Сенсу. net

Епіграф
настане день і не болітиме нічого
і сльози більш не потечуть
з замученого серця твого
кроваві квіти проростуть
і вийде біль твій на дороги
піде сіятись в інші тіла
оббиватиме всі пороги
з звісткою що ти не змогла
тепер вже байдуже ти спокій
всі рани більше не болять
і мабуть через кілька років
тебе забудуть пригадать
Передмова
Присвячується моєму сонечку
Владиславу Лісовському, який пішов
від нас 17 грудня 2013 року.
Ти назавжди у моєму серці.
 
Історія цієї новели сягає для мене уже в далеке минуле. Здається, я зовсім недавно чула сміх цієї людини, її голос. Зовсім недавно проводила весь час онлайн, пишучи йому і для нього. Власне кажучи і новелу цю почала писати заради нього, щоб допомогти, можливо. Але я не встигла. Тепер себе ненавиджу за це настільки, наскільки це можливо. Тепер ця новела не має такого сенсу, якого вона мала б набути. Її основне завдання було донести одну думку до нього, яку тепер я певно і не втілила сповна. Одну думку, для однієї людини. На це потрачено купу слів і купу часу. Всі ці бісові літери складені в бісові слова не виконали свого призначення. Я ненавиджу тепер і їх. Це по-дурному ненавидіти слова. Але тепер залишається тільки гострі як леза відчуття. Вони то притуплюються часом, а потім, зненацька підкрадаються і знову мучать тебе. Нагадують. А що ти? Ти вже нічого. Я спустошена. Я німа від болю. А пишу через силу, бо обіцяла дописати. Для нього. А його тепер нема. Нема взагалі. Є тільки спогади про нього. А я досі пишу. Знову таки йому. А сенсу тепер нема. Отже, якщо вам досі цікаво, що там далі – читайте. Якщо ви все таки знайдете там цю важливу думку – я буду щасливою за вас. Якщо вам це принесе задоволення або допоможе вам – ще краще. Тепер ця новела для вас. А не для нього, мого сонечка.
І ще декілька слів. Оскільки ця новела приносить лише біль я писала її хвилями в години натхнення. Тому можливо часові рамки збиті. Образ головної героїні частково написаний з мене. Описана смерть – це мій дурний сон. Я часто відволікаюсь від теми, бо важко себе убити навіть в книзі. Тут добро не перемагає зло. Тут нема нічого повчального і важливого. Це просто чергова історія про шлях в нікуди. Чергова трагедія життя. І приємного вам читання тепер.
1
Був гарний осінній день. Справді гарний, як для цієї осені. Правда вітер таки був холодний, пронизував аж до кісток. Та і він не в змозі виштовхати всі дурниці з моєї голови. Ну хто ж піде гуляти в таку погоду? Звісно я!  Тому що дійсно гарно. Я ненавиджу цю осінь і зиму я б також відмінила, але я ж не маю ніяких надприродних здібностей. Ох, якби мала то я б всього стільки змінила…. Я вас обманюю. Нічого я б не змінила. Амбіцій то багато, розуму малувато. Блііін знову відволікаюсь. Так все таки про Той день. Це був жовтень, типовий жовтень. Настільки типовий, що з моїх наушників лунала «The Cranberries – October» (трохи реклами моєму музичному смаку не завадить). Осінь у всій своїй красі. Опадає листя. Зараз я ванільно опишу осінь, можете не звертати особливої уваги. У мене буває. Ну от, я ніколи не думала, що листя може мати стільки відтінків. Від яскраво жовтого до такого бордового. Між ними я знайшла відтінки, в які фарбувала волосся. Там і мідний, червоний, цегляний, тіциан і, як я кажу, натуральний рудий. І вся ця краса спускається в бруд вулиць, під ноги цим випадковим людям. Всі ці барви вмить втрачають принадність і втоптуються в сірість вулиць. Дивні ці люди. Захоплюються красою осені, а самі не здатні її вберегти. Вулиці настільки брудні від вас, люди, що ніхто їх вже не відчистить.
 Моя хвора фантазія малює картину, де листя падає не з дерев, а з неба. І в залежності від того, скільки листочки пробули на сонці вони отримують свій відтінок. Ох це небо. Забери мене небо! Там певно добре. Чомусь мені так здається. Там далеко від всіх та ближче до сонця і місяця. Я б краще була небесним світилом, ніж собою. Може в наступному житті. Ще трохи про місце, яке я тут високопоетично описую. Це невелике містечко, де майже всі знають один одного. Язик не повертається назвати це місто перспективним. Нема в ньому нічого незвичайного чи особливого. Та я люблю це місто, всім серуем. Та краще його любити на відстані. Я ні з чим не сплутаю свою рідну вулицю, свою маленьку квартиру, з вікон якої я бачила смугу лісу. Ох скільки годин я провела в тому лісі, пишучи всякий маразм типу цього. Кому я пишу? Навіщо? Дурні, бісові питання. Таких маю ще сотню. Напишу книгу запитань. Знову відволіклась. Так ось, крізь наше місто протікає ріка. Раніше вона була гарною, повноводною. Зараз знову таки люди вбили і цю красу. Ненавиджу людей. Так, я соціофоб. Я маю право на фобію. Чому я виправдовуюсь. Зараз вже нема сенсу все одно. Отже, розкажу вам про Той Вечір.
Життя я уявляю собі як метро. Не тому, що воно під землею, ні. Зараз я поясню. Метро, бо там людно, всі кудись поспішають, ідуть, біжать, летять; у всіх якісь проблеми, турботи, цілі, мрії, а, виходячи з метро, таки добираються, туди, куди поспішали. Кожен сідає у вагон і прямує до своєї станції. Нажаль, пріоритетними станціями є «Гроші», «Кар’єра», «Слава» та інші. Меркантильні людішки. Такими самотніми залишились «Кохання», «Щастя», «Творчість» і «Дружба». Хоча на «Щастя» ще зазирають іноді. Останньою ж є «Смерть». От в Той Вечір замість «Творчості» вагон привіз мене у «Смерть». Я собі поволі прогулювалась містом. Нікого не чіпала, шукала натхнення у осені. Найшла ж як бачите.
 Отже, вийшовши з парку я опинилась на трасі державного масштабу. Багато машин, навіть забагато. Мої дурні ноги повели мене до мосту через нашу ріку. Машини проводжали мене світлом фар. Зараз мені здається, що вони прощались. Я дійшла до мосту і виявилось, що я не одна така. Ну тут я певно опишу себе, хоча я це і не люблю. Я далеко не ідеал. Зростом я «полторашка» тому часто ношу високі підбори. Той Вечір не став винятком. Одягнувши чобітки на 14-сантиметровій платформі я відчула себе впевненіше. У мене гарне волосся, я не вихваляюсь. У мене руде кучеряве волосся середньої  довжини. Сьогодні я приміряла обновку – шикарне, стильне, чорне пальто. Доповнила його лаконічними синіми, улюбленими, заношеними джинсами. І вирішила бути а-ля романтичною, пов’язала яскравий бірюзовий шарф на шию. Ну звичайно я ж нафарбувалась, підкреслюючи свої очі. Одягнула ще сережки з совами і також я постійно ношу дві золоті каблучки на лівій руці і срібний браслет з підвіскою у формі Ейфелевої вежі, сьогодні ще обрала великий перстень з бірюзовим камінням. Через плече перекинула шкіряну сумку з гаманцем, блокнотом і ручками. Ну от така я була. Казали, що я симпатична. Друзі називали малою, через мою мініатюрність. Загалом я не була популярною, але ті, кому я відкрилась, любили мене. Ну я так думаю.
