татові купити   «фронтовий орденський іконостас з документами». А адміністратор ресторану «Інтурист» поляк дядя Володя, займавший квартиру у бельетажі, тому так швидко замінив кимось отруєного Джека іншою німецькою вівчаркою – Діною , бо по війні був у загоні якихось незрозумілих «яструбків», і тому чогось боявся. Асік навіть чув про Мирона, старшого брата Юльки, сина двірнички, який вже вчився у восьмому класі. Тої самої 37-ої чоловічої середньої школи по Солодовій вулиці, звідки його брата «забрали» у заслання за політику. Знали діти і про контуженого на війні  капітана, який, напившись горілки, міг бігати напівголим по вулиці. Навіть про те, що бородатий дід Вовки Кравцова був у синагозі  важним цабе по женихах і наречених,.. Але ніхто, як з дорослих, так і  дітей, нічого достеменно не знав о мешканцях хібарки, притулившоїся   на краю безлюдного по ночах Кайзервальда. Хлопчикам, правда, доводилось бачити не раз, як вдягнена у в*язаний жакет худорлява старуха, човгаючи сухими ногами в розбитих чоловічих черевиках, виводить пастися трійцю своїх кіз. Залишаючи їх неподалік хати на довгих мотузках, прив*язаних до забитого у землю металевого прута. Інколи на подвір*і можно було бачити дівчинку, але вона ніколи не виходила до решти дітей на «площадочку», чи в «яму» з городами – палити осінні костри, запікаючи в них бульбу. Вони навіть не знали, як її звати. Мабуть тому ця бідна, відлюдкувата оселя старої жінки і отримала у дітлахів відразливу назву -  «халупа відьми»?
  Перед самим входом Аскольд в нерішучості зупинився. Трохи повагавшись, відсунув причинену хвіртку і, підійшовши до дверей хатини, постукав. Обійстя мовчало, відтак хлопчик постукав сильніше, потім голосно гукнув:
 --- Тут хтось є?
  Тоді у наглухо зачиненому віконці трохи розсунулась матерчата фіранка, показавши обличчя старої жінки у пасмах сивого волосся. Очі «відьми» оглянули непроханого гостя і фіранка знову закрила вікно. Натомість на порозі хатини виникла дівчинка. Худенька і  бліда,  вдягнена у якусь незграбно перешиту з дорослого одягу суконочку, вона мовчки, з неприхованим подивом дивилась на Асіка.
 --- Я випадково забив вам на подвір*я м*яч. Мені б знайти його. Можна? --- хлопчик рукою показав на зарості бур*яну.
  В очах «маленької господині» зник вираз здивування, вона мовчки кивнула русявою головою і залишилась стояти біля причинених дверей. А хлопчик вже гарячковито,  натикаючись на  жаляче  листя високої кропиви, нишпорив у мокрих заростях.  Поки не вискочив на витоптану частину подвір*я з м*ячем у руках. І тоді він почув спочатку тихий струмочок ласкавого, трохи насмішкуватого,  сміху, а потім  голос дівчинки:
  --- Обтрусись, ти, як коза, весь в реп*яхах.
 Аскольд подивився на свої обліплені катишками реп*яхів шорти, потім перевів погляд на дівчинку. На нього з такою досі непізнано серйозною  приязню дивились сірі очі незнайомки, що хлопчисько чомусь страшенно зніяковів. Він спромігся тільки вичавити з себе коротеньке:
  --- Дякую.
  Та похапцем покинув обійстя «старої відьми»…
  А ніччю йому приснилась вона. Худенька русява дівчинка з  сірими розумними очима. Декілька днів Аскольд старанно обходив її подвір*я, але, якось помітивши з «площадочки» знайому постать, не втримався, нишком покинув хлопців, та тихо наблизився до садиби «відьми». Дівчинка сиділа на лавочці під хатиною і старанно обривала з гілочок якісь листочки у миску. Асік зупинився біля напіввідчиненої хвіртки, і, роздивившись, що поряд  нікого немає, привітався:
 --- Здраствуй.
 Мала злякано обернулась, але, побачивши вже знайомого хлопчика, кивнула головою у відповідь:
  --- Здраствуй.
  Трішечки вони дивились друг на друга, потім дівчинка не витримала і відвернулась.
 --- А чого ти ніколи не приходиш бавитись  на площадку? --- спитав Аскольд
 --- Я не вмію --- вона відповіла не піднімаючи голови
 --- Як то, не вмієш? --- ошелешено перепитав Аську --- Всі діти вміють гратися в схованки або інші ігри.
 Дівчинка промовчала та ще нижче зігнула голову. І Аскольд повірив, що вона дійсно не вміє гратись.
 --- Ну, а якісь іграшки в тебе є?
      Маленька тільки мовчки похитала головою зі сторони в сторону.
 --- Я тобі принесу щось ---  пообіцяв Асік. Та відразу задумався. А що саме?
 --- Ти любиш казки? Або байки?
 --- Так. --- дівчинка з неприхованою цікавістю подивилась на хлопчика, який знає казки.
 ---  То я тобі принесу. Ти що хочеш? «Казки братів Грим», чи може - «Котигорошка». В мене є і товста книжка «Казки народів світу». 
  ---  Книжка? --- перепитала його мала. І  вимовила з тихим розчаруванням:
  --- Але я не вмію читати.
  Приголомшений  Аскольд не знав, що й казати. Потім спитав:
  --- Тобі що, ще нема семи років?
  ---  Не знаю. Як прийде баба Марта, я її запитаю --- мабуть відчуваючи себе винною в тому, що не знає свого віку і в тому, що не навчилась читати, дівчинка знову опустила голову.
   Асіку стало шкода її, такої маленької і беззахисної, не маючої друзів та іграшок.
  --- Як тебе зовуть? --- тихо спитав малюк
  --- Бася.
  --- А мене – Аскольд.
 
  Над Кайзервальдом у прозорій блакиті неба висіло тепле сонце останнього бабиного літа. Виразно промальовуючи яскравими променями круті жовтуваті схили витягнутого обриву.  По ще зеленіючим  схилам мекали прив*язані кози, а з маленьких городиків тягнуло гіркуватим димом кострів з картопляного бадилля.
  Асік з загорнутим у газету пакунком підійшов до хвіртки Басі. Побачивши подвір*я пустим, покликав:
 --- Бася?
  І точно, як в перший раз, спочатку відсунулась фіранка, показавши у віконечку обличчя «старої відьми», а потім на порозі хати босоніж з*явилась  фігура дівчинки.
  ---  Привіт! Ти можеш трохи погуляти? Я тобі тут приніс…
 --- Я повинна спитати в баби Марти --- зніяковіла дівчинка і швидко пірнула назад, у хатину.
  За хвилину, другу вона з*явилась. Вже вдягнена поверх платтячка у пухнастий в*язаний жакетик та сандалії.
 --- Дивись.--- Аську розгорнув згорток --- Ось буквар, арифметика. Це мої старі минулорічні підручники з першого класу. І зошити, я тобі приніс п*ять штук. Вони, щоправда, для другого класу, але це нічого.
 Він відкрив один. Розмальований іззаду по сіруватій обкладинці зображенням куща бульби, з сидячими на ній колорадськими жуками, і з суворим написом внизу: « Продаж  зверх вказаної ціни карається по закону». Побачивши зраділі очі Басі, пояснив:
 --- Це мені Рудік допоміг, дозволивши взяти його норму. Уявляєш? Приходжу в наш «Культкрам», кажу: « 12-та школа, другий клас, Рудштейн». А продавщиця  дивиться на мене і сміється: « з тебе такий Рудштейн, як з мене -  африканська мавпа». Прийшлося Мішку вмовляти сходити зі мною у крамницю.
  Наостанок хлопчик витягнув два заточені олівці.
  --- Почнемо вчитися?..
  Сидячі на лавочці під хатою діти навіть не помітили появи господині обійстя. «Стара відьма» довгу хвилину мовчки вслуховувалась в розмову дітей:
 --- Ти вже написала «Б» і «А». Прочитай? Добре, а тепер допиши  ще раз ті самі букви… Ні, в тому самому порядку, «Б», потім – «А». Читай все разом, але по складах. Правильно, молодець. Ти здібна, Бася?…
і пішла до хвіртки. Тільки тоді Аскольд побачив її, та злякано замовк.
 --- Не бійся.  Баба Марта – добра --- заспокоїла його дівчинка.
 --- Чого ти її так кличеш – «баба Марта»? Я свою, коли приїздить, зову просто бабою.
 --- Так вона мені не рідна бабця ---  з сумом відповіла Бася.
 ---  Хто тоді?
 --- Не знаю. Якось, тільки один раз, розповіла, що була домогосподаркою ще в діда і баби, потім – в моїх батьків.
 --- А де твої батьки?
 --- Я питала. Вона сказала, що загинули, коли бомба впала на наш будинок. І більше про це говорити не хоче.
 Рипнула хвіртка і на подвір*ї, штовхаючи одна одну, спочатку з*явилась трійця бородатих кіз, за ними – баба Марта. На цей раз Аскольд її не злякався. А через деякий час «стара відьма» підійшла до дітей знову. І мовчки простягнула їм по горнятку ще теплого козячого молока.
  --- Пий, воно корисне --- сказала Бася.
 А коли хлопчик обережно покуштував смак незнайомого козячого молока, мелодійним дзвіночком роздався її сміх:
  --- Ой, які в тебе смішні білі вусики виросли…
 З того часу діти бачились багато раз. Аскольда вже зовсім не лякала мовчазна «відьма», він навіть встиг заприятелювати з козами. Яким у віддяку за корисне молоко деколи приносив по маленькому шматочку хліба. Усе було так добре…

  Асік досьорбав з тарілки борщ:
  --- Дякую.
 --- До бульби дати  солений огірок? --- запитала його мама.
  --- Я не хочу більше їсти. Мамо, можна, я трохи посплю? А тоді вже сяду за уроки.
  --- Так втомився у школі? Добре, поспи, синку, а вечором виконаєш домашні завдання…
  Чого так дивно обертається стеля кімнати?..
  Тара-тара-там, тара-тара-там,.. – сусідка з верхнього поверху Алла Терещенко сіла за рояль. Ну, скільки раз можна грати той самий початок турецького рондо Моцарта? Кожен вечір, одне і те саме. Тара-тара-там,..
  Яскраве світло. Горять усі п*ять лампочок люстри. Навіщо, світло ж так заважає спати?..
  Незнайомий дядько у білому халаті поряд з татом, схвильоване обличчя мами з піднятою у руці панчохою:
  --- Одну ніжку, синку, тепер – другу…
  Нове, тільки приміряне, але вже смердяче    нафталіном, бобрикове пальто з цигейковим коміром. Для чого? Воно ще завелике і таке важке, бабця купувала його Аскольду на виріст…
  Йти? А куди? В очах пливе коридор, миготять сходи, мабуть тому його підтримують з обох боків тато і дядько в білому халаті?..
  Зимову темряву неосвітленої вулиці з насипаними двірниками кучугурами снігу повздовж тротуарів розрізає одиноке світло автомобільної фари. Друга у вантажного ГАЗ-51  «Швидкої допомоги» не горить. Потім тьмяний електричний світ з відкритих дверей фанерної будки. Зсередини  пофарбованої блискучою білою фарбою
  --- Лягай, синку, лягай на канапу --- стурбований голос батька. Далі – провалля…
Шум і світло. Якийсь дивний незрозумілий шум із незнайомих голосів та звякання посуду?  Аскольд відкрив очі. Просто перед ним на білому табуреті стояла тарілка з манною кашею, поверх якої блищала велика крапля соняшникової  олії. А поряд парила наповнена на третину чаєм півлітрова консервна скляна банка. У великій, заставленій залізними ліжками, скарлатиновій палаті інфекційної лікарні починався зимовий ранок. Малюк спробував підвестися на ліжку, палата поплила в очах і він знову втратив свідомість.
  Рівно тридцять днів пролежав Аську в лікарні зі скарлатиною. За цей час він встиг зненавидіти блискучі, з нержавіючої сталі, круглі каструлі і невеличкі, схожі на коробочки для ниток муліне, - бокси, в яких медсестри  приносили  скляні шприци та голки до них. Щоб тричі на день робити хворим такі болючі уколи. Навчився грати у шашки на саморобній, розмальованій хімічним олівцем, дошці зі шматка картону. З фігурами, зробленими із напиляної кружечками гілки якогось деревця. І теж помальованими замість чорної фарби фіолетовим олівцем. Навіть полюбив смажену, добре просолену у бочці, тріску з картопляним пюре, яку часто подавали в палату на вечерю. Але, як і більшості хворих, найбільше йому подобався передвечірній час. Коли черговий санітар приносив передачі і записки від мами і тата.
  Аскольда виписали з лікарні на тридцять перший день перебування.
  --- Аж не віриться, що завтра   побачу свій клас. Скучив, до чортиків. Цікаво, що вони вже вчать? 
  --- Ні, сину. В школу  завтра  ще не підеш. Тобі треба відбути дванадцятиденний карантин дома. Щоб не заразити інших дітей.
  --- І гуляти на вулиці не можна?
  --- Хіба в нашому садочку. Ти повинен розуміти , Аскольд, що не повинен наражати на небезпеку інших дітей. Тим більше знаючи, яка небезпечна скарлатина…
  Надвечір одинадцятого дня домашнього карантину Аську не витримав:
  --- Тато, ну хоч разок на вулицю? Завтра ж – в школу, тоді часу не стане, я і так відстав у навчанні.
  Батько подивився на годинник і посміхнувся:
  --- Добре, скоротимо карантин на цілих вісім годин. Йди, трохи погуляй. 
  Не побачивши на вулиці ані одної знайомої постаті, Аскольд попрямував на Кайзервальд.  І чим ближче наближався малюк до оселі «старої відьми», тим сильніше відчував якусь несвідому тривогу. Чому холодним зимовим надвечір*ям над комином хати не в*ється дим? Чому він взагалі вкритий суцільною шапкою снігу?.. Підійшовши, хлопчик жахнувся: подвір*я стояло у снігових заметах без протоптаних стежок, з вхідними дверима хатини, забитими навскіс дошками, а у віконці з вже витягнутим кимось склом льодяні протяги тріпали залишки фіранки. Обійстя «старої відьми» перетворилось на мертву химеру.
  В очах малюка пропливала минула осінь. Золота і тепла, наповнена гострим колючим поглядам баби Марти, веселим доброзичливим сміхом Басі і довірливістю вирячених зеленкувато-жовтих  очей кіз. Не помічаючи своїх сліз,  Аскольд помалу пішов назад, відчуваючи, що цей шматочок його життя вже вирваний назавжди. Біля домівки Вовки Дмитрика він побачив  сусідку товариша:
  --- Добрий день, тьотя Ніна.
  --- Здравствуй.
  --- Ви не знаєте, що там сталося?
  --- Де там?
  --- Он, там, в дерев*яній хатині.
  --- Ти що, з Луни впав сьогодні? Там сталося понад місяць тому.
  --- Ні, я хворів скарлатиною, лежав у лікарні на Київській . А що саме таке сталося?
  --- Що?.. Стара померла, а її кізочок якийсь двірник  з Лісної вулиці відвів до себе.
  --- А Бася?.. Дівчинка?
  --- Онука старої? Мабуть у дитячий будинок забрали. Тоді  з домоуправління приходили, була міліція, ще якісь посадовці,.. Ціла комісія. А куди ще її могли направити, окрім дитячого будинку?


  Перечекавши, поки після уроків в школі розійдеться увесь їх клас, хлопчик вийшов на вулицю. Але замість того, щоби йти Солодовою вулицею додому, звернув ліворуч, і почав підійматися крутою Садовського. Вийшовши на Лисенка, Аскольд зупинився на тротуарі. З цього місця добре продивлялося майже усе подвір*я дитячого будинку. Сьогодні він прийшов сюди  вп*яте.. Попередні чотири приходи виявились марними, хоч він  встиг запам*ятати обличчя десятка малих дівчаток дитячого будинку.  Басі серед них не було.
  --- Дитинко, кого ти так уважно виглядаєш на подвір*ї?
  Перед Аскольдом стояла жінка. Молода, але з вже посивілим пасмом волосся, що вибивалося з під сірого пухового платка.
  --- Чого мовчиш? Адже ти тут стоїш вже не  перший день? Якщо тобі треба побачити когось із дитячого будинку, - кажи. Може я допоможу, як ніяк директором працюю.
  --- Басю --- моментально видихнув з себе Аську.
  --- Басю? Цікаве ім.*я.--- жінка посміхнулась --- А прізвище її?
  --- Не знаю.
  Директриса здивувалась:
  --- Звідки тоді ти знаєш, що ця дівчинка тут?
  Аскольд розгублено мовчав, і , побачивши збентежене обличчя малюка, жінка сказала:
  --- Йдемо!
  Кабінет директора дитячого будинку виявився високою, але вузькою кімнатою. На стіні якої висів портрет невідомого худого дядьки з чаплінськими маленькими вусиками в пенсне. І масивним чорним телефонним апаратом на столі директриси.
  --- Сідай. Як тебе кличуть?.. Ну, розказуй, «сищик» Аскольд про те, звідки ця дівчинка Бася. Скільки їй років, ким вона тобі приходиться. 
 І Асік почав розповідати. Про обійстя «старої відьми», про м*яч, який залетів на його продвір*я,.. Навіть про Мішку Рудштейна, який віддав свою норму зошитів для незнайомої дівчинки. А директриса, подивившись якісь свої папери, мовчки зняла трубку телефонного апарату:
  --- Алла Борисівна? Добрий день. Це шостий, слухай, я тебе попрошу, глянь свої «талмуди» по приймальнику-розподільнику дітей. За кінець минулого і початок цього року.
  Вона звернулась до сидячого Асіка:
  --- Скільки приблизно їй років?
  Хлопчик знизив плечима, потів показав рукою:
  --- Бася отака, трохи нижча від мене. 
  --- Дівчинка, рочків шість-вісім, звали Басею,.., може Ельжбета, Елізабета, тут повно не наших імен. За останні півтора місяці. Так, так, - це львівська дитина. Куди її направили?
  І тут же директриса взяла олівець:
  --- Восьмий, у Василя Степановича? Як? Беатріса Смушкевич,.. Ні решти не треба. Дякую, Аллочка. Та так, потім…
  Жінка звернулась до Асіка:
  --- Знайшлася твоя Бася. Але,.. я  скажу, де вона, якщо почую чесне слово, що сам ти до неї не підеш. ЇЇ дитячий будинок далеко, на другому кінці Львова.
  --- Дякую. Я даю вам чесне слово, що піду туди тільки з кимось із дорослих. 


