Про преподобнаго Марка печерника

АгапЁт, постриженець св. АнтонЁя, Ёшов за його прикладом Ё, маючи силу уздоровляти хорих, укривав її, даючи хорим щось зЁ своєї страви, нЁби лЁкарство, Ё тим робив їх здоровими; тим придбав славу «лЁчця» Ё накликав на себе зависть двЁрського лЁкаря кн. Всеволода, вЁрменина походженням, що особливо пишався своїм знанням угадувати смерть пацЁєнтЁв. АгапЁт своєю чудотворчою силою знищив його репутацЁю, ударемнив його злЁ замисли на себе Ё привЁв його до того, що вЁн покинув вЁрменську вЁру Ё постригся в ПечерськЁм монастирЁ, увЁрувавши в чудесну силу АгапЁта.

ГригорЁй чудотворець, постриженець св. ФеодосЁя, пильною молитвою здобув незвичайну силу «на нечистивЁ духи», котрЁ старались йому докучити рЁзними пакостями, насилаючи на нього злодЁїв: ГригорЁй зв’язував їх своїм словом, так що вони не могли зробити йому нЁякої шкоди. КЁнець кЁнцем, покаявшись, сЁ злодЁї вЁддались роботЁ на печерську братЁю. Самому ж ГригорЁєвЁ довелось згинути з рук людей кн. Ростислава Всеволодича: коли вони, здибавши св. ГригорЁя в походЁ на половцЁв, почали глумитися з нього, Ё вЁн напророчив їм смерть у водЁ разом з князем, розгнЁваний Ростислав велЁв його за се утопити. Але сам дЁйсно утонув в рЁцЁ СтугнЁ, тЁкаючи вЁд половцЁв, — епЁзод, увЁковЁчнений пЁснею, згаданою в «СловЁ о полку ІгоревЁм». Никита, пЁзнЁший єпископ новгородський, за часЁв Ёгумена Никона, ще бувши в молодих лЁтах, став просити благословення йти «в затвор». Ігумен не давав на те згоди, нагадуючи йому сумний приклад ІсакЁя, котрого бЁси спокусили в затворЁ, Ё велЁв працювати в монастирЁ. Але той не послухав Ё таки затворився, бажаючи крЁпким подвигом доступити «дарЁв чудотворення». І тут дЁйсно бЁси пЁдЁйшли його, удаючи ангелЁв. За їх порадою вЁн залишив молитву Ё вЁддався виключно «чтенЁю Ё поученїю», Ё то саме Старого ЗавЁту, так що вивчив його напам’ять. Нового ж ЗавЁту не читав Ё не хотЁв навЁть чути про нього. З того братЁї стало ясно, що вЁн «прельщенъ єсть отъ врага». Отже Ёгумен з визначнЁшими «богоносцями» вчинили над ним молитву Ё вЁдЁгнали вЁд нього бЁсЁв; з тим вилетЁло з нього не тЁльки все, що вЁн знав з Старого ЗавЁту, а навЁть читати вЁн забув, ледве його навчили наново. Але за смиренне життя дЁйсно доступив дарЁв чудотворства.

Інший монах, ЛаврентЁй, не дЁставши дозволу йти в затвор, перейшов з Печерського монастиря до Ёншого, там затворивсь, Ё нЁчого йому злого не сталось, навпаки, за «крЁпке життя» дЁстав вЁн «благодать исцЁлениєм». Але одного разу, як привели до нього бЁснуватого, вЁн таки не мЁг з нього вигнати бЁса Ё казав його вЁдвести до Печерського монастиря. БЁснуватий став тодЁ проситись, щоб його туди не вели Ё поЁменно став називати тих печерських монахЁв, якЁ можуть своїм словом проганяти бЁсЁв. Таких вЁн називав тридцять, на загальне число тодЁшньої печерської братЁї 180, хоч нЁколи не бував в ПечерськЁм монастирЁ Ё нЁкого з братЁї в дЁйсностЁ не знав. Перше ще нЁж привели його до Печерського монастиря, вЁн виздоровЁв, Ё поЁменно назвав перед Ёгуменом всЁх 30 «святих отцЁв», хоч нЁ одного не мЁг пЁзнати в лице.