2
Згадуючи той вечір, я постійно відволікаюсь. Про таке згадувати складно, навіть зараз, коли по ідеї, я вже не маю щось відчувати. Та я себе почуваю занадто живою, занадто. О це слово – занадто – скільки разів воно перекреслило всі шалені плани на майбутнє? Я тепер можу робити все, що завгодно, певно. Та вже немає сенсу ні в чому. Отже, маю я, чи то мала, шкідливу звичку – я палю. Просто треба якось заспокоювати свої нерви. Ну от, знову виправдовуюсь. Отже, знову я достала з кишені цигарки, підкурила і смачно затягнулась димом. Я завжди любила запах цигарок, він нагадує про батька, ще й досі нагадує.
Я стала майже по центру мосту, обперлась об перила і дивилась вниз на чорну неосяжність води. У мене були фобії висоти та глибини, та все ж я не могла не насолодитись цією красою. Стемніло. На фоні чорного неба виднілись зірки, ніби хтось прорізав маленькі дірочки у небесному полотні і зверху світив ліхтариком. Повний місяць завжди діяв на мене дивно. При ньому я не сплю, а зазвичай творю якийсь маразм типу цього. Поверхня води виблискувала чарівно, при такому освітленні вона здавалась таємничою. Вдень річка мені видається огидною, брудною. У Той вечір, вона була для мене якоюсь непорочно-чистою, якою була певно сотні років назад. Я все стояла дивилась і думала, описувала в голові це все. Просто несила було дістати блокнот з сумки та записати. Почали мерзнути руки і прийшлось сховати їх в кишені пальто. Перервався мій щойно налагоджений зв’язок з природою. Я повернулась спиною до перил і обперлась об них. Я повернулась обличчям знову до нового індустріального світу. Такий перепад пригнітив мене. Настрій здув вітер, з ним і бажання писати і взагалі робити будь-що. Я просто стояла, бо більш нічого не могла. Дивне відчуття – маленька клінічна смерть моєї творчості. Таке буває.
У Той День (це не дивно) було зовсім не людно. Лише кілька випадкових перехожих: закохана пара, яка так мило тримається за руки, переплітаючи пальці, передаючи цим дотиком щось особливе;  жіночка з важкими сумками, яка тягне продукти додому, а там її ніхто не цінує; юнак, який стоїть навпроти і пильно дивиться на мене. Хоч убийте (смішно зараз це казати), але я не пам’ятаю його обличчя. Він високий, певно гарний, досконала фігура: сильні руки, широкі плечі. І той погляд, який прибив мене до перила мосту, який змусив мене знову визнати, що я таки частина соціуму, при чому помітна. Одягнений він був звичайно: джинси, кросівки, куртка, капюшон якої прикривав обличчя. І тут, коли мій оцінюючий погляд зустрівся з його пронизливим, він почав іти до мене. Він переходив дорогу, незважаючи на машини, ніби пропливав між ними, чи над. Моя розхитана психіка малює, що, ніби, весь світ зупинився і чекав доки він підійде до мене. Я стояла, дивилась, не відводячи погляду. Я чекала його. Ну як можна було бути такою дурною? Треба було б відразу тікати від нього. Пізно повчати себе. Краще розкажу про ту дивну розмову, останню мою розмову. Імені свого він мені так і не назвав. Я сама охрещу його : Містер Загадка або ж просто Віктор. Чому саме так? Бо він переміг мене, можна і так сказати. Про що ми розмовляли? Спробую відтворити це таким примітивним діалогом. На далі скорочую себе як «я», Віктора як «в».  До речі, я навіть музику свою вимкнула, заради нього – це просто космічні жертви. Отже, він підійшов до мене і став поруч, окинув мене ще раз поглядом.
- Не кури, тобі не личить, - в.
- Мені і жити не особливо личить, - типу сарказму, я.
- Я б не сказав, у тебе гарні очі – живі. – в.
- Живим людям притаманно мати живі очі. – я.
- Ти знаєш, іноді людина жива, а очі її вмерли. Бо все живе всередині у неї померло, в жахливих муках. В гіршому випадку, ще корчиться в передсмертних агоніях, а людина та сміється, дезінфікує все алкоголем, травить димом. – в.
- Тоді я теж така. Тільки я сама все довела до самогубства, крім себе. Знаєш, навіть процитую саму себе, хоча і рідко таким займаюсь. Ну сьогодні у мене щось таке, як співала «Крихітка» щось на зразок «моя унікальність вийшла в вікно а може її і взагалі не було? може вона вимираючий вид? можливо досить гратись в талант? тотальна втома смерть усьому людському в тобі яка призведе, до самогубства твоєї творчості на тонкій межі куди ж? стільки напрямків не лише географічних зранку знову померти вішається мій внутрішній поет нові рими ідуть до біса туди і я піду як ти там, Сатана? чекай на мене» кінець цитати, якщо що. Маю ще одну «з гаслом "зміни мене" моя особистість втонула в крові. змінилась таки. – я.
- Ти ніби емоційна сильно, – усміхнувся в.
- Ти говориш як невропатолог зараз, - знову в своєму стилі я, - може ще й полікуєш мене?
- Може і полікую. Та чи варто? – в.
- Хто ти? Навіщо ти підійшов? Все, набрид. Йди куди йшов. – безсовісно брехала я.
- Ого скільки питань. Я саме до тебе і йшов. І не набрид я тобі. Ти просто маленька закомплексована дівчинка – в.
- А ти великий і не ввічливий. – я.
- В чому ж моя неввічливість виявилась? – в.
- Ти не привітався, не представився. – я.
- Це неважливо. Лише пуста трата часу, проста формальність. Моє ім’я нічого вже не змінить. – в.
- Воно і не мало щось міняти. Просто навіть не знаю, як до тебе звертатись. – я.
- Кумедна ти, ще й руда. – в.
- Відходиш від теми. – я.
- Ти! – в.
- Можливо, - погодилась я.
- Не суттєво. – в.
- Що не суттєво? – я.
- Та майже все. – в.
- Прогресивні думки? – я.
- Хіба, що твої. – в.
- Геть з моєї голови! Не читай мої думки. – віджартувалась я.
- Добре, більш не буду. – в.
- Жартуєш? – я.
- Ні. – в.
- Тепер ти мене лякаєш. – я.
