Деврадж -Амар-

За звичаєм нашого королівства коли королевичу виповнюється тринадцять років до нього мають приставити його майбутнього радника і звіздаря. Вже три роки, як мене відлучили від дитячих ігор та розваг. Наставник Камал, найдовіреніша особа його королівської величності, невтомно гартував моє тіло і відточував гостроту мого розуму. За цей час я встиг вивчити досконало елінську, головну мову Заходу та почав опановувати чанську, мову науки та мудрості Сходу.

Про солодкі дитячі роки залишилася тільки така ж солодка згадка. Вишкіл, праця, гарт, медитації, п’яти годинний сон. Перерва лише на великі свята. Тільки ти і наставник, ти і родина. Ніяких ігор з однолітками. Їх просто немає в твоєму житті. Ти – королевич, майбутній король.

Тому я неабияк зрадів звістці, що до мене долучається хтось мого віку. Хоч якесь товариство в цьому жорсткому світі дорослих.

Коли я побачив Амара вперше, мене не надто здивувала його зовнішність, позаяк він був чимось схожим на Камала. Він вільно розмовляв елінською, тому ми швидко порозумілися. Якось одразу я відчув дивну дорослість цього хлопця, молодшого за мене. Його погляд, подібний на Камаловий, здавалося пронизував твої думки. А ще відчуття потужної сили, холодної та невблаганної. Було враження ніби на додачу до Камала я отримав ще одного наставника, хіба що малого, як ніби іграшкового.

Гарною новиною стало те, що від нині час мого навчання під наглядом Камала зменшується. Мій наставник мусить навчати свого майбутнього спадкоємця, але я повинен виконувати більше самостійних завдань, поки Амар не втягнеться в науку і не приєднається до сумісних занять.

Швидкість, з якою Амар наздоганяв мене в науках та у тілесному вишколі вразила мене неабияк. За якихось півроку він уже розмовляв анандарською так, як ніби він тут народився і виріс. За цей час він перевершив мене в мистецтві швидкісної лічби, плаванні під водою, метанні дротиків. Стріляючи з лука, він клав стріли так щільно одна повз одну, що 12 випущених поспіль стріл виглядали, як якась груба палиця з купою пір’я на кінці. В чому мені вдавалося бути вище нього це в грі в шахи та в розумінні чанських віршів.

Спливали роки. Уміння та знання Амара зростали. Йому випадало значно більше вивчити та оволодіти більшою кількістю корисних нашому королівству мистецтв. Все, що він здобував було власністю Королівства. Не так Камал, як Його Величність Король Анандару навчив мене шанувати уміння підданих та не заздрити їх талантам, бо саме ними уможливлювалася наша могутність. Я ніколи не висловлював захоплень з приводу умінь, які демонстрував мій майбутній охоронець, радник, звіздар та невидима тінь.

Його раптові зникнення і такі ж появи, його зміїна гнучкість і сила тонких пальців, які за виграшки гнули срібні монети, уміння зашіптувати біль і зупиняти кров могли здивувати простий люд, але не мене. Більшість цих секретів я також знав. Інша справа, не все умів, та й чи потрібне воно королевичу все те.

Однак, мистецтву перетворювати голодного розлюченого тигра у мирне котеня, що ловить сонячного зайчика я не міг не вразитися. За десять хвилин Амар спочатку вселяв в тигра дикий страх, від якого той забивався в клітку та тоненько скиглив, а потім він заходив, гладив його, втішав, щось шепотів: тигр лизькав руку Амарові, починав муркотати, як домашній котисько і слухняно ішов за нашим факіром аби трішки пострибати за сонячними бликами, від срібних дзеркалець в руках двох наших слуг. Після такої вистави, яка неабияк тішила жіноцтво нашого Двору, «котика» допроваджували у клітку, де він після щедрого частування м’ясивом знову перетворювався на грізного повелителя лісу. Як він це робив?

Мені здається, що вже в двадцятилітньому віці Амар досяг всього, що йому міг дати наш наставник. Звісно Камал цього ніколи не казав. Я відчував, що наше Королівство отримало благословіння Всесвіту в особі Амара. «Ми ще і не таке побачимо» - думав собі я. Мої чуття мене не зрадили…