ПовЁстЁ про Івана Затворника Ё МусЁя Угрина творять, властиво, одну окрему цЁлЁсть, з передмовою Ё закЁнченням, як можна бачити з порЁвняння обох головних типЁв «Патерика». Іван багато терпЁв вЁд «страстЁ» Ё, нарештЁ, знайшов рятунок, закопавшись по груди в землю Ё страшною гарячкою, яка палила його тЁло, знищивши в собЁ «брань страстную». А знайшов повну свободу вЁд сеї сексуальної похотЁ, аж коли помолився, за порадою божою, братовЁ, похованому в сусЁдствЁ, що пострадав, не пЁддавшись спокусам «бранЁ плотської». Сю ЁсторЁю вЁн оповЁв одному братовЁ, котрий тяжко терпЁв вЁд неї, дав йому кЁстку з мощЁв того святого, Ё вЁд неї зараз пропала у нього та «страсть». Святий той, як виявилось, був МусЁй Угрин; про нього удалось розвЁдати, що вЁн був брат улюбленого отрока св. Бориса, вбитого разом з ним на ЛьтЁ. ВЁн утЁк до Борисової сестри Предслави Ё разом з нею потЁм пЁшов «в Ляхи», коли забрав з Києва Предславу Болеслав (Хоробрий). В ПольщЁ йому прийшлось багато витерпЁти вЁд пристрастЁ якоїсь значної ляшки, що полюбила молодого бранця Ё хотЁла одружитися з ним. Але вЁн не хотЁв женитись, взявши собЁ на серце євангельськЁ слова, що жонатий годить жЁнцЁ, а не жонатий ГосподевЁ, Ё прийняв постриг вЁд якогось перехожого «монаха», що йшов з Святої Гори. За се витерпЁв рЁзнЁ муки, нарештЁ кастрацЁю. Але Бог покарав про се Лядську землю великою усобицею, в котрЁй згинула Ё ся ляшка. КалЁка ж МусЁй вернувся до Києва Ё скЁнчив життя в ПечерськЁм монастирЁ, за свЁй подвиг дЁставши силу вбивати страсть в тих, що терпЁли вЁд неї.

ІсторЁя Прохора Лебедника належить до найбЁльш Ёсторично закрашених Ё заразом — лЁтературно оброблених. Подвиги його датуються дуже докладно, часами Святополка — останнЁм десятилЁттям XI Ё першим XII в. НаслЁдком тодЁшнЁх усобиць Ё половецьких нападЁв був «голод крЁпкий Ё бЁднЁсть велика в РуськЁй землЁ». Прохор, приходень з Смоленської землЁ, що прийшов тодЁ до Печерського монастиря Ё в нЁм постригся, як мешканець пЁвнЁчних, бЁдних збЁжжям країв, сам годувався хлЁбом з лободи, вмЁв його дуже добре робити, Ё тепер, пЁд час голоду, став ним годувати голодних. Тим, що дЁставали з його рук, хлЁб з лободи був солодкий як мЁд; тим же, що пробували брати у нього потайки, вЁн був гЁркий, як полинь, так що його не можна було їсти. Ігумен Ё братЁя з того переконалися про особливу святЁсть Прохора. СлЁдом, пЁд час волинської вЁйни, що розпочалась по ослЁпленнЁ Василька, коли перервався довЁз солЁ з Галицької й Перемиської землЁ до Києва, Прохор став роздавати людям сЁль. Робив її чудесно з попелу, який збирав в монастирЁ. Се викликало невдоволення серед київських негоцЁантЁв, якЁ мали засоби солЁ Ё пЁдняли були на неї цЁну, а тепер нЁхто у них не хотЁв брати («перше рахували дорого, по двЁ головажнЁ за куну, а тепер Ё по десять не хотЁли у них брати»). Вони пЁдняли на Прохора Святополка, Ё той велЁв заграбити у нього запаси солЁ. Але коли її привезли до князя, побачили, що то попЁл. ТодЁ викинули його. Прохор велЁв людям забирати собЁ — Ё попЁл знов став сЁллю. Святополк, довЁдавшись про попереднЁ чуда його з лободою Ё тепер новЁ — з сЁллю, набрав особливого поважання до св. Прохора Ё всеї печерської братЁї Ё взагалЁ поправився через те в своїх учинках Ё правлЁннЁ.