- Я з перших хвилин тебе лякав. Бо заважав зробити тобі задумане. – в.
- Я думала писати…- я.
- Це не основне. – в.
- Тобто? – я.
- Не бійся, я допоможу тобі. – в.
- Але я не потребую допомоги, я самостійна. – я.
Останні мої слова з’їв шум машини. Віктор підійшов до мене майже впритул.
- Не бійся! – в.
- Але ж…. – я.
Та вже пізно було щось казати. Крім пронизливого крику більш нічого не пролунало. Ті сильні руки спихнули мене в річку. Я навчилась літати. Забавний спосіб. Тоді я вже не боялась ні висоти, ні глибини. Я боялась людей, ще дужче. «Це кінець» - подумала я, коли нарешті моє тіло впало в водичку. Вже занадто холодно для купання. Пальто швидко набрало воду і потягнуло мене  на дно. Я бачила як вода сходиться у мене над головою. Я нічого не робила щоб врятувати себе. Знову мене скував той погляд. Я не могла поворухнутись. Тільки дивилась на нього. Той День – День смерті. Що ж далі? Все занадто сумно покритикуєте ви мене. Та як вже є.
Так сумно було помирати без музички, так сумно. У мене руде волосся гарно у воді розсіялось. Ніби казка, а ніби і ні. У цій казці принц вбиває принцесу. А можливо я не принцеса в тій казці, а навпаки. Тоді Віктор благородний, і він переміг зло. Як же сумно без музики. Я не встигла послухати дуже круту пісню,  яку напередодні скинув друг «The Plonkers - Your door» ( тут могла б бути і ваша реклама, якби ви мене бачили). Я сумую. На тому цей день для мене завершився. Певно душа покинула тіло, коли я ударилась головою об камінь. Пофарбувала воду спочатку у червоний, а потім у рудий. Порушила гармонію ідеальної природи своїм нікчемним людським життям. Глухий звук зустрічі тіла і води зовсім не привернув уваги. Я залишилася непоміченою. Я не попрощалась, ось про, що дійсно жалкую. Хоча ще про купу речей, про які згадаю пізніше певно.
 Світ навколо мене продовжив жити. Нічого не змінилось. Машини собі все поволі їхали через міст. У всіх свої справи. Нікому нема діла до мого нікчемного життя і такої безглуздої смерті. На цьому Той День закінчився для мене. Ніколи не любила осінь.
3
Прокинулась я в якомусь незрозумілому тумані. Нічого не розуміла, нічого не було видно. Все пливло перед очима. Я машинально почала шукати окуляри і терти очі. Де я? Такі дивні відчуття. Ніби я не я. Банально ж звучить. Та я не відчувала свого тіла, не відчувала як я рухаюсь. Мені здавалось що я стерла долоні об каміння і якусь гальку. Стооооп. Чому у мене волосся розпливається, ніби я у воді. Я що справді під водою? Це ж був сон, правда? Такий дурний сон, після якого ти заварюєш міцний чай і йдеш телефонувати подрузі. Тоді твоя мила прибігає до тебе, ви п’єте чай і вона тебе заспокоює типу «мала, це просто сон. Все буде добре. Ще все попереду. Забудь». І ти правда забуваєш. І живеш собі спокійно. То це сон? Я зараз прокинусь, правда? 
Чому я досі не проснулась? Я вже намагаюсь розбудити себе хвилин 20. Мені страшно. Де ж я? Куди мене занесло? І як я можу так довго знаходитись під водою?
Я ж не дихаю. Чи дихаю? Чи ні? Здається ні. Головне не панікувати. Не панікувати! Я під водою. Я не дихаю. Я не відчуваю свого тіла. Я мертва? Ніііі. Та нііііі. Та бути такого не може. У мене ж завтра контрольна з історії. Я ж готувалась. Яка до біса контрольна? Я просто мертва. Чи не просто? Тоді я складно мертва. Чи не складно? Формулювання думки в даному випадку не важливе. Я мертва. От і все. Але як я думаю і розумію це все? Невже таки привиди існують? Ні. Це все дивно і звучить по-ідіотські. Треба хоча б випливти і висохнути, а то захворію ще. Чи такі як я не хворіють?
А яка я? Хто я? Явно не людина. Хоча і раніше себе так не називала. Зараз я випливу. Ще трошки. Чому я не відчуваю холоду води? Мені страшно. Ще трошки.  Я вже бачу небо. Вже день? Скільки ж я пробула під водою? А де я взагалі? Повітря! Нарешті! Але я ж не дихаю. А жаль. Я сумувала за повітрям. До берега не далеко. Зараз я виберусь. Все буде добре. Все буде добре. Все буде добре!
Ось і берег. Земля обітована прям. Вперше так землі радію. Я вибралась, нарешті. Я стою на березі. О, то мене недалеко віднесло. Кілометрів за 7 від мосту за течією. Була в цьому місці колись, гуляла тут. Така собі мила місцинка, мальовнича. Берег абсолютно не заселений. Безлюдно і гарно. Природа вражаюча. Здається поки я приймала зимні ванни пройшов дощ. Ніколи не любила таку погоду. Оу, здається моє тіло теж спливло. Цікаво, коли мене знайдуть? Вигляд у мене не дуже. На мене начіплялось багато різного мулу, гілок, водоростей та іншого сміття. З мого рудого волосся стирчало кольорове осіннє листя та ще якісь гілки. На обличчя всі ознаки втоплення. А саме (може хтось не знає) це синюшність тіла, багряно-сині трупні плями та залишки білої піни де-не-де, бо більшість змило таки водою. Я виглядаю якось казково. Типу костюма не хеловін, але його певно не оцінять позитивно. Такий блідо-синій відтінок шкіри істинно прекрасний. Волосся просто шикарно розплилось по воді. Яка чудова готична картина, а головне реалістична. Стоп. Що я несу? Це ж мій труп! Я божевільна певно. Тааак. Мене ж вилікують. Все ж буде добре. Треба йти звідси. Вже несила тут бути. Прощай моя біологічна оболонка. Вибач, що я тебе так покоцала і заносила. Вибач за всі шрами і синці. Вибач, що курила в тебе і споювала алкоголем. Прощай, мій милий труп. Сподіваюсь тебе знайдуть.
Так, цікаво я ходжу чи літаю? Як на диво я чиста. Така як стояла на мості. Жаль, що на підборах. Спробую підстрибнути і злетіти. Ну от. Я не літаю. Це печально пересуватись так по-людськи. Я то думала. Я на диво спокійна. Може так і має бути? В сенсі моєї смерті. Це не банальна історія типу вищі сили мене накарали за погану поведінку і відправили в кому, щоб людина, яка мене дійсно любить врятувала мою грішну душу (типу фільму «Між небом і землею», така собі романтика).  У мене нема шансу на повернення. Невже я так скитатимусь завжди? Досить тут стояти. Піду кудись в місто. Цікаво, а мене шукають? Мама певно хвилюється. Вона в мене хороша, я її дуже люблю. Головне, щоб вона це пережила. Певно вже всіх обдзвонила. Моїй милій (краща подруга) певно вже сотню раз зателефонувала. І вона теж переживає і не находить собі місця. Певно мама вже написала в місцеву газету, ба навіть в обласну і мене шукає поліція. Сподіваюсь на нормальне фото в статті. Головне щоб я на ньому була нормальна і без окулярів, а головне усміхнена. Не хочу щоб всі знали про мої депресії і залежність від заспокійливих. Хочу щоб мене пам’ятали веселою і  життєрадісною. Я швидко іду якось. І абсолютно не втомилась. Я вже в місті.
