1

3
Як помирають заводи

Четверта ранку. Місто спить. Влітку місто взагалі довго спить. Оскільки наш з вами друг добирався до Марфи пішки (маршрутки так рано не ходять), то він встиг насолодитись всіма перевагами сплячого міста. Вже світло, але сонця ще немає. Воно ще ховається за багатоповерхівками та деревами. Сонце влітку теж довше спить певно, бо вдень має багато роботи. Вранішня прохолода. Легені на-повнюються повітрям, поки ще без запаху вихлопів та інших від-рижок промисловості. Місто спить. Воно бачить кольорові сни. Там, певно, чисті вулиці, радісні люди на них, лунає дитячий сміх. Мир, злагода, любов, жувальні гумки і солодка вата…
Валік поспішає. Кроки швидкі. Навіть не курить, щоб не збити дихання. І що та Марфа знову задумала? Ще декілька кварталів, і він на місці. В запасі ще двадцять хвилин. Він встигає, але темпів не збавляє. Ваш автор, себто я, забув додати, що Валентин гарний. Він високий, з гарною поставою та фігурою, брюнет, волосся в нього по плечі. А які в нього очі…В них можна тонути вічно. В них не моря, в них океани певно. Сині, глибокі, виразні, світиться в них ясний розум. Риси обличчя приємні, дуже гарні скули. Одягається як типовий фанат рок-культури: джинси, можна рвані, футболки з рок-колективами, кеди і так далі. Та ви в курсі, я думаю.
Без десяти хвилин четверта ранку. Валік підходить до під’їзду. Марфа вже чекає на нього. Вона сидить до нього спиною і курить. Хлопець вирішив тупо пожартувати і злякати її, крадучись ззаду. Коли він був майже біля цілі, Марфа викинула недопалок і сказала:
- Валь, да я тебе спиною чую.
Встала і не повертаючись пішла, з словами:
- Ідемо, а то ще не встигнемо. Не став тільки дурних питань. Зараз побачиш сам, куди ми йдемо.
- Але я маю декілька питань, не з цього приводу, - за-перечує Валя.
- Потім, все потім, - відповіла дівчина.
Валіку нічого не залишилось, крім слідувати за Марфою.  Це дивна парочка. Здружились вони чи не відразу. Валік – корінний житель цього міста, з інтелігентної сім’ї, але намагається бути не схожим на своїх батьків. Марфа – з якогось (не будемо уточнювати якого) райцентра, розумна, гарна (її я опишу трохи пізніше), тала-новита і дивна.
Вони ідуть по вулиці, закутій в обійми асфальту, кругом бага-топоверхівки  -  вони складають бетонний скелет міста. Жодного перехожого, спокій та тиша. Марфа впевнено і швидко крокує. Вона звертає на вузьку стежечку.
- Тут я проведу тобі маленьку екскурсію і трохи по-ясню, куди ми йдемо, - пояснила дівчина. – Прошу не переби-вати мене. Добре?
- Добре, - погоджується Валя.
- Ми зараз звернемо і вийдемо за межі міста. Ми вий-демо з цих бетонних кістяків і асфальтованих доріг. Ми підемо по вузькій стежині. Не відставай. Не губись ні тілом, ні думками. Добре? – ще раз перепитує Марфа.
- Добре, але потім з тебе кава і серйозна розмова, - ві-дповідає Валя.
- Ех, ну добре. Розмова то розмова, але це потім. Зараз ти маєш підготувати себе до неймовірної краси. Деякі не-зручності нас чекають по дорозі. Ми йдемо на покинутий завод з переробки молочних продуктів. От уяви, ще років двадцять назад на ньому працювало близько трьох тисяч людей. Вони робили самовіддано, адже продукцію ту споживали їх діти. Тут було найсмачніше морозиво у світі (зі слів моєї мами). А потім завод закрили. Я не знаю чому. Ті всі люди залишились без роботи, а діти без морозива. Там колись буяло життя. А зараз… Ну ти сам побачиш. Ми майже на місці.
 Йшли вони вузькою стежиною, переступаючи пусті пляшки, купи пластинок та інші ознаки перебування тут людей. Йшли вони по дикому лісі, який сам тут виріс, ніби ховаючи завод від незнаю-чих. Знаючі ж вже давно стягнули звідти все, що могли винести, вивезти, все, що відкручувалось, відламувалось, відколювалось. Тя-гнули навіть цеглу. Тягнули, аби стягнути. Без потреби, задоволення, просто, всі тоді так робили. І тепер ця велична будова стоїть пу-сткою, холодна, самотня і неприступна. Вона сумує за тими веселими людьми, котрі працювали в ній, і щиро ненавидить тих, хто вирвав і виніс з неї все нутро. Наші двоє вже бачать перед собою сірі облізлі стіни, вибиті вікна. Дверей нема. Здається завод помер. Але його чомусь не ховають і не дають нового життя. Про нього забули. Витягнули все, що можна було, і – забули. Це певно один із страшних кошмарів – бути отак забутим.
- Ходімо в середину, нам треба на гору. Ми маємо пі-днятись на дах. Ти ж не боїшся? – питає Марфа.
- Не боюсь. А ти? – цікавиться Валя.
- Боюсь, але воно того варте.
Заводи помирають раптово. Вчора вони ще випускали крайню партію молока в скляних пляшках, а сьогодні – роботяга тягне до-дому мотор з апарату, щоб здати на металолом. Вчора – люди пос-пішали на роботу усміхнені, сьогодні – вони повертаються хмурі. Вчора та сьогодні. Протилежності. Заводи помирають раптово. А потім людина своєю живою рукою добиває їх. Виносить всі їх ор-гани. Заводи помирають раптово. Їх ніхто не ховає. Заводи поми-рають раптово, а з ними помирає і життя навколо. Заводи помирають стоячи, могутні, але тихо коряться долі. Не сперечаються, не кричать від болю. Лише так сумно дивляться на своїх мучителів на те, як вони тікають. Лише тихо зітхають. Заводи помирають на самоті.
Завод поглинув наших з вами друзів. Вони десь там, в середині. Вони оточені чорними стінами, вони піднімаються по зруйнованих сходах. Їх оточує запах цвілі та сирості. Так пусто там. Холод. Неприступність. Марфа спотикається через цеглину, Валя ледь встиг підхопити її. Поцілувала б дівчина холодний бетон зі всього розмаху.
- Дякую, - шепоче вона.
- Завжди будь ласка, - відповів Валя.