Деврадж -Подорож на Схiд-

Наближався час мого повноліття. Для королевича це тридцять років. Після цього потрібно було одружуватися і час від часу переймати від Короля віжки нелегкого керування державною колісницею. Але за звичаєм нашої країни в останній рік  свого неповноліття я мусив здійснити дві великі подорожі: першу на Далекий Схід, а другу - на Далекий Захід.
Навантаживши караван подарунками для гостинних господарів країн Сходу, ми з Амаром рушили в подорож. Наш почет складався з невеликого загону найкращих у світі воїнів та кількох драгоманів, котрі знали мови, які нам могли знадобитися.

Ми подорожували п’ять місяців. Аби описати всі дивовижі, яких ми побачили, треба списати не один стос сувоїв. Різноманіття племен і народів, одяг і звичаї, тварини, птахи. Щоби все те запам’ятати, потрібно мати  надлюдську пам'ять Амара. Може, потім колись він напише книгу про нашу подорож.

Звісно, найбільші враження справила на нас Піднебесна Імперія, сила якої опирається на тисячолітній досвід, глибокі знання та любов до мудрості. Аби бути владарем в тій Імперії, не достатньо народитися знатним, треба здобути знання і скласти іспит, аби тобі довірили навіть найменшу посаду. Я розумію тепер, чому вони навіть нас, не таких вже далеких сусідів, називають західними варварами. А ще більше я став розуміти батька, який не шкодує нічого, аби скарбниця знань невпинно поповнювалася у нашому Королівстві. І вдячний йому, що не давав мені жодних послаблень, коли дитячі розваги скінчилися і став я на шлях вишколу. А скільки ще треба дізнатися, скільки ще треба уміти.

Але не Чанська Імперія вразила нас з Амаром найбільше, а крихітне князівство Ботхістан, що криється від решти світу на високогірному плато. Потрапити туди вважається великим щастям. Попри те, що князівство не має армії у звичному нам розумінні, ворогів воно вже давно до себе не вабить. Потрапити в міста і села Ботхістану не можна ні силою, ні міццю, ні хитрістю.

Розповідають, що в давнину цю країну неодноразово намагалися завоювати, бо думали, буцім-то там, високо в горах заховані скарби світу, який був до нас. Але всі ті спроби закінчувалися дуже трагічно для завойовників. Здавалося, що може бути простіше: он там вгорі видніється місто, ось дорога, іди, підкорюй тих лайдаків, які навіть армії не мають, бо не видно жодного воя на кордонах. Але десь береться густий туман, на людей нападає страх, розпач, хтось зривається в прірву, хтось починає стріляти навсебіч стрілами, зчиняється рейвах, гармидер. Врешті- решт, якісь жалюгідні рештки воїнства добиваються домівки і вже не ладні воювати ні з ким.

Далекого не кожного навіть з добрими намірами впускає ця країна на свої терени. Нам чи то пощастило, чи доля у нас така, але пройшли ми шлях, що закінчився в столиці Ботхістану, порівняно легко. Звісно, не обійшлося без чудасій, але то було би дивно - не стріти нічого чудодійного в такому місці.

Десь на півдорозі, коли блиск від дахів будівель та храмів став уже надто помітним, наші коні та верблюди раптово зупинилися, як вкопані. Ні, то не була зупинка, коли страх стриножує і нездолиме бажання повернутися назад і тікати чимдуж оволодіває і людиною, і скотиною. Просто всі зупинилися, як перед стіною. Може, то і була стіна чи ворота? Ми стояли. Ні тривоги, ні страху чомусь не виникало. Не хотілося ні про що думати. Це не була байдужість безпорадності. Навпаки, був глибокий спокій і дивне відчуття спорідненості тебе і всього, що ти бачиш. Скільки часу ми стояли,  достеменно не знаю, але потім, подивившись, в якому місці стоїть Сонце, Амар сказав, що не менше години. Як відчуває час людина, що стоїть вкопана на однім місці годину? Отож! Я нічого такого не відчув.

Після того ми рушили і підіймалися вгору, ніби позаду нас не було важкого переходу, а попереду не було кількох миль підйому по крутому кам’яному гостинцю. То було щось неймовірне. Тіло моє наповнювалося силою, а серце - радістю. В голові крутилася якась чи музика, чи молитви ченців, яких ми стрічали в Піднебесній. Іноді здавалося, що обіруч мене щось підтримує. Якась добра сила батьківської мудрості і материнської ласки торкається розуму і наснажує тіло.

Я подивився на Амара. Він посміхався. Очі його блищали. Завжди стриманий і холодний, нині він був схожий на пустотливого Духа Радості.
- Як тобі, Амаре?
- Королевичу, брате мій, помовчімо! Може, це найкраща година нашого життя?

Я ніби отримав від нього потік щастя - і став посміхатися. Час від часу ми дивилися один на одного, посміхалися і я відчував, як моє серце стає огроменним озером радості. Не тієї, від якої хочеться стрибати, кричати і робити всілякі дурниці, а от цієї - тихої, невимовної, але такої, що хлюпає через вінця.

Амар нащось вийшов попереду нашого загону і став прискорюватися. І це не викликало ні подиву, ні спротиву. Було зрозуміло, що так і треба. Сонце вже котилося донизу. А ми добиралися до верхівки гори, за якою мусила бути гірська рівнина.

Щось дуже змінилося в Амарові. Спочатку я не міг второпати, що саме. А потім зрозумів, що його тіло випромінює м’яке золотаве світло. А може, то Сонце, що сідало, бавилося своїм світлом з його золотими кучерями. Може, то його бліда шкіра, ніби люстро, його відбивала. Дивні ми люди. Чого тільки не вигадаємо! Я ніби забув, що Амар не такий вже і блідолиций.  Не такий смаглявий, як я, але ж засмаглий добряче.

За якийсь час, коли сонце ще не сіло, ми вийшли на плато. Перед очима постало це дивне князівство. Найвисокогірніша країна нашого світу. Диво, перед величчю якого маліють найліпші слова…

Нас зустріли десять молодиків, вбраних у червоні хітони. Обіруч кожного сиділи тигри, ніби величезні кицьки. Думаєте, хтось з нас здивувався? Навіть коні та верблюди не зреагували у звичний для тварин спосіб. Що це було?
А що буде?