Син Святополка Мстислав виступає в ЁсторЁї Федора Ё Василя, найдовшЁй з усЁх, але через се може трохи й розвалкованЁй. Чорноризець Василь, що жив в печерЁ так званЁй ВарязькЁй, раптом став тужити за своїм майном, що вЁн роздав, Ёдучи до монастиря. Інший монах вЁдвЁв його вЁд таких малодушних гадок, але коли сього Василя було послано з монастиря «на орудЁя», на довший час, чорт, взявши на себе його образ, знову почав спокушати Федора. ВЁн вказав йому, де копати в печерЁ, Ё той викопав там силу золота Ё срЁбла Ё за порадою чорта збирався утекти з монастиря з тими скарбами. Але на те наспЁв дЁйсний Василь; вЁн хоч не без труда, все-таки виявив чортЁвську прелесть Ё вирвав брата з її властЁ. ФедЁр закопав назад свої скарби Ё, залишивши гадки про багатство, вЁддався працЁ для монастиря. Диявол пробував йому робити рЁзнЁ пакостЁ, але без успЁху. ТодЁ, взявши на себе знов образ Василя, вЁн обмовив перед княжими боярами, що ФедЁр ховає скарби Ё збирається з ними тЁками. Се донеслось до Мстислава Святополчича, Ё той спочатку по доброму просив тих ченцЁв, щоб вони видали йому сЁ скарби, а коли тЁ казали, що скарбЁв не мають, велЁв взяти на муки Ё сам з власної руки, «шюменъ бывъ отъ вина», застрелив Василя. Скоро потЁм Мстислав сам був застрелений стрЁлою в волинськЁй вЁйнЁ (по лЁтопису 1099 р.) Ё, вмираючи, признав, що се на нього впала кара за смерть Василя.

Остання повЁсть — про хорого Пимина — припадає на останнє десятилЁття XI Ё перше десятилЁття XII в. Пимин був вЁд уродження хорий Ё мрЁєю його було стати монахом; але . батьки його на те не приставали, сподЁваючись, що вЁн ще виздоровЁє. Тому вЁн просив у Бога собЁ хороби — Ё постриження, Ё по молитвЁ його одної ночЁ його справдЁ пострижено: ангели в образЁ «свЁтлих скопцЁв» (євнухЁв) постригли його, убрали його в чернечу одЁж, а острижене волосся його опинилось в замкненЁй ПечерськЁй церквЁ св. ФеодосЁя. Заразом ПиминовЁ було проречено, що вЁн буде хорий все життя Ё виздоровЁє тЁльки перед самою смертю. Через свою хворобу вЁн викликав обридження у монахЁв Ё не раз зостававсь по кЁлька день без нагляду, страви Ё пиття. Двадцять лЁт провЁв так в монастирЁ Ё зносив се радЁсно. Уздоровивши одного хорого монаха з тим, щоб той йому служив, вЁн вЁдкрив йому се, що його страждання в сЁм життЁ приготовляють йому радЁсть по смертЁ. Перед смертю вЁн справдЁ виздоровЁв, обЁйшов монастир Ё попрощався з усЁма, провЁщаючи свою смерть. Вибрав собЁ мЁсце на могилу, оповЁв, яка доля по смертЁ спЁткала Ёнших монахЁв, похованих в сусЁдствЁ, Ё дЁйсно те, що вЁн оповЁв про їх останки, цЁлком потвердилося, коли їх вЁдкопано.