  Аскольд чув, як повернувся з роботи батько, але зустріти його не вийшов. Було ніколи. Нарешті з цілої коробочки «шкільних», «рондо» і «жабок» йому вдалося підібрати  гарне перо, і зараз він, з задоволенням переписував задану вправу.
  В кімнату зайшов батько:
  --- Як справи? Вдається самотужки доганяти навчальну програму? Чи потрібна моя допомога?
  Аську мовчки витягнув із стопки декілька підписаних зошитів, і почав гортати їх сторінки перед очима батька.
  ---  Молодець! Треба постаратися закінчити другий клас без трійок. Ну, добре, займайся.
  --- Тату, завтра неділя, вихідний…
  --- Знаю. Хочеш у кіно?
  --- А може ми с тобою погуляємо в центрі разом? Як тоді – літом.
  --- Сподобалось у кафе морожене з варенням в розетці? Але ще зимно для таких розваг, можна захворіти ангіною. А тобі треба берегтися після скарлатини.
  --- Ні тату. Просто погуляємо, але в центрі.
  --- Чому саме в центрі? Що сталось?
  Малюк завагався,  потім все ж таки дістав з шухлядки листок паперу:
  --- Дивись, мені треба зайти ось сюди.
  «Вулиця Шевченко, 34, дитячий будинок №8, Смушкевич Беатріса» - батько прочитав написане і здивувався:
  --- Не розумію? Хто то така Беатріса?
  --- Бася, що жила на  Кайзервальді. Я в неї козяче молоко пив…
  --- А як вона у дитячому будинку опинилась, і звідки в тебе її адреса?
  І Аскольд знову почав усе розповідати. На цей раз – батьку…
  На високих старих кленах мединститутської очної лікарні, обживаючи гнізда, весело галдить ціла колонія граків. По базальтовій бруківці Личаківської  біжить  тала вода, зникаючи у решітці стічного люка. У Львів прийшла рання, хай і тимчасова у лютому,  весна. Як добре у таку гарну сонячну погоду стояти з татом на зупинці, чекаючи трамвай?
  --- Треба щось купити твоїй пассїї, з голими руками йти не годиться --- сказав батько, коли вони вийшли з трамваю у центрі.
  --- Що то таке, - пассія? --- спитав Асік. Але тато, не відповідаючи нічого, тільки посміхнувся. Ті дорослі, вони бувають такими незрозумілими?
  --- Треба когось з начальства, а сьогодні – неділя. --- задумливо промовив тато, коли вони з Аскольдом зайшли на подвір*я дитячого закладу. І запитав сина:                --- Підеш зі мною шукати чергового вихователя, чи почекаєш тут?
--- Ні, я краще пройду он туди --- хлопчик вже роздивився великий задній двір з садом, у якому виднілись діти.
 Басю малюк побачив майже зразу. Разом з двома іншими, трохи більшими від неї, дівчатками. Вдягненими в однакові  пальто і  черевики. Групою вони повертались в спальний корпус.
   --- Бася! --- якось несміливо покликав Аскольд.
  Дівчинка почула. Вона повернула голову і завмерла:
  --- Ти?!.
  Та відразу здивування змінилось  радістю. Бася не рушила з місця, але в її погляді було стільки сіроокого вдячного тепла.
--- Я знайшов тебе, Бася! --- видихнув хлопчик
  І почув, як прозвучало тихим відлунням:
  --- Я бачу, Асік, ти знайшов мене.
  Вони стояли навпроти і мовчки дивились один на одного. Маленька русява дівчинка у чорному казенному пальто і незграбних  зимових черевиках, та малюк у кепці, притиснувши до грудей обидва паперових кулька з солодощами. Навіть не помічаючи, як на них з добрими усмішками дивляться усі оточуючі: подруги Басі,  тато, черговий вихователь дитячого будинку.


                Осіння казка (3)

   У Львів прийшла справжня осінь. В червленій позолоті дерев та бурих після ранкових приморозків заростях  бур*яну під холодною прозорістю сірого неба. З поодинокими стовпами гіркуватого диму кострів  на  викопаних бульбових городиках.
  Попорпавшись  між переритих грядок, діти знайшли зо два десятка залишених у землі картоплин і розвели свій костер. Вони будуть пекти у ньому бульбу.
  --- Толік, ти солі принесеш? --- питає Валерка Тарасов Толяна, що живе поруч.
  У дивному двоповерховому розлогому будинку.  Входи в який розташовані з усіх чотирьох сторін, і навіть перехідним бетонним містком до квартир, що нагорі.
  --- Не треба, --- раптом втручається Сашко Макогон --- краще я збігаю додому за соленою хамсою. Батько з Бердянська привіз. Мала, але така жирна, що  аж по пальчиках тече.
  --- Печена бульба з соленою рибкою? --- відразу починає радіти Толя --- Давай, Сашок, може ще якусь стару газету замість скатертини прихопиш? А Свєтка накриє нам усім стіл на траві. Вона ж з рук їсти не вміє. Навіть черешні, що ми літом у бабки нарвали, під кран мити носила,  мамина доця…
  Жмучий усе до низу якійсь незрозумілий шелестячий свист накатує з неба раптово. Відразу перетворюючись у несамовите ревіння реактивного двигуна. Невеликий сріблястий винищувач з стріловидними крилами проноситься просто над головами. Діти бачать, що із сопла його двигуна летять короткі виплески рваного вогню. І тут же літак зникає за горою, залишаючи за собою відголос свисту.
  ---  Во, дає? Метрів сто, а то й нижче --- Толя реагує на подію швидко.
  --- Тут щось не так, бачили, як в нього полум*я рвало з двигуна. Вони взагалі не повинні літати над Львовом на такій висоті --- відповідає найстарший в компанії Валера --- Злякалась?
  Він запитує Свєту. Дівчинка киває головою:
  --- Трохи. Сильніше не було часу.
  --- Ми-теж --- Валерка сміється
  --- Льотчика бачили? --- тримаючи у руках газетний згорток, з*являється Сашко  --- Ні? А я бачив, у кабіні. Щось дуже низько він летів?
  ---  Хлопці, давай, збігаємо на обрив?  Звідти все Підзамче видно, аж за Львів. Якщо з літаком щось сталось,  - ми побачимо. --- раптом пропонує Толік і дивиться на Валерку.
  ---  Свєт, ти попильнуєш трохи тут? --- запитав Валерка дівчинку. І пояснив:
  --- Якщо прогорить костер, отою паличкою нагорни жар на бульбу. Ми швидко…
  Хлопчики дійсно повернулись швидко.
  --- Ну, що, щось побачили? --- з цікавістю запитала Свєта.
  --- Ні.
 
  Зробивши домашні завдання, Свєта занудьгувала. Вона трохи постояла у вікна, дивлячись, як з   обрізу даху сусіднього будинку тугий жовтневий вітер виносить у холодну блакить неба рвані клапті білих хмар. Потім, витягнувши за бронзові ручки зі свого металевого ліжка здоровенний низький ящик на роликах, оглянула трійцю старих ляльок. Що вже давненько відпочивали від колишніх ігор. «Ніна» і «Галя» у коробках з-під взуття, а велика Ліля з моргаючими блакитними очима – в капелюшковій картонці, яку колишні мешканці – поляки, залишили на антресолях квартири. Провідавши свої недавні іграшки, дівчинка задвинула ящик на місце. Той з гуркотом покотився назад, в ліжко, немов бронепоїзд по рейках. Але нудьга залишилась, і Свєта пішла у кімнату батьків. Де на тумбочці  стояв ретельно оберігаємий від братика Ігорка темно-синій чемоданчик  патефона. Молодший братик виявився настільки «талановитим механіком» в чотирирічному віці, що тато, мама і сестра повинні були ховати від нього багато чого. Батьків годинник, мамин стародавній ручний млинок для перцю, і навіть ляльки. Адже все, що попадало в руки малюка, швидко перетворювалось на купу розкиданих запчастин і деталей.
  Діставши стопку платівок у паперових футлярах, Свєта вагалась недовго. Вона поставила свою найулюбленішу: з музикою оперети «Квітка Міссісіпі». Залунали ніжні і веселі мелодії, які були здатні підняти настрій.
  --- Що за свято у нас тут?
  Дівчинка, не пізнавши голос батька в акордах оркестру, перелякано обернулась. Потім поспішно зняла адаптер з платівки:
  ---  Я не чула, як ти прийшов.
  --- Звичайно, при такій какофонії… А де мама з Ігорком?
  --- В поліклініку пішли, на Гастелло.
  --- Ігор захворів?
  --- Якийсь сип вискочив на руках і животі.
  --- Давно вони пішли?
  --- Відразу, як я прийшла з школи. Десь пів на першу.
    Тато подивився на годинник:
  ---  А чого їх досі нема? Добре, що там в нас є їсти? Якщо не з*являться, піду за ними.
  Батько вже похапцем закінчував свій пізній обід, коли в дверях почулося скреготіння ключа. Потім двері розкрились і в коридорчик увірвався малий Ігор. Побачивши тата за столом, він відразу заявив:
  --- Хочу їсти!
  --- Свєта, роздягни Ігорчика і помий йому добре руки. --- сказала мати
  ---  Що з малим? ---  відразу спитав батько
   --- Слава Богу, нічого страшного. Дитячий діатез.
  --- А чому так довго були? Свєта сказала, що ви пішли в поліклініку біля першої години дня.
  --- Наша Тамара Іванівна сьогодні не приймала. В неї – горе. Розбився чоловік – військовий льотчик. Взагалі, сьогодні багатьох лікарів не було, мабуть пішли до неї. Великі черги, а потім нас ще направили до дитячого дерматолога…
  --- Тато, а ми бачили того льотчика. --- не витримала Свєта – Точніше, його бачив тільки Сашка Макогон, він був трохи в стороні, якраз підходив до нас. А літак пролетів просто над нашими головами. Низько-низько. Ми навіть подумали, що з ним щось негаразд.
  ---  Як низько?
  ---  Хлопці казали, сто метрів, або ще нижче. І з двигуна в нього прискало полум*я.
  ---  Звідки він летів?
  --- Зі сторони Мучної, Колгоспної, а як над нами  - повздовж Піскової. І пішов десь на Підзамче. Хлопці бігали дивитись, але нічого не побачили.
  Батько замислився:
  --- Здається, цей пілот здійснив подвиг, вивівши літак за місто? В нього повинен був бути парашут, але він ним не намагався скористуватися.

  Вечором батько приніс ялинку, і в домі відразу запанував передсвятковий настрій. Поки тато з мамою трошки сваряться у кімнаті, чи варто відкривати заклеєні на зиму балконні двері, щоби виставити туди пахнучу Новим Роком смереку, діти спілкуються в кухні:
  --- Я хочу, щоб мені подарували заводну машинку. Таку, як у Миколи. --- видає своє бажання сестрі Ігор. --- Куплять, як гадаєш?
  Свєта мовчки знизує плечима, і мовчить. Її вже майже не цікавлять ляльки, тим більше – пацанячі іграшки. А коли батько, таки розмістивши на балконі ялинку, повертається у кухню, говорить йому:
  --- Тато, ми хочемо зробити на Новий Рік подарунок Тамарі Іванівні.
  --- Якій Тамарі?
  --- Тамара Іванівна – наш дитячий лікар. Ігоря, мій, всіх дітей з нашої вулиці. Ти, мабуть, забув? Її чоловік врятував нам життя, вивівши свій літак за місто. І там загинув.
  --- Що ви їй збираєтесь подарувати? Взагалі то лікарі не мають права брати подарунки, тим більше від дітей.
  --- Це не особисто їй, а в пам*ять того льотчика. Ми хочемо, щоби вона знала, - діти з Виспянського пам*ятають про геройський вчинок її чоловіка.
  --- А що саме збираєтесь дарувати?
  --- У мами… --- Свєта трохи вагається, але заставляє себе продовжувати: --- є багато парфумів. «Червона Москва», «Манон», і тьотя Оля принесла два флакончики, та й ти купив їй «Північне сяйво»…
Свєті дуже подобається флакон у вигляді матованої скляної скелі, на вершині якої  застиг білий ведмідь.
  --- .., а один з флакончиків від тьоті Олі навіть стоїть запечатаним…
  --- Мамуня, йди сюди. --- відразу кличе тато із кімнати господиню оселі --- послухай, до чого додумалась твоя улюблена доця.
  Мама виходить, вислуховує батька та з сумною посмішкою дивиться спочатку на розгублену Свєтку:
  --- Як для Тамари Іванівни, мені не шкода.
  Тоді обертається до батька:
  --- Вона, хоч і молода, але чудовий лікар. До того ж, дуже  людяна, доброзичлива. І таке  горе, уявляєш?
  Потім знову дивиться на дочку:
  --- Але ж ці парфуми навіть не мають власної назви, це – експериментальна композиція. Без етикетки. Лікар може подумати бог знає що.
  --- Візьме! --- вперто заявляє Свєтка
  --- Візьме, це гарні парфуми. Ольга казала, що вони проби для затвердження роблять на китовій амбрі  для стійкості аромату --- наостанок Свєту підтримує тато.
 
З кабінету вийшла жінка з дитиною на руках і Валера Тарасов кивнув головою на двері з написом: «Педіатр Кожич Т. І.»:
  --- Ну, що? Пішли?
  Побачивши, як в кабінет один за одним заходить відразу трійця дітей з шкільними портфелями у руках, медсестра у косинці відразу зарипіла:
  --- Куди ви всі разом? Заходьте по одному.
Але Валерка не розгубився:
  --- Ми не лікуватися, а до Тамари Іванівни. На хвилинку.
  Молода  жінка у лікарській шапочці запитливо подивилась на дітей. Потім спитала:
  --- Що сталось, діти?
  Свєта і Саша розгублено мовчали, і тоді Валера мовчки обернувся до дівчинки, забрав в неї з рук маленький флакончик і зробив крок уперед:
  --- Це вам від  нас.
  --- Не розумію? --- лікар здивувалась. Вона не протягнула руки.
  Валера поставив парфуми на стіл і сказав, показуючи на Сашка:
  --- Він останній, хто бачив вашого чоловіка.
  --- Як?.. --- тільки й спромоглася видихнути з себе жінка, дивлячись здивованими очима на Сашку.
  ---  Збоку. --- пояснив хлопчик --- Я ніс їм хамсу, а тут раптом свист, рев, і винищувач низько-низько над Кайзервальдом. Так низько, що було видно льотчика у кабіні.
  --- Він пройшов прямо над нами. --- добавив Валера --- І в нього з двигуна рвало полум*я.
  --- Тато мій каже, що ваш чоловік здійснив подвиг. Від міг стрибнути з парашутом, але тоді літак впав би на місто… --- втрутилась Свєта
  --- Чиї то парфуми? Звідки вони?
 --- То нам тьотя Оля, родичка, принесла. Вона працює на парфюмерно-косметичній фабриці головним інженером. Це – експерим.., ну, нові, вони ще навіть не мають назви. --- трохи заплуталась у складному слові Светка.
  --- А тобі хіба дозволили їх взяти з дому? --- запитала Тамара Іванівна.
  --- І тато, і мама.
  --- Діти, я вам вдячна, але не можу прийняти ваш подарунок. Це заборонено правилами.
  --- То не подарунок. А в пам*ять вашого чоловіка-героя. --- промовив Валера
  --- Тамара Іванівна, це повинні бути гарні духи. Вони для стійкості на амбрі зроблені --- Свєта вже оговталась від свого ніяковіння. --- Відкрийте їх, будь ласка? Там корок воском заллятий.
 --- Тома, ну чого ти?  --- побачивши сльози в очах лікаря, раптово втрутилась літня медсестра.
  Не бачачи заперечення, вона відкрила флакончик. І в кабінеті, перебиваючи запахи ліків, рознісся  ніжний, фіалково-конвалійний аромат майбутньої весни.






                Балтійський якір (4)


