Калейдоскопи Колись це стане книгою

Серія оповідок про Марфу, Валентина та моменти з їх калейдоскопів життя. Мінливість та неосяжність. Вічна плутанина з словами. Написано невідомо кому і чому.



ОПОВІДКА ПЕРША
ПРО ВАЛЮ, МАРФУ, ДЗЕРКАЛО ТА СВІТАНОК
1
Дзеркало

На вулиці, там за вікном, – літо. Воно не жарке, сонця в ньому мало. Воно поливає нас дощами, щедро. Здається, що літо наслідує осінь чи весну. Так холодно. Так неприступно. Так по-осінньому волого. Але для нашої з вами тепер вже подруги це на руку. Точніше на руки. Дивно було б, якби в сорокаградусну жару вона носила б кофти з довгими рукавами. Сьогодні не виняток. Вона в джинсовому жакеті з кроєм на манер косухи. Спитаєте чому? Вона насправді хороша дівчина, але дивна. З такою причудливою ізюминкою. Знаєте, кажуть, що людині не викроїть доля більше випробувань ніж вона може витерпіти. Але от як це все переносити? Поясніть, будь ласка ! Сили, та їх нема вже. А жити треба, бо мама чекає, що ти зателефонуєш і скажеш, що все добре. А жити треба… А біль все глибше засідає, там, в середині. Все сильніше душить. Його все більше і більше. І от,
загублена парасолька доводить до сліз, настільки відвертих, що, здається, сам пан біль тече в них. Це прикро. Ці сльози – один із небагатьох показників слабкості цієї дівчини. Другий ховається під рукавами жакета. Там десятки порізів та опіків. Так, це тупо. Але вони є. І та дівчина ними не пишається, правда. Але ж вона вистояла. Вона подолала, змогла, пережила, вистояла. А ті хвилини відчаю… Ну, як вже є.
Трохи про ту місцину, де ми зараз. Це типова «хрущовка» в звичайному обласному центрі. Таких тисячі, в них хоронять свої таланти та бажання люди. А наша мала відмовилась від похорон. Вона вирішила, що не погубить своїх талантів. Нехай в неї нема тієї мрії, але ж є можливості. Треба терміново реалізувати їх. «Хрущов-ку» вона зняла на час навчання. Буде вона «о вєлікім інженером». Але це не її. Вона не хоче. Вже. Вона має дві кімнати і п’ять  років. Всі меблі по можливості вона перетягнула в одну кімнату, а інша пуста. Там залишилось лише старовинне дзеркало і комод. Дзеркало у важкій дубовій рамі. Рама покрита дивними різними узорами, які місцями підфарбовані червоним. Дзеркало стоїть на підлозі. Наша дівчина заходить до кімнати. Проходить і сідає напроти дзеркала, прямо на підлогу. Так вона перебуває до вимогливого дзвінка в двері. Це друг прийшов допомогти витягнути комод. До речі, дів-чину звати Марфа. Саме Марфа, не Марія, не Марина, а – Марфа. Гарне ім’я, в ньому переливається певний відгомін минулого,  який вплітається в сучасність. Це ім’я просте і незвичне. І воно цілком відповідає цій дівчині. Отже, Марфу від роздумів відволік дзвінок в двері. Вона встала з підлоги і пішла відкривати двері. За ними стояв юнак – високий, темноволосий, з виразними очима. Ті очі певно зводять з розуму всіх дівчат – такого насиченого синього кольору, як море в штиль. На ньому футболка з якоюсь групою, джинси в ді-рках і улюблені кеди. Він теж інженер і звати його Валя.
- Ти чому так довго не відкриваєш? – стурбовано пи-тає він.
Марфа мовчки взяла його за руку і повела в кімнату з дзерка-лом.
- Цей комод треба перенести? Та тут роботи на п’ять хвилин… - але Марфа не дала договорити, приклавши пальця до його губ.
Валя замовк. А Марфа потягнула його до дзеркала. Сіла на-проти нього, схрестивши ноги по-турецьки, і жестом показала, щоб він влаштувався поруч. Хлопець присідає поруч. Декілька митей вони мовчать. І тільки Валя відкриває рот, Марфа загадково прик-ладає палець собі до вуст.
- Тссс – голос дівчини трохи тремтить. – Мовчи, ти-хенько. Ти маєш це почути.
Ще декілька митей проходить в тиші.
- Почути що? – запитує Валя.
- Почути як ти відображаєшся он там, - і вона махає маленькою долонею в бік дзеркала.
Валік здивовано підняв одну брову догори.
- Ти не розумієш. Ти мене зовсім не розумієш. От по-дивись в дзеркало, що ти там бачиш?
- Я бачу нас. Тебе і мене. Ти ліворуч від мене, - рівним тоном відповів хлопець.
- А ось і неправда!  То зовсім не ми! То лише наше відображення! Розумієш?! – нервує дівчина.
- Цілком розумію. Але ж формулювання не має зна-чення. Як можна почути своє відображення?
- Все просто – треба просто слухати.
Валік вже відкрив рот щоб заперечити.
- От тільки не перебивай мене зараз. Послухай мене. Сьогодні я проснулась без бажання вставати. Нічого незвич-ного. Але вперше я подивилась на свої руки, і вони не видались мені такими страшними. Тим паче я за звичкою одягнула цей жакет. Я сьогодні весь день оминала дзеркала. Всі, крім цього. Спочатку я підійшла розглянути раму, а потім глянула в нього. Ти не уявляєш, що я побачила… - дівчина замовчала, різко встала і відійшла від дзеркала. – Я більш не можу туди дивитись. Я не знаю, скільки я просиділа розглядаючи себе. І вже не можу більш. Я дивилась їй в очі, тій мені, що там, в рі-зній рамі. Ці очі, вони глибокі, але навіщо? В них же можна заблудити. Тебе чекають вдома, а ти блукаєш в чужих очах. Тільки зараз помітила, які в мене синяки під очима. Ніби я пе-режила вже все на світі. Цей силует, він викликає жалість. От тільки ти не жалій мене! Бо говорити не стану більше з тобою. Ти колись помічав, скільки в мені нещастя? Це ж не так! Я ж змогла, я подолала. Ці опущені рукава, видно, що я щось хо-ваю. Дуже помітно. Я ось так сиділа і дивилась. Я дивувалась, як я цього не помічала. От як зі мною люди спілкувались? Я ніколи такою не була. Я себе просто не впізнала. Я сиділа і знайомилась з цими рисами обличчя. Я не знала ту дівчину. Я мовчала. Я чула, як я відображаюсь там. Як стаю тією. Я не хочу нею бути, можна я не буду?
Марфа підійшла до вікна і сіла на підвіконня. Валік мовчки дивився на неї. Він думав як заперечити, як краще сказати.
- Мовчиш? Тобі просто треба було сказати типу «ні, ти не така» і тому подібне, -  підколола дівчина.
- Це занадто просто для тебе. Ти хочеш почути це, але слова мають бути навиворіт. І казати маю не я, ти ж все одно не повіриш, - заперечив друг.
- Твоя правда, - зітхнула Марфа. – Ти каву будеш?
- Буду, - погодився Валя.
- Ну то став чайник.