Кухоль вже розбито

В Україні відзначають річницю подій на Майдані. Кожен - по-своєму. Я також вирішила згадати, як усе починалося і відновити деякі власні записи, в яких йдеться про ті дні.


КУХОЛЬ ВЖЕ РОЗБИТО

Пишу під численні телекоментування нічних подій на київському Майдані Незалежності. "Банду геть!" озивається в мені  русинським усталеним висловом "Гет пішли жиди". Остання фраза виникла в лексиконі закарпатців як відгук на події фашистсько-гортіївського режиму в нашому краї - у мене, принаймні, таке пояснення її етимології.

І тут слід замислитися: а які ж події передували "пивному путчу", в результаті якого фашизм прийшов до влади у Німеччині? Хто про них не знає, може знайти докладну  інформацію у Вікіпедії.
Так ось. Коли я бачу нових старих "мессій" Яценюка, Тягнибока, юну Тимошенко, які скликають людей іти на Київ, усе це мені нагадує Гітлера з кухлем пива. Кухоль вже розбито. Сигнал поданий. Далі  слід очікувати маршу добровільно зазомбованих жертв на жертовник. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу"... А чи за нашу? - хочеться спитати.

Так, непопулярно нині закликати до поміркованості й зваженості. Але ось мій новий друг - чеченець Альберт Муцаєв, який нині живе в Лос-Анджелесі, пише мені у Фейсбуці: " Возможно, я выскажу банально-не популярное среди большинства украинцев мнение... Но мне кажется, что именно поэтому (отсутствие в стране зрелой политической силы и лидеров), во избежание необратимых последствий, необходимо найти волю для вынужденного компромисса с политической платформой В.Януковича, несмотря на то, что он сорвал маску со своего лица. Именно сейчас следует усилить роль и политическое воздействие на процесс со стороны официальных (лигитимных) "противовесов" в составе украинской Рады, в структурах Исполнительной власти, политических партий".

Щось подібне зараз запропонувала своїм виходом з партії регіонів Інна Богословська, висловивши припущення, що з понеділка розстановка сил у парламенті зміниться. Хочеться в таке вірити, бо нікому не потрібні ані нові жертви, ані нова кров на Майдані чи на Михайлівській площі, чи на площах українських міст і містечок. Не потрібні вони й тим, хто зараз, перемагаючи в собі страх перед "Беркутом", вирушив до Києва, відгукнувшись на заклик яценюків-тягнибоків-тимошенків.

Непопулярним виявився і виступ Юрія Луценка вчора на Майдані, котрий закликав дочекатися березня наступного року і ще раз спробувати повести діалог з Євросоюзом. Його засвистали. Але тут хочеться нагадати слова одного з великої родини Ганді, який казав: спочатку вас перемагають, потім з вас сміються, потім вас обпльовують, а потім перемагаєте ви.

Не мені давати рецепти незгодним із януковичівським режимом, як його перемогти і повалити. Однак маю право на власну думку з приводу цих подій, оскільки була учасником "помаранчевих подій" не на боці кандидата в президенти Януковича. І перше, на що хотіла б звернути увагу нинішніх та майбутніх мітингувальників, - за увесь період стояння "помаранчевих майданів" ніхто з тодішніх їх активних учасників не дозволяв собі бути нетверезим. Дивлячись на деяких нинішніх "майданників" (скажімо, сьогодні вранці, коли Руслана по 5 каналу показувала постраждалих хлопців і брала в них бліц-інтерв'ю), склалося враження, що теперішні "революціонери" були не тільки в шоку від побиття, а ще добряче напідпитку. Розумію, грілися, студено на бетонних плитах. Але ж ви, хлопці, на ті плити йшли, аби відстоювати власне право на нормальне життя. А нормою може бути тільки тверезість, і тільки вона допомагає вистояти.

Отже, режим януковичів може побороти тільки твереза й тверезо мисляча опозиція. Наразі такої не бачу, і це хвилює.
Доживемо до понеділка. Можливо, й справді, зміниться розстановка сил у парламенті.

ВІНЕГРЕТ ГОТОВИЙ

Скидається на те, що Україна живе (виживає) під сузір'ям Великої Провокації, невидимий вплив якої періодично запускає в соціумі пароксизми колективного психозу.

Відкриваю вранці сторінку в Фейсбуці і читаю коментарі невсипущих дописувачів. Мама, що бавить удома малу дитину, гнівно закликає: "лінчувати!". Перевтомлений черговий відомого новинарного сайту постить інформацію з жовто-болотного "джерела" про приземлення в Києві літаків з російським спецназом. Під розпливчастим по суті, але агресивним по тональності бажанням "засудити" підписуються відомі у вузьких колах діячі творчих спілок. "А ти записався в добровільну самооборону?!" - наказовим тоном запитує в українського "друга" по ФБ емігрант з припискою в Новій Зеландії, махаючи при цьому палицею. Сільський голова, досі флегматик-бюрократ у найкращих традиціях радянського "совка", впадає в галюцинаційний ступор, розмістивши на своїй сторінці фотомонтаж з президентом у домовині. Відомий співак із західного регіону плаче "Не мовчіть!.." - і готовий піти на таку непопулярну жертву, аби його переспівали на сході. Інший щиро зізнається в тому, хто і що його годує, називаючи сцену, з якої виступає, святою. Мітингувальники через мобільники стоять на своєму: "Збудуємо іншу державу". Сам же Фейсбук рекомендує мені відвідати сторінку "Подарки к Новому году из США" з картинкою розцяцькованої біжутерії. Італійський приятель, що досі радував краєвидами сонячного півдня і радів подібності карпатських пейзажів з італійськими, меланхолійно прощається: "Ваше вино вже мені не смакує..." Православний батюшка рекомендує своїй пастві "об"єктивні" джерела інформації про події в Україні, найнадійніше серед них, звісно ж, "ОБС" - "одна бабка сказала".  Авторитетний інтернет-інформатор жадає: "Увімкніть голосніше звук, аби відчути атмосферу Майдану". Мої друзі - українські націоналісти оголошують мені безстроковий страйк за те, що я їм нагадую про Чечню та уроки, яких навчають в екзилі, і вилучають мене зі своїх списків. Син, що зачинився в сусідній кімнаті, повідомляє мені через Фейсбук, що повернувся минулоріч з Чехії, аби заслати когось на Колиму. Тим часом на килимі у його кімнаті стоїть пилосос, якого він так і не увімкнув цієї суботи. Я, відчайдушно напруживши мізки, пригадую, що з Праги він повернувся, не отримавши належної йому платні за участь у роботі з реставрації літньої резиденції найдемократичнішого президента всіх часів і народів Томаша Гаріка Масарика, яку на замовлення нащадків видатного чеха виконувала бригада із Закарпаття. Кидаюся дзвонити чоловікові, якого сама відпустила в Росію, сповіщаючи, що чекаю вдома десант спецпризначення, перу брудну білизну і розмірковую, як би докупити картоплі, аби вистачило, поки ми ще не в Білорусі. Тим часом доварюються буряки, і я додаю їх до оселедця й картоплі. Усе - вінегрет готовий.

І от на цьому атмосферно-майданному тлі, озвученому какофонією, ледь вдається розрізнити не істеричні, а цілком адекватні пропозиції, зауваження і репліки. Руслана повідомляє: болить горло, не до співів на дитячому Євробаченні. І пропонує юридичну підтримку постраждалим від "беркутівської" навали, і просить їх подавати заяви в міліцію. І я з нею цілковито згодна. Ми всі - постраждалі від "Беркута", усі несімо заяви в міліцію, аби вона мала чим зайнятися в той час, коли ми стоятимемо на майданах і поститимемо в фейсбуках.


ПРОЛОНГОВАНА РЕВОЛЮЦІЯ

У першу неділю першого зимового дня в Києві дісталося і мітингувальникам, і "беркутівцям", і журналістам. Останніх, за попереднім даними, постраждало понад сорок осіб. Що ж, "революції" ніколи не шкодують тих, хто намагається їх зафіксувати. Беру "революції" в лапки, оскільки те, що відбувається в державі, вже більше схоже на громадянське протистояння і загрожує перетворитися на хаос в державі.

Пише мені вчора друг, імені якого не назву, бо, знову ж таки, не маю на це його дозволу: "Конечно, "казаковать" привычнее, чем думать головой и работать... Ну, хотя бы подумали, кому они нужны на Западе? Гастарбайтеров из Восточной Европы там и без них уже хватает - маленько опоздали... Евросоюзу же Украина нужна только как плацдарм против России, и по обычаю он играет здесь провокационную роль: на Востоке используя исламских радикалов, а здесь - "самостийников", которые, как выясняется, - просто холуи, ищущие себе новых панов, а не самостоятельности, к которой они, как из истории хорошо известно, просто органически не способны! Эта "перманентная революция", как мне кажется, никогда не кончится, если к власти не придет "сильная рука", которая покончит с этой "вольницей".Сколько можно играть в политику? Не пора ли заняться делом? Украинские товары никто уже не покупает: сплошная подделка и откровенная халтура - вот о чем надо бы подумать прежде всего: хотя бы что-нибудь научиться делать качественно!.."