   Сашко Макогон, Орест та пара братців з їх чудернацькими іменами Нестора і Леона, які  вулиця  швидко переробила на більш зрозумілі -  Нюхан і Лехан, трохи потинявшсь по вже нагрітій ранковим сонцем «площадочці», перебрались у тінь під розлогі крони трьох яблунь з одинокою грушею. Колись давно висаджених кордоном між тенісним кортом і сусідськими городами. Нюхан підібрав з землі хробачливе яблуко, витер його рукою, надкусив і викинув:
  --- Ще кисляк! І, взагалі, що робити? Вітькін м*яч добили до кінця. Може ті «інтелігенти»  сьогодні прийдуть грати?
  --- Якщо і прийдуть, то, як завжди, -  вечором. --- відповів Орест --- Та, з ними грати…
  «Інтелігентами» дітвора прозвала три молоді подружні пари, що цього літа часто приходили на площадку зі своїм, майже новеньким, м*ячем. Але в футбол вони взагалі не грали, а волейбол в їхньому виконанні більше нагадував суцільні жіночі зойки та постійну біганину за м*ячем, ніж спортивну гру.
  --- Скупнутися би по такій жарі --- мрійливо промовив Нюхан.
  --- Було б непогано? --- підтримав Сашко. --- Але, де? На «Спартак» чи «Медик» в нас  нема грошей.
  ---  Два на чотирьох – вісім рубликів? Та за такі гроші можна не в басейн, а на ранковий сеанс в «Короленка» попасти. Там з вівторка «Алітет іде у гори» зняли, тепер  якийсь новий фільм крутять – «Великий воїн Албанії – Скандербег». --- хмикнув Нюхан. І тут же запропонував:
  --- А може махнем на Вінниківське озеро?
  --- Алітет поліз у гори, а ми попремось пішки на пляж? Далеченько, ще й по такій жарі --- відгукнувся молодший брат Нюхана Лехан.
  --- Що,  в перший раз? --- роздратовано гримнув на нього старший близнюк.
  --- Ні,.. але в мене трохи труси подерті іззаду --- зізнався Лехан.
  --- Хто там буде на тебе дивитись? Займемо місце подалі від пляжу. Ну, що, вперед – на озеро?! --- заспокоїв його Сашко. Потім, побачивши мовчазну згоду товаришів, видав диспозицію:
  --- Тоді верхом через Кайку, буде  ближче.
  І вся четвірка, піднявшись стежкою з улоговини на «Скалу», швидко попрямувала Кайзервальдом в бік Професорської колонії. А унизу, в мареві нагрітого липневим сонцем повітря, мілкою зиб*ю серед темно-зелених островів парків та скверів рябило море черепичних і металевих дахів будівель  Львова. З куполами і вежами старовинних церков, монастирів, костьолів. Хлопчики швидко дійшли до залізничної колії у глибокій крутій штреці, проминули довгі пакгаузи залізничної станції і вийшли на Личаківську. Яка,  від розгалуження Глинянського тракту, почала поволі звалюватися вниз. Аж до великих металевих ємностей дріжджового заводу, навколо якого завжди стояв якийсь, не вельми приємний, особливий сморід. Тут Личаківська вулиця закінчувалась і, врізаною у схил лісового масиву терасою, потягнулось Вінниківське шосе. Потім зліва проміж зелені дерев хлопчикам здаля відкрилось велике озерне плесо.
  ---  Підходимо. --- з задоволенням промовив Сашко…
  ---  Воды арыка бегут, как живые,
        переливаясь, журча и звеня… --- з репродукторів на даху великого дерев*яного павільону човнової станції на все озеро лунав голос Рашида Бейбутова. Біля віконечка каси  стояли бажаючі взяти човен в прокат, торгував буфет. Хлопчики швидко проминули павільон і вийшли на невеликий штучний піщаний пляжик.
  ---  Давай розмістимось за ним --- запропонував Нюхан, пам*ятаючи про аварійний стан трусів брата.
  --- Далеко не йдемо, там далі мулове дно. Можна тут розкластися.--- застеріг Саша.  Хлопчики почали роздягатись на піску.
  --- Ну, що, ліземо в воду? А хто буде лахи стерегти? --- спитав Нюхан.
  --- Всі разом, хто обличчям буде до берега, той хай дивиться. До того ж  зразу, спітнілими, не треба лізти у воду. Трохи охолонемо після ходи.--- відповів Орест.
  --- Як гарно? Ще би мати трохи грошей, аби взяти човен в прокат, а потім лимонаду з бутербродами накупити в буфеті, то й море не потрібно.--- мрійливо вимовив Сашко, дивлячись на вкриту сонячними зайчиками поверхню озера з десятком човнів, розкиданих по всій його акваторії.  На швидкокрилих ластівок, літаючих над самою поверхнею води, загорілих відпочивальників, і великий дерев*яний павільон, збудований у курортному стилі. З даху якого вже голосно лунало:
  --- Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
       Видно, хоч голки збирай,..
--- Орку, поможи! Мене та банда атакує.  ---  жартівливо закричав Сашко.
  Орест обернувся і побачив, що парочка братців, стоячи майже по груди в озері, виставленими, як відвал бульдозера, долонями рук обстрілює товариша струменями води.
  --- Іду на поміч! --- крикнув він, і рвонувся  до Сашка… Короткий, але різкий та гострий, біль у підошві, і по всій лівій нозі прокотилася догори хвиля горячого сіпаючого струму.
  --- Ой!.. --- тільки й спромігся вигукнути Орест, але по його перекошеному від болю обличчю Нюхан відразу прочитав: сталося щось недобре.
  --- Що з тобою? --- наближуючись, з тривогою спитав він.
  --- Нога,.. поранився… Стій! --- заволав Орку, показуючи рукою на небезпечне місце --- Підходь з іншого боку, поможеш вийти.
  На березі, опершись на товариша, Орест підняв зігнуту у коліні ногу.
  --- Нічого собі?! --- похитав головою Нюську, і аж зблід від побаченого.
  --- Вилазьте! --- відразу закричав він Лехану і Сашку.
  А коли ті вийшли на берег, скомандував:
  --- Сашко, підставляй плече. Беремо його, і  до медпункту. Леську, збирай всі наші лахи, нічого не забудь. Доженеш!
  Грузнучи у піску пляжа, Саша і Нюхан швидко повели обхопившего руками  їх плечі Ореста, що стрибав на одній нозі, в напрямку рятівного павільона. А слідом спішив Лехан, прижимаючи до грудей купу лахів і з гірляндою сандалів у руці. Діставшись дверей з написом «Медичний пункт», Саша різко постукав та, не чекаючи дозволу, відчинив їх.
  --- Добрий день, у нас тут…
 Сидячи на дерев*яних сходинках, вже вдягнені хлопчики очікували Ореста.
  --- Що будемо робити? --- запитав Нюхан Сашка і брата --- В нього отакуща  рана на підошві…
Він підняв шматочок тріски і у піску відобразив її вигляд та розміри.
  --- Ого?! Велика. Мабуть на биту пляшку наступив? --- похмуро відповів Сашко --- Але як би не було, нам треба виводити Орку на трасу.
  --- А що на шосе? Хіба голосувати шоферам? Грошей навіть на один автобусний квиток нема. --- зауважив Лехан. 
  --- Правильно. Будемо дерти руки перед усіма машинами. Хтось повинен зупинитися?
Нарешті двері медпункту відчинились і на порозі з*явився Орест з товсто забинтованою стопою ноги. Притримуючись стіни рукою, він зробив декілька шкутильгаючих кроків назустріч друзям.
  --- Ступати на ліву ногу можеш? --- відразу спитав Нюхан.
  --- Ледь – ледь,  на п*ятку. Але відразу лупить струмом по всій нозі. Я нерви порізав.
  --- Шви накладали? --- поцікавився  Леську.
  --- Ні, фельдшер тільки дала укол в сідницю.
  --- Це проти стовбняка.  --- пояснив Сашко --- Вдягайся помаленьку, Орест. Спробуємо звідси виповзти на трасу.
  Хлопці пішли. Закинувши обидві руки на плечі Сашка і Лехана, Орест намагався як можна далі викидати ліву ногу, щоби ставати на п*ятку. Коли ж біль ставав нестерпним, він просто, наче кенгуру, починав скакати на одній правій.  І тоді друзі, на плечах яких він висів, відразу трохи стишували хід. А слідом за трійцею – Нюхан з лівою сандалією товариша у руці. Нарешті, обійшовши пів-озера, діти вийшли на  п’ятачок для паркування автомобілів.
  --- Так, половину здолали --- констатував Сашко
  Почався підйом. Асфальтованою серпантиною вузької дороги, що виводила на Вінниківське шосе. Назустріч проїхала пара велосипедистів, потім швидко прошелестіло розмальоване по боках чорно-білими шашечками таксі.
  --- Батько Дмитрика проїхав, повіз клієнта на озеро. --- сказав Лехан.
  Сашко і Нюхан відразу дружно вертнули головами назад, намагаючись розгледіти зад «Побєди».
  --- Ну,  ще тільки цього не вистарчало для «повного щастя»? Тепер вся школа буде знати про наші походеньки і халепу, в яку влетіли. --- в серцях вимовив Сашко
  --- А точно – він? --- спитав молодшого близнюка Нюхан.
  --- Він! Ще й подивився на нас. Сам знаєш, який в нього погляд. --- Леську аж зіщулився.
  --- Пам*ятаю, відтоді,  коли на батьківських зборах пропонував мене з школи виключити за твоїх пацюків.
  --- О, тоді ви, братці, такий гармидер влаштували на всю школу! А нащо ти їх взагалі приніс в клас, Леську, тих  пацюків? Оля Ковальчук з переляку ледь на стінку від них не скакала. --- з веселою усмішкою пригадав Саша минулі події.
  Навіщо Лехан приніс у своєму портфелі в клас трійцю домашніх білих щурів, він і сам не знав. Один з них втік під час уроку. Хлопці відреагували на це  весело, але досить спокійно, а от серед дівчаток зчинилася справжня паніка. Тоді Нюську, намагаючись відвести підозру від молодшого брата, відкрив портфель ще для двох. І дівчатка кинулись з криками із класу. Фактично зірвав цей урок у всій школі. А потім, на зборах голова батьківського комітету школи Дмитрик запропонував навіть виключити «негідника» Нюхана зі школи.
  Кульгаючи, Орест слухав товаришів і мовчав. Хоч для себе теж пригадав минулу зиму. Коли на великій перерві вони з Вовкою Дмитриком розбили скло у вікні. Власне, скло ліктем видавив Вовка, але штовхнув його він – Орест. Тоді обидва вони пішли додому з записами у щоденниках. На другий день  Орку приніс 15 карбованців на скло, а після другого уроку до школи під*їхав батько Дмитрика – бригадир шоферів таксомоторного парку та, одночасно, голова батьківського комітету їхньої школи. Разом з завгоспом вони обміряли віконну раму, потім старший Дмитрик забрав чомусь  Ореста, а не сина, з собою. Щоб поїхати у майстерню за склом і привезти його завгоспу школи.
  А десь через півтора-два місяці з батьківських зборів повернулась розстроєна мама:
  --- На слідуючи збори хай іде вислуховувати про твої «подвиги» батько. З мене вже досить!
  --- Що сталось, мамо? Хіба Людмила Петрівна щось говорила про мене погане?
  --- Тато Дмитрика! Він же активіст. І ми всі, батьки, повинні були вислуховувати, як під час війни у блокадному Ленінграді напівмертві від голоду, замерзаючі діти з останніх сил намагалися вчитись. А ви тут, ситі і вдягнені, в теплому класі…
  ---  Він що, тільки про мене?..
  --- Ні, а яке це має значення? І свого Вовку не жалів, сварив навіть більше других, але мені від того не легше.
  Невисокого, сухого, з правильними, але грубими, наче витесаними, рисами обличчя, батька Вовки Дмитрика хлопчики  недолюблювали. Побоюючись його важкого пронизливого погляду з-під кепки, яку він носив постійно, літом та зимою. Знімаючи її тільки під час відвідин школи. Тоді діти бачили рано посивілі скроні цього суворого і прискіпливого шоферюги-таксиста…
  ---  Може встигнемо викарабкатись на шосе раніше, ніж він дочекається пасажира на Львів? Зупинка автобуса за перехрестям, з боку Вінників. --- в надії більше не побачити шкільного активіста Дмитрика, промовив Нюхан.
  --- Потерпи, Орест, залишилась ще якась сотня метрів --- підбадьорив товариша Саша.
  Але позаду роздався звук автомобільного двигуна і «Побєда», проминув хлопчиків, відразу зупинилась на обочині. Відкрились передні двері салона,  звідти почулося:
  --- Сідай!
   Коли ж  Орест вмостився на передньому сидінні, Сашко, Нюхан і Лехан навіть здригнулися від нетерплячого грубого голосу:
  --- А ви чого, персональне запрошення очікуєте?!
  Зраділі діти швидко, один за одним, нирнули у затишний салон таксі.
  М*ягко вибираючи нерівності асфальтового шосе пружинами амортизаторів сіра «Побєда» швидко наближається до Львова. Всі мовчать, а Орест, відчуваючи себе винним в усьому, що відбувається, намагається дивитись перед собою. Хоч кожен раз, коли старший Дмитрик переключає на колонці руля передачу, він бачить на тильній стороні шоферської долоні грубо наколотий синьою тушшю великий морський якір.
  «Побєда», здолавши затяжний під*йом кінця Личаківської, проїжджає біля кінцевої зупинки трамваю, і у салоні починається легке шарудіння. Але, не зупиняючись, машина шелестить колесами вниз, до церкви Петра і Павла, та зрештою, опиняється у Вінниківського базару. З розміченою порожньою стоянкою таксі обабіч старого польського костелу. І знову «Побєда» не зупиняється, а зарулює на Виспянського.
  --- Біля крамниці? --- вперше за весь час у дорозі роздається голос таксиста.
  --- Так, так. Спасибі вам. --- діти швидко покидають машину.
  Відповіді нема. В другий раз хлопають погано зачинені Орестом передні двері салону таксі і авто  швидко пірнає униз, на Піскову. Залишивши прямо навпроти брами  четвірку розгублених хлопчиків.
  --- Не чекали такого подарунку від нього? Дивний цей батько у Вовки. --- сміється Лехан.
  --- Моряк, з Балтики. Дмитрик якось розказував, що він мотористом на катері перед війною починав служити. --- пригадав Орку.
  ---  На торпедному? Тоді, це майже, як камікадзе  --- питає Сашко
  --- Не знаю, на якому, але під час війни  десь на берегу був, в районі блокадного Ленінграда.
  --- А-а?.. --- замислився Нюхан --- Блокада?! Чув, скільки там людей з голоду та холоду повмирало…
  Потім добавив:
  --- Тепер я  розумію, чому він такий суворий. Що навіть хотів мене виключити зі школи.






                Ніч Арчібальда (5)


  Марійка вийшла зі школи і зупинилась. Все! Сьогодні – вже 31 грудня, канун Нового року. Від завтра, – зимові канікули. Коротенькі, усього в два тижні, але під час яких не треба буде вставати о сьомій ранку, швиденько митися, вдягатися, снідати. Та виходити  у холодну синю пітьму зимового ранку, щоб на восьму годину встигнути в, вже освітлену  рядами  великих прямокутників вікон, школу.
  Як гарно? Тихо падає густий лапатий сніг, під яким швидко зникають бордові дахи будинків, голе гілля дерев, чорна базальтова бруківка мостової. Вверх, від центру,  неспішно піднімається трамвай, прорізаючи колесами у свіжому снігу чіткі контури рельсового шляху. З воріт заїжджого двору базару показалася   запряжена парою коней селянська фура. Коні, почувши зворотній шлях до стайні у неблизькому селі, поспішають самі, залишаючи за собою на булижнику вулиці цілу гірлянду весело парячих на морозі великих рудих катухів. На їхній Виспянського двірники вже почали боротьбу зі снігом. Рижому злому Гриновцю допомагає старший синок, Іван. Вони разом підвантажують важку кришку каналізаційного люка і, підперши її палкою, ставлять  навскіс осторонь. А от їх двірничка, пані Марія, працює одна. Запрягшись у велику, доверху наповнену, балію снігу, вона тягне іі, наче санки, до відкритого люка.
  --- Добрий день, пані Марія.
  В відповідь коротке:
  --- Добридень.         
  Дома чекає сюрприз: на обідню перерву з «контори» не очікувано прийшов батько.
  --- Закінчили вчитись? --- відразу питає він дочку.
  --- Так! Завтра --- Марійка дивиться одночасно на тата і маму --- ви мене, будь ласка, не будіть. Дайте хоч разок відіспатися медведиком у берлозі. Щоб було тепло-тепло, затишно, і ніхто не смикав за ковдру: «Ставай, в школу запізнишся!».
  ---  Добре. --- сміється тато, потім цікавиться:
  --- Скільки нам з мамою трійок очікувати у твоєму табелі за другу чверть?
  --- Ні одної!
  --- Ну, порадувала. А тепер слухай, чого я прийшов. Хочеш поїхати на канікули у дитячий табір?
  --- Тато, ти що? Шуткуєш? Який може бути табір у січневі морози?
  --- Зимовий, той самий, в якому була літом. На Глинянському тракті. Путівка з 2-го січня, на десять днів. Поїдеш? Вирішуй швидко, мені треба на роботу.
  --- В тебе завжди все «швидко», по принципу «громадяни проводжаючі, покиньте вагон, поїзд відправляється». --- незадоволено втручається мама --- А нам, може, треба буде зібрати речі.
  --- Ольга, я ж тобі пояснив, --- батько звертається до мами --- це просто випадок, що путівку нам  пропонують так терміново. Терком* профспілки на «контору» виділив усього одну штуку. ЇЇ взяла «мадам», але вчора у Лілі була вечором температура, і Ольга Мойсеївна не хоче ризикувати здоров*ям дитини. Ви би краще костюм приміряли, якщо підійде -  візьмемо.
  Тато приносить з коридорного рундука  в кухню великий, упакований в жовтий міліметровий папір, пакунок. Побачивши новий зимовий байковий костюм з начосом, Марійка біжить з ним у кімнату. За хвилинку з*являється:
  --- Самий раз, навіть з запасом на виріст. Ти купив його, тату?
  --- Ще ні. Це «мадам» купувала своїй Лілі для катання на лижах.
  --- В таборі будуть лижи?
  --- Терком* сорок пар придбав. Наш Макар Ілліч вже третій день на роботу замість «контори» їздить у табір. Ставлять з табірним  вожатим-інструктором на них кріплення. --- голос тата вже лунає від вішака в коридорі.
  Вдягнувшись, він постає на порозі кухні:
  --- Ну,що? Костюм, як розумію, тобі сподобався? Путівку брати у «мадам», чи хай здає назад, в профспілку?
  --- Бери! Поїду в табір, а як не сподобається, то заберете мене додому. Добре?
  Батько пішов на роботу. В завжди темну, а зимою ще й холодну, велику кімнату на першому поверсі трьохповерхового будинку. Який причаївся у похмурому глухому дворі навпроти Галицького базару поруч величного  костьолу  ордена монахів-бернардинців. В цей двір ніколи не заглядало сонце. Ранком воно трохи грало сонячними зайчиками по кронах декількох старих дерев, надвечір яскраво промальовувало  потемнілий верх бокової стіни високого костьолу, але його промені ніколи не сягали самого низу монастирського подвір’я. Де у колишній, в три вікна та окремим входом з подвір’я, трапезній монахів-бернардинців тепер була львівська «контора» Київської геолого - розвідувальної експедиції. В якій, повертаючись з польових партій у «порцеляновій столиці» України – Полонному, «цементному» Миколаєві, «гіпсових» Попелянах чи «крейдяному» Кременці, та ще десятків місць, від прикордонного Чопа до Київщини, з молдавських Атак до степової Кировоградчини, працювали львівські геологи. Саме тут, в цій, настояній запахами мишей, паперу, машинного масла, досить таки незатишній, великій кімнаті, підраховувались  поклади  корисних копалин для виробництва цегли, скла, цементу, добування граніту, гравію, аж до сировини для виготовлення маленьких крейдяних паличок. Якими діти пишуть на шкільній дошці. А поряд, відразу за вікнами контори лежали штабелі дощок. З них завгосп, і, заодно, - тесля, Макар Ілліч сколочував десятками дивні низенькі ящики з перегородками. В які вкладався керн – взяті з глибин пробурених у землі свердловин стовпчики породи. Мовчки розповідаючи геологам, скільки у надрах розвідуваних земель і яких корисних копалин. Інколи у монастирський двір в*ізджали пропилені довгими дорогами вантажівки з хлопцями-буровиками в кузовах.  Прямо у дворі вони розвантажували зношений  буровий інструмент, тонкі бурові штанги і більш грубі обсадочні труби. І тоді тихий двір оглашався веселим гамом  загорілого під сонцем, дубленого вітрами та морозами, витривалого та життєрадісного, кочового племені геологорозвідників. До якого належав і батько Марічки.

               
  --- Мама, давай  трохи понесу? --- запропонувала Марійка і простягнула руку до невеликого чемодана, коли вони вийшли на кінцевій зупинці «двійки» з трамваю.
  --- Ти ще мала, щоби носити чемодани. Підрости трохи. --- розсміялась мама --- А  не забула, де табір? Бо я погано орієнтуюсь в цьому районі.
  --- Ні, я добре пам*ятаю усе минуле літо…
  Витягнутий трикутник яблуневого саду тягнеться вздовж Глинянського тракту. З сторони головної вулиці і коротенького бічного тупика, де розташовані ворота у табір, він огороджений сітчастим парканом. А його, дещо заокруглену, третю сторону формує обсаджений по краю густими кущами крутий схил штучної тераси під залізничну колію. В вершині цього садового трикутника залізничний шлях перетинає Глинянський тракт, і губиться десь за дріжджзаводом. У самому саду, серед дерев, - дві споруди: великий розлогий двоповерховий особняк та збудований ближче до воріт будинок кухні зі столовою. Крім того, між деревами були виставлені два військових намета. Великі, витягнуті, з маленькими целулоїдними віконцями, які майже не пропускали світло. На першому поверсі особняка поселили вчорашніх першокласників - малюків, другий – окупувала решта дівчаток, а в наметах розмістили хлопчиків. Що дало змогу пихатій Вітці, дочці якогось великого начальника у Дашаві, організувати для своїх подружок щовечірню розвагу. Відразу після відбою, коли у палаті гасилося світло, вони зіскакували з ліжок та займали місця біля вікна, підглядаючи  за наметами у саду. В очікуванні щовечірнього візиту в них з потужним електричним ліхтариком у руці старшої вожатої табору. І весело заливаючись сміхом, коли з брезентового пологу спочатку одного, а потім – другого наметів, в темний сад починали вискакувати в трусах і майках поодинокі фігурки хлопчиків. Щоби швидко добігти по вечірній прохолоді до довгого, виставленого на дворі, вмивальника  і помити ноги. Одного разу Вітка навіть дозволила собі голосно «привітатися» ранком у столовій з тихим і скромним Іваном, що приїхав з якогось села на Бориславщині, словами:
  --- А ти, вуйко с полонини, перше ніж сідати за сніданок, не забув вимити ноги?
  Хлопчик розгублено застиг, стоячі біля свого стільця. Маленький, коротко стрижений,  з миттєво почервонілою від сорому парою  смішно стирчащих вух.
  Це було так неприємно, і Марійка не витримала:
  --- Ваня, ти казав, що вмієш плавати і не боїшся води. Може, коли ще підемо на Чортові скелі, дістанеш мені з того ставка по дорозі пару білих водяних лілій?..
  Їй подобалися ранкові, після сніданку, походи польовою дорогою. По розлогій низині серед окремих – ,хуторами, хат, оброблених городиків і невеликих житніх ланів. З правого боку тягнувся,  витягнутий у бік Вінників, лісовий увал. Зліва – розляглася широка торфяна долина Полтви, звідки часом доносився гуркіт  поїзда, а попереду, на вершині  високої, вкритої старими деревами гори, стирчали неприступними сірими каменними глибами  Чортові скелі… 
  --- Нам сюди. --- нагадала Марічка, і вони з мамою звернули з Глинянського тракту у вузенький провулок.
  --- Як ви будете тут жити? --- з сумнівом вимовила мати, розглядаючи білий ажур запорошеної снігом сітки паркану,  голий, у сплетінні почорнілих гілок дерев, зимовий сад,..
  --- Нормально, мама. Тато питав у профспілці, коли переоформляв путівку на мене. Зимою нас  тут буде не більше 50-ти чоловік. Разом з вожатою, вчителькою музики і практикантом-тренером  з інституту фізкультури. --- заспокоїла маму Марічка.