НарештЁ, повЁсть про Марка гробокопателя, що мЁститься перед повЁстю про Федора Ё Василя, наводжу в цЁлостЁ (в перекладЁ), щоб дати поняття про лЁтературну форму сих оповЁдань:




«Про преподобного Марка печерника Ё ТеофЁла черця.

Преподобний Марко життя мав в печерЁ Ё багато мЁсця викопав у печерЁ своїми руками, на своїх плечах виносячи землю, Ё був всЁ днЁ Ё всЁ ночЁ в роботЁ на дЁло боже. Викопав багато мЁсця Ё на ховання братЁї, Ё за те не брав нЁчого, а як хто сам давав йому, то вЁн приймав, але роздавав убогим. При нЁм св. ФеодосЁя перенесено з печери до великої церкви.

Одного разу, копаючи своїм звичаєм, вЁн утрудивсь Ё знемЁг Ё зоставив мЁсце узьке Ё не розширене. Одному ж з братЁї трапилось, захорувавши, умерти, Ё не було мЁсця Ёншого, крЁм того тЁсного. Принесений був мертвий до печери Ё ледве його вложили через тЁсноту. Було на Марка вЁд братЁї нарЁкання, бо не могли мерлеця опрятати, нЁ масла на нього виляти, тому що було мЁсце вузьке. Печерник же, смиренно всЁм поклоняючись, говорив: "ПростЁть мене, отцЁ, через немЁч не докЁнчив!" Вони ж ще бЁльше сварили на нього. Марко ж сказав мертвому; "Тому що мЁсце се тЁсне, ти сам, брате, посилуйся, вЁзьми масло Ё полий на себе!" Мертвий же протягнув руку, трохи пЁднЁсся, взявши масло, полив на себе навхрест — на груди Ё на лице, сосуд вЁддав, а сам перед усЁма опрятавсь Ё, лЁгши, заснув. І вЁд сього чуда взяв усЁх страх Ё трепет, що таке сталось.

ПотЁм Ёнший брат, довго болЁвши, вмер. Один його приятель обтер його губкою Ё пЁшов до печери, хотячи бачити мЁсце, де має бути положене тЁло дорогого йому, Ё спитав блаженного. Преподобний же Марко одказав йому: "Брате, пЁди й скажи братовЁ: "ПЁдожди до завтрашнього, аж викопають мЁсце, Ё тодЁ одЁйдеш на спокЁй тамтого життя". А той брат, що прийшов, говорив йому: "Отче Марко, я вже й губкою обтер його тЁло! вже мертве, то кому ж велиш менЁ казати?" Сей же Марко таки каже; "Бачиш, що се мЁсце недокЁнчене, велю тобЁ, йди, скажи помершому: "Говорить тобЁ грЁшний Марко: "Брате, побудь Ёще сей день Ё завтра одЁйдеш до Господа нашого, до котрого прагнеш, аж приготовлю мЁсце тебе положити Ё пришлю до тебе!"

Той брат, що прийшов до преподобного, прийшов до монастиря Ё застав всю братЁю, як вона творила обичну вЁдправу над мерцем. Ставши коло мертвого, сказав: "Говорить тобЁ Марко, шо мЁсце не готове, брате! пЁдожди ще до завтра!" Здивувались тому слову, але як брат сказав се перед усЁма, мертвий зараз вЁдкрив очЁ Ё душа його вернулась до нього. Пробув так той день Ё ту нЁч, маючи вЁдкритЁ очЁ и не можучи нЁ до кого говорити.