І я погоджуюся зі своїм другом, бо не тільки товари, а й революції треба робити якісно, аби не соромитися перед цілим світом за те, що коїться нині в столиці. Революційний психоз зашкалює, причім він чіпляє вже й журналістів. Принаймні, багато хто з них в інформуванні не дотримується неупередженості, якої від них вимагається, і демонструє тим чи іншим чином власні політичні вподобання. Скажімо, під час трансляції Громадського телебачення ведучий у студії детально пояснює глядачам, чому треба прибрати пам'ятник Леніну в Києві і з іронією дивується, чому його так настирливо охороняють. Була б я на місці коментатора, дивувалась би зовсім іншому: чому кам'яні боввани конче треба перевертати? Чому революційний порив не спрямувати в русло захисту людей та матеріальних цінностей столиці від нищення? Чому треба було гнати екскаватор на Банкову? Кому вигідно було запускати в інформаційне поле дезінформацію про погром беркутівцями Спілки письменників? Кому вигідно зомбувати й провокувати протестувальників на нові спалахи психозу й агресії, змушуючи їх знову й знову скандувати націоналістичні речівки-ричалки?

Вчора моя дочка каже про Януковича: хоч би склав свої повноваження - і одразу все стихне. Довелося пояснювати, що й з відставкою Януковича це не завершиться. Пролонгована така у нас "революція" - від виборів до виборів і поміж ними.

На околиці України, тобто на Закарпатті, доволі сумирно. Та, ясна річ, що й сюди доходить хвиля "революційного" збурення з Банкової. Принаймні місцеві поети збираються нині читати на Театральній власну й класичну революційну поезію. Особисто я таку акцію сприймаю виключно як повтор тих самих психонагнітаючих речівок. А про наслідки, панове і пані поети, ви думаєте? Кого збираєтеся агітувати своїми "революційними" ритмами й римами? І на що? На нові приступи революційного пориву? Але ж те, що ви називаєте "революцією", вже триває.   І великою мірою залежить від кожного з нас, як скоро ця маячня завершиться. 

ХТО ПРО ЩО, А Я ПРО СПІЛКУ ПИСЬМЕННИКІВ

В бурхливому потоці відомостей, які надходять із збуреного Києва, іноді вже неможливо відрізнити правду від вигадок, об'єктивний виклад фактів від умисної дезінформації.

Приблизно так воно виглядає і з повідомленням про розгром у будівлі Спілки письменників України. Пишуть: вибито шибки, двері, побито людей, називаються імена. При цьому повсюдно фігурує чотири знімки з роялем, на яких зафіксовано розбите скло і безлад на підлозі з зеленою килимовою доріжкою.

Народний депутат Геннадій Москаль звернувся з депутатським запитом з цього приводу до прокуратури. Ось як про це пишуть на сайті "Тиждень" - http://tyzhden.ua/News/95551
 
«1 грудня близько 17.00 у приміщення Спілки письменників України по вул.Банковій забігло з десяток дівчат (деякі поранені), а також знімальна група грузинського телебачення, які шукали притулок від переслідування з боку спецпідрозділу міліції «Беркут», – повідомляє Москаль.
«Невдовзі працівники «Беркуту» в порушення Конституції України, Кримінально-процесуального Кодексу та Закону України «Про міліцію» увірвалися до приміщення Спілки письменників України, розбили чотири вікна на першому поверсі, виламали двері в 17 кабінеті на другому поверсі, без будь-якої причини побили письменника Бориса Гуменюка, зламавши йому ребро та розбивши голову, охоронця Спілки письменників України Ігоря Глинянка та забрали з собою всіх, хто переховувався в будівлі без жодних пояснень», – додав він.

Першоджерелом інформації про погром в СПУ слід вважати запис у Фейсбуку Івана Андрусяка, письменника з Франківщини:

"Щойно повернувся з Майдану - а тут дзвінок від Бориса Гуменюка.
Вони з Сергієм Пантюком зараз у розгромленому "Беркутом" будинку Спілки письменників!!!
Борис розповідає, що коли "Беркут" ішов на штурм, кілька поранених мітингувальників і з ними кілька медиків заховалися в Спілці, й медики надавали їм допомогу. У цей час "Беркут", розбивши вікна на першому поверсі в будинку Спілки, увірвався туди і жорстоко бив усіх без розбору, а поранених забрав.
Борис намагався їх стримати, показував спілчанське посвідчення, намагався пояснити, що тут немає терористів, що тут ніхто їм нічим не загрожує і не чинить опору, що тут, урешті-решт, ПИСЬМЕННИКИ - натомість отримав кийком у живіт і в зуби!!!
Борис каже, що це не люди - це звірі, які не тямлять нічого, розмовляти з ними неможливо!!! Каже, що таке враження, ніби вони під алкоголем чи під кайфом - зомбі!!!
Тепер вони там удвох із Сергієм залишаються сторожити розгромлену Спілку...
Прохання до друзів-журналістів: навідайтеся туди, будь ласка, зніміть те, що ті нелюди там наробили!"

На численних інтернет -ресурсах у текстах про цю подію фігурує ще таке доповнення: "Також письменник Борис Гуменюк сповістив,що письменники Сергій Пантюк, Борис Гуменюк, Роман Жахів і частина демонстрантів намагалися забарикадуватися, однак "Беркут" вибив вікна и зайняв приміщення. Бійці Беркуту разбили мебелі, били людей і викидали їх на вулицю".

Пояснення для непоінформованих. Сергій Пантюк - секретар СПУ, поет і прозаїк, відомий своїми націоналістичними поглядами, активний учасник усіх "революційних" подій в Україні, займається розробкою технологій ненасильницького спротиву. Що таке "ненасильницький спротив",  можна подивитися в Ютуб, де повно сюжетів про те, як готують наступати на противника, озброївшись палицями. Борис Гуменюк - письменник, в минулому бізнесмен, що два роки відсидів у СІЗО за звинуваченням в економічному злочині. Роман Жахів - письменник з Чернівців, співробітник науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова. Чим цей центр займається, якою є його ідеологія, - пояснювати не потрібно.

Показово, що чи не найпершою інформація про нібито погром в СПУ з'явилася на сайті "Бендерівець", куди, виявляється, Борис Гуменюк зателефонував.
А що ж робив Сергій Пантюк, секретар СПУ? Сергій Пантюк чи не увесь день 1 грудня "чергував" у Фейсбуці, розміщуючи повідомлення про те, як йому ведеться у приміщенні СПУ і що він звідти бачить, і кому в Спілці надають притулок.

Зокрема, о 16.09 пан Сергій повідомляє, що газу на Банковій напустили стільки, що неможливо вже всидіти у приміщенні Спілки. О 16.44 на сторінці Пантюка появляється такий запис від його імені: "Захопили площу. Ми сховались у будинку профспілок. Це Геннадій Гаянський". О 17.06 Пантюк пише, що між беркутівцями та натовпом з"явилися лідери опозиції. О 18.12 під одним з попередніх повідомлень пан Сергій розміщує відповідь комусь із коментаторів, в якій підтверджує, що заворушення на Банковій спровокували люди Корчинського. О пів на дев"яту вечора на сторінці Пантюка в ФБ з"являються повідомлення про його виступ в ефірі Європи-плюс на 107 фм. Але ще до того, о 20.01 на сторінці Пантюка розміщено повідомлення Оксани Яблонської, в якому йдеться про те, журналістка Громадського телебачення, прибувши до СПУ, наштовхнулася на зачинені двері. Це повідомлення досі ніким не прокоментовано.

Припустимо, що погром беркутівців у СПУ відбувся у проміжку між 17.06 та 18.12, що малоймовірно, оскільки на той час вся увага і беркутівців, і мітингувальників була прикута до лідерів опозиції, які прибули на Банкову. У записах Сергія Пантюка на ФБ ніяк не видно, коли ж відбувся напад беркутівців на СПУ. Видно лишень те, що у період з 17.00 до 18.12 Пантюк перебував біля комп'ютера. Чому ж секретар СПУ не повідомив про напад на СПУ особисто? Чому на його сторінці в ФБ відтак з'являються лишень перепости з інших джерел про напад?

Я починаю ревізувати власні записи в ФБ за цей день. Так і є. Моє повідомлення про репортажі Мустафи Найєма з Банкової розміщено о 17.48. Отже, повідомлення про погром у СПУ надійшло пізніше, принаймні не раніше 19.00.

Що ж відбувалося в СПУ з 17.00 до 19.00, якщо о 18.12 Сергій Пантюк ще ні сном ні духом не повідомляв ні про якийсь напад на приміщення СПУ?!    

1 грудня увесь день я дивилася репортажі Громадського телебачення з Києва. І добре пам'ятаю, як ведучий Роман Скрипін попросив кореспондента Наталку Гуменюк перевірити інформацію про безчинства "Беркуту" у Спілці письменників. За якийсь час Наталка вийшла в прямий ефір і повідомила, що будівля СПУ зачинена, там тихо, побитих вікон знімальна група не бачила.

То кому з двох носіїв прізвища Гуменюк довіряти? І чи не лукавить пан Пантюк - улюбленець українського жіноцтва, автор еротичних перформансів?


ШУКАЄМО АНТИВІРУС

Недарма лякали у листопаді особливо підступним сезонним вірусом з Угорщини. Євромайданний вірус вражає чимдалі більшу кількість людей. Принаймні у нас, на Закарпатті. Що й зрозуміло, адже ми тут надто близько від країн Євросоюзу.
Син, сусідські хлопці - усі поїхали до Києва, не зважаючи на жодні застереження батьків. У мене зостався осад від сварок та непорозуміння. У спілкуванні з власними дітьми, здається, політика мені шкодить уперше. Молодь настроєна рішуче - боюся, не лишень скандувати та стояти. І ніякі доводи, що це не "помаранчевий" майдан, що це - цілковито інший політичний розклад, навіть геополітичний, якщо хочете, - на неї не впливають.