 
  Втомлені незвичним пересуванням на лижах, після якого  решту дня так солодко   ниють натруджені м*язи, дівчатка після відбою заснули відразу. Хоча який це був відбий? Ніхто нікого не шикував у стрій, без рапортів командирів загонів. Просто, подивившись на свій маленький  годинничок, єдина на весь зимовий табір вожата Людмила Іванівна підійшла до маленької  Берти Наумівни за роялем і щось їй шепнула. А та легко перейшла з веселого мотиву на вже знайому «Колискову» , і діти звично почали розходитись по своїх кімнатах.
  Марусі чомусь не спалось. Мабуть, таки добре, що вдалося поїхати у цей табір? Минув тільки третій день, відколи вона вперше в житті  стала на лижи. Новенькі блакитні «Стрілу», легкі, пружні, що пахли специфічними запахом змазки та шкіряних ремінців кріплень. З такими неслухняними пряжками їх регулювання і металевими тугими замками. Але вже сьогодні їй аж чотири рази вдалося без падіння спуститись з невеликого схилу. Під підбадьорюючі команди  інструктора-студента:
  --- Чому прямі ноги? Зігни трохи в колінах. Працюй, працюй ногами, як пружинками!
  А ранніми зимовими вечорами, трошки відіспавшись по обіді після лиж, маленький зимовий табір зазвичай музицирував. У  вітальні на першому поверху особняка. З новорічною ялинкою в куті невеликої зали і кабінетним роялем поруч. За нього відразу після вечері сідала Берта Наумівна, помаленьку сходились діти.
  --- То березка, то рябина,
       куст ракиты над рекой.
       Край родной, навек любимый…
  Потім хтось з хлопців, бавлячись, вигукував:
  --- Ой, чорна, я си чорна…
 Відразу чуючи у відповідь дружне дівчаче:
  --- Чорнява як циганка,
       чом ти полюбила,
       чом ти полюбила
       чорнявого Іванка?
  А наприкінці вечора, коли дітям вже набридав хоровий спів, низенька піаністка пропонувала:
  --- Може, що-небудь із серйозної музики послухаєте?
  Почувши:
  --- Зіграйте, будь ласка?
  вона урочисто виголошувала:
  --- Шопен, опус 10-12.
  І тоді у маленькій залі особняка, затишній та теплій, наповненій  запахами новорічної смереки та прогорілих у круглій пічці брикетів коксу, лунали акорди знаменитого етюду…
  Марічка перевернулась з боку на бік, але сон знову не приходив. Підтягнув на себе обидві сірих  ковдри, вона звелася  на ліжку так, щоб можна було дивитись у вікно.
 Сьогодні - дивний вечір. Крізь напівпрозору плівку тонких хмар світить повний місяць. Чітко промальовуючи схрещення  гілок дерев саду на фоні сірого насту. І, одночасно, падає сніг. Рідкий, тихий за повного безвітря.
  По свинцевій від снігів, аж до далекого обрію, долині Полтви електричними зірочками горять поодинокі вогники хат. Інколи одні з них гаснуть,  а потім, десь у стороні, спалахують інші.
Завтра – вже 6 січня, Різдвяний сочельник. День, що після появи на небі першої вечірньої зірки, переходить у Свят Вечір. Минулого року хлопчики з їхньої Виспянського навіть ходили колядувати. Хоч і знали лише декілька слів якоїсь пісеньки:
  --- Щедрик, щедрик,
       дайте вареник,
       грудочку кашки,
       кільце ковбаски.
  Зі свого походу по Мучній, Репіна, Колгоспній, Пісковій, де вони виглядали з тротуарів квартири, які відблискували прикрасами на ялинках в освітлених вікнах, хлопці повернулись задоволеними. Вочевидь, їм вдалося натрапити на помешкання якогось начальника з кондитерської фабрики. А там вони наколядували цілий великий паперовий кульок дорогих шоколадних цукерок. «Кара-Кум», «Мішка косолапий», «Білочка», навіть, досі незнайома «Південна ніч». І по - джентльменські поділилися з дівчатками. Було би добре,  хоч на один вечір…
  Раптом?!.. Здалося, що заворушилася, і, відразу, – завмерла, чорна стіна кущів по краю крутого схилу над залізничною колією? Точно! Від кущів відділилася фігура людини, та, грузнучи у снігу, попрямувала навскіс за столову. Потім зникла за рогом будівлі.
  Марічка занервувала, що за маячня така сьогодні? Як з кущів виникла друга постать і заспішила слідом за першим чоловіком. Тепер сумнівів не залишалось: на території дитячого табору – чужі люди. А що вони тут роблять?
  Чомусь стало незатишно і холодно, але дівчинка, підтягнувши колючі ковдри аж до самого підборіддя, продовжувала спостерігати за зимовим садом. Що робити? Будити Людмилу Іванівну? Нарешті, з-за рогу з*явилась фігура чоловіка. Важко перевалюючись у снігу, він ніс перед собою у руках ящик…
  --- Людмила Іванівна, Людмила Іванівна!...--- постукавши в двері маленької кімнатки першого поверху, де спали вожата і піаністка, злякано зашепотіла дівчинка.
  Двері відчинились:
  --- Що сталось? --- тихо запитала вожата на порозі  темного коридорчика.
  --- Там… --- Марічка показала рукою в бік саду --- якісь люди. Вони вилізли біля залізничної колії, і щось носять від їдальні у кущі.
  --- Ти сама бачила? --- стривожено схилилась до неї Людмила Іванівна.
  --- Так, через вікно. Ідемо, покажу.
  Декілька хвилин вони разом просиділи біля вікна в темній кімнаті, пильно вдивляючись у застиглий спокій зимового саду. В ліжках тихо посапували дівчатка, було навіть чути легке шкряботіння мишей під паркетом підлоги.
  --- Тобі, мабуть, померещилось,  дитинко. Спи спокійно. І я піду… --- вожата не встигла закінчити фразу, побачивши, як з раптово роздвинувшихся  кущів з*явилося відразу дві чоловічі постаті, та швидко попрямували у бік харчоблоку.
  --- Бачите, он! Другий раз ідуть до столової --- швидко зашепотіла Марічка.
  --- Бачу! Схоже, нас грабують? Що робити?
  --- Дзвоніть в міліцію?!
  --- З чого, Марійка? В таборі  нема телефону. Начальник, як йому треба, вдень ходить напроти, в контору овочевої бази. Що ж робити? І ні одного дорослого чоловіка, тільки одні ми з Бертою Наумівною? --- ще раз повторила розгублена вожата.
  --- Давайте кричати?
  --- Як кричати? Ти що? Ми  перелякаємо дітей.
  --- Всім табором! Спочатку розбудимо всіх, пояснимо. Злодії злякаються,  нас же багато.
  Людмила Іванівна на секунду завагалась, але, все ж таки, наважилась:
  --- Включай світло. Буди дівчаток, поясни, що до чого, щоб не злякались. А я піду піднімати хлопців…
  Вікна спального корпусу дитячого табору почали спалахувати світлом, потім, на першому поверсі, у хлопчиків, роздався дитячий крик:
  --- Грабують!
  Спочатку поодинокий та несміливий. Але його підтримали голоси з інших спалень.  Відразу загавкали собаки сусідських обійсть. За хвилину вже кричав весь особняк. Яскраво освітлений вікнами острівок у зимовому саду, що голосно волав про допомогу. І тоді тихою, вже сплячою , Глинянською дорогою покотилися могутні хвилі відчайдушного собачого лаю. Розумні охоронці рвалися з цепів, метались у загороджених парканами подвір*ях.
  А табір кричав і кричав. Викликаючи все нові хвилі несамовитого собачого гавкання, що прокочувались по усьому декілька кілометровому тракту. В ближніх будинках розбуджені люди запалювали світло, і хтось вже навіть гримав у зачинені ворота саду.
  --- Я не відчиню вхідні двері у корпус незнайомим, ми з тобою відповідаємо за дітей --- пояснювала Берті Наумівні вожата…
  Нарешті почувся звук автомобільного двигуна, якісь вигуки і по провулку поповзло світло автомобільних фар.
  --- Міліція приїхала! --- по сходах з другого поверху швидко скотився якійсь хлопчик.
  Людмила Іванівна подивилась у вікно:
  --- Берточка! Я йду зустрічати, прошу тебе: попильнуй, щоби ніхто на вулицю… Всі роздягнені, а там мороз. Спробуй вкласти дітей в ліжка.
  Вона відкрила двері ключем, вийшла. А зала з роялем вже помалу наповнювалась дітьми. Збудженими і заспаними, веселими та трохи ще переляканими. Вони обліпили вікна, намагаючись розгледіти в темряві нічного двору, як з критого брезентом низького кузова Доджа «три чверті»  появляється  трійця міліціонерів у шинелях, пара людей у цивільному одязі, потім ще один міліціонер з собакою…
  --- Діти, я вас прошу, розходіться по кімнатах. Вже пізно, ніч, вам давно пора спати --- просила Берта Наумівна.
 Марійка з дівчатками слухняно піднялись на другий поверх, у свою кімнату.
  --- Цікаво, злапають тих злодіїв, чи ні? --- залазячи під ковдри, сказала Оля-велика.
  --- Щось зимно стало? --- відгукнулась друга Ольга, маленька. Яку, щоб відрізняти від Олі-великої, вже прозвали «Оленятком».
  --- То хлопці у сусідній кімнаті вікно примудрились відкрити на вулицю, коли ми кричали. Тому й навіяло морозу. Добре, що хоч по дві ковдри нам видали.--- пояснила Марічка --- Ну,що? Гасимо світло?
  Але тут в кімнату ввійшла Людмила Іванівна:
  --- Ще не спите? Марічка, вдягнись, будь ласка. Спустимося на хвилинку, з тобою хочуть поговорити… Дівчатка, гасимо світло. Спати, всім спати, вже ніч!
Внизу по спорожнілій вітальні, з одиноко притулившоюся до ще теплої пічки Бертою Наумівною, розгулював вдягнений у сіре півпальто та грубі шкіряні чоботи чоловік. Побачивши Марійку, він з цікавістю зауважив:
  --- А це та сама дівчинка, що угледіла людей в саду?
  Не знайшовши поглядом у залі стола, міліціонер в штатському підійшов до роялю, виклав на нього свою польову сумку. З неї  дістав папір, а з бокового газиря витягнув грубу чорну автоматичну ручку.
  --- Присядь сюди.--- він показав на круглий чорний табурет біля інструменту --- Розповідай, коли, як і що ти бачила?
  Але відразу перебив:
  --- Зачекай, дитинко. Щось та машинерія не хоче писати. Бракороби!
  Міліціонер потряс ручкою у повітрі, потім почав щось в ній крутити. І тоді з неї на чорну лаковану поверхню кришки роялю зненацька капнуло декілька великих краплин фіолетового чорнила.
  --- Чорт забирай! --- розлютився чолов*яга. Він почав оглядатися довкола в пошуках чого-небудь, чим можна було би витерти рояль.
  --- Нічого страшного, товаришу слідчий. Зараз витру --- від пічки почувся голос піаністки.
   Вона швидко принесла кусок ганчірки і почала протирати інструмент. Спустилась донизу і відразу змучено присіла на стілець Людмила Іванівна. Всі слухали розповідь Марічки, а міліціонер навіть встигав записувати. Швидко-швидко, як це вміють робити тільки дорослі. Раптом в коридорі, біля вхідних дверей, почувся шум і на порозі зали виникли постаті відразу двох чоловіків. Побачивши їх, міліціонер швидко відклав ручку і став по стійці «струнко»:
  --- Товаришу підполковник, старший оперуповноважений Біденко проводить опитування свідків…
  --- Не кричи, в цьому закладі, здається, діти? Хоч я спочатку подумав,  циганський табір бучу влаштував. Такий телефонний лемент по місту розлігся,  аж до чергового по обкому партії докотився. Що тут сталось?
  --- Пограбування продовольчої комори їдальні дитячого табору. Зірвали обидва замки, навіть щось там таки встигли поцупити. Але от вона… --- опер показав на Марічку --- вчасно помітила грабіжників через вікно другого поверху. Доповіла виховательці, а далі? Телефону в них тут нема, дорослих чоловіків – теж, то ж вони вирішили хоч криком привернути до себе увагу.
  --- Привернули! Так, що завтра зранку треба буде відчитуватися в управлінні, а нашому керівництву – докладати обкому партії. Як справи у вас?
  Оперуповноважений подивився на свій наручний годинник:
  ---  Більше години, відколи розшукова група пішла в догін. Собака по свіжаку відразу повела.
  --- Хто слід відпрацьовує?
  --- Теньков з Арчібальдом.
  --- Маленький Арчі в роботі? Добре, закінчуй тут зі свідками. Почекаємо.
  Але чекати майже не прийшлось. Знову почулися, неясні, приглушені віконними шибами, чоловічі голоси з нічного подвір*я.  Хтось так різко відчинив вхідні двері, що у залі повіяло зимовим холодом, і роздався короткий оклик з коридорчика:
  ---  Біденко, ти тут?
  Опер обернув голову від листка з протоколом:
  --- Тут-тут. Що там, Теньков?
  Після чого в вітальню, обережно пригнувши витягнутий тулуб до підлоги, зазирнула вівчарка. Не дуже велика, обліплена по лапах і животу снігом, вона уважним поглядом миттєво проглянула залу. Та, чекаючи команди, допитливо скосила погляд на свого хазяїна – собаковода. Кінолог, побачивши в кімнаті стільки народу, відразу підтягнув пса за поводок до себе:
  --- Сидіти!
І звернувся до підполковника:
  --- Товаришу  зам по оперативно-розшуковій роботі, старший пошукової групи послав мене за Біденко. Його канцелярія там… --- собаковод кивнув головою на нічний зимовий сад у вікні --- потрібна. Буде багато писанини.
  --- Щось знайшли? Затримали підозрюваних?
  --- Так точно. Відразу обох, прямо в хаті. «Мудрі» хлопці, двері зачинили, світло погасили, буцімто сплять янголятками…от тільки мокрі чоботи чомусь позабули зняти з ніг.
  --- Місцеві? З вкраденого що-небудь вдалося знайти?
  --- Аякже! Арчібальд… --- кінолог з гордістю подивився на вівчарку --- прорахував їх, як справжній головний бухгалтер. Внизу, за залізничною колією у яру, по трасі слідів  позначив нам збоку, у кущах, закиданий  снігом ящик з якимись консервами. Видно, важкувато було, забагато хапнули в першу ходку, то й сховали на півдороги. А на подвір*ї відразу два речових докази знайшов: коробку з цукерками вони сховали межі штабель дров, а бочонок топленого коров*ячего масла, такий маленький, з гнутої фанери, теж закопали під кущами   в сніг. Та в них там ще й ціле самогонне господарство. Біденку буде писанини багато…
  --- Арчібальд?! Наш маленький розумний Арчі! Як же ти виручаєш, коли дуже треба?!. --- розчулено сказав підполковник, і не втримався. Він підійшов до вівчарки і ласкаво погладив собаку. --- Шкода, нема тебе чим пригостити за гарну роботу.
  --- В мене є --- раптово втрутилась Берта Наумівна.
  Вона покинула своє місце біля пічки і швидко нирнула через коридорчик у свою кімнатку. Відразу повернувшись з неповною пачкою печива «Крокет» у руці.
  --- Якщо він їсть печиво, то прошу. На жаль більше нічого в нас нема. --- сказала піаністка і протягнула пачку підполковнику.
  --- Чому - я? --- раптово здивувався міліціонер --- По-моєму, дівчинка, яка так вчасно запримітила злодіїв, більше заслуговує на право познайомитися з нашим маленьким   розумником. Адже саме її вчинок дав змогу Арчібальду на відмінно відпрацювати злодійський слід. А я колись, не хотів його приймати на службу, вважав, що нам підсовують  заморене  вибраковане щеня.
  Підполковник звернувся до Марійки:
  --- Хочеш познайомитися з собачкою?
  --- Хочу, але боюсь. Трошки боюсь.
  --- Не бійся, Арчібальд дуже розумний і добрий пес. Теньков! Ну-ну, я прошу, в вигляді винятку з правил. Якби не дівчинка, тобі ранком прийшлось би тут гектари снігу місити чобітьми в пошуках сліду. І ще невідомо, знайшов би?
  Кінолог шепнув: «Арчі, можна, візьми».
  Марійка несміливо витягнула руку уперед. Назустріч  загорівшимся при вигляді печива уважним карім очам, судомному подьоргуванню сильних щелеп пса, з яких вже капала по обидва боки слина. Але Арчібальд, стримуючи свій могутній хапальний рефлекс, помалу та обережно дотягнувся до печива, і акуратно взяв його зубами за кінчик.
  Хруп, і нема. Друге печиво – хруп, і воно теж щезло. Рука дівчинки ще декілька раз протягувала печиво, вже без страху.
  --- Все, Арчінька, більше нема --- Марічка показала собаці порожню обгортку.
Але пес ще раз дотягнувся до  долоні і лизнув її твердим шерохуватим язиком. В знак подяки. І Марійка не витримала. Вона просто обійняла рукою могучу, вкриту пухнастою шерстю, шию вівчарки:
  --- Який ти розумний, Арчі?! 
Вівчарка, відчуваючи, що з  боків тане і капає на паркет сніг,  подивилася на мокру під собою підлогу і зніяковіло заворушилася на місці.      
  --- Яка  ж інтелігентна собака?! --- з захоплюючим подивом вимовила Берта Наумівна.

