Фантазия

***
Обожнюю вечірні прогулянки на самоті. Темно-синє оксамитове небо, усіяне сотнями тисяч блискіток-зірок, яскраве око повного місяця, що з цікавістю спостерігає за людьми, та сліпучо-білий сніг. Меланхолійні ліхтарі, мов прожектори в кінотеатрі, показують чарівну й казкову історію. Історію про рипіння снігу під ногами, про його рожеві відблиски та привітне палахкотіння вітрин, про затишний шум розмов та веселий сміх дітей. Ця атмосфера спокою та доброти сприяє моїм мріям. Я ніби тут, але насправді далеко звідси. Мене підіймає рій сніжинок і разом з подихом вітру переносить до світу марень.
Кожний раз я потрапляю у різні місця. Неможливо передбачити, чи я буду елегантною «шарман» парижанкою у маленькому капелюшку, що зручно вмостився на моїй кучерявій голівці, чи довгокосою красунею з казок про Василісу, чи веселою чарівницею, що запалює зірки вночі та підкидає до неба сонце вранці, плете павутинку сновидінь і влаштовує бали сніжинкам. Я можу потрапити до палкої Латинської Америки і навчитися танцювати румбу, а можу опинитися серед вічної мерзлоти в Антарктиді, де кришталево чисті очі у ведмедів. Мої думки переносять мене в минуле, до часів гоголівського Сорочинського ярмарку: хлопці – у барвистих вишиванках, дівчата стукотять підборами червоних чобітків, і рожеве сонце співає оду літу.
А інколи в мене є можливість побувати в майбутньому та побачити ще не бачене, почути нечуване: будинки, які не згорають, електронні машини, літаючий транспорт всюди.
Перериває мої марення гучний гудок вантажівки. «Гей-гей, - каже він, - досить! Повертайся до реальності! Адже на завтра мрій може не лишитися!» І я слухняно вертаю свої думки до шовку неба, що оповив верхів’я дерев, до аромату ялинки та мандаринів і передчуття Нового року.