Другого ж дня той брат, що ранЁше приходив, пЁшов до печери, хотячи знати, чи вже мЁсце готове. Блаженний же сказав йому: "Іди й скажи помершому: "Говорить тобЁ Марко: "лиши се життя тимчасове Ё перейди до вЁчного, бо вже мЁсце готове прийняти тЁло, вЁддай отже БоговЁ дух твЁй, а тЁло твоє най буде положене з святими отцями тут в печерЁ" Брат, прийшовши, сказав се все ожившому, Ё той зараз закрив очЁ Ё вЁддав дух життя перед усЁма, що прийшли його вЁдвЁдати. І так був з честю положений в сказаному мЁсцЁ в печерЁ. І сьому чудовЁ всЁ здивувались, як то по слову блаженного ожив мертвий Ё за повелЁнням його преставився.

Знов же, були два духовнЁ брати в тЁм же монастирЁ ПечерськЁм, сердечною лобов’ю зв’язанЁ вЁд молодостЁ, маючи одну думку Ё одну волю. Вони упросили блаженного Марка, щоб їм зробив спЁльне мЁсце Ё там аби були вони положенЁ, як Господь повелить. По довгЁм часЁ, ТеофЁл, старший брат, пЁшов десь в справЁ, молодший же брат розхорЁвся, одЁйшов Ё положений був на приготованЁм мЁсцЁ. По кЁлькох днях прийшов ТеофЁл Ё, довЁдавшися про брата, пЁшов до печери, хотячи бачити помершого, де Ё на якЁм мЁсцЁ положений вЁн. Побачивши, що його положено на вищЁм мЁсцЁ, гнЁвавсь Ё багато вЁдказував на Марка, казав: "Нащо положив його тут, я старший вЁд нього, а ти положив його на моїм мЁсцЁ". Печерник, чоловЁк смиренний, кланявся Ё говорив: "Прости менЁ, брате, прогрЁшивсь я перед тобою" Ё рече: "Брате, встань Ё дай мЁсце непомершому братовЁ, а сам ляж на ничжЁм мЁсцЁ". І тут зараз, за словом преподобного, встав мертвий Ё лЁг на нижчЁм мЁсцЁ, перед усЁма, що поприходили. Було бачити се чудо страшне Ё жаху повне.

ТодЁ брат сварливий, що нарЁкав на блаженного за те, що положив брата, припав до нЁг Марка Ё сказав: "Отче Марко, согрЁшив я, порушивши брата з мЁсця; прошу тебе, повели йому, аби знову лЁг на своїм мЁсцЁ!" Але блаженний рече йому: "Господь усунув ворожнечу мЁж нами, а зробив се задля твого нарЁкання, аби ти не заховав злоби на мене, ворогуючи до вЁку. І тЁло бездушне виявляє правдиву любов до тебе, подаючи тобЁ навЁть по смертЁ старшинство. ХотЁв я, щоб ти не вийшов звЁдси Ё одержав своє старшинство, Ё зараз би тебе тут положено. Але що ти не готов на Ёсход, то пЁди подбай про свою душу, Ё по недовгих днях принесуть тебе сюди. А мертвих пЁдЁймати дЁло Боже, я ж грЁшний чоловЁк. Сей же мерлець, боячись твого роздражання Ё нарЁкань твоїх менЁ, не стерпЁвши, лишив тобЁ половину мЁсця. Бог його може пЁдняти, а я не можу сказати помершому: встань Ё ляж знову на нижчЁм мЁсцЁ! Накажи йому ти й скажи — може, послухає тебе так, як тепер!"

Почувши се, ТеофЁл дуже зажурився страшними Марковими словами, думав, що зараз тут упаде Ё умре; не знав, чи й до монастиря дЁйде. І як прийшов до келЁї, взяв його неутЁшний плач. Роздав усе своє до сорочки, лишив собЁ тЁльки одну свитину та ще манатью, Ё ждав свого смертного часу. І нЁхто не мЁг його потЁшити в гЁркЁм плачу, нЁ понудити його з’їсти солодкої страви. День наставав — вЁн говорив: "Не знати, чи дотягну до вечера"; наставала нЁч, говорив, плачучись: "Що менЁ робити, чи дотягну до свЁту? Багато людей, вставши, не дотягли до вечера Ё, лЁгши на ложЁ своїм, з ложа свого не встали. Що ж уже менЁ, мавши попередження вЁд блаженного, що скоро менЁ скЁнчитися!" І молився БоговЁ, щоб дав йому час покаятись.