  Того дня ранкового підйому о 8-мій годині в таборі не було. Хоч відразу після дев*ятої ранку біля столової зібралось відразу багато дорослих, заповнений дітьми особняк солодко спав посеред припушеного свіжим снігом саду. Діти прокидались по одному, і кожен вставав з ліжка, коли хотів. Найбільш зголоднілі спускались униз, виходили в сад, але, побачивши зачинені двері їдальні, вертались.
  Малечу покликали на пізній сніданок аж після одинадцятої, і в їдальні на них чекав начальник табору:
  --- Сильно зголодніли? Вибачте, але на раніше не встигали. Всі приміщення харчоблоку вночі опечатала міліція, а зранку комісія повинна була провести інвентаризацію. Так що сьогодні ми вас будемо годувати три рази замість чотирьох. Але по підсиленій програмі.
  Після слів директора вперед вийшов інструктор – лижник:
  --- Діти, розпорядок дня на сьогодні так і так вже зламаний нічною подією. Можливо, деякі з вас не виспались після бурхливої ночі? То що будемо робити по сніданку? Досипати, чи станемо на лижи?
  --- На лижи! --- дружно закричала їдальня.
  Пізній сніданок дійсно виявився і підсиленим, і смачним. Картопляне пюре з  гов*яжою тушонкою змінила манна каша під сливовим повидлом. Коли ж на столах з*явилися огранені пірамідки посипаних цукровою пудрою кексів, а з великих трьохлітрових чайників смачно запахло какао, зал задоволено заворушився.
  Під сам кінець сніданку в зал вийшов кухар з великою тарілкою у руках:
  --- Ще вісім кексиків залишилось, герої. Добавочкою к десерту. Хто бажає?  Так, а де та дівчинка, яка першою помітила злодіїв?
  Він підійшов до Марічки і запропонував:
  --- Тобі першій належить сьогодні добавка.
  Але дівчинка тільки похитала головою:
  --- Дякую, я сита, вже не хочу. Шкода, що…
  --- Чого тобі шкода? --- з подивом запитав кухар
  --- Що зараз немає з нами   Арчібальда.
  Та, побачивши нерозуміння в очах кухаря, пояснила:
  --- Це - вівчарка міліціонерів. Арчі такий ласкавий та розумний.
  --- А-а?.. Дійсно, шкода. Цей песик заробив собі на гарний сніданок.
• - терком – територіальний комітет профспілки працівників геології (1945 -2011 пл. Міцкевича)   
 





                Зізнання (6)


  --- Так що, скочимо по разочку?  --- Борис Широков, як завжди, ставив питання руба.
  --- Хіба нас пустять? Ми ще занадто малі. --- зі слабкою надією відкрутитись від Борькиної пропозиції спитав кульгавий Вовка Кравцов.
  Він не хотів пригати. Адже йому після падіння у дворічному віці з кухонного балкону третього поверху хірурги вже й так вкоротили ліву ногу на декілька сантиметрів.
  --- Там повно, таких, як ми.--- «заспокоїв» його Ширик --- Я сам бачив, молодші від нас пацани скачуть.  То все байки, що вони понаписували на щитах: «…з 14-ти років, у супроводі дорослих». Головне, вагу мати, бо всередині, по стовбуру вишки, на тросі їздить противага.
  --- А в нас ще до того є готовий інструктор з парашутного спорту - Вовочка.  Єдиний, хто має досвід скоків з висоти,  навіть без парашуту. --- побачивши явне небажання товариша пристати на пропозицію, піддьорнув його Ігор Клюс. І відразу уточнив, наче вже все було вирішено:
  ---  Як будемо добиратися? «Пішкодралом» до Галицького базару, а звідти – «десяткою» у кінець Франка.
 Здається, Ігор Клюс був єдиним з усієї зібравшоїся  на площадці між двома будинками по Виспянського вуличної компанії  - Борьки Широкова,  Вовки Кравцова, Валери Чеха, Вітьки Маслюка та Антона Бистрого, по вуличній кличці – Бамбусь, хто відразу  підтримав чергову ідею Ширика. 
  Їхня компанія взагалі багато в чому жила ідеями Бориса. Минулої осені він привів усіх на Руську вулицю у боксерський зал «Спартака». Кульгавого Кравцова старший тренер Вінник відправив  додому зразу,  решта, щоправда недовго, затрималась. Але хлопцям не дуже сподобались довгі ходіння на зігнутих ногах «гусячим кроком», багатохвилинні забави з дівчачою скакалкою, пусте розкачування у стійці перед дзеркалом і молотьба рукавичками по боксерській груші.. Найдовше у боксерів затримався Бамбусь.   До першого контрольного бою з трохи легшим худеньким В*ячеславом, який вже мав третій розряд. Виходячи на ринг Антон розраховував на успіх, натомість нарвався на сухі, але жорсткі, руки супротивника. Які напрочуд легко стали долітати до його обличчя. Вечором, обмацуючи навпроти маминого дзеркала ниючі щоки, Бамбусь  вирішив  принаймі вберегти  ще вцілілий після бою ніс. І кинув заняття.
  Під самий Новий рік Ширик звідкілясь дізнався про існування акробатичного залу на перехресті Личаківської та Ніжинської. Куди знову привів усіх. Хоч  тут Бамбусю взагалі не сподобалось. Він  не любив різних там гойдалок, каруселей, на яких  відразу починала крутитися голова. Тому побачивши, які фортелі виробляють спортсмени-акробати, забув до залу дорогу назавжди. Решта друзів вгомонилась від захоплення спортивною акробатикою трохи пізніше, і теж, один за одним, полишила зал.
  Навесні, знов таки з подачі Широкова, хлопці декілька разів відмітились на тенісних кортах. І знову, без успіхів. А хіба це цікаво, розмахуючи ракеткою, стукати ціле заняття неслухняним м*ячиком у стінку і частенько бігати за ним в пошуках?
 А сьогодні Борька запропонував всім зібратись завтра, у неділю, тут, на площадці. Поїхати в Стрийський парк. Та скочити там з  парашутної вежі.
  --- Може, хтось боїться? То кажіть зразу. --- відчуваючи якесь непевне сприйняття його ідеї, спитав Борис. --- Тоді ми з Ігорем підемо самі.
Це було хитре запитання. На яке важко відповісти любому, поважаючому себе, хлопцю. Особливо - у колі друзів. Повисла довга, якась не дуже зручна, тиша. Потім обізвався Маслюк:
  --- Можна.
  --- Добре, я теж поїду. --- після деякого вагання чітко відповів  Валерка «Рижий».
  --- А я чого, просто запитав, щоб не пертися даром у таку далечінь? Але, як пацанів  пускають на вишку, то спробуємо  ---  було видно, що Кравцов силує себе, але тримається.
  Антон мовчав, і Ігор зрозумів це, як відказ свого найближчого друга:
  --- Ти не підеш?
  --- Та піду. --- не бажаючи сам того, відповів Бамбусь. І позаздрив в душі другу. Який не боявся нічого.
  Минулої восени вони втрьох – Ігор Клюс, Вовка Дмитрик і Антон Бистрий сиділи без діла над своєю «футбольною площадкою» на Кайці. Коли до них підійшли дві літні жінки. Та запропонували залізти на любий з декілька високих старих кленів повздовж дороги, і нарвати два мішки омели. Що густо обсіла зеленіла кущами  вже голі гілки дерев.
  --- Ви що? --- з подивом відповів Вовка --- На таку висоту по голим стовбурам хай самовбивці лазять.
  Антон взагалі ніяк не відреагував на пропозицію. А от Клюс, почувши слова «двадцять п*ять рублів за мішок», скочив на ноги та оцінюючим поглядом подивився на дерева. Спочатку на одне, потім – друге, третє.
  ---  Підсадіть мене. Потім ти --- Ігор звернувся до більш високого і міцного Антона --- висадиш  на руках. Повинен дістати до розвилки.
  --- Ігор! Кінчай. Не треба. Шваркнешься! --- перелякано зарепетував Бамбусь.
  Але Клюс перебив:
  --- Давай, ставайте під стовбур.
  І він поліз. З Вовкиних колін на плечі Антона. А потім Антон викинув праву руку, і на неї стала нога друга, задер ліву…
  --- Все, відходь, я схопився.
  Взявши великі картопляні мішки, Антон і Вовка збирали в них блідо зелені, вкриті слизькими ягодами, гілки кущів. Інколи з острахом поглядаючи вверх, де над ними безстрашно переповзав з однієї розвилки розгалуженого стовбура на другу Клюс.
  З одного дерева набрати два мішки не вдалося, і Ігор поліз на другий клен. Потім вони, Антон з Вовкою,  несли на плечах легкі мішки аж до оселі жінок на розі Личаківської і Заньковецької. Звідки радісно, раптово відчувши себе справжніми багатіями,  трійцею відразу попрямували в центр. Де в магазині «Спорттовари» на Галицькій площі Ігор вибрав новий  м*яч. Не який-небудь волейбольний «дві смужки»,  що швидко дерся від ударів ногами, а  футбольний. Перший у їхньому житті. Важкий і солідний, пошитий  з трьохсмужкових блоків  товстої міцної шкіри. І дві камери для нього по ціні 3 карбованця кожна.  А  потім був ще й справжній пір. На широкому підвіконні між третім поверхом і стріхою будинку номер 18 по Виспянського. На «столі» стояли куплені за залишок грошей дві жерстяні консервні баночки чорноморських бичків і півлітрова скляна банка бобів у томаті. Тодішнім дітям Кайзервальду майже завжди хотілось  смачно поїсти.

  Першим, за п*ятнадцять дванадцята, на площадці між двома будинками по Виспянського з*явився Ігор Клюс. Не побачивши на ній нікого, він дістав з кишені «жорсточку», малесенький шматочок довгого хутра з прикріпленою до нього тонким дротом свинцевою бляшкою. І, підкинувши саморобний волан догори, почав грати. Намагаючись ударами зігнутих ніг вверх не дати впасти йому на землю.
  --- Раз, два,…, десять, одинадцять,.. --- рахував Ігор свої удари 
  Взагалі, ця вулична площадка, яку навіть домоуправління не наважилось обладнати під дитячий майданчик, годилась хіба для ігор в «пекаря», чи  «жорсточкку». ЇЇ сіра спресована земля містила в собі багато мілкого битого скла, камінців, а попадання м*яча в глухі стіни будинків по обидва боки викликало вибух обурення жильців. Тому вона роками стояла гола і неприваблива.
  Нарешті з тринадцятого будинку на самому повороті вулиці винирнула рудоволоса голова Валери Чеха, і тут же з-за рогу вискочив Борька Ширик. Йому, щоб швидко потрапити до приятелів, доводилось з Личаківської пірнати у велику, пристосовану для заїзду кінських фур, браму біля трамвайної зупинки. Долати крутий схил подвір*я і, наостанок, перелазити сітчастий паркан на дитячий майданчик Виспянського.
  --- Привіт! Решти нема? --- відразу запитав Широков приятелів.
  --- Почекаємо трохи. Я вийшов на вісім хвилин раніше --- відізвався пунктуальний Чех
  --- Та, он вони, підходять. Бамбусь, видно, за Вовкою додому до нього заходив --- Ігор показав рукою в бік будинку №26, з якого вийшли разом Антон і Вовка. --- А чого Маслючок не виходить?
  І хлопці разом, не змовляючись, стали поглядати на вузькі, зашторені фіранками, вікна бельетажу будинку №22 прямо проти площадки.
  --- Привіт! Антон, а я, чесно кажучи, думав, що ти спасуєш, не прийдеш. --- вітаючи друга, здивувався Клюс, коли Бамбусь з Вовкою підійшли до хлопців. Він добре знав страхи Антона перед висотою.
  --- Ладно, пацани. Я схожу, покличу Вітьку. --- сказав Борька.
  Перетнувши вузеньку вуличку, він щез в брамі. А за хвилину – другу вийшов і, махнувши рукою у бік центра, скомандував:
  --- Пішли, нема чого чекати? В них там дома нікого нема.
  --- Пішли! --- погодився Ігор. Та, посміхнувшись, спитав у Чеха:
  --- Ти в них буваєш у хаті. Кіт є?
  --- Ані разу не бачив. А що?
  --- Дивно. Мені, як тільки підійшов сюди, здалося, ніби у вікні ледь-ледь заворушилась фіранка…
  Колись без маленьких синіх вагончиків трамваю було важко уявити собі Львів. Вони повзали по його вузьких старовинних вулицях, оминаючи затишні бузкові скверики, пересікали невеликі, вимощені бруківкою, майдани. Добираючись до самісіньких околиць тодішнього міста – Персенківки, Личакова, Знесення. Але потім, ще до війни, їх помалу почали витісняти більш ємні «потяги» з двох вагонів – моторного та причепного. К 50-м рокам одиночні вагончики залишились тільки на трьох другорядних «гірських» маршрутах. «Десятка» з центру осилювала затяжний і крутий підйом по Франка до електростанції на Персенківці. «Дванадцятий»  з Підвальної штурмував Замкову гору, зупиняючись на найвищій відмітці у кінці Кривоноса, між підніжжям Високого замку і Лисою горою. А «трійка», що разом з довгою «сімкою» ходила по нижній Зеленій, ще й в одиночку долала по Мечнікова підйом на Личаків. Цікаво, що цим трамваям, які здалеку нагадували вагончики фунікулеру, не треба було навіть рельсових кіл для розвороту. Адже вони, обладнані реверсивними двигунами і укомплектовані усім необхідним для керування рухом з обох площадок, не мали ані заду , ані переду. Тому, доїхавши до кінцевої зупинки, яка закінчувалась тупіком, водій просто забирав дві зйомні рукоятки керування, прихоплював табличку з розкладом руху, і ішов на іншу площадку у протилежному кінці вагона. Через коротенький салон з парою суцільних дерев*яних лавиць повздовж обох бортів.
  Біля Стрийського базару, а потім – на роздоріжжі Франка та Інститутської, з трамваю вийшла більшість пасажирів, вагончик спорожнів. Тоді хлопчики сіли. Борька Широков поряд з Ігорем Клюсом,  а на протилежній лавочці, рядочком – Валера, Вова і Антон. Мовчки, навпроти один одного, склавши руки на колінах. Як справжні десантники. І чим ближче підбирається «десятка», виповзаючи по крутому затяжному схилу Франка до їх кінцевої мети – Стрийського парку з парашутною вишкою, тим напруженішими стають дитячі обличчя. Їм видається, що це вже не старенький вагончик з дребезжащим у шибах склом, а  літак, що важко, але невблаганно, затягує їх на страшну невідому висоту.
  Навколо вишки товпляться купками люди. Щоразу задираючи голові вверх, коли на обрізі круглої площадки відчиняється маленька хвірточка в огорожі і з неї кидається чергова фігурка людини. По різному, хто «дисциплінованим солдатиком» з стиснутими пальцями на ременях підвісної системи, інші – з панічним сплеском рук перед раптово розгорнувшоюся повітряною безоднею. Деякі відчайдухи навіть стрибають  «ластівкою», точно так, як у басейні спортсмени з вишки. Кожен парашутист пролітає у вільному падінні 8-10 метрів, потім його у ривку декілька раз гойдає на стропах, а далі він просто спускається. Спокійно, та доволі помалу. На витоптаний п*ятачок приземлення.
  --- Все, вистарчить п*ялитись на інших. Пішли за білетами. Сьогодні – неділя, скоро народу буде багато, виникнуть черги --- командує Ширик.
  Бамбусь, відійшовши від фанерної будочки каси,  подивився на затиснутий у руці квиток. Майже такий, як в кіно, тільки не брудно-блакитного кольору, а жовтуватий. І розуміє: тепер все, відступати пізно. Борис Широков, Ігор Клюс, рижий Валерка, а останнім – кульгавий Вовка Кравцов вже стоять у коротенькій черзі біля підніжжя вузьких металевих сходів на вишку. Антон підійшов і став останнім.
  --- Яка висота вежі? --- голос Ігоря
  --- 49 метрів. Давай, проходь, проходь – це відповідає контролер.
  Бамбусь бачить, як щезає угорі руда голова Валери, за ним на сходи ступає Вовка,..
  Попереду – худий кульгаючий зад у парусинових білих брючках. Марш сходинок, площадка, марш сходинок… А очі косять в сторону – на рівень  крон дерев. Вовкин зад кульгає по сходинках далі, ще площадка, поворот,.. І знову боковий погляд вихоплює вже унизу верхівки дерев, що розгойдує вітер, маленькі фігури людей. Стає страшно, аж до млосності, але руки міцно затискають поручні сходів. Не відставати від цього білого кульгаючого заду Вовки Кравцова, наразі це єдине своє, знайоме. Навіть – рідне. Нарешті, чути голоси зверху, останній проліт перед вирізом-лазом у підлозі площадки. Все! Над головою тепер тільки небо. З швидко пливучою у холодній блакиті нескінченістю біло-сивих хмар.
  Борис, Ігор і, стоячий трохи за ними, Валера з цікавістю дивляться, як один з двох інструкторів вдягає на чергового парашутиста підвісну систему. Вовка відразу  знайшов дерев*яну лавочку, яка опоясує навкруги несучий ствол вишки, і вже  сидить на ній. А Антон Бамбусь тихо намагається знайти якійсь вихід. Він обережно наближається до огорожі по краю площадки і заглядає униз. На таку далеку землю, з  купками маленьких людей на ній і, дещо  наближеними, верхівками дерев. Потім повертається до отвору лазу,  дивиться через нього вниз, де у сплетінні металу знов та сама далека маленька і страшна земля. Та швидко відходить, і сідає біля Вови на лавку. Стає моторошно, варіантів покинути вишку якимось нестрашним шляхом немає . Вони з Вовкою дивляться, як відчайдушно стиснувши губи робить крок назустріч випускаючому  Борис. Той пристьобує його підвісну систему до  парашутних ременів, відчиняє хвіртку і все… Борька Широков щезає унизу. Інструктор чомусь перехиляє голову вниз і дивиться. Потім незадоволено качає сам до себе головою. А стоячий спокійно Клюс з цікавістю допомагає іншому інструктору вдягати на себе другий комплект підвіски. Тепер попереду залишається тільки Рижий, Вовка і… Виповзає догори купол парашуту. Клюс ступає вперед.
  --- Стрибай в напрямку того дерева на вітер, ви легкі, заносить під площадку. --- говорить йому інструктор.
 Ігор робить крок і зникає, починають «одягати» у ремні Валєрку. Який він блідий? Крейдяне обличчя під рудою шапкою волосся. Здається в нього навіть  очі стали світитися червоним вогнем.
  Знов виповзає догори купол. Антон дивиться на Вовку, але той сидить і не рухається з місця.
  --- Ну, хто там на черзі? --- нетерпляче запитує  «інструктор-одягальник», та дивиться на зіщулену на лавці парочку – Вовку Кравцова і Антона. Вова не реагує, і тоді Бамбусь на ватяних ногами іде одягати «збрую». Навіть не звертаючи уваги на стрибок Валерки Чеха. Він тупо дивиться, як застьобує  карабіни інструктор, поправляє обсмикуванням ремені, потім надійною заспокійливою рукою дорослого притримує його за плече. Чекаючи, коли випускаючий підведе парашутні  стропи ближче. Все, клацають замки карабіна, відкривається хвіртка,..
  --- Туди? Нна-а он ті дерев…
  Короткий товчок нижче спини… В пронизуючому холоді завмирає серце, назустріч летять дерева. І ривок!.. Страшне падіння в безодню припиняється. Невеличка розкачка. Тепер верхівки дерев ледь наближаються і майже застигла на місці земля. Така рідна і тепла. Навіть оця, що зустрічає  вщент витоптаною травою  п*ятачка приземлення. Кричить, махаючи рукою, Борька:
  --- Коліна докупи. Трохи розведи і напруж ноги.
Є, приземлення! З Бамбуся швидко знімають підвісну систему і вона, причеплена до парашуту, упливає вверх. Тепер Борис, Ігор, Валера, разом з приєднавшимся до них Антоном, стоять впритул до майданчика  приземлення  групою молодих, хоробрих та гордих собою соколів. Вже пізнавших як холоднуватий  присмак жаху вільного падіння у повітрі, так і співучу радість  спуску з висоти. Зараз вони можуть  спокійно очікувати на друга.
  Але нагорі, хоч парашут вже декілька хвилин висить біля хвіртки випуску, твориться щось незрозуміле. На площадці – метушня, звідти чути голоси на підвищених тонах…
  --- Тут таке часто буває. Нагору залізе, а звідти, - ні туди, ані сюди. Стрибнути хоробрості не вистарчає, спуститись сходами – страх не пускає --- чується голос якогось старого чоловіка обабіч.
  Нарешті, хвірточка відчиняється, і маленька постать у білих брюках летить вниз. Ривок, Вовку декілька раз промотує зі сторони в сторону і парашут, проповзши декілька метрів вниз, зупиняється. Худий Кравцов – занадто легкий, щоби заставити противагу рухатися вверх по стволу вишки.
  --- Поворушись! Посмикай стропи! --- згори чути голос інструктора.
  Хлопчик починає вовтузитись і парашут помаленьку  повзе донизу. А Вовка, в намаганні як можна скоріше дістатись землі, під час усього спуску без зупинки дьоргається сам і смикає за стропи.
  Все, з Кравцова знімають підвісну систему… І тут роздається сміх. Спочатку поодинокий, а потім –  навкруги, та з різних місць. Дехто  починає показувати пальцем на Вовкіни штани. Білі літні брюки, по переду яких розповзлася волога пляма. Хлопчик, з ніяковою, але, ще радісною, посмішкою, дивиться на пляму сам, і дістає з кишені роздавлене ременем підвісної системи яблуко «білий налив». Але веселий,  глузливий сміх, не вщухає. І Вовка не витримує. Карі очі худого та кульгавого єврейського хлопчика затягує плівка сліз, його губи мовчки починають смикатись. Він плаче. Від усього навалившегося разом – пережитого страху, радості вдалого спуску, і, наостанок, цього несправедливого злостивого сміху.
  Друзі кидаються на допомогу. Вони швидко відводять товариша подалі від юрби.
  ---  Вовка, вистарчить ревіти? Мені було ще страшніше за тебе. Що, хіба не бачив, як я біля люка вертівся? Якби міг, зліз би сходами вниз? --- заспокоює однокласника Бамбусь.
  --- А в мене точно волосся дибки стало, коли він відкрив хвіртку і так різко каже: «пішов!» --- зі сміхом говорить Валера --- Страшнувато було, як ніколи.
  --- Правда? --- Вова піднімає на друзів повні сліз очі
  --- Тобі що, штани ще  зняти? Аби показати на дупі фото 6 на 9 від коліна інструктора? --- сміється Антон, і признається --- Сам би я точно не пригнув.
  --- Та всім перший раз страшно буває --- підтверджує  Борька Ширик --- Пацани, а вам не хочеться пити після тих переживань? Тут десь повинні газіровкою торгувати?
  Ігор Клюс відразу лізе в кишеню, потім, вийнявши з неї руку, показує на долоні 20-ти копієчну монету:
  --- Пусто, по грошах. 10 копійок хтось докине на трамвай?
  --- Трояк в мене  повинен бути --- Валера Чех теж засовує руку до кишені.
  --- А в мене  – люба бабця! ---  говорить Ширик, демонструючи приятелям синю купюру в п*ять карбованцев.
  --- Пішли на воду!
  Вони уходять. Розтягнувшись п*ятіркою майже по всій ширині паркової алеї. Горді своєю перемогою над страхом. За плечима в черговий раз чути хлопок купола парашута. Але хлопчики навіть не оглядаються. Це в них – вже позаду..