А місто особливо і не змінилось. Певно я не так довго приймала зимні ванни. Привичний ритм мене трохи навіть заколисав. Я знову на мості. Що я відчуваю? Як не дивно, я себе жалію. Але мені так спокійно і легко. Треба навідатись додому. Чому я взула саме ці чоботи на платформі? Не особливо зручно. Люди мене ніколи особливо не помічали і не запам’ятовували, ну мені так здавалось. Привертало увагу моє руде волосся. Дійсно, що в мене гарне то це волосся. Навіть зараз. Я виглядаю як в Той День. Навіть сумка так само вісить. Це дивно. Живу я на окраїні міста. З моїх вікон видно ліс у ту саму річку, в якій я невдало пірнула. Скільки годин я в тому лісі провела. Я просто сиділа, думала, курила, слухала музику і писала. Навіщо я пишу? Так простіше. Спробуйте і ви поділитись з папером своїм болем. Має стати легше, певно.
Я дійсно дуже швидко іду, більше ніхто не оглядається вслід мого рудого волосся. Так незвично і так спокійно. Мене це насторожує. Щось явно не так. Так червоне світло на світлофорі. Чому я зупинилась? Мені ж байдуже певно. Скоро буду вдома. Та чи наважусь зайти?
4
Ну от я вже повертаю на свою рідну вузеньку вуличку на околиці міста. Мою чудову улюблену вулицю. Ось мій будинок. Заходжу в холодний під’їзд. Піднімаюсь на другий поверх. Повільно піднімаюсь. Мені страшно. тепер, коли я особливо нічого не відчуваю зі зовнішнього світу, я перетворилась на згусток своїх емоцій. Мені так страшно, що підкошуються ноги. Я хочу побачити свою матусю, але боюсь. Я боюсь побачити те, що з нею зробило горе. Головне щоб вона пережила. Я стою перед дверима. За звичкою намагаюсь опустити дверну ручку. Та рука пролітає повз, невідчуваючи холоду металу. Тепер для мене нема перепон. Зайду без просу. Мій милий дім. Тут все таке знайоме і рідне. Але…тут пусто. Вдома нема нікого. Крім мого кота звичайно. Мій чорний пухнастий сатана. Він мене бачить. Округлив свої і без того круглі очі і дивиться. Вигинає спину дугою і шипить.
-Ей, малий, не видавай мене. Це ж я, малий. Кис-кис-кис.
 Він все одно шипить на мене.
- Мій хороший, іди до мене.
І він впізнає мене. Але все одно повільно відходить. Він знає, хто я. Або що я. Я сідаю на крісло і дивлюсь в стіну. Просто дивлюсь. Думаю. І от в що вилились думки:
Записки №1 (під шипіння кота)
Моя система розібрана, розгвинчена. Всі деталі лежать собі окремо, відпочивають. Кожного дня я намагаюсь це все зібрати, склеїти до купи. Та що разу щось стає не на свої місця і до вечора розпадається знову. Я намагаюсь фіксувати деталі чим-небудь, навіть клею. А толку мало. Деталі все більше зношуються. Мій механізм старіє так швидко, що я сама дивуюсь. Чому в цих очах вимальовується таке прагнення суїциду? Це не моя деталь. Не моя! Я ж маю бути веселою, життєрадісною. Де мої бісові деталі? Подайте мені той гаєчний ключ, я ремонтуватиму цю розвалюху. Наново. Щоразу. Це вже навіть не болить. Воно вже добиває. Безглуздий механізм. Налийте мені ще.
До речі ще себе можна уявити вазою. Дивне таке собі порівняння. Але от якщо припустити так, що ти така гарна, ніжна ваза. А тебе взяли і розбили. Боляче певно. Та дарма. Ти починаєш збирати всі черепки, навіть пилинки змітати. І клеїти-клеїти-клеїти все до купи. До єдиного цілого. Шматочки так схожі між собою і ти ліпиш їх не на ті місця. Виходить в тебе зовсім інша композиція. Зовсім інша суть. І якась вона чужа тобі. Та куди вже дітись?
І наступне в хіт-параді моїх паралелей це певно буде щось незвичне. А давай уявимо себе листом, який не знайшов адресата. Ті закарючки на твоєму тілі втратили сенс. Той, хто писав їх певно вклав туди немало почуттів і того подібного. А тепер це нікому не треба. Точніше потрібно. Та ти вже не виконаєш ні свого доручення, ні свого призначення. Ти непотріб. Ти папірець, який віднесло кудись вітром. Але це все одно ти. Тобі з цим ще жити.
Знаєте, що? Я б хотіла бути якоюсь гарною та незвичайною квіткою. Щоб людішкі путались у вимові моєї назви та захоплювались красою. Фотосинтезувала б собі на здоров’я, та не думала б про це все. Не боліло б мені так. Не знала б сліз. Та все одно ж не все так просто. Знайдеться якийсь ікс, який захоче відірвати листка у мене. Чи зламати. Чи вирізати, упакувати і подарувати своїй ігрик. Рано чи пізно спокій мій обірвуть, життя моє зламають.
А в завершення моє альтерего хоче додати, що ти все одно залишаєшся людиною. Ким би ти себе не уявляв, як би ти себе не писав. Та я стулю йому пельку і скажу, що ваші самі ідіотські бажання та мрії мають шанс на здійснення. А ви маєте шанс бути успішними та щасливими. Це все таки від вас залежить, а не від моїх словечок. Не будьте мною, проводьте паралелі з прекрасним. Сліпі, глухі, маю нахабство бажати щастя вам!
І так я б певно ще довго роздумувала, вивчаючи малюнок шпалер напроти. Але я більше не могла тут знаходитись. Тут все таке рідне мені, знайоме і таке далеке. Ти вже не можеш осягнути навколишній світ на дотик, на смак, на запах. Ти тільки дивишся і згадуєш свої відчуття. Згадуєш ніби це було не декілька днів тому, а сотні років. Ти все намагаєшся пригадати як воно бути ситим або голодним; як холодно, а як тепло; як боляче, а як приємно. Ти відчуваєш себе чужим. Тут два варіанти: або ти чужий всьому, або все чуже тобі. Обирай, як звучить краще. Ніяк не звучить. Поверніть мене в моє тіло. Я не хочу так. Не хочу!