Дивують затяті "оранжисти" зі старшого покоління. Однак чого дивуватися! Йдеться переважно про тих, хто донині знаходив собі заробок у західних країнах. Хтось їздив туди мити туалети чи торгові зали супермаркетів, хтось писати пейзажі на продаж чи різьбити, хтось - будувати чи апельсини збирати - від цього нічого не міняється, там, у порівнянні з нашими зарплатами, платять і справді дещо більше. Тут за ті гроші прожити можна, але мало кому вдається за них жити там. Про це, ясна річ, забувають. Як і про те, що навіть за умови прийняття України в повноцінні члени Євросоюзу (а це аж надто віддалена перспектива), уся Україна під Ейфелевою вежею не вміститься.

Мене абсолютно виводить із себе ситуація в Фейсбуку, де "самашествіє" користувачів сторінок, пов'язане зі смакування жорстоких сцен побиття на відео, настільки зашкалює, що це вже переходить всілякі межі. І відчуття таке, що цей психоз навмисне провокується. І нагнітаються нові пристрасті, які вже було потихеньку вщухали. Це як псів тренують на живу кров.  А пригадується, є ж якісь навіть писані закони журналістики "без кордонів" - не показувати відверто садистських й особливо кривавих сцен на фото і відео. А тут...
 
Перед від'їздом син мимохідь завважив: "Дивися, вже немає жодного телеканалу, який би підтримував Януковича". Так, немає. Але про що це свідчить? Передовсім, про те, що власники телеканалів бояться опинитися в євроізоляції без євростимулів, поки Янукович вивчає теракотове військо в Китаї і міняє гривні на юані. Кінець кінцем, у власників телеканалів також є рахунки в європейських банках. Тим часом наша опозиція поспішає доказати свою відданість народові й сповіщає його через телебачення про те, що заслала китайцям листа з вимогою ігнорувати перемовини з українським президентом. І це взагалі смішно: як наче та сама опозиція не знає, як її колегам-опозиціонерам у Китаї ведеться. Та ж Янукович поїхав туди, щоб ще й досвід вивчити, як приборкувати непокірних.
А тим часом хитренький Арбузов уже прагне підкинути гарбузяку опозиції - мовляв, влада готова домовлятися про дострокові вибори президента, тільки нехай опозиція звільнить усі захоплені мітингувальниками приміщення. А мітингувальники нахвалюють Майдан, де їх добре годують, і КМДА, де голова міськадміністрації Попов на роботу ходить, переступаючи через сплячих. Син каже: "Цей уже в Європі". А я думаю інакше. Але в риму. І Арбузова обирати достроково у президенти не хочу, бо тоді й "Удар" Кличка Україну не реанімує.

Хвилює, однак, доля Януковича - законно обраного легітимного президента. Як він з провінції Шеньсі здійснюватиме керівництво Україною? Це ж достобіса незручно. Та й міняти наші UANи на їхні юані, здається, майже те саме, що міняти шило на мило. І, ніяк не можу уявити собі, як ото Янукович вишиватиме по сучасному Шовковому шляху в єврозону.

Писала вночі. А вранці розвиднілося.  Хоч і туману чимало, все ж порадували нові обнадійливі звістки з інтернету. Кажуть, Нікас Сафронов у Києві усіх майданників закликає на виставку "Вибране", на гостину у восьмикімнатний номер готелю "InterContinental" та на нараду у залу для засідань. І в цього революційний порив.  Утім, передзвоню синові, аби знав, де можна черв'ячка заморити, коли закінчаться бутерброди з євроковбасками.

ГЕЙВОЛЮЦІЯ _ І ПО ЦИМБАЛАХ

Цієї ночі ми з Петром Порошенком не спали. Порошенко проводив роз'яснювальну роботу на Майдані, підсолоджував власною присутністю життя мітингувальників, жертвуючи залишками "Рошену", якого не хочуть в Росії. Я ж допрацьовувала текст положення про конкурс на кращий літературний твір про кохання, заснований господарями Замку Любові "Сент-Міклош", що у нашому Чинадійові.

Одверто кажучи, моє безсоння мені подобається більше, ніж Порошенкове. Ну, а Порошенкові, мабуть, більше до вподоби його майданна ніч. Та про смаки, як відомо, не сперечаються. Тому ми з Петром Олексійовичем дискусій не ведемо - кожен виконує те, що йому належить, до чого покликаний.

Тим часом продовжую революційний огляд. Отже, арештували Дзиндзю, журналіста й активіста "Дорожного контролю". Начебто саме він викрав той екскаватор, через який і почалася уся першогруднева заваруха на Банковій. Знову ж таки, усю ніч українська частина Фейсбуку постить цю інформацію, лякаючи обивателів тим, що Дзиндзю вже вбивають у прес-камері СІЗО.

Чесно, я не знаю, як на це реагувати. Я не знайома з журналістом, що носить таке прізвище. Що таке "Дорожний контроль" - чула, читала. І зробила вже давненько висновок, що ця організація працює у напівправовому полі. Одним із останніх "подвигів" "Дорожного контролю", кажуть, слід вважати оприлюднення сімейного фото беркутівця Антонова, на якому зображені його дружина та малолітній син. Цьому Антонову інкримінується побиття студентів на Майдані у ніч з 30 листопада на 1 грудня.

Протистояння наростає, хоч і тривають спроби адекватних людей перевести майданні настрої у мирне русло.  Але адекватних на Майдані (мушу сказати цю непопулярну річ) - меншість. Навіть моя улюблениця Руслана вчора підхопила-таки вірус, від якого її залихоманило давати цілковито неадекватні обіцянки про самоспалення на Майдані, якщо у державі не відбудеться змін, яких прагне народ.

"Народному трибуну" Яценюку вже давно слід піти на прийом до психотерапевта, у нього спостерігаються явні симптоми фізичного й психічного перевиснаження з маніакального-агресивним синдромом: гарячковитий погляд, спечені губи, вигляд обличчя заляканий і водночас заціпенілий. Скрипін з Громадського телебачення міг би зробити йому протекцію в того психіатра, що вчора виступав у нього в прямому ефірі. А взагалі треба брати приклад з народного депутата від партії регіонів Чечетова, який напередодні також побував у Скрипіна і виявив абсолютно адекватні реакції здорового й активного чоловіка - усе намагався побалакати з симпатюлею телеведучою Танєчкою й призначити їй нову зустріч. Скрипін, щоправда, заважав, настирливо і, сказала б, по-хамськи, перебиваючи гостя студії та нагнітаючи істерію у спілкуванні. Теж стає неадекватом.

Ну, а Януковича Майдан вирішив не пускати в Україну. Це я розумію, це - круто! От тільки навіщо Мустафа Найєм з Громадського телебачення до третьої ночі ходив по Майдану та розпитував людей про умови майбутніх домовленостей опозиції з президентом та урядом?! Оце тільки для того, щоб пагаваріть?!

Тимошенко з в'язниці заслала соратникам чіткий план заходів проведення протестів. Дочка її Женя зачитала зі сцени: "Народу слід негайно брати владу в свої руки". Народ, агов! Не дай себе залякати Сталіним, бо, судячи з гасел екс-прем'єрки, можемо знову повернутися до Леніна, Карла Маркса з Енгельсом, Робесп'єра. Повернення до останнього зовсім не означає, як я вже про це писала, заселення українцями Ейфелевої вежі.

І про одне з вражень, яке мене переслідує у Фейсбуці вже кілька днів, а я і досі не можу дати йому оцінку і все сумніваюся - клікнути "сподобалося" чи утриматися, - бо щось у ньому не теє... Що не теє? А знімок, який перепостив уже увесь український сегмент Фейсбуку, - з дівчатками, що закохано  схилили голівки одна до одної. Нарешті нині я зрозуміла: якби на знімку були хлопчики в такому самому замилуванні стосовно одне одного, я б до нього в ФБ коментар написала, приблизно такий: "ГейВолюЦіЯ". І хтось після цього назвав би мене ксенофобкою. А я б відповіла: помиляєтесь, просто слово "гей" - наш заклик, карпатський, як і "гой". Нам коли кажуть: "Гей-гой!", - ми готові гори перевернути, не те, що майдани. І усе нам по цимбалах. На тому й стоїмо.


Я-МИ. ЯМИ? ПРО ПОЕЗІЮ ГАЛИНИ КРУК

Запис у Фейсбуку Галини Крук:
"вчора читала на львівському євромайдані цей свій вірш, він зараз мав би промовляти до тих, хто ніяк не може зважитися приєнатися до протестного "ми" своїм надто великим чи своїм надто маленьким "я":
***
cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.

сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам'ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.

сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я - остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я - тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я - цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,

отже, я починаю від себе - я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями

Галина Крук - львів'янка. Перекладач, поет, літературознавець.  Статтю про неї та її творчість можна знайти у Вікіпедії.

Нині вранці прочитала у Фейсбуку вірш Галини, і замислилася. Відтак спробувала проаналізувати, як він на мене подіяв, чим зачепив. І головне - який слід залишив у душі та свідомості.

Одразу завважу: вірш талановитий, майже геніальний. Однак - зовсім не з тим психоемоційним знаком, який у ньому бачить сама поетка. Бо судячи із її коментарів до вірша, він повинен слугувати "приєднанню до протестного "ми", що в сьогоднішніх українських реаліях означає: "приєднатися до євромайдану, до революції, до того народу, який вже там стоїть".

А я прочитала цю поезію і приєднуватися не хочу. Чому? Бо заскорузла в своїх "консерваторіях"? Аж ніяк. Мене не можна віднести до племені зледащілих чи хворобливо старіючих людей, яким уже байдуже, що відбувається в соціумі, політиці. Мене, наприклад, ще ой як тягне бути якщо не поводирем нації, то бодай проводирем для майданівців, яким очі сліпить європейське синє сяйво, де по колу крутяться клоновані зірки. Власне, це у мене той самий синдром, що й у Галини Крук. Тільки, мабуть, з помірнішим перебігом.