                Галстук (7)


   Галина Карпівна Деміденко, класний керівник 5-го класу, щось вишукуючи, повільно провела пером ручки вниз над прізвищами у журналі:
  --- Ковальчук. Починай  домашнє завдання – Notre l*ecole. Можеш з місця.
  Васька Подільський, почувши прізвище «Ковальчук», відразу схилився до сусідки по парті, Віти Малахової, та відчув слабенький аромат її нових парфумів. Що пахли, як і попередні, приємними, але незнайомими, незрозумілими, запахами. Зовсім іншими, ніж ті, що можна було вловити деінде на львівських вулицях.
  --- Зараз почнеться! Вона Ольку  колись точно доконає тою артикуляцією артикля.
  Але Вітка тільки подивилась на нього своїми блакитно-фарфоровими, як у дорогих ляльок, очима, покрутила в пальцях свою автоматичну шарикову ручку, що з*явилась в неї пару днів тому, і нічого не відповіла. Їй було байдуже.
  Шарикову ручку Вася, як і решта учнів, взагалі побачив вперше у житті. Вітка навіть дозволила йому написати нею декілька слів. І хоч вона йому зовсім не сподобалась, бо добре писала хіба на промокашці, до того ж, – без нажиму, він тоді навіть трохи позаздрив дочці інспектора митниці аеропорту.
  Подільський не помилився. Ледве з передостанньої парти, на якій сиділа Оля Ковальчук, почувся її тихий несміливий голос, що читав французькою,  як від вчительського столу відразу донісся  коментар «француженки»:
  --- Та не «лє», а «лё»! ---   Галина Карпівна з роздратуванням перервала читання Ольгою Ковальчук тексту --- Скільки раз треба тобі пояснювати: язик впирається у згорнуті трубочкою губи?!  За цілий навчальний рік не навчитися правильно вимовляти артикль? Неімовірно?!.. Сідай.
  Ручка вчительки знову зависла на класним журналом:
  --- Коковіадопуло. Можеш з того місця, на якому закінчила свої страждання Ковальчук.
  Грек Вова, на Васькин погляд, читав аж ніяк не краще Олі, але Галина Карпівна не тільки мовчала, а ще й схвально кивала головою.
  --- Добре. Сідай. --- сказала вона, коли Коковіадопуло закінчив. Подивилась на свій наручний годинник, встала і оглянула клас:
  --- Так… Що я вам зараз скажу? Завтра у віруючих наступає релігійне свято – Пасха. Нагадую,  ви, коли вступали в піонери, приймали присягу виконувати  вимоги статуту піонерської організації. Один з пунктів яких гласить: піонер повинен бути переконаним атеїстом. А ви всі, поки окрім Цвяха і Клейноса, - вже піонери. Тому попереджаю, щоби нікому з вас в голову не прийшла дика думка піти в церкву святити паску. Зрозуміли?
  Клас відповів різнобарвними «так» і «угу», а Вася, чомусь пригадав чотири минулих роки у школі. З Катериною Василівною, суворою одинокою, вже немолодою жінкою, яка починала вчити першокласників читати і писати. І Людмилою Петрівною, що прийшла їй на зміну. Ніною Станіславівною, з якою вони недовго, до початку шкільної реформи, займалися іспанською мовою ще у другому класі. Як було з ними добре? Навіть з трохи страшним, з-за чорної пластмасової долоні протеза правої руки, директором школи фронтовиком Точеним. При них їх клас з 30-ти малюків 12-ої середньої чоловічої школи існував цілком спокійно. Вчився, вступав в піонери, а інколи, під час великих перерв, групками  бігав до польського костелу… 
  Точно так, як в сиву давнину, усі дороги вели в Рим, першою половиною 50-х років 20-го століття більшість вулиць і вуличок середнього Личакова прямували до Вінниківського базару. Круті узвозики  Марії Заньковецької та Садовського безпосередньо спадали до ринку. А Лісна, Колгоспна, Піскова та Виспянського потічками стікались на Солодову, що виводила на базар. Навіть довга змія, запрокинута хвостом вниз аж до  Пекарської,  Чернігівської вулиці і та починалась навпроти цього маленького, але шумного «чрева Личакова».
  В вересні, коли діти починали відвідувати школу, Вінниківський ринок прокидався удосвіта. В нічну тишу попелястих осінніх світанків врізався цокіт кінських підков по бруківці Личаківської,  чулися голоси:
  --- Гайтє, гайте. Вьё!
  Перші підводи селян, здолавши нічними дорогами до півтора десятків кілометрів з Личиничів, Чишок та інших приміських сіл, починали прибувати одна за одною на задній заїжджий двір базару. А коли на щільно заставленому довгими фурами подвір*ї з*являлися перші покупці, їх вже зустрічав класичний український ярмарок з возів. На ньому сільські газди здебільшого торгували бульбою, капустою, молоком. Яке привозили у вузьких та високих бідонах білої жесті, що вироблялися у бляхарський майстерні при ринку. Хоча часто, особливо восени, з возів стирчали і довгошиї голови гусей, квоктали живі кури, або чувся відчайдушний вереск поросят.
  Господині сільських обійсть, яким для  підвозу базарного краму замість фури, запряженою парою коней, вистарчало наплічного тлумака з міцної білої парусини – «парашута», приїздили на базар дещо пізніше. Найчастіше злізши з кузовів попутних, зупинених десь на автомобільній трасі, вантажівок, рідше – своїх колгоспних машин, що приїздили у Львів по справах. Допомігши одна одній закинути на плечі важкі «парашути», жінки спішили зайняти торгові місця. Саме з їх появою, коли на витягнутих рядах торгових прилавків виставлялось усе різнобарв*я  дарів садів, городів, пасовищ Перемишлянщини та Золочівщини, починався справжній базарний день. Короткий, насичений, галасливий… Але дітей Личакова приваблював не сам базар, а тільки його невелика частинка. Та що виходила на вуличне перехрестя. Тут, поруч з газетним кіоском,  торгували з лотка розрізними ірисками, а в теплі пори року, ще й морозивом та газ водою. Одна вершкова цукерочка коштувала 10 копійок, і на отриманий від мами чи тата рубль продавець виламував з великої плахти точнісінько десять ірисок. Вуличне морозиво було менш привабливим, бо накладалося лопаточкою з жерстяної діжечки на одну вафельну скибку, а потім прикривалося другою. Коли ж на вулиці не було ані одного лоточника, відразу за центральним входом на базар першою стояла торгова будка «Продукти» дяді Колі-інваліда. Могутнього, але без обох ніг, відомого на весь Личаків львівського батяра. Який пересувався на низенькій платформі–подушечці, сильно торохкотівшей по тротуарних плитах усіма чотирма своїми підшипниками-колесами. Інвалід торгував завжди, і в нього можна було купити карамельних цукерок. Хоч діти намагались цю будку  обходити. У дяді Колі була стійка репутація заядлого картяра на гроші, хитрого випивохи, а, відповідно, – непорядного торговця. Таких у тодішньому Львові  називали «грандою»… А усього два десятки метрів нижче базару розташувалися костел і школа. Розділені між собою тільки парою трамвайних колій посеред Личаківської. Двоповерхова, у широкому, але непривабливому палісаді, витягнута будова школи та  польський храм навпроти неї. Що в оточенні старих кленів здіймається   на невисокому, викладеному  брилами каміння, підвищенні з широкими  сходами. Біля нього, на відміну від  галасливого мурашника ринку, чи приливів-відливів дитячих струмків біля школи, завжди було безлюдно. Так він і стояв, відокремленим від житейської суєти островом , інколи з відчиненими дверима , але завжди тихий, майже порожній та загадковий.
  В гарну погоду, коли високе квітневе сонце підсушувало після сніжних зим землю, а на канадських тополях, готуючись вистрілити молодим зеленим листям, набухали бруньки, дітлахам молодших класів в школі ставало нестерпно нудно. Як у високих коридорах з помальованими на стінах панелями казенного блакитного кольору, так і на задньому подвір*ї школи, голому і похмурому навіть у сонячний день. Дітей починало нестримно тягнути за огорожу школи. У хвилюючу свіжість весняного повітря, на молоду зелену травку у жовтих капелюшках кульбабок Кайзервальду, під високі дерева з колоніями галдячих навколо своїх гнізд граків.
  Декілька разів Васько Подільський з Борькою Широковим, рудим Валєркою Чехом і Ізєй Фішманом, побачивши, що костел стоїть відкритим, під час великих 15-ти хвилинних перерв, заради цікавості відвідували його. Вони перебігали вулицю, швидко піднімались кам*яними сходами і, стишив хід, намагаючись не шуміти, заходили в двері храму. Де справа, у притворі, висів роз*п*ятий на хресті Ісус Христос. Діти зі страхом дивились на стирчащі з його рук та ніг великі цвяхи, застиглу на них кров. Тихо відходили і, ставши на порозі, роздивлялись внутрішнє убранство католицького храму. Зовсім не таке, як ближніх православних церков, на розі Личаківської-Мечникова, чи біля кінотеатру ім.. Короленка. В костелі було багато декору з  визолоченого дерева і стояли довгі ряди лавиць з високими прямими спинками. Це виглядало так незвично, як і його пустота. Самітній ксьондз у глибині біля олтаря і до десятка мирян. Здебільшого літніх польських пані у темному одязі. Деякі з яких доношували ще довоєнні капелюшки з вуалевими горжетками. Вони оглядались, з неприхованим подивом дивлячись на появу дітей у червоних піонерських галстуках, але нічого не казали. А хлопчики, покидаючи костел, декілька раз наслідували приклад прихожан. Витягувались навшпиньки, щоб дотягнутись, та цілували ступні ніг розіп*ятого Ісуса. І кожен з них подумки десь у душі бажав, щоби закатований людьми Ісус Христос як можна скоріше перестав мучитися на хресті, а потім -  воскрес.

  Дома, ще в коридорі перед незвично причиненими дверима у кухню, Васька вже відчув святковий запах ванілі. З ходу відчинив двері навстіж, та відразу почув невдоволений голос матері:
  --- Швидко закривай двері, і не вештайся. На протягах тісто може не піднятись.
  Цього року мама готувалась до Воскресіння Господнього по-справжньому. Вперше вона пекла паски. Завдяки батьку, який декілька місяців поспіль виходив на роботу раніше, щоб встигнути щоденно о 8 годині ранку відмітитися по списку черги під магазином «Прилади» в закапелку  від Академічної.. І таки виходив новеньку білу ленінградську плиту з духовкою. Яка замінила пару довоєнних польських газових конфорок, змонтованих на вмурованій в стіну металевій рамці з кутника.
  ---  Вася, я тебе попрошу: виріж з кальки кружечки на дно цих каструль --- сказала мама. І добавила:
  --- Тільки бери простий олівець для розмітки.
  Василь, промалювавши  на розстеленому по столі восковому папері контури каструль, вирізав кружечки, а в голові у нього почергово крутилися образи, в останній раз баченого десь рік тому, вже неживого, з пониклою головою,  на хресті, Ісуса і чорнявої, у модному кремовому костюмчику, «француженки» Галини Карпівни, з якою розстався годину тому.
  --- Мамо, у нас десь був плетений кошик?
  --- В коморі. А навіщо він тобі?
  --- Я піду сьогодні святити паску.
  Мама уважно подивилась на сина, і нічого спочатку на сказала. Лише потім зауважила:
  --- Він завеликий, до того ж старий, запилений. Та й дертися вже почав.
  --- Нічого! Помию, відремонтую. Ти мені даси в*язану  салфетку? З узорами, така як під квітами.
  --- Дам…
  Вася з сумнівом подивився на трохи завеликий старий кошик, прикритий зверху білим, з нав*язаними по краях узорами, покривальцем, потім вимовив, трішечки – мамі, а більше – собі:
  --- Я пішов?
  Коло брами, біля розташованої у їхньому будинку крамниці «Продтовари», стояла запряжена парою битюгів-важковозів низька, широка фура. На гумових надувних колесах і з стирчащою рукояткою ручного гальма. Продавщиця пані Катя привезла з бази товар.
  На підсохлому дитячому майданчику Піскової декілька мам вже бавили своїх малюків. Побачивши Васю з кошиком у руці, вони з цікавістю провели його поглядами.
  Поруч з 4-м відділком міліції за огорожею Літнього саду по Курковій вулиці вже ледь почав зеленіти чорний ажур дерев.
  Біля афіши кінотеатру ім. Короленка з портретом красуні над назвою фільма «Возраст любви» та на сходах до каси, як завжди, були люди. Серед них Вася угледів декілька старшокласників зі школи, але вони на нього, здавалось, навіть не звернули увагу.
  Подільський ще з вулиці побачив відчинені двері храму і, не зупиняючись, зразу пройшов в огорожу. Потім, - сходами у притвор. Дивно?.. Ані одного жебрака з протягнутою рукою під церквою, і зовсім порожній храм. Нічого не розуміючи, Васька зробив ще декілька кроків уперед та застиг на місці. Один, майже посеред цілковито пустої церкви. Пройшла хвилина, друга… З*явившийся звідкілясь з-за олтаря священик не здивувався. Він просто підійшов до хлопчика та сказав:
  --- Повторюй за мною.
  Але Вася знав від бабці тільки одну молитву, та й ту не повністю. І він став беззвучно читати про себе:
  --- Отче наш, иже еси на небесах!
       Да святится имя Твоё…
  Потім священик скропив паску в кошику свяченою водою, нахилився до хлопчика, і підніс йому великий срібляний хрест, що висів у нього на грудях:
  --- Поцілуй, сину мій.