5
І так після моїх психів  я нас час забулась. У нас (поняття не маю що я, або хто я, привид, душа, дух?) певно час тече трохи не так. Трохи повільніше. От би всі жили так повільно. Люди живуть швидко і не помічають купи дивовижних речей. Надалі я буду описувати природу навколо мене. Ось що досконале і дивовижне. Отже пройшов час(як в казочці) дивна принцеса прокинулась від п’яного угару. Принцеса сп’яніла від болю. Він її безжально утопив( недоречна метафора). Коли я прокинулась, то опинилась в дивному місці. Тут чисто і біло. Невже Бог таки є і це Чистилище? Тоді я певно зараз відправлюсь в Пекло. Блін, оце потрапила. Та мені піде як було, поверніть мене на землю.
- Ей, тут є хтось? – дивне питання.
Звичайно мені ніхто не відповів. І я пішла до єдиних сніжно-білих дверей. Спочатку я взялась за ручку і, о диво, обхватила її рукою. Рука не провалилась повз. Чудове відчуття. Певно треба постукати. Як це шикарно стукати в двері, коли твоя рука в них не зникає, а наштовхується і видає глухе «тук-тук-тук».  Здається я в останнє робила так сотню років назад.   
З-за дверей роздався тихий, оксамитовий голос. Приємний такий і…. чоловічий? Знову особа чоловічої статі. Добити мене вирішили? Зараз не про це.
- Заходь, - говорив голос. – І так довго протрималась. А ти ще те сонько. Ти півжиття проспала.
І під переливи цих слів я опускаю ручку вниз і опиняюсь в кабінеті. Описати його? Це простора кімната. Вся така із себе строга, ділова, офіційна. Ні тобі рамочок з фото, ні всіляких милостей, нічого. Все таке офісне, сухе, скупе і типу зручне. Один плюс цього кабінету він не сірий. Він, ви не повірите, блакитний. Так, саме блакитний, як небо погожого літнього дня. Чудовий колір. Люблю такий. Біля стіни розмістився квадратний бірюзовий диванчик. Прямо напроти дверей вікно, закрите огидними сірими металевими жалюзі. Згідно певно до якогось статуту, біля вікна стоїть довгий стіл, на ньому якась зелена рослинка цвіте ніжно-блакитними квіточками. Стіл увінчаний різними папочками з кольорами від темно- до блідо-синього. Також на столі є ноутбук і підставка до канцелярських приладів. Під стіною напроти дивану стоять сині шафи. Біля столу два стільці. Кольору теплого моря. Дивовижно.
Хто ж сидить в такому небесному кабінеті? Невже архангел чи хто там має бути? А там такий собі дядєнька в костюмчику. Класно описала. Ну ладно. Не такий вже він і «дядєнька». Такий собі мущинчик років 30. З приємною зовнішністю. Одягнений в дорогий чорний костюм і синю сорочку. Без краватки, без годинника, без перстнів. В красивих шкіряних туфлях. Гарний він. Густе і чорне як смола волосся зачесане якось на бік. Смугла шкіра. Очі. У нього очі, як море. Можна втонути. Погляд кидає виклик. Типу ти не зможеш дивитись в мої очі. Це я не зможу? Аби ти хоча б на секунду в моїх заблукав. І він заблукав. Його губи почали ворушитись. Гарні губи. І я перетворилась в слух.
- Не витріщайся вже на мене. Досить. Я не ангел. З Богом у нас нічого спільного.  – говорить він.
- А х-хто ви? – от блін, я знову заїкаюсь.
- Я такий собі дядєнька, який слідкує за такими поганими душами, як твоя, - відповідає він.
- Душами?- питаю я і піднімаю одну брову в гору. – А звати В-вас як? – знову запинаюсь.
- Звати? Мене ніколи не звуть. Я добре виконую свою роботу. Я слідкую за переселенням душ.
- Значить таки ця теорія вірна. Я була права. Шах і мат пгм-нуті! – викрикнула я без жодної запиночки.
- Так. Теорія вірна і дієва. Але є але. Сама розумієш. Через таких як ти система дає збій.
- Як я? В сенсі? – щось мені страшно стало.
- Сенсу нема. Сама казала. Твої слова. Таких як ти.
- Це яких? – допитуюсь я.
- Ти пішла з життя не в свій час.
- Але ж я не винна, що мене зіштовхну….
- Не винна?- перебив мене. - Все одно, поки чекатимеш своєї черги, будеш на землі.
- Якої черги?
- На переселення душі. У цьому етапі ти своє нове тіло пропустила.
- Скільки чекати?
- А хто знає? Таких ідіотів як ти хватає. Тоді і зустрінемось знову.
- А це у вас типу офісу? – знову веду себе як дура.
- Так. Ну, тепер до зустрічі. До речі, куди тебе повернути?
- У відділок міліції. До слідчого, який веде мою справу.
- А може на твій похорон?
- Ні-ні-ні. Дякую.
- Багато в тебе там народу. Дивись. – він розвертає до мене свій ноутбук.
Там відео. На ньому я. лежу в труні. Біля мене купа квіток. Що там троянди і гвоздики роблять? Я ж тюльпани просила. Зараз не про це. Мене нафарбували. Дуже страшно.  Я капець яка страшна і мертва. Одягнута в весільну сукню. Гарна сукня. Біла, мереживна. Мама певно вибирала. Моє руде волосся розпущене. Його навіть трохи вирівняли. Не так я себе уявляла. Я ж мала б бути гарною. Сукня ховає не всі синці на руках. Окуляри лежать біля мене, а також всі речі, які були зі мною в сумці в «Той день». За виключенням цигарок і запальнички.
Дивно. Ніби це не я. ніби це якийсь фільм. Багато людей пришли. Занадто багато. Мені вже байдуже. Правда. Навіть брехати не вмію. Я хочу плакати і…не можу.
- Досить! Більш не хочу цього бачити! Скажіть тільки як мама і відправте мене вже куди-небудь. Я вже не можу… будь ласка….
- Швидко ж ти зламалась. Ти ж сильна. Мама твоя нормально, не переживай.  Заспокойся. Зараз ти побачиш допит свідка з твоєї справи.
І під переливи цього голосу я лечу кудись. Саме лечу. Як птах, як вітер, як думка. Так от як воно спускатися на землю. Стає все гірше. Біль в середині росте. Хто-небудь вимкніть це все.
6
Він сказав, що я сильна. Але сильні незламні. А в мене серйозна поломка. Невиправна. Жива людина не витримала б стільки всього. Я не жива. А болить як в живої. Навіть різкіше. А саме страшне, що це може ніколи не припинитись. З цими думками я і опинилась у відділку міліції. В кабінеті якогось дядєнькі з зірками на плечах. Напроти нього сидить хлопець. На вигляд років 20. Може і більше. Простий собі юнак. Сидить. Переживає. Але це не мій Віктор. Допит тільки почався. Намагатимусь відтворити його. Надалі прапорщика Ікс скорочую як «п», а хлопця Олег звати, тому відповідно «о»(чудова літера «о» кругленька така). Отже, приблизно так виглядає той діалог, те, що я почула.