Мені сподобалася метафора Галини Крук "ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок". Бо в ній ключове слово "гамівних".  У ньому - квінтесенція тієї "політики", яку нам упродовж останніх двадцяти років насаджують аж надміру громадсько-активні "хлопці у вишиванках". Мене (і загалом людей, що мають дещо інше бачення світу й українських реалій, аніж так звані національно-свідомі громадські активісти) силоміць змушують надягати "вишиванку" як гамівну сорочку, яка б упокорила й знівелювала мою душу, моє мислення, що відрізняється від їхнього.  Тому, хоч як мені подобаються вишиванки, виявляю спротив насильному вдяганню цього атрибуту, бо він покликаний вгамувати мою індивідуальність, знівелювати її.

Я б ще спробувала розтлумачити й рядки про "теслю колоди у власному оці" й про "хрести", які не обов'язково тесати поетові, і про поетичну заяву-кредо ліричної героїні Галини Крук щодо неможливості "віддати те, що мені не належить". Але нехай це зробить особисто кожен читач, який не боїться мислити нестандартно.

Зупинюся на кінцівці вірша Галини Крук:

" отже, я починаю від себе - я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями"

Здавалось би, тут поетка закладає такий зміст: якщо розорати межі, то зникнуть і ями. Насправді, від поступового сполучення "я" та "ми" виникають "ями" - саме такий психо-емоційний відгук знайшовся в мені від прочитання цих двох рядків. Заключних, додам.

Власний вірш Галина Крук пропонує аудиторії як такий, що повинен спонукати забути про власне "я", віддати перевагу отому сакраментально-усуспільненому "ми". Насправді ж, її поетичні рядки, які йшли з підсвідомості (а вона вміщує в собі і колективне неусвідомлене), які були продиктовані їй її істинним талантом, кажуть про інше: "я" повинно бути відділеним від "ми", інакше - "ями". І для "я", і для "ми". Що й потверджено неодноразово історією українських національних повстань. І не тільки українських.

Галина Крук в інтерв'ю для одного з видань каже: " Як би це цинічно не звучало, для мистецтва ситуація кризи є набагато цікавішою, ніж ситуація суспільного добробуту і рівноваги. Згадай багатющу літературу українського бароко – на тлі яких воєн і яких національних трагедій вона виникала? Або культурне піднесення 20–30-х років ХХ століття – з якого суспільно-історичного та світоглядного розламу воно вийшло на-гора?"

Якби поетеса захотіла мене слухати, я б їй пояснила, в чому так відбувається, чому література цих років є "багатющою". Зовсім не тому, що "ситуація кризи є набагато цікавішою", а тому що будь-яка криза "вмикає" інтуїцію митця на самозбереження фізичне та духовне, в тому числі і власного творчого "я". А його вдається зберегти лише у випадку відмови від беззастережного колективного (а я б сказала, навіть, зграйного) "ми".

Цими днями мені довелося подискутувати з художником, творчість якого мені імпонує. Посперечалися на темі відмови від депутатського мандату одного з нардепів від "Батьківщини". Мені сподобалася позиція цього чоловіка, моєму знайомому художникові - категорично ні, про що він мене й повідомив, порівнявши демарш депутата з поведінкою щура, який втікає з корабля, що тоне. Мені стало образливо за людину, яка відмовилася від "ми" на користь власного "я" (в цьому випадку - громадянского "я"). Відповіла дипломатично, але однозначно своєму опонентові: " Ви дуже хороший художник, мені Ваша творчість подобається значно більше, аніж політика Тимошенко". Художник доволі довго думав, що б мені відповісти. Зрештою написав: "я перш за все громадянин". Мені думалося, хай так, нехай його слово буде останнім у цій суперечці. Хіба ж я проти того, аби хтось заявляв про власну громадянськість?! В жодному випадку. Але я також подібна на мого співрозмовника-художника, - думаю. Іноді й довго, іноді - дуже швидко. Все залежить від потреби. В даній ситуації була потреба спростувати "останнє слово" як останній аргумент, яким мене художник фактично мало не прибив до ганебного стовпа. І задля самозбереження власного творчого "я", і задля збереження пріоритетів будь-якого творчого індивідуму "увімкнула" механізм інтуїтивного мислення, котрий мені "видав", можливо, парадоксальний висновок, але, гадаю, не неправильний.

Отже, нєкрасовське "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан" не можна розшифровувати так шаблонно, як це робили літературознавці радянської школи. Цим висловом, перш за все, Нєкрасов хотів, на мою думку, потвердити необов'язковість для пересічного громадянина бути поетом, тобто заспокоював рядового графомана тим, що за відсутності таланту у нього залишається обов'язок бути громадянином, а ще ширше - відповідальною людиною. Але, якщо громадянин відчуває покликання митця, упевнений у ньому, керований ним, то він не має права нехтувати цим даром, власним талантом. Істинний талант повинен працювати, розвиватися, незалежно від того, якою є на вулиці політична кон'юнктура. Громадянськість митця - вона в тому, щоб казати правду і створювати правдиве мистецтво. Навіть можна сказати так: громадянськість митця полягає в повсякчасних пошуках правди. Хоч і доводиться іноді рятувати правду з-поміж войовничих барикад та дрючків, накиданих колективним неусвідомленим у свідомості творця-індивіда. Саме так сталося, міркую, і з віршем Галини Крук.

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ БОРЩ

Наснилося мені в перерві між поїздкою на концерт піаністки Сюзанни Кассо та патрулюванням синьо-жовтої Ейфелевої вежі у Єврофейсбуку, що, нарешті, з'ясовано, чому розпочалася нинішня революція - усе через борщ. Я й прокинулася з цілковитою впевненістю в цьому. І ніхто мою віру не похитне. Борщ, таки борщ!

Я, щоправда, не пам'ятаю подробиць сну, але приснився винний борщ. Винний? - спитає мене приятель-українець і одразу ж поквапиться навчити правильних слів: "Не винний, мабуть, а винуватий". Друг-росіянин почне з мене кепкувати: "С ума вы там посходили, что ли, уже борщи вином заправляете вместо свеклы?". Сусід-поляк присвоїть собі першість і сперечатиметься про те, що в абетці літера "а" перша, а в нього "барщ" і "жур", та ще й "бігос" на додачу. Один закарпатський родак-руснак мене зрозуміє: "Пак квасний быв борщ, ци як?! Бо кідь квасный, товды бізівно што виден".

А й справді, той "борщ" прокис ще у 2004-му році, коли дружина Ющенка ділилася з нами американським рецептом його приготування, а ми їй посоромилися сказати про те, що хот-доги їй вдаються краще. Тепер молодший Кличко нам наречену привіз зі США. Ця узагалі акторка. А манюня! Хіба ж таку можна образити порадами сидіти в кишені у майбутнього чоловіка і носа не сунути на українську сцену?! І ми нікого не ображаємо. Навіть Кваснєвського, якого шлях трафив до борщів наших українських допастися, та ще й кров'янки вимагати. Місія в нього з Коксом така.

Хто лишень не братається з нами нині! Це вже стало традицією - увесь світ щодесять літ братається на українському майдані. І всі, хто приїжджає до нас на цю всепланетарну тусовку, щоб скуштувати нашого "винного борщу", вже засвоїли головне українське правило споживання національної страви: "Оце як повстаємо, та як понаїдаємося!.. А тоді полягаємо... А тоді знов - як повстаємо!.."

Я й сама вчора навдивовиж швидко лягла. Після екстремальної поїздки по нечищених від снігу, скрижанілих вулицях рідної Сваляви. Юнак, що згодився мене підвезти у Чинадійово, тільки-но я сіла в його авто, одразу змусив пристібнутися ременями безпеки. І пояснив: "На наших вулицях хіба "Танец маленьких лебедей" виконувати на ковзанах, а їздити по них протипоказано для здоров'я".

Ну, й коли я прокинулася, то здалося, що саме вчасно - щоб подивитися повтор документального фільму про Миколу Амосова на каналі "Інтер" - десь о третій попівночі. Зазирнула в програму - змінилася. Замість Амосова пропонують подивитися онлайн "Вія". А тут ще й треті півні не співали... А я, може, знов спати захочу... А після "Вія" тітушки снитимуться з панночками, які спочатку лежать у домовині, а потім оживають - і це теж українська традиція. Борщу, думаю, наварити чи що? Син вранці приїде з Майдану. Кажуть, там у меню - гречка та гречка, куліш та куліш. Ні, щось у мене нині не лежить душа до борщу. Наготую закарпатської "пасулі з кваснов капустов", баноша - най знає, де добре годують - на маминій кухні.

ЛЕНІНСЬКІ РЕЦЕДИВИ ПОЛІТПСИХОЗУ

Пишуть у Фейсбуку дрімучим суржиком два відомі українські літератори: "Так "Свобода" згоряча завалила Ільіча". Суржик виправданий, так літератори почувають себе ближчими до народу.

Якась праведна пані залишає репліку: "правильно зробила, пам"ятник чорту в незалежній Україні недоречний". Праведників багато, п'ятнадцять "фейсів" схвалюють цю репліку. А я з ностальгією згадую гоголівського дідька, якого осідлав Вакула. Мені б такого.

Літератори - демократи, на їхній сторінці Гайд-парк.
Включається Незгодний: "Это не борьба с режимом, а вандализм! В Лондоне спокойно стоит памятник Кромвелю и Карлу І!!!" Я журюся, бо знов треба брати до рук підручник з історії. Що я знаю про Кромвеля? Мабуть, те саме, що Кромвель знав про Леніна.