  Понеділок розпочинався, буденно. Спочатку в кімнаті батьків, як завжди, першим оскаженіло прокинувся будильник. Потім з зачинених дверей кухні ледь чутно донеслися звуки класичної музики, бормотіння радіоглушилок, голоси дикторів на незрозумілих мовах, та знову музика. Це батько прийнявся крутити ручку настройки свого «Рекорда». А на сам кінець і в кімнатці Васьки запалилося світло та почувся голос мами:
  ---  Вставай!
  Зрештою, і ранкове вітання зі старшим двірником вулиці Найдзьоним було цілком звичне:
  --- Доброго ранку, пан Юзек.
  Так само, як і його відповідь, для чого старому Юзефу довелось витягати свою нерозлучну люльку з рота:
  --- День добрий! Піонерія марширує до науки?
  Незвичності почалися у школі. Коли на першій коротенький перерві Вася відчув якусь незрозумілу увагу до себе зі сторони учнів старших класів. Йому навіть здалося, що вони спеціально приходили на нього подивитись. А під кінець другої перерви до нього підійшла Інна Бондарева, староста їхнього 5-го класу:
  --- Слухай,  це правда, що ти ходив в церкву на Пасху?
  --- А тобі що, ходив я, чи не ходив?
  ---  Вася, не роби з себе дурника! А мені?.. Мені, як старості, буде неприємно, якщо тебе накажуть. Ти що, не розумієш, за таке можуть виключити з піонерів?
  Інна відійшла, а Васька зрозумів – усе всім стало вже відомо.
  Ледь розпочався третій урок – російської мови, як в клас без стуку зайшли Галина Карпівна і голова піонерської дружини школи – старшокласниця з піонерським галстуком, пов*язаним  навколо шиї, та комсомольським значком на коричневому  шкільному фартуху. Класний керівник швидко підійшла до «русачки» Зінаїди Пилипівни Дінець і щось їй прошепотіла. Та нічого не відповіла, тільки невдоволено потиснувши плечима, відвернулась поглядом у вікно з моментально почервонілими щоками і шиєю.
  --- Хто з вас ходив на Пасху в церкву? --- голосно запитала своїх учнів класний керівник.
  Погляд очей голови піонерської дружини блукав по всьому  класу, натомість Галина Карпівна дивилась просто на Подільського. І тоді Вася мимоволі почав тягнути праву руку з-під парти догори. Спочатку помалу і боязко, а потім, впершись  ліктем в поверхню стола, рішуче викинув її  вверх.
  --- Зрозуміло! --- констатувала класна керівничка, і подивилась на голову дружини.
  --- Товариші піонери, раз так, то  після цього уроку, на великій перерві буде проведений збір дружини у ленінській кімнаті. Волошенко, --- комсомолка звернулась до голови піонерського загону класу --- приведеш всіх відразу після дзвінка…
  Це був довгий і, одночасно, дуже короткий урок. Учні під диктовку Зінаїди Пилипівни писали контрольний диктант, а Вася до того ще й зі страхом чекав дзвінка на перерву. Настільки нав*язливим та сильним, що навіть примудрився здати не підписаною свою   контрольну.
  --- Хто це здав безіменний диктант? --- з подивом запитала вчителька, але відразу, придивившись до почерку, сказала:
  --- Ти, Подільський? Візьми, підпиши свою роботу.
  А коли Вася підійшов до столу «Зінаїдушки» за своїм подвійним, вирваним з зошита, листком, то почув її різкуватий, стишений голос:
  --- Все утрясеться, не треба так сильно переживати.
  В шкільному коридорі задзвонив дзвоник…
  На своїй шиї Василь відчув чужі пальці. Теплі, м*ягкі та нетерплячі, що розв*язували вузол галстука. А він, викликаний з піонерського строю,  стояв посеред великої ленінської кімнати. І на нього дивились десятки облич піонерів усіх вишикуваних попід стінами залу  загонів. Від здивовано-переляканих оченят малюків з початкових класів, до співчуваючих, байдужих, навіть веселих та, інколи, глузливих, поглядів шестикласників.
  --- Все! Можеш йти в клас.
  Вася швидко пішов до дверей, відчуваючи спиною, як йому вслід дивиться пів-школи. Потім, спустившись по сходах на перший поверх, в майже порожньому високому коридорі молодших класів хлопчик зрозумів, він вже  лишній, небажаний. Майже чужий у цьому великому, галасливому царстві червоних галстуків.
  Подільський  важко добув два останніх уроки. В перерві між якими до нього підходили і звертались декілька однокласників. І він машинально відповідав на запитання, навіть сміявся, хоча його не полишала думка, що він вже є не таким, як решта. А якийсь виокремлений з колективу, затаврований ізгой.
  У класі після уроків Василь затримався навмисно, тепер спішити  було нікуди і не до кого. Дуже здивувавшись, коли на виході зі шкільного палісаду почув нетерплячий голос Борьки Широкова:
  --- Куди ти пропав?! Давай швидше.
  На нього очікували Борис і Валера Чех. Вони втрьох попрямували догори Личаківською.
  --- Та ні, не стар*є якесь --- Борька відновив недокінчену розмову з Чехом ---  «Червоне і чорне» ще не йшло навіть у центрі, в «Україні». Він   про кохання, з Філіпом Жераром у головній ролі, і тільки для дорослих.
  --- Та можна сходити --- розмірковуючи,  відповів розважливий рудий Валерка, і звернувся до Васі:
  --- Ти підеш?
  --- Куди?
  --- Вечором у клубі Управління прикордонних військ на Горького має відбутися кіносеанс. Може вдасться прорватись?
  ---  Сьогодні тільки пробний сеанс. Як підготовка до Дня прикордонника. Але якщо на контролі будуть стояти наші, я вас проведу --- запевнив Борька --- Ну, що, підемо?
  Вася мовчки кивнув головою. Вони вже дійшли до почтового відділення біля будинку Ширика і зупинились проти хідничка на Виспянського. Вузького проходу між двома будинками по Личаківський, який хлопці спочатку відшукали, а потім і «прорубали»  його через два паркани ще восени. Верхня огорожа з напівобірванної  сітки, здалася легко і зразу, а через нижній дощатий паркан вони спочатку просто перелазили. Поки той не захитався під вагою Бориса і Васі,  одночасно його долавших. Тоді до них долучився  Рижий, і зліплена ще до війни двометрової довжини споруда з гнилих дощок завалилася. І того ж дня через прохід пішли всі, кому з Виспянського, Піскової, Колгоспної треба було в поштове відділення, хлібний магазин, чи на трамвайну зупинку. Єдиною незручністю хідничка залишався метрової висоти бетонний цоколь, з якого треба було зіскакувати на Личаківську. Але зараз біля нього возилися пічник домоуправління разом зі старшим двірником Найдзьоним. Вони мурували цегляні сходи.
  --- Добре, тоді давайте  пів на сьому біля трамвайної зупинки? Домовились?! Ну, я пішов, мені ще  Майку сьогодні забирати додому --- попрощався Борис з друзями, згадавши про молодшу сестричку у дитячому садку.
  А Вася с Валеркой підійшли до Найдзьоного.
  --- Пан Юзек, ми, щоби не обходити довкола, боком проскочимо нагору?
  --- А, то ви, – малі батяри Кайзервальду? Думаєте, я не знаю, хто забезпечив старого двірника цією роботою? Ви! Ладно, залазьте, що з вами поробиш. --- відізвався старий.
  Коли ж Вася слідом за Рижим заскакував на цоколь, двірник зупинив його словами:
  --- А де червона піонерська краватка, в якій ти красувався  вранці?  Подарував якійсь дівчинці?
  --- Зняли.
  ---  Хто? – з подивом запитав двірник
  --- Мене виключили з піонерів --- зізнався Вася.
  Колись яскраво блакитні, а зараз вигорілі до стану полуденного літнього неба, очі Найдзьоного над порижілими від тютюну вусами уважно дивляться на хлопчика:
  --- Щось натворив? Курив може?
  Вася стискає плечима:
  --- В церкві святив паску.
  Старий поляк щиро здивувався і чомусь подивився на небо :
  --- То не гріх. Не переживай, Господь Бог все бачить. І кожному воздасться по його справах.. А от, на рахунок папіросів? Послухай мене, старого. Не кури! Це страшна зараза.
  Біля тринадцятого кутового будинку, в якому жив Чех, хлопці розсталися.
  --- Не забудь, о вісімнадцятій тридцять біля трамваю. --- нагадав Валерка і зник в брамі.   
  « Ні, не так все й погано. Не відвернулась «Зінаїдушка», нервова, різка, але справедлива до всіх без винятку учнів. Не покинув мене і син замісника командира Окремого батальйону зв*язку підполковника Широкова – Борька. Навіть Валєра Чех, батько якого викладає десь аж у Вищий партійній школі, і той залишився поруч. Та й Інка Бондарева переживала. Пан Юзек все  зрозумів».
  Вася задумливо спинився на місці, задерши голову вверх, на старе високе дерево. В намаганні  побачити   шпака. Що   співав свою одиноку пісню. Пісню весни.         
 
 

    
         
    



                Кайзервальдський транзит (8)

  Вулиця Олекси Довбуша, піднявшись вигнутою лукою догори, раптово обривається вузькою ущелиною. Між церквою на Знесені, яка сховалась  за старовинним кам*яним муром на краю невисокої кручі справа, і. вкритим травою  крутим схилом Лисої гори з іншого боку. Спереду ж вона закінчується виходом на обсаджене довкола по краях старими високими каштанами маленьке плато. Що якимось витягнутим язиком випинається з основного кряжу Кайзервальда.  Нависаючи над Підзамче густим темно зеленим  каштановим гаєм. В далеких п*ятидесятих  ця гора, повністю замаскована щільними кронами каштанового листя, була навколо огороджена  парканом з колючого дроту та   написами на фанерних щитах « Заборонена зона». А за завжди зачиненими воротами проти вулиці Довбуша, охороняючи якійсь військовий об*єкт, постійно ходив туди-сюди  озброєний гвинтівкою вартовий. І тільки пізньою осінню, коли старі каштани скидали листя, можна було роздивитись посеред маленького поля одноповерхові будиночки, та з півдюжини  високих металевих щогол, між якими було розтягнуто  павутиння  антен.  Тут знаходився секретний радіоцентр львівських прикордонників.
  Єфрейтор Роман Ладний закінчував черговий сеанс зв*язку з радистами прикордонних загонів. Розкиданих по периметру великої території Західної України. Від світлих  лісів  рідної Ромкові Буковини  на кордоні з Румунією, потім – по нижній Тисі, де Україна межує з мадярами. І далі, смерековими гірськими хребтами Турківщини,  Яворівщиною, ланами Сокальщини, аж до волинських земель, які впираються у  Білоруссію. В ті далекі роки ще не існувало супутникового зв*язку,  тому  чергові радисти загонів в обумовлений розкладом час настроювали свої короткохвильові передавачі на відому їм  хвилю і починали викликати Львів. А там, в радіоапаратній центру «Кайзервальд» на їх появу в ефірі вже очікував хтось з радистів Окремого батальйону зв*язку,  що  заступали в наряд на бойове чергування. Сьогодні на вахті був Роман. Він прийняв коротке повідомлення останнього кореспондента – «посилку», радіотелеграфним ключем відстучав йому ще коротшу «квитанцію» в прийомі, і, не знімаючи навушників, розслаблено потягнувся на стільці.
  Потім подивився на свої записи у журналі прийому радіограм. Зроблені квадратними колонками незрозумілих чотиризначних чисел. Рома не знав, що закодовано в них, але по тому, що ані одна радіограма не була помічена відомою йому позначкою «терміново», розумів: сьогоднішня  листопадова  ніч проходить  спокійно. Без затримання осіб, які намагалися нелегально переткнути державний кордон. З числа кримінальних злочинців, контрабандистів, або, навіть, шпіонів чужих розвідок. А це означало, що до чергового, обумовленого розкладом планового сеансу зв*язку, у військовослужбовця другого року строкової служби Романа Ладного є майже півтори години вільного часу. Щоби трішечки посумувати за рідним селом Виженкою, схованому серед букових карпатських лісів. В якому він не був вже цілий  рік.  Та має побачити аж через два роки, після закінчення терміну служби. Про те, що дома, слава Богу, все нормально, він знав з листа батьків. Але вони ж нічого не писали про Орисю. Дочку лісника з дальнього  кордону, який жив  за селом у надзвичайно красивій лісовій долині. З швидким потічком - притокою їхньої річки Виженка. І про його улюбленця Босого, карпатського сірого вовкодава з білими, як сніг, кінцівками лап. З ним вони  сонячним літом часто гостювали в Орисі на кордоні. Де пили воду з настільки цілющого джерела, що до нього прилітала безліч птахів та підходили лісові звірі. Збираючи перші  гриби, і ловлячи у заворотних струменях потічка  стругів – річкову  форель-пестрянку. Яким гарним  було то останнє літо перед призовом в армію?.. Зараз його Босому виповнилось  вже шість років, та чи пізнає він свого господаря через два роки? Та й від Орисі останній лист був десь місяць тому. Що ж, він розуміє, дівчині від хати  до села – три кілометра лісовою стежкою. А потім ще шість вузькою гірською дорогою до районного центру Вижниця, де можна купити конверт з маркою і відправити листа поштою. А зараз  осінь, пішли дощі… Від таких думок Ромкові навіть здалося, що похолодало у радіорубці. Єфрейтор передьоргнув плечима у гімнастерці та, дотягнувшись, помацав бік круглої залізної голандської пічки. Холодна. «Чорт забирай, ті секретчики – справжні паразити. Ніколи не протоплять піч» подумав Ромку, і пішов за дровами на двір.
  Голандка була поставлено хитро. Топкою вона виходила у коридорчик, одним круглим боком стирчала у радистів, а третьою частиною поверхні губилася в маленькій кімнатці поруч. Майже постійно закритій і опечатаній. Яку, кожен раз, перевіривши цілісність печатки на дверях, що дві години передавали вартові один одному. Адже за дверима була секретна кімната. В якій шифрувальники з допомогою таблиць кодування і перекодування прийняті по радіо колонки незрозумілих цифр перетворювали у звичайні письмові документи.
  Ладний відчинив двері з тамбуру на двір і по обличчю відразу вдарили холодні краплі косого дощу. А у неперервному шелестінні листя вже напівголих дерев з шиферного даху будиночка донісся звук падіння  чергового каштана. Над радіоцентром «Кайзервальд» зависла довга та дощова листопадова ніч.
  Швидко набравши дров, Роман набив ними піч, обережно скропив  бензином з пляшки і сунув запаленим невеличкий факел.  А, коли тверді грабові поління добре зайнялися і піч тихо загуділа взятою тягою, закрив дверцята. Повернувся до себе і подивився на годинник. Залишалась година вільного часу. Яку з допомогою військового «виробу «Кіт», стоячого на столі величезним сірим металевим ящиком, Ромка при нагоді любив перетворювати  у чарівну музичну мандрівку усіма континентами планети.
  От і зараз, одягнувши навушники, єфрейтор дзвінко клацнув тумблером переходу з телеграфного режиму роботи у телефонний. І «Кіт» перетворився у короткохвильовий, надзвичайно чутливий, ідеально налаштований радіоприймач. В навушниках почулася арабська музика, а поряд -  працююча «глушилка». Потім поруч – голоси дикторів на невідомій, жорсткій та швидкій, мові. Знов музика, на цей раз серйозна європейська, і теж поблизу відразу пари «глушилок». «Ні, треба тікати з тих діапазонів. В мене ж не якийсь побутовий «Москвич» чи «Рекорд», щоб слухати музику навпіл з белькотінням цих бетонозмішувачів».
  Вперше Рома побачив трійцю великих радіовеж  ще в Вільнюсі. Куди, після призову до армії, його відправили вчитись на радиста. Потім, - точнісінько такі, у Львові, поблизу вокзалу. Він знав, що саме вони заважають йому. Тому, що намагаючись заглушити «ворожі голоси», перекривають їх занадто потужно і широко.
  Єфрейтор переключився на потрібний діапазон. І знову зазвучала тужлива арабська музика. Якоюсь дивною музичною ілюстрацією до етикетки на коробці сірників. З одинокою пальмою у оазису пустині і вершником на верблюді…
  Балканські мелодії Рома розпізнавав відразу. Їх було в ефірі багато і вони нагадували карпатські коломийки.
  А Ромка хотів почути гавайську гітару. Йому подобався звук цього інструменту. Об*ємний, трошки гнусавий, але повний очарування. Що примхливі радіохвилі інколи доносили з острівних берегів  далекої та невідомої Океанії. Але сьогодні гавайської музики в ефірі чути не було. Тоді Ладний, з усмішкою цікавості, затримавшись на смішному «голаріо, голаріо…» альпійських пастухів,  зупинив свій вибір на  іспаномовній радіостанції, вона передавала естрадну музику. Роман, як зміг, зручніше відкинувся на спинку скрипучого стільця і, від задоволення, навіть прикрив очі.
  За мокрим склом вікна у непроглядній темряві стояла довга і дощова листопадова ніч.
  У невеликій, по-армійські казенно побіленій радіоапаратній, заставленою  парою стойок передавачів та великим, зайнявшим  майже весь стіл, «Кітом», помалу тягнулось звичне бойове чергування. Довге та нудне.
  А  в навушниках, натомість, лунала музика південноамериканського кохання. Палка, пристрасна, ніжна:
  --- Бессаме, бессаме мучо…
  Концерт закінчувався, роздався голос диктора і єфрейтор подивився на годинник. Через 12 хвилин перший радист повинен вийти на зв*язок. Пора закінчувати. Рука Ладного дотягнулась до передньої панелі «Кіта»,  переключила тумблер. І майже відразу треноване вухо прикордонника-радиста прийняло дріб далекої слабкої морзянки:
  --- CQ XXX HELP..., та далі. Якийсь короткий незрозумілий текст морзянкою. Мабуть, на англійській мові?
  Потім ще раз:
  --- CQ XXX HEL... Все, сигнал затух. Мінливі короткі хвилі на цій частоті вже не досягали антенного поля радіоцентру « Кайзервальд». Ромчик напружено вслуховувався  в шуми ефіру, але на  14,75 мГц сигнал щез. Тоді він, пошукавши поглядом, схопив з полиці старий номер газети «Красная звезда», відірвав від нього шматок та записав на полях:  01,49 Москви, 14,75, вихід в ефір без позивного, CQ XXX HELP
  Що на мові звичайних людей означало: о першій годині 49 хвилин ночі по московському часі на частоті 14,75 мегагерців від невідомої радіостанції отримано сигнал «всім, терміново, потрібна поміч…
  Черговий радист єфрейтор Ладний ще мав декілька сеансів зв*язку до ранку, але кожен раз у перервах між ними він виходив на 14, 75 і прослуховував нічний ефір. Бо не забув слів капітан-лейтенанта Пономарьова, який викладав  у Вільнюсі молодим солдатам  радіосправу:
  --- У нас, на флоті, говорять: капітан покидає терплячий аварію корабель останнім. Так от, запам*ятайте це, - а справжній радист, якщо не пропало електроживлення апаратури і не зникла під водою антенна  - після нього…    Неписаний кодекс радиста вимагав, щоб Роман повідомив інших колег про появу в ефірі невідомої станції, яка просила про допомогу. Але як це зробити? Коли секретний військовий радіоцентр – не просто радіостанція. А утаємничений вузол зв*язку між чітко визначеними кореспондентами  – радіостанціями прикордонних загонів на границі і декількома штабами нагорі – тут, у Львові, Києві, аж до Москви.


