Просто В йна

У моєму місті – війна. Це слово таке – «війна». Це коли біль, сум і плач. Війна – це коли слухаєш вночі звуки канонад, це постійний страх. Я не відчула таку війну, на радість чи на жаль.
Я поїхала 7го липня і відтоді більше не з’являлась вдома. Переїжджаючи з місця на місце, я зрозуміла чого я хочу: повернутись у знайому квартиру, у свою кімнату, побачити речі на своїх місцях, відчути дім. А ще дужче хочу пройти вулицею міста, старого міста, побачите його таким, яким пам’ятаю. Як можна було не розуміти наскільки досконалим було життя? Я хочу повернути його, точно таким як було, навіть не трішечки краще, зовсім таким. Не бачила тоді я наскільки прекрасні очевидні речі. Люблю у старому житті все, всю повсякденність, всі біди, бо тоді вони здавалися найстрашнішими, і добре, що я не знала гірших. Я люблю Україну і її міста. Мені сподобалися ті, що я бачила і, впевнена, сподобалися б інші. Але я не хочу переїжджати з одного в інше, залишатися, намагатися влаштувати справжній дім. Це справді дуже складно.
Востаннє я бачила тата у вересні, а маму ще влітку. Ніколи  раніше я не думала, як складно без них. Як це нестерпно, коли ти зовсім одна. Кожного дня зіштовхуюся з потребою вирішувати проблеми, відповідати за себе, і ніхто не скаже: «Зупинись, відпочинь. Сядь і не про що не думай, я сам зроблю усе». Ніколи не думала, що залишуся сама із собою посеред цього великого безладу. Я втомилася, відчуваю сум та розпач. Скінчилося дитинство, життя було таким рожевим та солоденьким, немов цукрова вата, а потім «пуф» - гірке й важке. І розумію, що повинна крокувати у доросле життя, впевнено, не обертаючись, але не хочу, не готова, не впораюся. Хоч би трохи пригальмувати, якщо назад вже дороги нема.
Я благаю, цінуйте кожну мить свого життя, бо насправді воно досконале зараз, коли ви цього не бачити, але воно таке, яким повинно бути. Усі, кому не довелося втратити свій спокій, до кого не прийшов цей сум і жаль, спробуйте відчути інше – справжнє щастя, воно панує тоді, коли немає горя, воно і є у тих простих речах, у цих дрібницях та «непотребі», воно ваше, радійте. Якби я знала тоді, яке моє щастя, то оберігала б його набагато лагідніше.
Моя Батьківщина страждає, а я нічого не можу зробити, лиши плакати разом із нею. Ніхто не був готовим до такої жорстокості, ніхто не здатен був передбачити ці страждання. Війна прийшла раптово, торкнувшись найдорожчого. («Мій дім – моя фортеця»). Мою фортецю кровожерливо катують. І кожному з нас її страждання озиваєються у серці, ріки крові течуть до наших ніг. Українська воля незламна, та хіба хто-небудь у світі здатен дивитись на війну із спокоєм! Війна не може мати добрий намір, це надприродньо, і людяності у цьому не знайти. Війна – це вбивство, вбивство щастя! І я готова благати за кожного, аби тільки війна скінчилась, а краще б її спочатку не було ніколи.