Праведна пані веде своєї: це складова боротьби з режимом.

Незгодний сам себе перепитує: "Вандализм??? Да, какая это борьба, это бескультурье и дурость малолеток! В первую очередь это произведение искусства олицетворяющее ту эпоху, ее нельзя уже вычеркнуть! Следующий памятник на уничтожение - Богдану Хмельницкому, неоднозначному историческому персонажу, который своей политикой завел Украину под Москву? Не с памятниками сейчас нужно бороться, а с режимом казнокрадов и бандитов! Варвары разгромили Рим, а потом через несколько столетий собирали римскую культуру по крупицам!" Я з Незгодним погоджуюся. Але тут така штука, що гранітного Леніна уже розібрали собі по шматочку ті, кому саме його не вистачало для повного щастя.

На іншій сторінці, не літераторів, прочитую ще один коментар до цієї теми: "Ці пам'ятники - шрами епохи". І думаю: оце правильно, Кашпіровського в студію - шрами щоб розсмокталися. Україні шрами не личать, вона ж жіночого роду.

Телефонує тато: "Слухай, кажуть, що всі львівські чоловіки на київському майдані, а на львівському - одні жінки". Автоматично відповідаю: "Не впевнена, що на львівському зосталися місцеві жінки, вони ж, здається, всі вже в Італії".
Нявчить кіт Шило під дверима, пришвендяв знадвору. Дивно, що за ніч там не вимерз як мамонт і не застряг у котрійсь із кучугур. Нашвидку кришу йому скрижанілу, з холодильника, котлету, він мало не ковтає її, точнісінько так, як мітингувальники - гранітного Леніна.

Повертаюся до комп'ютера, продовжую знайомство з протестною творчістю "фейсів".
Пише істерична дівуля: Януковичу на те місце - пам'ятник. Інша, мабуть, з економічною освітою їй відповідає: і знову на нього гроші з бюджету?!!!!
Кілька "фейсів" накидуються на Незгодного, звинувачуючи його в тому, що він прагне гітлерівського реваншу.

Самотній Шерлок Холмс веде розслідування і приходить до висновку: а Добкін знав, що Леніна знесуть, бо той ще не встиг впасти, як Добкін уже 50 тисяч гривень дав на новий пам'ятник. Сиджу і міркую: ну, все вірно, гроші вкласти в камінь, це все одно, що зайвину їх стесати-відмити. І благодійник, і податкова спокійно спатимуть.

А тут пішов потік ідей. Хтось пропонує встановити на старому п'єдесталі скульптуру антикомуністки Фаріон. Моя сестра за те, щоб на тому місці Порошенко відкрив цукерковий магазин. Друг дитинства пише, що слід поставити пам'ятник Кирилу і Мефодію. І я погоджуюся, тільки завважую: без таблички з іменем спонсора, бо один такий з бронзовим автографом мера-бандюка у нас стоїть біля православного монастиря, і тепер народ сумнівається, чи то пам'ятник братам-слов'янам-просвітителям, а чи браткам з Мукачева.

А сестра і далі наполягає на Порошенкові з шоколадом, бо шоколад - джерело серетоніну, гормону щастя, потреба в якому є у всіх, незалежно від віку й політичних уподобань.

Ну, словом, на ваш розгляд, шановні мої читачі. І давайте оголосимо конкурс на кращу ідею замісної психотерапії - побудови нових пам'ятників і нових ідеалів. Чекаємо на пропозиції. 

РЕПОРТАЖ САМООБОРОНИ ВІД МАЙДАНУ

Гасло "Банду геть" змінили цієї ночі на "Беркут, геть". Мирні мітингувальники з вікон Київської міської адміністрації поливали правоохоронців водою, сподіваючись, що при десятитиградусному морозі вони одразу перетворяться на крижані скульптури, якими прикрасять майбутню ковзанку до новорічних свят.
Беркут тим часом автозаками евакуював деяких наших хлопців-закарпатців з Майдану. Наші потихеньку починають брататися з беркутівцями, бо ті їх заспокоюють: "Ничо, паря, все рассосется - вместе заживем". Про це наші хлопці сповіщають телефонними дзвінками та есемесками безпосередньо з автозаків. З Ужгорода евакуйованим засилають грізні есемески: "Ганьба! Беріть приклад з Івана Тупиці - вискакуйте на ходу, як він з таксі, в гуляйполе, формуйтеся в загони самооборони, організовуйте контрнаступ".

Телетрансляція подій з Майдану на Ліга.нет обірвалася виступом Руслани. У Руслани явні ознаки затяжного ларингіту. Чи вилікують її від нього в Європі? Хто нам співатиме "Дикі танці"? Я не хочу слухати вокального зануду Вакарчука.
Перемикаюсь на Громадське телебачення. Там якийсь коментувальник сповіщає: "Митингующие отбили партию инвентаря у коммунальщиков, сейчас раздают черенки от лопат - для самообороны".

Мустафа Найєм пальцем у кадрі показує кордони Беркуту, якими оточено Майдан. Палець дрижить і сіпається. Мороз. В трансляцію включаються перемовини диспетчера "невідкладної допомоги", вмикають старшого лікаря номер п'ять, який радить всі запитання задавати прес-службі. Знов дзвінок. Обірвався. Мустафа продовжує змістовний репортаж з місця подій: "Ми тут стоїмо. А на чому, до речі, ми стоїмо? А, це польова кухня, тут дуже слизько. Так от, ми продовжуємо. А люди стоять на землі. Там сніг і холодно".

Медики просять лимони та молоко для тих, хто отруївся газом.

Альо, - каже Мустафа.

Вмикається лікарня: "Поки що з Майдану ніхто не поступав. Працюємо в звичному режимі".

Трансляція Громадського обривається. Мабуть, Мустафа послизнувся на польовій кухні.

Ні, здається, втримався. Увімкнувся. Віщає вже російською під виконання майданівцями Гімну України. "Разом - сила" знову глушить Мустафу. Вимикаю звук. Спостерігаю мурашник. Мурашки-беркутівці тиснуть на мурашок-протестувальників. Без звуку стає холодно. Вмикаю звук - його немає. Біжучий рядок сповіщає, що Яценюк втирає обличчя від плювка Януковича. Я не думаю, що це для Яценюка проблема.

Хтось запитує в чаті Громадського: "А что там с Сенагогой? Или это провокация?". Зі сцени якийсь мурахоїд  розпочинає чергову репетицію для голосових зв'язок натовпу фашистською мовою: "Україна - понад усе!". Мурашка - щира українка грудним голосом проводить зі сцени сеанс психотерапії для мурашок-беркутівців: "Зброю складай - поруч ставай". Що робить мурахоїд - мені звідси не видно. Мустафа відпочиває.

Кажуть, Михайлівський собор підтримує Майдан дзвонами. За ким подзвін?! І де відлуниться?

Кетрін Ештон сповіщає, що сумує в Києві. Натовп їй відповідає: "Янукович, іди геть!" і багатократно множиться луна: "Відставка! Від-став-ка!.." Я не розумію, чого це Янукович повинен йти від ставка. А, ну, правильно, аби не втопився. Бо на "йолці" його вже повішеником зробили.

Мій колега з Ужгорода пише у Фейсбуку, що віднині Янукович є його особистим ворогом. Мені хочеться йому написати, що я теж тут подумовувала про те, кого б оголосити своїм особистим ворогом. І кандидатура була реальна, але мого колегу рятує те, що мій син кілька днів тому повернувся з Майдану додому, цілий, без гематом і без ознак отруєння газом. Повернувся самостійно залізницею, без евакуаторів-беркутівців.

Мустафа каже, що люди прибувають, і дивується тій обставині, що "Беркут" чогось ще чекає.

ПРО СТАРШОГО ТА МОЛОДШОГО З КСЮШЕЮ

Увечері дивилася на нашому Громадському телебаченні російський канал "Дождь". Він так мирно, полюбовно і гламурно шелестів, що я й не зчулася, як заснула.  Але дещиця вражень зосталася в моїй голові до ранку, тож вирішила їх занотувати.

Словом, Ксюша Собчак добре підготувалася до ефіру, запитання Віталієві Кличку задавала цікаві й потрібні. На цікаві потенційний кандидат у президенти відповідав, доволі сміливо застосовуючи правила міжнародної дипломатії та поведінку рефері на ринзі. На потрібні ввічливо відмовлявся давати відповіді. Ксюша й не наполягала. Вона й без того знала відповіді на них. Коли до розмови, нарешті, долучили молодшого Кличка, той затарахкотів з таким ентузіазмом, що мені в голову закралася думка, чи, бува, старший брат не нагадує молодшому щоразу про те, за ким у родині першість. От, їй-бо, Клички у нас - майже як Росія та Україна. Віталій - хронічно застуджена й не схильна до багатослів'я Росія, Володимир - вільнолюбна й балакуча Україна. А Ксюша - Європа, лише докладаючи неймовірних зусиль, зупиняла час від часу мовну гарячковитість Володимира, аби задавати обом братам заздалегідь заготовлені запитання, в тому числі й про те, які книжки вони читають. Я вам не скажу, які саме. Шукайте в Інтернеті запис цієї розмови, якщо вас цікавлять літературні вподобання кумирів. Трохи подивувала мене непоінформованість Віталія щодо останніх подій у Росії. Але це й справді, дуже схоже на саму Росію, яка більше переймається проблемами сусідів, а не власними. Щоправда, Ксюша його вибачила. Ну, а я ж - не Росія, то також вибачаю. А й справді, тут би з Україною порозумітися і з'ясувати, чого вона хоче й про що світові говорить. З цією думкою і заснула.

