Манi -Брама. Острiв. Мiст-

Дивно відчувати себе в тілі підлітка. Дивно відчувати, що ти знаєш щось дуже важливе. І його дуже багато. Дивно читати людські обличчя, їх думки, страхи, жалі. Дивно нічого не боятись, приймати усе, як воно є. Дивно минуле своє гортати, відсторонено, як давно перечитану книгу. Холодну кулю в собі відчувати дивно. Там де серце. Цікаво воно в мене ще є? Скільки мені років?

Я захворів раптово. Стало важко дихати. Мене охопила гарячка. Якийсь час здавалося, що моє тіло вигорає. Я то впадав у марення, то прокидався щоб знову відчувати цей нестерпний жар. Піднявся рейвах. Батько прикликав найкращого лікаря, що на той час проїздом перебував у місті. Він про щось пошептав з татком і затим дав мені випити якісь ліки. Перестав відчувати жар. Заспокоївся. Тіло своє вже не чув. Наче уже і не дихав. Задрімав…

А потім я раптом опинився перед величезною брамою. Вона була така біла, що сліпила зір. І величезна. Я підняв догори очі і не побачив її верхівки. Ліворуч і праворуч такі ж блискучі стіни. Такі ж високі. Брама була ніби покрита величезною лускою, так наче то була не брама, а поставлена сторчма величезна риба. Але то була Брама. Я боявся, що як вона відкриється і я опинюся на тому боці, повернутися назад не зможу.
 
Але вона стала відчинятися і якась неймовірна сила стала мене всмоктувати в щілину. Я опирався всією своєю волею. Відчував, що вмираю. Вірніше знав. Бо відчуттів насправді не було. Було знання і небажання вмирати. Тут перед порогом я ще живий, за моєю спиною мама, тато, брат, довге щасливе життя. А що там? Що мені там робити? Малому.
- Не бійся, ти не помреш. Роби що скажу.
Я повернув голову ліворуч і побачив високого чоловіка в білій одежі, з довгою білою бородою. Волосся його ховалося під каптуром. Мабуть також біле. Мав великі очі, які здавалося зазирали в глибину серця. Був блідий і спокійний. Той спокій передався мені миттєво.
- Хто ви, дядечку? – запитав я.
- Я твій провідник, Човняр.
- Човняр?
- Так, зараз ми разом переступимо поріг, брама зачиниться і ми вирушимо в невелику мандрівку.

По цим словам, ми разом ступили через поріг, нас підхопив вихор і поніс над поверхнею білої пустелі. Так тривало недовго. Той повітряний потік опустив нас на березі якогось озера. На ньому не було жодної хвильки. Власне їх і бути не могло, бо повітря тут було непорушне. Ні вітру ні подиху. Потім десь взявся туман і Човняр повів мене до човна, який навіть не був припнутим.
Мій провідник зайшов на корму. Звелів сісти посередині. Потім довгим веслом уперся в дно і відштовхнув човна. Ми пливли в цілковитому тумані. Мовчки. Не було жодних думок. Ні спогадів, ні заглядань в майбутнє. Якось так, ніби спиш і не спиш. Туман, плюскіт води від весла, ряботиння на поверхні озера від нашого руху. Звідкись з’явилася думка, ніби чийсь голос мені прошепотів її «Пливемо на Острів». Острів, то й острів.

За якийсь час нас човен вигулькнув із туману і вперся носком у пісок.
- Ходімо – звелів Човняр – мусиш тут побувати.
- Що це за Острів? – запитав я.
- Мусиш сам дізнатися. Я лише твій човняр, твій провідник.

Ми рушили в глибину острова. Попри те, що на ньому були якісь будівлі, дороги, гайки, складалося враження, що острів не заселений. Але це було не так. Невдовзі ми зайшли чи то в село чи місто. Там було повно людей різного віку, різних племен. Молоді люди траплялися там не вельми часто, а немовлят чи малюків зовсім не було. Переважно були вони літні та ветхі. Всі заглиблені в себе. Ні сумні ні веселі. Здавалося всі чогось ждуть. Було дивно бачити таку велику кількість мовчазних людей. Старші люди переважно сиділи, підібгавши під себе ноги, молоді неквапно рухалися в один бік. Ми також рушили в загальному потоці аби подивитися куди вони прямують.

На нас ніхто не звертав уваги, ми рухалися швидше від інших, тому невдовзі опинилися знову біля води. Місце куди всі прямували було вимощене білим камінням: ні теплим, ні холодним; ні яскравим ні тьмяним, ні гладеньким, ні жорстким. То була величезна площа, що закінчувалася мостом, зробленим з такого ж каменю. Той міст був таким довжелезним, що дальній кінець його мабуть був десь за оковидом. Міст не охоронявся. Було видно, що люди на площі дуже хочуть попасти на нього, але щось їх туди не пускає. Може то була арка, зроблена з такого ж лискучого, схожого на луску велетенської риби, металу. Вірніше люди проходили через ту арку, але лише поодинокі. Решта людей зупинялись і сновидно йшли хто ліворуч, хто праворуч вздовж берега.

Я здогадався, що це був за острів такий. Подивися запитально на мого супутника і Човняр кивнувши мені ствердно, сказав: «Так твій здогад - вірний»
- Човняре, але ж вони померлі. Чому вони тут? Це і є потойбічний світ? Це пекло чи рай?
- Мані, немає ні пекла, ні раю. А як це назвати: потойбіччям чи ще там якось по суті не важливо.
- Але ж вони мертві. Їх тіла не тут. Це не люди, це якісь тіні людей.
- А ти? Ти також тінь? Ти не людина?
- Я – людина. Чи ні? Човняре, хто я?
- Ти – людина. І вони люди, поки вони тут на Острові Мертвих. Але ти не один з них. Ти мусиш повернутися.
- А тоді що я тут роблю?
- Ти тут щоби здобути силу. Повернутися з нею і жити.
- Всі переходять через міст?
- Цього сказати не можу. Не маю достатньо часу те перевірити, але згодом мабуть всі перейдуть, я сподіваюсь. Але то не ті питання, що мусиш поставити. Я залишу тебе на якийсь час. Маєш вибрати тут трьох людей і поставити кожному одне єдине запитання. Запам’ятай відповіді. Вони важливі для твоєї подальшої долі.
- Що повинен спитати?
- «Про що ти жалкуєш?»
- Як знатиму кого питати?
- Знатимеш. Зустрінемося біля човна.
- Як я знайду дорогу?
- Знайдеш.

Після цих слів Човняр ніби розчинився в повітрі. А я пішов шукати відповіді…