Так творив усЁ днЁ — голодував, плакав Ё молився, кожного часу сподЁваючись розлучення з тЁлом, Ё так своє тЁло витончив, що всЁ костЁ можна було порахувати. КотрЁ хотЁли його потЁшити, на бЁльше ридання подвигали. Од великого плачу стратив очЁ Ё так прожив всЁ днЁ свого життя в великЁй повздержностЁ, догоджаючи БоговЁ добрим життям.

Преподобний же Марко, порозумЁвши час свого вЁдходу до Господа, покликав ТеофЁла Ё сказав йому: "Брате ТеофЁле, прости менЁ, що я тебе зажурив на многЁ лЁта. Я вЁдходжу свЁту сього, молись за мене, а я, коли доступлю дерзновення, не забуду тебе, аби Господь сподобив нас видЁтись там Ё бути разом з отцем АнтонЁєм Ё ФеодосЁєм". ТеофЁл же з плачем вЁдповЁв йому тими словами: "Отче Марко, пощо мене лишаєш? Або вЁзьми з собою, або дай менЁ видЁти!" А Марко рече: "Брате, не тужи! Бо ти задля Бога ослЁп очима тЁлесними, а прозрЁв духовними, щоб розумЁти його. Я був, брате, причиною, що ти ослЁп: сказав тобЁ смерть, хотячи на користь зробити душЁ твоїй Ё до смирення твЁй високий розум привести, бо серця смиренного Ё сокрушенного Бог не вЁдкине". ТеофЁл же рече йому: "Певно, отче, за грЁхи мої я впав би перед тобою й умер у печерЁ, як ти мертвого пЁдняв, але Господь, для святих своїх, дав менЁ життя, чекаючи мого покаянЁя. Тепер же я прошу у тебе сього, аби менЁ з тобою одїйти до Господа, або дай менЁ видЁти". Марко рЁк: "Не треба тобЁ видЁти короткого свЁту сього, проси у Господа, щоб там побачити славу його; Ё смертЁ не бажай — прийде, коли й не схочеш. Але от тобЁ буде знак твого вЁдходу: за три днЁ перед твоїм представленням прозриш ти, Ё так до Господа вЁдЁйдеш, Ё там побачиш свЁт нескЁнченний Ё славу несказанну!" І се сказавши, преставивсь.

ТеофЁл же, ще бЁльшого ридання набравши вЁд страти очей, проливав сльози потоком. Все бЁльше вони v нього множились, Ё як бравсь до молитви, приходили йому сльози. Поставив сосуд Ё над ним плакав. І наповнив його слЁзьми за багато лЁт — все чекав справдження, що прорЁк преподобний. І коли порозумЁв, що вже йому кЁнець в БозЁ Ё пильно моливсь БоговЁ, аби сльози його були приємнЁ перед ним, хтось гарний став перед ним Ё сказав йому: "Що хвалишся марними слЁзьми?" І пЁдняв сосуд бЁльший вЁд того, переповнений пахощами, як благовонне миро, — "Се, — рече, — тЁ твої сльози, котрЁ на молитвЁ Богу ти пролив до серця, котрЁ рукою, хусткою або одежею обтер або на землю поспадали з очей твоїх. Я їх всЁ зЁбрав до сього сосуду Ё сховав, за повелЁнням творця нашого. А тепер посланий я подати собЁ радЁсть, що ти весело одЁйдеш до нього, бо вЁн рЁк: "БлаженнЁ плачушЁ, бо потЁшаться!" Се вЁн рЁк, Ё невидно його стало.

Блаженний же, покликавши Ёгумена, сказав йому, як явивсь йому ангел Ё що говорив, Ё два сосуди йому показав: один повний слЁз, а другий скорше як аромат благовонний. ВелЁв вилити то на тЁло своє, а сам на третЁй день преставивсь.