Вранці прокидаюся й, ковтнувши нашвидкуруч кави, зазираю у Фейсбук. О, лист прийшов! Читаю:

"Cказать люблю бывает сложно. Сказать прости - ещё сложней. Сказать прощай всегда возможно. Сказать уйди - хоть каждый день. Сказать вернись - не каждый может. Сказать умру - но лишь сказать. Сказать люблю - конечно можно. Но очень сложно доказать.
Отправь это сообщение тому, кому желаешь любви, и мне, если я её заслуживаю. И даже тем, кто не в сети. В этот год ты будешь с человеком , которого ты любишь. Сегодня в полночь человек, которого ты любишь, поймёт, что любит тебя! И хорошее произойдёт с тобой завтра! Но если ты оборвёшь эту цепь, потеряешь счастье на 10 лет! Если пошлёшь 25 людям, то через  19 минут тебе позвонят. Просто скопируй. Отправь десяти людям и смотри, что произойдет вечером! Заметь....это нельзя игнорировать! Прости. Очень просили не обрывать + Желаю Любви (heart)"

Ви, ясна річ, спитаєте, хто же це тобі, Ірино, таку заманливо-агітаційну епістолярку адресував. А я не скажу. Бо цілком розумію людину, яка, прагнучи в душі любові, тепла, спокою і телефонного дзвінка, отак своєрідно й правильно нагадала мені і про МММ, і про "Посольство Боже", що в "помаранчеву революцію" було з народом, і про heart, яке з англійської не тільки "душа" й "серце", але й "хробаки". І ви мене можете спитати: а чи виконала я прохання того, хто адресував мені цей поетичний спам? А самі подумайте.

А взагалі, добре виспавшись, дійшла думки, що ми увесь час прагнемо ідеального. Навіть тоді, коли робимо дурниці й чинимо аж геть не по-ідеальному. І лише іноді, відкинувши всі раціональні перестороги, всі індивідуальні й колективні страхи та забобони, досягаємо того полюбовного стану, коли і вовки ситі, і вівці не розпанахані, і барани при ділі.

Усе. Даю установку першій чверті найближчої до мене сотні моїх адресатів на найближчі дев'ятнадцять хвилин. І щоб рівно на десять років забули про Майдан. Як мінімум, бо можна й на всі сто. І не від завтра, а вже від сьогоднішнього вечора.



ІНОДІ КРАЩЕ МОВЧАТИ

Пише хтось у Фейсбуці: "Революція - жіночого роду". Я майже погоджуюся, за винятком отакої деталі - не все, що жіночого роду, можна назвати жінкою. Як на мене, революція - не жінка, а бездомна озлоблена сука.

В Ужгороді організатори "революції" (а серед них і мої колеги, не вказуватиму пальцем, як Мустафа Найєм у прямому ефірі Громадського телебачення) загітували студентів взяти участь у "лежачому протесті" під будівлею Народної ради. Лежать студентки. Скаржаться, що холодно і неприємно, коли через них переступають держслужбовці. На місці батьків дівчаток я б подала до суду на ініціаторів "протестів", що і духовність калічать, і відбирають фізичне здоров'я у молодого покоління.

Пише Леся Оробець про зачистку барикад у Києві: "Цікаво, а по якому праву майно громадян, яке коштує десятки і сотні тисяч гривень (намети, особисті речі, генератори, медикаменти тощо), невідомі особи в присутності міліції знищили або повантажили і вкрали?"

Мені ж цікаво: а по якому праву громадяни, майно яких коштує десятки і сотні тисяч гривень, захаращують ним київські площі і вулиці? А з якої дурної голови вони це своє майно самі фактично викинули на стихійний столичний смітник, а тепер верещать, що воно - їхнє?

Хтось у Фейсбуку вкотре ідеалізує "революційну" ситуацію, вміщуючи пост-плакат з написом: "На наш дзвінок до одного з київських райвідділків міліції, черговий відповів: "Ми нікого не затримуємо, бо всі на майдані".

Виступає на Громадському телебаченні Володимир Литвин і каже майже щиро: "Ми всі вже вийшли за межі правового поля". Одразу, щоправда, починає уточнювати про "ми", до якого, ясна річ, він особисто не належить.

У Фейсбуку відомий на закарпатських обширах яйцемет називає мене дебілкою. Я замислююся і подумки йому дякую за влучне запитання, яке розшифровую в контексті свого недописаного роману з робочою назвою "Тройка красных белок". Однак одразу знаходжу собі виправдання: спробуй тут  "Білок" дописувати, як "революціонери" взяли в оточення мою персональну аполітичність  і оголосили їй блокаду.

Заблокували мене ті, у кого хронічна нежить  і хто вирішив мною скористатися як хустинкою від зайвини шмарклів.  Вкотре нагадую собі мудрий вислів одного з родини Ганді: спочатку перемагають вони, потім вони вас обсміюють, потім - обпльовують, а потім - перемагаєте ви. Тішу себе тим, що мені недалеко й до перемоги. Я ж поки що тільки обсміюю. А поплювати ще матиму час, тричі через ліве плече. Якщо матиму таке бажання.

На Громадському ще один мій земляк - Віктор Балога. Колись Віктор Іванович мені казав, що поважає мене за те, що я розумна жінка. А я й досі не визначилася - чи поважаю його у відповідь. Тому слухаю його бесіду з Романом Скрипіним і намагаюся знайти у його відповідях на запитання журналіста ті речі, які б допомогли мені розпочати поважати колишнього міністра МНС в уряді Януковича, а нині знову опозиційного депутата Верховної Ради.

Балога розповідає про те, що рішення за чинного президента України вже приймає Європарламент. Але це для мене не новина. Потім Віктор Іванович наголошує, що згідно з резолюцією того ж таки Європарламенту планується ввести безвізовий режим для українців до європейських країн. А я не вірю тій резолюції, бо резолюція - то далеко не завжди революція. Та й узагалі, мені вердикт Європарламенту нагадує українську примовку "говорили-балакали - посідали-заплакали..."

Слухаю далі косноязичіє Балоги: "Коли голосували за підтримку уряду, мене там не було... І дуже вибачаюсь, що мене не було перед українським народом... Оце я каюся перед вами, перед Богом вже покаявся... Давайте завершимо цю, це... А те, що було тоді, там не було дисципліни... Ми могли почекати... потрібен був час... та при чому там комуністи?!.. Зміни треба починати декоративні - з відставки уряду... Повинен бути призначений прем'єр такий, який би влаштував Януковича і опозицію, і народ..."

Скрипін іронізує: "Ви назвали сходкою уряд. Ви б ще малиною його назвали... якісь у вас асоціації з кримінальним відтінком..."

Тут мене кличе на кухню дочка і я пропускаю відповідь Віктора Івановича.

Повертаюся, коли він говорить про народ: "Народ є те, що є найвищою владою в державі. Українець став розумніший, не тільки тому, що більше став читати, а тому що приходять молоді... Те, що ми маємо сьогодні - то є спротив тому народовладдю, яке пропонують з Росії..."

Скрипін домагається по персоналіях: "Наскільки реальний вплив Медведчука на процеси, що відбуваються нині в державі?"
 
Я починаю поважати Скрипіна, бо він вже чітко вловив зв'язок нинішніх подій в Україні з тим, що відбувалося упродовж останніх двадцяти років на Закарпатті. Медведчук - екс-нардеп від Закарпаття. Усі українські лакмуси спочатку проявляються "Барвою" - фірмою, яка підтримує то Медведчука з Суркісом, то Ющенка без Тимошенко, то власні банківські рахунки в Європі без Путіна.

Балога: "Ніякого. Янукович усе сам вирішує. Ми розуміли, що Янукович не піде ні в Європу, ні в Митний союз. "Я тут керую - і мені тут все не подобається" - так думає Янукович".

Дякую, Вікторе Івановичу, роз'яснили. Бо досі мені здавалося, що Янукович думає трохи по-інакшому: "Я тут керую, і мені подобається, як я керую. І взагалі мені подобається керувати, незалежно від того, добре я це роблю чи погано". Мені здається, що так думає і Віктор Іванович, тільки не зізнається. А тому я не бачу принципової різниці між ним та Януковичем.

Скрипін зачитує повідомлення екс-губернатора Закарпаття Геннадія Москаля про нібито провокації, які готуються на вихідні щодо мітингувальників від влади. Цю мобілізуючу звістку - звернення до СБУ Москаль щойно розмістив на власній сторінці у Фейсбуку.

Балога переживає: "Тобто треба думати, що ті люди можуть попасти тут у халепу". У мене тим часом виникає запитання до Віктора Івановича: а ті, хто відряджав на Майдан студентів, не думали про те, що ті попадуть в халепу? І чому далекоглядний Балога не попередив їх про можливу неадекватну реакцію Януковича, якому "тут усе не подобається"?

Скрипін запитує про можливість переговорів між владою та опозицією.
Балога відповідає: "Ніколи не пізно сідати за стіл переговорів, але я мав на увазі інше - нема про що говорити".

Ох, Вікторе Івановичу, краще б ви і справді помовчали.


ОСЬ ТАКИЙ ХУДОЖНІЙ ДІАЛОГ

Невелике пояснення до діалогу. Почався він з мого коментаря під знімком, на якому зображена жіночка в хустці, яка читає книгу в Маріїнському парку в той час, як там триває провладний мітинг. Прізвище мого співрозмовника та згадуваного мною "яйцемета" я не вказую, з тієї причини, що подібні діалоги зараз відбуваються по всій Україні і за її межами. Це щось на зразок тієї патової ситуації, яка склалася загалом у нашій державі. Великою мірою через непоінформованість людей, ще більшою - через засліпленість словами "європейські демократичні цінності" та "побили дітей і журналістів". І хоч мій співрозмовник твердить, що не є політично заангажованим, чітко бачу, що заангажований він несприйняттям думки, яка не збігається з його особистою.