- Значить ви все бачили і не допомогли дівчині. – п.
- Я не встиг, я біг! Я намагався. Не встиг відговорити її. А потім поки спустився вниз, до річки її тіло кудись віднесло. Темно було. Я нічого не бачив. Я ж відразу вам позвонив. – у о трусяться руки, зривається голос. Невже дійсно про мене говорить? Емоційно так.
- Факт залишається фактом. Ми самі її ледь знашли. Маленька така. Руде волосся побачили. – п.
- А в неї був шанс вижити? – о.
- Не було. Вона розбила голову. Померла від удару швидше. –п.
- Може вона хотіла щось комусь довести? – о. це він не в тему ляпнув. А, він же мене не знав.
- Або через кохання невзаємне стрибнула з мосту. – п.
Далі я вже не слухала. Яке кохання? Це ще таке. Я стрибнула сама? Сама? САМА? Я не вірю. Нінініні. Я ж не така шизонута. Чи така? Я самогубець. Я стрибнула з мосту. Ні, я просто дура. Я тепер приречена на скитання по світу. На самотність. Це дико. Це неправильно. А може станеться диво і я оживу? Так. Мені терміново треба до мене на могилу. Дивно звучить. Дивно виглядає. Я іду до себе на могилу. Раніше я ходила до батька і годинами там сиділа. Зараз я спішу повернути своє тіло.
Я впевнено іду по місту. Я спішу. Я біжу. Проходжу крізь людей і будинки. Мені терміново потрібне моє тіло. Негайно! Так. Мені ще трохи залишилось. І я буду на кладовищі. Ось ця дорога. Дивне в мене місто. Коли в нього заїжджаєш тебе привітно зустрічає, виблискуючи хрестами та пам’ятниками з граніту, цвинтар. Поетично, правда? Але це не головний в’їзд в місто. Та все ж. Отже, я вже біля центрального входу. Чорні ворота. Я чемно проходжу в калитку. За звичкою я іду прямо на могилу до батька. Видно до нього теж заходили, коли мене хоронили.
- Татусю, привіт. Я люблю тебе. Ми може скоро побачимось. Але ти певно вже в іншому тілі. Тато, я дуже скучила.
Та татусь не відповідає. Я вже звикла до цього. Не знаю скільки часу я там простояла. Я не відчуваю втоми. Я вирушила на пошуки своєї могили. Я ніби знала куди іти. Ніби хтось на вухо шептав: «Поверни ліворуч, принцесо. Ще трохи пройди вперед. От. Вже й сама бачиш». «Свіжі» могили виділяються тим, що на них купа вінків і квітів. Наприклад на моїй багато живих квітів і сліз. Я бачу сльози. Важко. Уявіть себе на своїй могилі. Не можете? Знаєте, що я відчуваю? Відчуваю невимовний страх. Відчуваю, що мене з середини розриває біль. Що я наробила?! Навіщо?! Як я могла так вчинити?! Як?!
Ще купа риторичних питань в голові. Та я тут не для пошуку відповідей. Я тут щоб повернути своє тіло. Я знаю, що мій мобільний поклали в труну. У мене є шанс. Хоч я всіх і перелякаю, але певно краще я буду живою. Мені потрібно потрапити під землю. Я не розумію як я тримаюсь над її поверхнею. Але мені треба в середину. Я вибираюсь на свою могилу. Стаю на вінок з червоними тюльпанами. Так. Мені потрібно розслабитись. Уявити, що я падаю. Головне не перестаратись. От я вже стою на кришці труни. Пів мене під землею, а інша половина визирає зверху. Смішно певно. Тепер мені потрібно потрапити в труну. В середину. Зараз. Я тут. Тут тісно і темно. Неприємно загалом. Так, а тепер слід пригадати ті попсові фільми, де люди воскресали. Я вірю в себе. Все вийде. От я лежу в своєму тілі. Я маю якось злитись з ним. Головне щоб потім телефон запрацював. А кому я зателефоную? Та байдуже. Так. Я з тілом одне ціле. Треба підняти руку. Та рука мого тіла залишається нерухомою. За цим була ще купа подібних спроб. Купа розчарувань. І от, я стою на своїй могилі. Дивлюсь на хрест. За звичкою кажу, перевернути б його. Ви розумієте, в мене не вийшло. Невже я настільки погана, що мені не дали шанс на виправлення? Невже я не достойна прожити як всі? Воу, я ж то не всі. Все не як у людей. Один друг мене колись назвав «33 нещастя». Так і є. Вінець моєї череди дурних вчинків, якими я поступово убивала себе – це самогубство. При чому банальне, не оригінальне і сумне якесь. Я говорю про себе як про сторонню людину. Я тепер чужа собі. Куди мені йти далі? Навіщо іти? У мене нема сил. Нема бажання. Сумно ось так закінчувати. Спитаєте як? От без амбіцій, планів, мрій? Що мені потрібно від життя? Нічого не потрібно. Життя забрало в мене життя. Кумедна, але правдива тавтологія. І зараз всі підлітки видихнули і сказали: «як я тебе розумію…». Люба/ий, нічого ти не розумієш. Ти живий – у тебе все попереду. Головне живи! Ціль знайдеться, мрія з’явиться. І всього ще ти доб’єшся. Ти маєш на це можливість і сили. А я вже не маю. Не факт, що я переселюсь в якесь чудове тіло.  Я точно не пам’ятатиму своє минуле життя. Тому і пишу це все. Добре ще блокнот і ручка зі мною. Я сиджу в себе на могилі і пишу дивну розповідь. Нікому і ніколи б такого не побажала.
7
Ви знаєте, «7» чудове число. Взагалі люблю непарні числа. Моє щасливе число «5». Але загинула я 7. Тому сьома глава має бути якоюсь знаковою певно. У нас час тече повільніше ніж у людей. Певно щоб заглибити наш біль, але в той же час притупити його. Власне кажучи я вже майже змирилась. Змирилась з тим, що я в черзі на біологічну оболонку. Змирилась з тим, що я скитатимусь незрозуміло скільки часу. Але що робити? Ідей нуль. Знаєте про що я жалію? Про те що я в чобітках на платформі. Треба було взути стіли. Було б краще. Але вже як є. У всіх ситуаціях треба шукати плюси і мінуси. Може й собі спробувати?
Отже тепер типу слід почати з негативного. Підбірка мінусів мого загробного життя. Звучить епічно.
- Я мертва
- Я сиджу посеред вулиці з блокнотом на руках
- Крізь мене проїзджають машини
- Я в незручних чобітках
- Писати від руки для слабаків, але іншого не дано
- Ей, я мертва
- Чекаю на нове тіло
- Швидше за все це ніхто ніколи не прочитає
- Я самотня, як соло
- Крізь мене пробігла самотня собака
- Я не знаю, що мені робити
- Я не літаю
- Мене ніхто не помічає
- Я МЕРТВА.
А тепер типу плюси. З ними буде трохи складніше. «Я мертва» - явно не плюс. Тож розпочнемо.