Достойно положили його в печерЁ коло Марка печерника, помастивши з того сосуда ангелового, так що вся печера наповнилась пахошами. Вилили Ё сосуд з слЁзьми, або сЁявши слЁзьми, зжав снопи свої. Рече бо: плакались, кидаючи насЁння своє, — вони в ХристЁ потЁшенЁ будуть, — тому слава з Отцем Ё Св. Духом нинЁ Ё завсЁди Ё во вЁки вЁкЁв! АмЁнь!»

taken from:http://litopys.org.ua/hrushukr/hrush305.htm

Былъ такой случай во время окончанЁя войны, когда они были б;женцами, бездомными въ какой-то гостиниц; въ ГерманЁи. Какъ-то снится ему сонъ страшный и злов;щЁй. Идетъ страшная гроза и все небо колышется отъ раскатовъ грома и везд; огонь пылаетъ и все горитъ. Куда б;жать? А съ нимъ, какъ всегда, масса льнущихъ къ нему. Выхода н;тъ. Вдругъ онъ видитъ передъ собой зЁяющую пропасть съ бурлящей внизу водой. Но черезъ эту бездну брошена узкая жердочка, доска, соединяющая оба берега, висящая надъ этой страшной пропастью. Онъ въ ужас; перекрестился, рванулся къ этой дощечк;-дорожк; и поб; жалъ по ней, не глядя никуда, а только впередъ, и вся его братЁя по тревог;за нимъ гуськомъ поб;жала. А тамъ впереди сЁяло солнце и росла спокойно зелень.

Проснувшись, онъ подозвалъ АнатолЁя Павловича, врача и члена ихъ содружества, и спросилъ его, что бы означалъ такой сонъ. А тотъ, не долго думая, сказалъ что это предв;щенЁе чего-то.

Не прошло и часа, какъ поднялся шумъ приближающагося танковаго боя, т. к. война подходила кЁ концу и въ этой м;стности въ Берлин; сражались отступающЁе н;мецкЁе танки съ американскими. Загор;лась вдругъ ихъ гостиница, а выйти на улицу подъ обстр;лъ — в;рная смерть. Казалось, гибель неминуема. Что д;лать? И вдругъ О. АдрЁанъ вспоминаетъ свой сонъ и дощечку дорожкой надъ бездной. Онъ, говорятъ, былъ даже въ облаченЁи богослужебномъ. Онъ быстро бросается, беретъ Старцемъ НектарЁемъ благословленную икону Богородицы ВладимЁрскЁя, докторъ подхватываетъ свернутую въ трубочку икону Преп. Серафима, уже начинающую гор;ть (сл;ды обжоговъ такъ и остались съ боковъ), остальные хватаютъ что было подъ рукой и выскакиваютъ на улицу на в;рную смерть, прямо между другъ противъ друга движущихся, пылающихъ смертью танковъ. Съ высоко поднятой иконой впереди б;гущихъ О. АдрЁанъ, а всл;дъ за нимъ помчалась вся группа съ д;тьми и стариками.

Безстрашный видъ мчащегося въ облаченЁи священника съ высоко поднятой иконой поразилъ танкистовъ. Сначала н;мецкЁе танки прекратили огонь, а потомъ и американскЁе. И съ об;ихъ сторонъ огонь прекратился. Б;гущЁе по узкой полоск; между танками усилили ходъ. Вн;запно наступила тишина и они, проб;жавъ, оказались въ какомъто т;нистомъ л;су или парк; — спасенными. Отъ изнеможенЁя вс; свалились на землю, прЁютившую ихъ въ зеленой трав;.

О. АдрЁанъ вывелъ вс;хъ своихъ изъ огненной зоны. Вотъ какъ сонъ О. АдрЁана спасъ его в;рную общинку, такъ разсказывалъ мн; самъ докторъ АнатолЁй Павловичъ Тимо;Ёевичъ.

17 11 14

above text taken from:
http://www.idrp.ru/pages/article/article.php?article=1