Отже:

- Більше всього мені не подобається в сучасній "демократичній" журналістиці, коли представників сходу України, які збираються в Маріїнському, зображають неуками і маргінальним елементом. Оця жіночка в хустці, можливо, на дві голови вища від придуркуватих "вічних студентів", які вже двадцять років топчуться на Майдані.

Художник: Я є Схід і Захід в одній особі, завдяки батькам і проживанню в різні періоди життя в обох регіонах.Неуки і маргінали є всюди, навіть на Закарпатті. Народ вийшов на майдан захистити своїх дітей, яких б'ють кілками по голові, а ви називаєте цих людей- придуркуватими. Хочу нагадати вам про гідність і про те, що ви мати.

-Я також маю відношення і до сходу, й до заходу. І до Росії. Про нагадування - дякую. Але не потребую. Дуже добре пам"ятаю, хто я є. І кілками, до речі, мене б"ють по голові. Усілякі місцеві яйцемети та іже з ними. То Ви думаєте, я не буду захищати себе й своїх дітей від цього?

Художник: Особиста образа не повинна застилати вам очі на масштабне насильство, яке вчинила влада . Серед місцевих свободівців так само, як і серед донецьких пацанів багато агресивних дурнів.

-Він мене не образив. Він просто домігся того, що я, нарешті, назвала його тим, ким він є. В жодному випадку я не керуюся в цих подіях особистою образою. Та й вийшла я вже з того віку, аби ображатися. На тих, хто ображається, відомо ж що возять.

Художник: Мені наплювати на ваші симпатії і антипатії до різних політиків. Той, хто закриває очі на побиття мирних мітингувальників Беркутом - не може називатись людиною. А для вас, я бачу це свого роду сатисфакція.

- Я однією з перших і тут, і на літературних порталах подала інформацію про побиття студентів. Та плюйте. Я ж про це й пишу, що мене вже обпльовують. Якщо Ви вирішили долучитися до яйцеметів, я ж не можу Вам перечити у Вашому виборі.

Художник: не передьоргуйте. мене не цікавлять ваші політичні вподобання, це ваша особиста справа і про це я написала Я шукаю вашого особистого ставлення до подій, я не чую вашого материнського серця.Люди постраждали, люди відстоюють свої конституційні права, якщо ви осторонь, так хоч не єхіднічайте

-У нас не складається розмова. Ви обрали роль прокурора. А я не підозрювана і не злочинець. Ясна річ, мого материнського серця немає в рядках про дівчаток, які відморожують собі репродуктивні органи під Народною радою в Ужгороді. Його немає і в попередніх моїх нотатках про "майданні" події, де я пишу про те, як уперше не знаходжу порозуміння з власною дитиною через те, що її заражено "революційним" вірусом. Немає мого материнського серця. Є серце Тимошенко, яке нас змушують вимощувати власними серцями - як бруківкою Майдан. Ви ж художник! А сприймаєте ці події на вульгарно кухонному рівні. І цим мене розчаровуєте.

Художник: прокурори зараз карають побитих людей і журналістів і ви не уявляєте, що це! я ж намагалась витягнути з вас хоча б крихітне розуміння і співчуття

-Я Вам співчуваю. І побитим за ніщо також співчуваю. Але моє материнське серце не дозволяло і не дозволяє мені сюсюкати з власними дітьми. Так вони стають самостійнішими і відповідальнішими.

Художник: ваше розчарування я переживу. Між вашими рядками прочитується "ви всі ідіоти", а не співчуття. І при чому тут Тимошенко? Вона ж вже відбуває покарання, вам мало? І не говоріть мені про політиків, я не заангажована.

-Вже мовчу.

Художник: Виховання ваших дітей це виключно ваша справа

-Безумовно.

І насамкінець, за цим посиланням можна прочитати, на мою думку, дуже якісне журналістське розслідування про те, що ж відбувалося насправді на Майдані та Банковій - http://2000.net.ua/2000/forum/effekt-svobody/95837

СОН - ЯК ДЗЕРКАЛО РЕВОЛЮЦІЇ

Дивує "Дзеркало тижня". Конкретно - інформація під заголовком "Київ незадоволений наміром Москви підвищити статус рубля в Україні" -
Ніяк не можу зрозуміти з цієї публікації про яку "українську сторону" в ній мовиться. Розрахунок редакції на те, що їх видання читають неуки? Здається, ні, навпаки, ДТ має статус видання для інтелектуалів. То запросили б інтелектуала, який би для таких, як я, розтлумачив зміст терміну "українська сторона", бо він чогось мені асоціюється з відомим фразеологічним зворотом "моє діло - сторона" або ще більш радикальним його аналогом "діло - швах". Це що? Такий собі лінгвотрюк, що повинен відвернути зацікавлення читача круто вбік від теми? Бо ж Кабмін України схвалив проект протоколу шостого засідання українсько-російської міждержавної комісії, а тут з'являється ще якась інша "українська сторона", яка не хоче рубля у взаєморозрахунках Києва та Кремля.

Трохи помізкувавши, знаходжу причину нелюбові до рубля згадуваної "української сторони". Та ж вона, ота "українська сторона" засмучена, мабуть, потенційною загрозою незатребуваності тих євро, які вже осіли в її кишенях і панчохах, а також консервних банках, під матрацами та в сейфах офісів опозиційних партій.
Яценюк заявив, що опозиція не допустила військового перевороту в країні. Це ж треба! Напевне, Сівкович з РНБО, який завше відгукується на звернення опозиціонерів, відмінив переворот, попрохавши Гриценка взяти в облогу Міноборони.
Опозиційний Арсеній - як ртутна кулька, швидкий, і не знаєш, коли й де вигулькне. Швиденько зметикував про план "Б" - повернутися до попереднього варіанту Конституції і зробити державу парламентсько-президентською. А що нам Конституція! У нас же будь-який закон - як дишло. Ну, і Януковича залишити англійською королевою, яка, від нічого робити, ловить власних охоронців на гарячому, коли ті цуплять у неї мигдаль та кеш'ю брудними руками. Януковичу ж, за логікою речей, слід доручити ловити злодіїв шуби зав. їдальнею КМДА.

Взагалі, Яценюк - немов зозуля, кує та кує, та яйця в чужі гнізда підкидає. І плодить-плодить дрібних яйценюків, які потім виростають зажерливими монстрами і скидають на голу землю легітимних мешканців державотворчого гнізда.

Треба ще трохи почекати, коли Яценюк видасть на-гора план "Г", за яким із українського гнізда буде відселено і голубів миру, і горлиць, а символом України проголосять несите яйценя, яке не прогодуєш і після якого лишень г... падатиме на наші голови.

Гадаєте, я щось вигадала? Аж ніяк. Це мені уві сні сніг приснився, від якого зосталася лише літера "Г". То я цей сон розшифрувала.


А ВАХЛЯРІВ МЕНІ НЕ ТРЕБА

Спочатку сайт expres.ua (26 листопада ц.р.), а відтак і "Газета по-українськи" (29 листопада ц.р.) надрукували "революційний" вірш Юрія Винничука, минулорічного переможця премії ВВС за роман "Танго смерті". Роман я поки що не читала, тому оцінку йому давати не можу. А ось з віршем пропоную познайомитися і моїм читачам.

Юрій Винничук
МАЛЕНЬКА МРІЯ

"Вікторе Федоровичу, вчора мені хотілося вас просто вбити". Юлія Тимошенко.

Ти знов збрехав, такий твій стиль,
Бо ти чума, ти цвіль і гниль.
Ти на гачку в Кремля висиш
І від страху лишень дрижиш,
Що виймуть там твоє досьє
І всім звістять усе, як є.
 
Що був колись страшний злидар,
А став оно який владар.
Хоч недовчений бакаляр,
І не бджоляр, але шапкар!
Крім того ще й крутий байкар,
Перед тобою я школяр,
Коли спімну твій гонорар.

Скажи, чому ти, як лихвар,
Волочиш нас у пісюар?
По тобі плаче Занзібар.
Ти думаєш, що ти тут цар?
Ти навіть, хруню, не лялькар,
А тільки скромний яничар,
Бо у Кремлі твій комісар,
Хоча точніше він жандар.
 
Ти міг би знатний буть свинар,
Чи славний на Донбас бубняр,
У цирку сміхунець-фігляр,
Глядь – заробив би на гектар.
Та завдяки всім пересвар
Став незалежності гробар,
Та ще й святинями гендляр,
Привів команду нечупар,
Що вилізла із чорних шпар,
А з ними армію азар.

Ти непосильний нам тягар.
Ти нафталін, ти наш кошмар,
Ну, скільки нам ще цей вахляр
Нести на плечах серед чвар?
Коли ж ти щезнеш, лютий псар,
І за який, скажи, хабар?

Не знаю, як ви, а я оцей "тарарарар" не підпустила б і близько до пісюару, він же заб'є його таким крутим білялітературним лайном, що навіть підсилена асенізаційна бригада не допоможе його вичистити від гидоти.

