Амар - Сни-

З тих пір, як я захворів і побував на Острові, я не пам’ятаю своїх снів, крім одного. Звісно, я бачу сни, але достатньо мені прокинутися, як сновиддя зникають, ніби легенька цівочка диму від палички пачулі з корицею розчиняється в подиху вітру . Були часи, коли після сну мав звістку про якесь глибоке знання, що отримав там, в нічному потойбіччі.  Завжди залишлося відчуття ніби десь побував. Аде де був, що знав не міг достеменно сказати.

Власне, майже не пам’ятав нічого зі свого життя до хвороби. Звідки я, хто мої батьки, де моя родина? Ці питання лишилися без відповіді, та й по правді сказати, я особливо і знати не хотів.

Але один єдиний сон я бачу щоп’ятниці. Я знову і знову повертаюся у сні на Острів. Шукаю трьох людей, ставлю їм запитання: «Про що ти жалкуєш», отримую відповіді, шукаю дорогу до човна і повертаюся з Перевізником назад.

Першим, кому я поставив питання, був ще доволі молодий чоловік, вродливий та сильний. Чому я запитав його? В його очах світилася така скорбота, якої не було у решти людей на Острові. Я знав, що саме люди з такими очима мають мені відповісти…
- Про що ти жалкуєш, чоловіче добрий?
- Жалкую, що боявся. Боявся жити, боявся померти. Боявся любити, боявся втратити. Боявся хотіти, всього боявся. А найбільше боявся себе і Бога.

Другим був дуже літній чоловік. Сухий, високий, з тонкими рисами обличчя, довгою сивою бородою клинцем, в тюрбані з коштовної тонкої тканини. Здавалося, що цей чоловік володіє усім знанням світу. Але очі його були такими печальними…

- Про що Ви жалкуєте, Учителю Мудрості?
- Жалкую, хлопчику золотий, що мав силу мудрості аби змінити світ, але не скористався нею ні разу. Лишалася та сила у скрині, в свитках, яких тлін поглине…

Третьою мені трапилася жінка. Вона була з тих щасливих вродою жінок, які народжуються і вмирають гарними, хоч стільки років не проживуть. Сум її був таким огроменним, що годі було шукати більшої туги на Острові тому.

- Про що Ви жалкуєте, жінко вродлива?
- Красунчику милий, соколику нетутешній, жалкую, що не пізнала любові, тільки дрібоньку її зачепила, лише крапельку її золотої пригубила та й потому…

Ось вони мої відповіді, з якими маю шукати дорогу до човна: «Страх. Сила. Любов». Не знаю чому, але ідучи дорогою, якою мені назустріч плив потік людей, мені захотілося підійти до одного будинку і прочинити двері. Я так і зробив. Але двері були замкнені зсередини мабуть, бо замка я не побачив.

- Страх. Сила. Любов - прошепотів я. Двері піддалися і зі скрипом стали прочинятися. Я переступив через поріг. Зачинив двері. Пройшов сіни, що потопали у присмерковому світлі, відчинив ще одні двері і опинився на березі.
- Здоров будь, Мані! Ти не забарився. Сідай: - сказав перевізник і ми поплили назад.

Усі п’ятнадцять літ, що я тут мені сниться щоп’ятниці той же сон. Я пробував його розказати колись своєму наставникові, але він заборонив мені те робити.
- То сокровенне, то має бути твоєю таємницею – наголосив Амал. Всі, хто пройшли через Острів, носять свою таємницю у серці.

Я зрозумів, чому такі важливі для мене два перших слова: «страх» і «сила». Я не боюся нічого і нікого. Знання роблять мене сильним. Страхи не перешкоджають силі. Вона в мені росте постійно і нею користаюся нею. Але що є любов? Я не чую її ніяк. Серце моє холодне. Мене не ваблять ні чоловіки, ні жінки. Попри те, що вродливий і маю гарну чоловічу силу, пару собі не шукаю. Просто не бачу сенсу.
 
Всі ці зшитки з тонкого рисового паперу, дрібно всіяні письменами про тілесні втіхи з їх звабливими мініатюрами не викликають в мені жодних почуттів. Чому людям це так важливо? Звісно я мав кількох коханок, але вони мені швидко набридали. Я не відчував аж такої вже втіхи, аби витрачати на любощі так багато часу, як інші чоловіки. Жінки мліли і казилися від мене, благали не кидати, але не відчував я любові. Вірші королевича про кохання, про любов неземну викликають в мені тільки захват від майстерності у складання слів, але краще би він писав філософські трактати.

Але не могли ж ті слова про любов на Острові, вимовлені прилітуваною красунею, бути пустими? Ні не могли. Знаю це достеменно. Тому загадку любові стосовно свого життєвого шляху мушу розкрити. Відчуваю це.