+ Я в шикарному пальто
+ Я рудий привид – епічно же
+ У мене є блокнот і ручка, отже я можу писати
+ Я можу відвідувати різні епічні місця, але не знаю які і як туди добратись
+ Я ще не здалась
+ Я тримаюсь, грубо кажучи, за повітря
+ Я не сплю
+ Не відчуваю втоми, голоду, холоду
+ Хочу ще плюсів
+ Щоб їх було більше ніж мінусів
+ От
+ Але нема, що додати
+ Я ж мертва.
З плюсами щось не густо. Дурна затія була. Хочеться заснути. А потім щоб мене розбудили і сказали, що це все жарт. Правда хочеться. Або щоб той самий оксамитовий голос промурчав щось типу: « Ось твоє нове досконале тіло, користуйся собі. Не роби дурниць тільки». Але перша умова абсолютно нереальна, другу прийдеться чекати незрозуміло скільки часу. Я так втомилась від цього. Ей, хтось мене чує там? Заберіть мене до себе. Словами гурту «Мерва» цитую «візьми мене до себе в рай». Візміть мене хоча б кудись. Це нестерпно бути настільки самотнім. Що ви знаєте про самотність? Та нічого. Ви хоча б можете з кимось поговорити. А я не можу. Мертві, як відомо, мовчазні співбесідники/ці.
Я стою в досить епічному місці. На тому самому мосту. Тут нестерпно бридко тепер. Бо зараз день. Видно весь бруд міста. Навіщо його бачити? Стою і думаю. Думаю, а що якби я цього не зробила? А нічого. Зробила б це пізніше. Рано чи пізно. Але ж краще пізно. Краще пізно ніж ніколи. Я тепер типу авторша. Вирішила, коли мені досить жити. Типу мала б щось довести комусь. Безглуздий спосіб. З висоти своєї смерті вам кажу. Нічого нікому в такий спосіб не доведеш. Ніколи. Затямте це.
«Самореалізація» - не те, але перше, що пришло на розум. Типу реалізувала всі свої сили. То я себе так утішаю. Насправді якби я могла, я б вила як собака, яка чекає свого хазяїна, сумує за ним. Я б вила так голосно, що б мене підібрали якісь добрі люди. Пожаліли б нещасну руду собаку. Дома відігріли б, нагодували. Чесали б за рудим вухом. Дивились і дивувались, чому у такої милої собаки такі сумні очі. Але ж так не буде. На жаль.
Цей міст. Дорога веде в столицю і з столиці. Цей міст привів мене в нікуди. Ну точніше в водичку. А в водичці я віддала душу вічності. Мило так. Люблю придумувати епічні фрази. Мертва дівчина стоїть на краю мосту, з якого померла. Гарно ж. Уже починає сутеніти. Бісова осінь краде у дерев листя, у людей настрій, у дня час, у мене життя. Та я тепер ненавиджу осінь! І себе також. Той незручний момент, коли ти мертвий. Той незручний момент, коли ти навіть нематеріальний. Той незручний момент, коли відчуваєш себе стародавнім. У тебе ж уже все позаду. Всі моменти по суті незручні, коли ти мертвий.
Ну чому я змогла придумати собі уявного убивцю, а друга не можу? Це ж так просто здається: береш – і придумуєш. А ніфіга. Ліміт вигаданих персонажів я по ходу вичерпала сповна. Згляньтесь наді мною. Ви, ті, що там десь над нами. Надматеріальні ви мої. Чуєте мене? Певно ні. Вам не до мене. Кому я до біса треба? Не круто це помирати. Зовсім не круто. Забудьте ці всі епічні історії про красиві самогубства. Все одно ви потім ви опинитись там де і я. Грубо кажучи  п’ятій точці. Щасливе число 5. Знакова глава 7.
Знакова вона вже тому, що я прийняла важливе рішення. Суть його полягала в тому, що мені час покинути це місто. Час позбутись цих спогадів. Час піти. Давно пора. Взагалі якого біса я броджу цими вулицями вже місяць? Скоро вивчу напам’ять всі. Іноді рахую кроки від нема що робити. Неприємно, коли крізь тебе проходить дощ. Мені ніяк не можна залишатись тут. У мене ж є купа  часу. Треба чимось себе зайняти. Хтозна скільки мені чекати доведеться. І тепер від мосту я повертаюсь на автовокзал. Як добре, що мені не треба пакувати речі і прощатись. Всі вже зі мною попрощались. На першому автобусі я поїду в столицю. Зустрічай мене, Київ!
8
Ось на вокзал під’їхав величний автобус «Богдан». Колись, коли я була живою, ми сиділи і рахували «богданів». Весела розвага. Але нам просто не було, що робити. Проблема маленьких міст в тому, що тут нема куди піти. Тим часом «Богдан» привітно відкрив мені двері. Я чемно випустила людей і зайшла в салон. Там було не людно. Буду їхати як цацка: на халяву і сидячи. Хоча мені байдуже по суті. Головне щоб через мене не проходили людішки туди-сюди.
Думка зникнути з мого містечка мучила мене, ще коли я була живою. Проблема малих міст в тому, що всі один одного знають. Люди передають плітки один одному, облизуючи вуха та душі. Навіть звучить гидко. Той незручний момент, коли всі, абсолютно всі обговорюють твою смерть. Та яка вам в біса різниця ? Ще й додають так мило: «Така хороша була дівчинка. Так жалко». Жалко у бджілки у відомому місці. Ви ж мене не знаєте зовсім. Я для вас хорошою не була аж ніяк. Ці люди, правда дивні. Інша справа велике місто. Там здохнеш – і всім байдуже. Так правда простіше, як на мене.
А тим часом під колесами тане дорога. З дорогою у мене банально асоціюється пісня моїх улюблених «КІНО». Назва доволі тематична «Дорога зовет». І ось я сиджу і тихенько наспівую:«Постой!Обернись назад. Нельзя смотреть только вперед. Прости меня за все. Прости. Дорога зовёт». Та от нема мені вже куди обертатись. Тільки вперед! Дивні плани у мертвої дівчини. Але живемо то один раз, чи не так? Хоча це спірне питання тепер вже. Сподіваюсь, що так я проживу лише раз. От і величне місто Києва – матері міст руських. Описувати Київ нема сенсу з двох причин. Перша – тому, що це  величне місто неодноразово було і буде оспіване відомими письменниками. Друга – я не відомий письменник, шансу стати ним уже нема, да і куди мені братись до Києва то? Я ж село, провінція. Я чесно вийшла з «Богдана» через лобове скло. Ну, куди тепер іти?
Кругом люди-люди-люди. Вони ідуть, жують, розмовляють, поправляють волосся. Вони кругом. Люди мурашками розсипались вулицями Києва. Вони лякають мене вже. Ей, заберіть мене хтось. Мені страшно. Моя душа прагнула спокою. І я вирушила на один з мостів, які сполучають правий і лівий берег. Неперевершене місце, в якому мене взяли в полон думки. Взяли і не відпускали, доки я не випустила їх на папір. Занадто вже тісно цим «мислішкам» в моїй голові. Занадто багато там питань, протиріч, поглядів. Занадто багато занадто. Про що думають мертві дівчата? Про смерть. Трагічно і готично так.