Ні, річ зовсім не в тому, що Винничук присвятив свій ганебно бездарний речитатив чинному і нелюбому українському президенту. Річ навіть не в тому, що у цій, рівня четвертого класу загальноосвітньої школи, вправі з римування політика ґвалтує поезію (хоч я б за таке насилля також встановила відповідальність і перед законом, і перед людьми). Річ навіть не в тому, що український Романо Поетісто взагалі слабенько володіє українською мовою, вживаючи такі "обрізані" неологізми, як "пересвар" в неозначеному роді, числі й відмінку, зробивши з дієслова "пересваритися" іменник. І це не я буквоїдством зараз займаюся, це Винничук літери "ковтає", не розжувавши з великого персонального піар-голоду й відчайдушного намагання не розчинитися серед численної армії революційних піїтів, яких наплодилося як сірих мишей, а всім же чогось треба погризти - недаремно ж і літературний герой Винничука "спімнув" про гонорари.

Тут вся суть у тому, що я не маю в хаті зараз бодай завалящого вахляра, щоб позбутися нудотного міазму від цього, з дозволу сказати б, вірша. Бо мені він тхне так, як наче в мою хату якийсь диверсант закинув тхора.

Тут поміч одна - брати швабру, ганчірку, надягати гумові рукавички, аби руки вберегти, - і шурувати, шурувати, шурувати! Аж поки геть чисто не стане. А потім ще й протяг з відчиненими вікнами влаштувати. Аби всіх лихварів з пісуарів вигнати. Не місце їм там, нехай собі йдуть свої євро сціджувати та на аналізи здавати у спеціально відведені для цього діла банки та лабораторії.

Позаяк я тут недавно оголосила себе гейшею, то мушу завважити, що будь-яка справжня гейша, за потреби, відмовляється від вахлярів-віял на користь однієї-єдиної шпильки. Нею принаймні можна дрібного сіренького буквожера-гризуна вколоти, а то ще й пришпилити і викинути на нормальний грудневий морозець, аби не робив паскудства у чистій літературній хаті.


А ЧИ МАЮ ПРАВО? НОТАТКИ З УЧОРА

Про Януковича

Нам у 2004 році фактично було нав'язано думку про те, що Янукович неук, невіглас і взагалі нехитрий чоловік. Насправді ж навіть його біографія (в тих межах, про які нам відомо) свідчить про те, що таки має він нерядовий інтелект, інакше б не дістався президентства з кримінального дна. Ну, і, ясна річ, що кожного короля формує його свита, на кожного впливає його оточення. І хоч воно може бути дуже неоднорідним, як правило, в ньому завжди переважають ті, хто вміє догоджати і "вашим", і "нашим", в залежності від власних насущних потреб. Хто б мені що не казав, але політика - це завжди клопіт про безпеку й комфорт власної гузиці, а вже потім про народ та якісь глобальні речі.


Про логіку Ющенко

З Інтернету: "Ющенко также высказал мнение, что участники круглого стола в ближайшее время должны выступить с инициативой рассмотрения Евросоюзом вопроса предоставления безвизового режима для украинских студентов.
"И круглый стол, и все стороны, которые так или иначе на нем завязаны, должны будут внести сегодня или в ближайшее время инициативу, чтобы безвизовый режим был рассмотрен Евросоюзом и мог быть предоставлен украинскому студенчеству, молодежи… это люди, которые носят европейские идеи глубже, чем любая другая часть украинского общества, это люди, у которых сегодня наибольшее право получить безвизовый режим", - подчеркнул Ющенко.

Скільки там Ющенкові до пенсії? Аби ще встиг до Європи з'їздити. Бо потім студенти перешкоджатимуть - ті, які "глибоко носять європейські ідеї". У них же, за логікою демагога Ющенка, "найбільше право", і, вочевидь, вони ним захочуть скористатися на повну котушку. А Ющенку та решті пенсіонерів майбутнього залишиться риторично запитувати себе: " Тварь ли я дрожащая или право имею?!"


Про Пшонку

Подейкують, генпрокурор України Пшонка на прес-конференції залякував протестуючих. І їм стало страшно: що ж чекає на учасників подій на Майдані, якщо у державі чинний режим продовжить притягати до відповідальності тих, хто виявив фізичну непокору правоохоронцям. Я б розповіла їм, що таке "страшно". І навіть вже пробувала, на самому початку "стояння" Майдану. Але ті, хто не хоче цього розуміти, лишень потішаються. А хто розуміє - замикаються, припиняють взагалі спілкуватися і уникають усього, що може змусити боятися. Страх не перебороти?! І, значить, ми всі - ідеалісти?! І ті, хто на Майдані, і ті, хто поза ним? Я не за Пшонку і не за пшонку, яку нам підсовує генпрокурор, як курчатам. Однак курчатам пшонка не шкодить, вони від неї ростуть. А ще ми іноді забуваємо про те, що світ кольоровий. Колись моя бабуся, прикрашаючи великодню пасочку,фарбувала різними барвниками природного походження розварену до білого пшонку. Отак і з генпрокурором Пшонкою. Він теж фарбований природними барвниками. Тому - нічого страшного. Нам же відомо, що з білого під дією світла можна отримати різні кольори. А ось якщо різні барвники змішати, то не вийде білого, - суцільна бура каламуть. Поки ми здатні розрізняти кольори, нам не страшно. А каламуть ковтати - страшно. То слава Богу, що Пшонка запропонував нам поживу одного кольору, якої немає потреби боятися. Дасть Бог, прийде Різдво - виживемо й по Великодню. А восени порахуємося.

А ось берегтися треба. І всіляку каламуть не ковтати. 


ПРО СТАТТЮ "ЛИТЕРАТУРА КАК ДУХОВНАЯ СКРЕПА"

Стаття присвячена новині: Путін за те, аби випускники шкіл писали письмові роботи за тією сотнею літературних творів, які він їм рекомендує.

Хто б сумнівався в тому, що Путін має гарну літературну підготовку? Та слово "скрепа" в заголовку статті викликало іронію в одного з моїх співрозмовників. Як неоковирний, на його думку, і двозначний неологізм. Ну, кожен споглядає зі своєї дзвіниці. У мне ж закрепів не буває, бо я багато рухаюся і годна піднятися й на чужі дзвіниці, щоб бачити й те, чого може бути не видно з моєї. Я запитала: а не цікавилися, звідки взялося російське "скрепка"?  Мабуть же, звідти, звідки й "скрепа". Хтось допоміг, нагадавши нам обом слова гімну СРСР. Я, відмовившись від дискусії, думала ще й про українське "кріпак", "кріпитися", молитовний архаїзм "кріпкий", що зберігся в русинській мові, якої не визнають українські мовознавці. Особисто я на сьогодні вважаю найвидатнішим та надзвичайно актуальним український неологізм "пересвар" (авторство Ю. Винничука). Російський "скрепа" явно йому програє. А в "пересвар" ціла стаття з Вікіпедії вмістилася - з біографією одного всесвітньознаного політика. Шимона Переса, якщо хочете.

Отже:
Сіоніст Шимон Перес казав: "Территория Израиля в длину добыта его солдатами и крестьянами. Своей территории в ширину он лишен из-за наличия арабских стран. Высота Израиля — в достижениях его ученых и инженеров, системе образования и общем интеллектуальном уровне". (Цитата датована роком мого народження).

Я цей вислів навіть не хочу продовжувати. Почасти й тому, що не є прихильником сіоністів і арабські країни не заважають мені творити власну геометрію духу. І ще тут мені пригадується вислів Федора Достоєвського про те, що логікою не можна натуру перескочити, бо вона може вирахувати наперед три випадки, а їх безліч. Перес якраз і мовив про три випадки, не згадуючи про очевидну нескінченність інших.

А ось слова з молитви апачі (відсутні, щоправда, у мене докази того, чи не вигадана, бува, ця молитва кимось із інтернет-користувачів; та навіть якщо ці слова лише приписані одному з індіанських племен, то все ж дуже талановито відображають історичну реальність).

Отже:
"Оглядываясь на прошлое, я наполняюсь благодарностью. Вглядываясь в будущее, я наполняюсь видением. Глядя вверх, я исполняюсь силой. Глядя внутрь, я нахожу мир".

І я не змогла не продовжити цей вислів, бо таки справді: є в цьому мудрість: не дивитися наліво і направо та вниз. Хоч і з таким власним висновком не можу сповна погодитися, бо "напросився" він експромтом. А експромти не завжди бувають вдалими. Треба все ж, час від часу, бачити, що коїться обабіч та попід ногами. Подумавши, знайшла іншу принадність в молитві апачі: по-перше, в ній людина звертається до свого "я", а не покликається до "території"; по-друге, мислить ця людина не пласкими образами, навіть не в двох площинах і не в трьох, а, як мінімум, чотиривимірно. Ось де багатство духу! І інтелект! І талант! І досягнення! І глибина, якої слід прагнути людині. І дія - знаходити. Всесвіт у собі. А не територію, якої ти позбавлений, бо вона тобі ніколи й не належала.
Тож порівняйте мовлене Пересом з молитвою корінних індіанців. Явно помітні відмінності в стратегії мислення та напрямках, якими рухаються дух цивілізаційного завойовника та дух природного сущого.

Я ще хотіла розповісти про російську літературу... Так ось, її слід вчити і знати. Вона дає відповіді на безліч запитань. От я питаю себе: що ж насправді відбувається на Євромадані? І знаходжу відповідь: достоєвщина. Бо стоїть на Майдані опозиція, яка у мене асоціюється з Родіоном Раскольніковим (бо рухає нею сакраментальне: "Тварь ли я дрожащая или право имею"). А Україна - то Сонечка Мармеладова. А хто ж тоді стара процентщиця-лихварка, спитаєте? Це не так і важливо. Важливіше інше: зрозуміти, що є злочином, а що - покаранням, і як між ними відбувається взаємовплив, і як вони дзеркально трансформуються в умовах "революції". Тому знову вкотре досягну з книжкової шафи томик Федора Достоєвського, щоб пошукати відповідь на це сакраментальне запитання у класика російської літератури.