  Ранком Романа змінили на чергуванні. Проте він не пішов відразу відпочивати, а, дочекавшись, коли капітан піде, звернувся до сержанта Лихоманова, якому здав чергування:
  --- Слухай, Лихоман, ти «старий вовк», через рік на дембель підеш, підкажи мені тут?
  --- Що сталось, молодий?
  Єфрейтор витягнув з нагрудної кишені гімнастерки обривок газети:
  --- Ось. Випадково прийняв. А що робити з тим, не знаю? Подібно, передавали англійською, я нічого не зрозумів. А далі – пішло затухання сигналу. По наших законах, треба ретранслювати іншим. Може, вони  його  приймуть, розберуться,…
  Лихоманов подивився на папірець, чомусь навіть ткнув в нього пальцем:
  --- Викинь та забудь!
  --- Чому? Там же якісь люди? Просять допомоги… Слухай, а як доповісти командуванню? Хай воно вирішує?
  Сержант, з мудрою, але недоброю, посмішкою дивиться на більш молодого радиста:
  --- Перш, ніж вирішувати, вони запитають тебе: а що ти взагалі загубив у цьому  піддіапазоні,  нижче 20-ти метрів? Ми, хіба , на ньому працюємо?
  --- Музики трохи послухав між сеансами. Переключився з телеграфу на телефон, і слухав.
  --- Музику? То яку?  «Опери» радіостанції «Вільна Європа», чи «вальси» з «Голосу Америки»? Ти що, командування за дурників маєш? Та, не дай Бог, це дійде до вух замполіта, або, ще краще - «особняка», тоді тобі гарантовано вже не бачити телеграфного ключа. В кращому випадку посадять на телефонному комутаторі орати придурком: «Береза, Береза, я -  Сосна, відповідай?! А, може, й взагалі, сплавлять в роту охорони: через день – на ремінь, через два – на кухню.
  --- Оце було би?..Ледь не вляпався по самі вуха. Спасибі тобі, Лихоман, що…
  Роман не договорив. В апаратну, вернувшись назад, різко увійшов капітан. І єфрейтор, швидко стиснувши у руці клаптик паперу, сунув його в кишеню галіфе.
  --- Ще не пішли відпочивати, Ладний? Значить, така справа. Тільки що дзвонив черговий. Транспортного «газона» не буде, забрало кудись Управління. Через сорок хвилин зміниться караул, дам вам обох бійців бодрствуючої зміни. Поведете їх в розташування батальйону забрати сніданок. За харчами вже ходили?
  --- Ні.
  --- Ідете зразу на кухню. Там вам  наготують два наплічних термоси і ящик з хлібом. Ще одне, якщо повар запитає, на скількох чоловік котлове, скажете – на 15-ть. Зрозуміли? Я їм по телефону цю цифру давав.
  --- Так точно! --- відповів Ромку. І прикинув в умі – шість солдат з наряду караулу, три чергових радиста, черговий радіотехнік-лейтенант, сержант розводящий і сам капітан. «Непогано вміє рахувати» подумав Ладний…
  --- Де бійці? --- тихо запитав радист у вартового на воротах.
  Той, заступивши на пост, не мав права відповідати, але, обдивившись навколо, прошепотів:
  --- Почекай. Розрядять зброю, здадуть в караулку, відразу підійдуть.
  Роман, не маючи, що робити, в очікуванні вийшов за ворота радіоцентру.
  Після скінчившогося на світанку нічного дощу Кайзервальд тонув у листопадовій сирості. Холодною вологою, настояній на прілості опалого листя, було просякнуто повітря, вона сочилась з чорних стовбурів каштанів, блищала на полеглих бурих травах Лисої гори. Сірий, зимний і мокрий ранок.
  Єфрейтор навіть не помітив, звідки з*явилась пара хлопчиків, які, побачивши солдата, швидко підійшли до нього:
  --- Товаришу солдат, а ви до радіо маєте якесь відношення? --- в лоб спитав один з підлітків.
  --- Тут всі мають до нього відношення. А що вам  треба?
  --- Радиста, або радіотехніка.--- хлопчик показав свою обізнаність з штатним розкладом чергової зміни.
  --- Навіщо?
  --- Лампу треба дістати. Можете? --- спитав один з хлопчиків, у зимовій курточці. Та, засунув руки в обидві кишені, показав, що в них є декілька синіх пачок цигарок. І другий, худенький, з витягнутим лицем, у пальто теж показав пару пачок.
  --- Мукачівська «Верховина», сім пачок маємо.
  --- Я не курю. А яку вам треба лампу?
  --- Гу -80.
  --- Гу – 80? --- здивовано перепитав солдат --- Навіщо?
  --- Підняти потужність вихідного високочастотного каскаду передавача--- пояснив той другий, худий хлопчина.
  Ладний зрозумів, перед ним – радисти. Малі, невідомо звідки з*явившиєся, але радисти.
  --- Що то у вас за така потужна станція? --- Ладний спитав просто так, а його рука вже сама витягала з кишені солдатських галіфе пожмаканий шматок паперу.
  --- ДОСААФівська, взірцева колективна – UB5KBA.
    Ромку завагався, але іншого шляху не було:
  --- Хлопці, а якщо я вам спроможуся  дістати лампу, зможете передати аматорам в ефір прохання прослухати --- він заглянув в папірець --- частоту 14, 75 мегагерців? Я вночі випадково прийняв сигнал, хтось просив про допомогу. Але англійської не знаю, тож нічого не зрозумів. Ретранслювати далі – теж не здатний, мій позивний закодований. Навіть доповісти командиру не можу, бо в цьому діапазоні не повинен був би бути…
  Хлопчики з рук солдата подивились в папірець.
  --- На цій частоті ми теж не працюємо. --- відповів худенький горбоносий хлопчик. --- Я можу вийти в ефір на низчий – до 14,35, або вище – між 21 та 21, 45 мегагерцами. Це наші, виділені аматорам, частоти. Давайте папірець.
  Ромку віддав свій запис.
  --- Добре, чекайте. Не обіцяю, але спробую.
 Він рушив до воріт. Проте  його зразу окликнули:
  ---А сигарети?!
  --- Не курю.
  --- Ми – теж. Комусь віддасте с товаришів, нам вони  без потреби.
  Набивши пачками цигарок кишені шинелі, Ладний повз вартового заспішив в апаратну. Лихоманов працював, швидко записуючи кодований цифрами текст радіограми, і ледь обернувся на звук відчиняємих дверей. Ромка, дочекавшись, коли він кінчить,  вивалив перед ним на стіл пачки сигарет. Побачивши їх, сержант відразу змістив навушники з вух:
  --- Звідки?
  --- Лихий,  тут якійсь пацани Гу-80 просять.
  Сержант швидко згріб пачки докупи і почав їх ховати:
  --- Візьми одну штуку.  Знову ті сопляки  з ДОСААФу появились?.. Тільки сховай добре.
  Біля воріт єфрейтора вже очікувала пара молодих солдат з караулу.
  --- За сніданком?
  --- Так точно.
  --- В колону по одному. Кроком руш!
 А за воротами, стулившись парою під мокрим стовбуром каштана, терпляче чекали пацани. Роман, побачивши їх, ледь помітно кивнув головою, - «за мною».
  Вони пішли. Попереду – пара солдат, за ними – Ладний, слідом два хлопчика. Відійшовши подалі, єфрейтор зупинився, сунув велику, розміром з півлітрову пляшку, радіолампу  хлопчині, і тихо попросив обох:
  --- Сховайте. Передасте, що просив?
Один, з стирчачим  з-під кепки чубиком волос промовчав. А другий, худий, з виразною горбинкою на носі, твердо відповів:
  --- Я вийду в ефір, передам ваше повідомлення…
  На спуску з Кайзервальда до Харківської вулиці назустріч підіймалась пара військових.
  --- Група! Взяти ногу! --- скомандував Ладний і віддав честь. Старшому лейтенанту з грубим, обшитим парою шкіряних ременів, брезентовим портфелем. І супроводжуючому його солдату – вартовому з гвинтівкою за плечима.
  «Точно, капітана нашого не обманули, машину в батальйону дійсно забрали десь. А от Лихоману зараз накинуть  роботи. Видно, щось термінове, раз секретчика під охороною  по такій грязюці погнали пішки на радіостанцію?» 

  Додому вони прийшли майже разом. Батько – з роботи, а Борька Айдукевич – після занять в другій зміні у школі.  Вечеряли теж разом, сидячи один навпроти другого за кухонним столом.
  ---  Тато, дай карбованця на трамвай?
  --- Куди хочеш їхати?
  --- На станцію, в нас сьогодні – «польовий день», змагання.
  --- Що то за спорт такий, дивлячись на ніч? Коли ти повернешся? --- невдоволено втрутилась мама.
  --- О сьомій ранку, мамо, приїдемо першим трамваєм. Уроки я ще встигну зробити.
  --- Ти що, на цілу ніч збираєшся?!. Василь! Чого  мовчиш?! Твій син починає пропадати по ночах, а ти як мовчиш, ніби тебе це не стосується?
  --- Куди пропадати, мамо? Сидимо на станції, працюємо. Всі радисти DX-зв*язку працюють по ночах, коли проходження радіохвиль найкраще.
  --- Що таке DX? --- питає батько.
  --- Дальній зв*язок --- відповідає Борис, та не втримується від того, щоб переконати маму. Він приносить з кімнати велику радіолампу і демонструє її батькам:
  --- Во, ледве дістали. Сьогодні ми з Юркою капітально промацаємо  США, з Монтани до Нью-Мехіко. Нам, трьома змінами, за добу треба встановити зв*язок з усіма 48-ю штатами США.
  Батько з-під лоба дивиться спочатку на Гу – 80, потім – на сина:
  --- Ти гроші за сніданки цього тижня в школу здав? В столовій тебе годують?
  --- Угу --- тихо бреше Борис, та починає обережно пакувати лампу в свій шкільний портфель --- Зараз, пів на восьму, за мною має Юрка Драч зайти.
   І дивиться як тато риється у кишені, потім, нишком від мами, сує своєму улюбленцю зелений трояк:    
 --- Зроби пару бутербродів з салом, зголоднієте до ранку.--- пропонує батько, і, наостанок, запитує:
  --- Де та ваша радіостанція?
  --- В дальньому,  на Енгельса, кінці трамваю «двійка» --- знову трішечки прибріхує Борис…
  Вийшовши на кінцевій зупинці з трамваю, Юра Драч і Борис спішать вечірніми вулицями до стадіону «Сільмаш», виходять на Городоцьку і рухаються по ній далі. Аж до маленького кінотеатру ім. Чкалова, неподалік якого стоїть звичайний двоповерховий жилий будинок.
  --- Працюють --- Юра показує на освітлене вікно.
  Хлопчики лізуть по крутих неосвітлених  дерев*яних сходах  нагору. Відкривають незачинені двері і попадають в велику мансардну кімнату.  В якій спиною до них сидить хлопець з навушниками на голові.
  --- Чого двері не закриті? --- відразу питає Юра
Хлопчина, почувши голос зі сторони, здригається. Потім перелякано обертає голову і , побачивши колег, відразу стягає з них навушники.
  --- Питаю, чого двері не зачинені? Вже вечір, мало що. --- повторює запитання Драч
  --- Забув закрити за Василем --- відповідає радист.
  --- А де він дівся, Іван?
  ---  Васька? У вечірню школу побіг.  Йому ж восьмий клас треба долати.  Ми  знали, що ви підійдете.
  --- Як успіхи?
  --- Не дуже. Встановили зв*язок з 16-ма штатами. Ось список. Може у вас піде краще, ніччю завжди ліпше проходження хвиль. Один Делавар лізе, як дурний. Можна подумати, що в них кожен третій індеєць  – радист-аматор… Канадців повно в ефірі, а навіщо вони нам сьогодні здалися?  То що, будете сідати на хазяйство?
  --- Давай, йди. Як в армії: пост - здав, пост – прийняв. Апаратура не барахлить?
  --- Ні --- відповів Іван і з порога добавив – 73!...*
   Закривши на засув  за товаришем двері, Юра обдивився кімнату:
  --- Ну, що? Виводимо апарат на потужність? Паяльник ввімкни!
  --- Вже нагрівається. Юрко, нас з тобою КДБ колись точно вирахує і накриє? --- посміхається Борис, прилаштовуючи до виставлених на довгому столі блоків передавача ще якесь високе металевее шасі.
  --- Хе, можна подумати, що їхні «слухачі» досі не помітили, як в нас часом скачкоподібно міняється рівень сигналу? Та знають вони все і давно, а мовчать, бо ми ж піднімаємо спортивний престиж країни на міжнародній арені…
  Літом спортивні гуртки Львівського ДОСААФ інспектувала комісія з Києва. Підстаркуваті дебелі дядьки чередою піднялись скрипучими дерев*яними сходами в мансарду і здивовано зупинились посеред великої кімнати. Стіни якої були вщент обклеєні різнобарвними картинками. На кольорових QSL- картках**, що примандрували з усіх куточків планети сюди, на горище непоказного будинку львівської околиці, були зображені маленькі будиночки, більш солідні двоповерхові особняки, навіть розкішні вілли та стоячі на рейдах яхти. Єдине, що їх об*єднувало,  так це різноманітні антени на дахах.
  Потім комісія ознайомилась з «матеріальною частиною» радіотехнічного гуртка. Інспекторам сподобався  подарований шефами – ,військовими зв’язківцями, короткохвильовий приймач «Крот», вони з цікавістю оглянули резерв – німецький трофейний «Телефункен» з красивою червоно-зеленою шкалою настройок. Їхнє здивування викликав тільки саморобний радіопередавач. Що стирчав на довгому столі якимось недовершеним витвором з нагромадження нічим неприкритих блоків.
  --- А от йому не завадило би корпус зробити?! Щоб мав пристойний, нормальний вигляд. --- видав один з членів комісії на прощання.
  Інспектори відбули. Навіть не здогадуючись, що в дні великих міжнародних змагань – «польових днів», коли радіоаматори усього світу дружно виходять в ефір, цей саморобний, негарний на вигляд, виріб львівських радистів швидко перетворюється на потужну радіостанцію. З розтягнутої антени якої у світовий простір летять не дозволені паспортні 200 ват, а починає випромінюватися сигнал в 5 разів сильніший. Здатний досягти любого куточка планети. Завдяки доданому до передавача ще одному, або двом вихідним високочастотним каскадам на виклянчених у військових по всьому Львову потужних радіолампах. Яких не купити у жодній крамниці
  --- Що горить? Якесь палене м'ясо? --- різко обернувшись від «Крота», Юрка Драч тривожно обводить кімнату очима і принюхується до повітря, мов мисливський пес.
  --- Чорт, то я. Руку попалив. --- чортихається Борька, розглядаючи осмалений електричною дугою мизинець на лівій долоні --- Вакуумний кандюк***, гад, прошив через повітря.
  --- Сильно попік?
  --- Ні, терпимо. Давай контрольний сигнал, в мене – готово.
  Юрко ставить пальці на телеграфний ключ і на антенному виводі, який губиться в рамі вікна, спалахує червоний вогник неонової лампочки.
  --- Нормально. --- говорить Борис
  --- Ну, що? Тоді, поїхали? Де той список?
  --- Почекай, --- втручається Айдукевич, порпаючись біля вішака у кишенях свого пальто, ---  спочатку солдатський виклик передамо, там терміново.
  --- Краще цього не робити --- відповідає Драч.
  --- Як то не робити, коли – обіцяли?
  --- Так – не робити. Від кого солдат прийняв повідомлення? Позивного нема. Хто прийняв – теж невідомо.
  --- Юра, але ми ж обіцяли?! Якщо ми, радисти, почнемо обманювати один одного?..
  --- Я передавати не буду!
  --- Тоді я передам, під нашим позивним. Пусти! 
  --- Борька, не психуй. За такі виходи в ефір…
  --- Пусти, кажу. Я обіцяв тому солдату.
  Борис, тримаючи у руці клаптик старої газети, не відступає, і Юрка звільняє йому стілець оператора.
  Айдукевич, зосереджено обертаючи ручки настройки «Крота», вийшов в перший аматорський діапазон, на хвильку замислився, компонуючи текст радіограми, і рішуче поставив пальці на ключ: 
  --- UB5KBA CQ...
“UB5KBA загальний виклик –  прослуховуйте  14,75 від невідомої станції зафіксовано сигнал з затуханням «всім терміново поміч» .
  Потім він перейшов на іншу, теж виділену аматорам, частоту. І знов в ефір понеслося повідомлення з клаптика газети солдата. Зрештою, ще один, третій раз. На хвилі, яку Айдукевич взагалі не мав права займати. Бо вона знаходилась в діапазоні, виділеному для роботи службовим радіостанціям… Все! І без жодних сумнівів,  що сотні радистів – аматорів, моряків, з інших радіостанцій,  розкиданих по різним куточкам  планети, почувши повідомлення,  спробують таки прийняти сигнал про допомогу від невідомої станції. А вони з тим солдатом-радистом секретного військового радіоцентру «Кайзервальд» зробили все, що могли для цього…
  Тепер – вперед! Прослуховувати безмежний ефір, пропонувати себе висилкою позивного – UB5KBA, аби за 24 години AST – ,атлантичного стандартного часу, встигнути встановити зв*язок з радіоаматорами усіх 48-ми штатів США.
  Вайомінг: його ледве чути, натомість сюди він дає чудове RST – чутність, розбірливість, тон, аж 6-8-9. Йому, на жаль, стільки дати не можна – 5-6-9. Обов*язково взаємні – 73! Наостанок, - EE, кінець зв*язку.
  Нью-Гемпшир: в радиста якійсь дивний, рівненьким бісером, почерк роботи на ключі. Цікаво, а може це дівчина?
  На виклик відгукнулась Південна Дакота. Вже, здається, третя Південна… А треба – Північної. Проте, діватися нікуди, відпрацьовуємо і цю, третю.
  На наручній «Побєді» батька Драча, що Юра виклав на стіл, - 02-34. Сам Юрко під своїм куцим півпальто зйожився на проваленому майже до самої підлоги диванчику. Мабуть, мерзне?
  О, прорізалась, нарешті, Алабама…  Пропонує себе Колорадо…Здається, почалося нормальне проходження радіохвиль з півдня? 
  За спиною чути скрипіння, Юрка встав і швидко побіг на двір. Вернувшись, він підходить до столу і дивиться на журнал прийому радіограм:
  ---  Непогано. Ну, що, Боря, давай я попрацюю. Трохи поспи.
  Борис встає,  підходить до вікна. По чорному склі затріпотіли червоні відблиски неонової лампочки, Юрко послав в ефір їх позивний – UB5KBA.
  По Городоцькій, за місто, пропливли одна за одною фари двох вантажівок з світлими цистернами замість кузовів. Молоковози?
  Десь в стороні, позаду, від вантажної станції ніч доносить писклявий гудок паровоза.
  Старий диванчик ще не встиг вистигнути після Юрки. Добре, тільки треба чимось накрити ноги…
  --- Ставай! П*ята година.
  Трохи змерзлі після безсонної ночі, хлопчики швидко ліквідують сліди свого хазяйнування на станції. Спускаються по сходах вниз і ховають ключі у схованці.
  Над Львовом розпогодилось, добігала краю  листопадова ніч. З усіяним холодними зірками ще чорним небом і примороженими калюжками на тротуарах.
  --- Ти щось з уроків встиг зробити? --- запитує на ходу Юрко.
  --- Коли?
  --- Мене французька тисне. Демиденчиха письмове завдання вліпила, а вона обов*язково перевірить в усіх. Що будемо робити?
  --- Другий урок – історія? На ній спробую скатати у Шер. --- Борис посміхається про себе.
  Почувши прізвище «Шер», Юрка починає нервувати. Красива та приязна, мініатюрна Лєночка йому дуже подобається, і він сильно заздрить Борьке, що сидить з нею на одній парті вже другий рік і якому вона, коли треба, дає списувати домашні завдання :
  ---  Тобі вона подобається?
  Борис спочатку нічого не говорить, але потім, мрійливо задерши вверх, до зірок, голову, починає сам собі читати:
--- Он выстукивал восьмерки
                упорно и зло.
     Днём и ночью.
     В зиму и в осень.
     Он выстукивал,
                пока
     в ответ не пришло:
     « Понимаю, восемьдесят восемь!»****
  Серед чорних стовбурів дерев великого скверу замиготіла яскрава гірлянда трамвайних вогнів. На кінцеву прибула «двійка».
• -  сленг радистів –«73» - «найкращі побажання»
• * - QSL- картка – письмове підтвердження листівкою факту радіозв*язку.
• ** - жаргон – конденсатор
• *** - балада Роберта Рождественського «Вісімдесят вісім», «88!» - радіо сленг – « Цілую»
 
      
          
                Домбровський  Юрій – Богдан


         д.т. 272-81-25