Самогубство, як самоліквідація є доцільним. Адже краще самому вершити свою долю. Чи не про це нам розказують вчителі в школі? Типу кожен сам будівельник свого життя. Сама написала не один твір з цього приводу. І от, що вирішила – будівництво рано чи пізно має закінчитись, і крапку в ньому має поставити сам зодчий. Будував він храм/дім/палац чи ще щось саме для себе. Його право поставити крапку в потрібному місці. Ми поняття не маємо скільки нам відміряла доля. Живемо в невіданні, коли і як ми покинемо цей світ. Грішник ти чи праведник однаково тебе складуть у дерев’яний ящик і закопають. Чому б не підібрати дату?
Величність самоліквідації полягає в тому, що ти вершиш свою долю. Ставиш жирну крапку в епосі життя. Певною мірою відчуваєш себе значущим. Людині не дано ніякого права розпоряджатися чужими життями, а своє можна зробити дійсно своїм. Самоліквідація, як вихід, або відхід від всього. Коли розумієш, що все – прожив. Самоліквідація задля випередження долі. Задля того щоб нарешті втерти їй носа. Зробити не так як вона запланувала, адже вона завжди порушувала всі задумки. Бісова злодійка, на, май! Я самоліквідувалась, не просячи дозволу. Я перемогла! Втерла тобі носа! Але ж ти мертва, дівчинко.
Самоліквідація – тільки тепер знаю, що це. І вся величність цієї самоліквідації просто пил в порівнянні з сльозами мами. Тепер вже пізно відрекатись від всіх слів. Самоліквідація, як біль усім близьким, нестерпна. Колись давно, я самоліквідувалась. Я нічого не побудувала. Нема ні фундаменту, нічого. Лишились тільки спогади про мене і фото. А могла б… Хотіла руками до сонця дістати, за пазуху гребла від печі жар. Тренувалась, щоб тоді не обпікатись. Тренувалась, а потім уже відбула. Колись давно, ви не повірите, я мріяла. Я щиро вірила, що все ще буде. А потім вічна депресія, поставила кому. Его підняло бунт і кому виправило на крапку. Самоліквідація – це крайня межа. Не підходьте до неї, будь ласка.
Максималізм, як чинник самоліквідації, рушійний. Жити – то жити добре. Тільки щось не так, то можна і вмерти. Ну нема в житті лише чорного та білого. По-перше, як мінімум сірого існує з сотню відтінків. По-друге, існують сотні тисяч інших кольорів. Максималізм, він чітко ділить добро і зло – нероздільні поняття, які не можуть існувати одне без одного. Він кидає тебе на крайні рубежі. Безжально так, і з твоєї ж згоди. Максималізм – вічний супутник молодих душ. Веде такою неоптимальною дорогою, з купою безглуздих помилок. Веде через терена до болота. З болота - по-під гору. З гори та прямо у вир з головою. А до неба можна дістати руками…
Кожен рано чи пізно починає прагнути до неба. Стрибнути вище власної голови. Цитуючи улюблену пісню «Running faster than I could run». На небо ж не бігти треба. Дострибнути теж не варіант. Потрібно підніматись або по протореній дорозі або прокладати свою. Дорога ця  веде лише в гору. Падати боляче. Не стільки ти там падаєш, скільки скочуєшся. Ти переглядаєш весь свій складний шлях. Робиться до біса неприємно. Але ж маємо, що маємо, чи не так?
І я знову пришла на міст. Це не той міст і не Той день. Та я все та ж дівчина, але трохи мертва. Мости мають здатність поєднувати, розділяючи. От здається вся суть і призначення мосту в тому, щоб з’єднати береги річки чи ще чогось. Саме з’єднати. Але справа в тому, що цей інструмент з’єднання ділить. Розумієте? Ділить. Для мене це символ роз’єднання. Тому, що міст з’єднав береги, а не склеїв їх до купи. Він не розв’язує проблему повністю, а тільки прикриває її згори. Бісів міст дає шанс не дійти до кінця. Не виключає можливості падіння з нього сюди, до мене. Мости… Не люблю мости…
Фобія висоти взяла мене попід руку і повела на багатоповерхівку. Хмарочос вперся головою в небо. Може так я дістанусь до синьої кімнати? Може так відчую на дотик небо? Може … Та не може. Мертва дівчина мріє. Новий жарт. Запишіть його терміново. В скарбницю тупих та несмішних жартів. На краю карнизу ти вже не думаєш. Ти мрієш. Ти знаєш, що полетиш. Знаєш, що ніхто тебе внизу там не чекає. Холодний, зимний асфальт відкриває обійми. Боляче з ним обніматись. Якщо пощастить – то раз і назавжди. Поцілунки з кров’ю на губах. Ні, це не пристрасть. Це смерть. Але ти летів. Ти майже птах. Але птах має магію літати довго, а в тебе кілька довгих секунд. Ефект дежавю спроектований мною. Я знову полечу. Чуєте? Полечу! Не чуєте, а я літаю…
Післямова
Дивна річ ця післямова. Ніби могла ж все сказати там, трохи вище. Але ж ні. Не жаль мені цих аркушів. Замараю закарючками всі. Я хотіла написати за чим я сумую тепер. Мертві дівчата сумують. Дуже навіть. Найбільше сумуєш за відчуттями. Навіть банальний холод тепер чужий. І хочеться його відчути. Хочеться «мурашок» від холоду. «Мурашок» від чого-небудь. Від дотику. Сумую за простим дотиком за руку. Таким випадковим. Хочеться відчути щось живе, але люди проходять крізь тебе, а ти нічого не відчуваєш. Тобі до ломки в кістках потрібно щось відчути. Але в тебе нема ломки в кістках. Ти ладен віддати свою нікчемну душу за відчуття. За прості відчуття.
Будучи живими, ми багато не помічаємо. Ми все летимо на випередки. Час, він невблаганний. Він не дає перепочити. І в цьому сумбурі ми забуваємо про прості речі. Як же я сумую на відчуттям, коли сонце підсмажує мою шкіру. Як я сумую за запахом свіжоскошеної трави. Ви не повірите, я сумую за звуком осіннього листя під ногами. Я сумую за прекрасними речами. Ними сповнене ваше життя. Я вам заздрю. А ви не помічаєте цього і не цінуєте. Занадто швидко. Занадто. Я завжди втомлювалась від такого темпу життя, потребувала часу перепочити. А його не було. Тим не менш, я сумую і за цією втомою.
Сьогодні я виношую в собі тиху злобу, лихий біль. Мене рве на частини. І я мертва. А ви живі. Я вам заздрю. Роззирніться навкруги! Життя, воно ж чудове. Вас оточують неймовірні речі. Повільно поспішайте жити. Та ніколи не зустрічайте мене.