Paganini

Ви не уявляєте, дорогі читачі, що зі мною сталося, доки я писала цей твір. Йшла я по вулиці, чорновик недоречно стримів із сумки; був він у дуже гарному блокноті, палітурка смачна (ням-ням) – на ній зображене сердечко з емендемсок. :)
        Це був мій улюблений блокнот (до речі, твір цей мав для мене меншу вагу, ніж сам блокнот. Бо з твору була лише назва).
        І ось, якась гадина його вихопила – і біжить!!! Я – за нею (навіть не помітила, якої та гадина статі, хоча взуття шкіряне фірмове помітила) – і кричу – ану віддай!!! Гадина бігла все оскаженіліше, як у фільмі жахів, погрожуючи мені моїм же блокнотом. Я відчула дихання смерті, та не зупинялася - полум'яний ритм мого бігу стугонів у віках.
Оскільки я дуже наполеглива людина, через 2 секунди я зупинилася. Вирішила не бігти за красою блокноту, адже це лише оболонка,ніщо не вічне - подумала я. Та як тільки подумала, бачу – щось летить зі страшною силою прямо на мене.
І не щось, а хтось.
Музонька.




PAGANINI
Музика не для того, аби її писали

Одного прекрасного дня авторка (я!Я!)прокинулася від дуже дивного натхнення. Від такого, ніби надворі війна, а в тебе натхнення.
Вічне.
Всепоглинаюче.
Вона напише твір, який сколихне людські душі, який змусить слухати кожну нотку з таким напруженим виразом обличчя, ніби сам бог спустився і сів поруч з музикантами.
Щоб здавалось, ніби повітря ожило, і кожен вихор людського дихання сповнює його прозорими кришталевими відзвуками.
Щоб здавалось, ніби сама суть природи спрагло жадала цієї музики.
Вона відкривала очі червонястому  сонцю нового дня і не могла впізнати радість, яка прокидалася в ній. Такого ще не було з нею.

Це мав бути скрипковий концерт, де богоподібний юний скрипаль відіграватиме не меншу роль, аніж сама музика. Його смичок тремтітиме від юних впевнених рухів, відбиваючи сонце у волосіні і металевих  деталях.
Вона сіла писати.
Натхнення не покидало, і вона забула, де знаходиться – усе навколо пливло, летіло, а партитура усе змінювалася і змінювалася.
Чому вона не може почати?
Чому усі варіанти початку такі недоречно гарні?
Невже вона писатиме усе життя?
Зрештою, музику вже знала вся околиця – авторка щедро відкривала вікна, запускаючи тепле літнє повітря і смачно увімкнувши колонки. Деякі перехожі намалися вдивитися у вікно, деякі просто посміхалися – це була перша публіка (не рахуючи птахів і кошачих бліх, що повзали по ногах, невигідно контрастуючи з ситуацією).
Авторка навіть їсти забувала, ночами грала на скрипці, аби вигадати нові штрихи і уподібнитися Паґаніні.
Коли один з варіантів початку почав нагадувати Той початок, вона задоволено курнула і увімкнула диктофон на смартфоні.
Тепер можна хоч на день розслабитися.

… Вона замилувано йшла по вулиці. Вдихаючи палкі аромати квітів – подумали ви. Ніфіга. Вона йшла на кладовище. Там було сексі. Там ані душі (вибачте за сарказм, шановні екстрасенси). Окрім таксиста, що сприймав її чомусь саме за проститутку (невіруючий, мабуть, або не з села).
А та авторка ВІДЬМА була.
Я вам, люди, не казала?
Та тепер кажу.
І ось йшла та відьма в навушниках на кладовище і слухала свою музику – і в душі розвівалися палкі аромати квітів. Раптом аромати змінилися на різке холодне повітря. І музика теж. Її не стало. Лише навушники залишилися у вухах.
– Айде, море! – захихотіло здалеку, виблискуючи її смартфоном.
І авторка з горя…
Та ні, заридала – це нічого не сказати. Бо в смартфоні, не знати чому, зберігала єдину версію файлу з музикою… Так зберігала святість музики…
Відьма лягла на кладовищі під деревом і заснула мертвим сном.
(Її музика – більше не її. Ще раз вона не почне, а того, що зробила – не пам’ятає – занадто тонко і невловимо витончено).

*******

Зелені гілки груші простягалися аж до вікон низенької білої хатини. Хлопчики сиділи біля хати і палицею збивали груші, одразу запихаючи їх до рота. Сьогодні зранку були з батьками на базарі – треба було багато чого краденого продати. Така доля циганська (чому така – хлопчикам було не до того. Така – то й така). Один лише смартфон не вдалося спихнути – забагато, видно, запросили. Але нічого, якось іншим разом.
Циганчата почали шукати шукати цікаві фотки і музику.
Раптом зазвучало щось таке, чого вони ще ніколи не чули.
Незвична, але приємна мелодія лилася, як вода з відра на недозрілі слухацькі голови.
Хлопчики аж про смартфон забули – повідкривали роти і вмерли в екзистенційному сенсі :)
Більше вони не будуть колишніми – розуміли вони.
Запис обірвався, і циганчата згадали про груші.
Треба піти напувати коней, а завтра вдосвіта – знову на пошуки нового дня.
Новий день настав з тиші.
Неймовірної тиші, яка оповивала природу.
Усі знайомі звуки здавалися раптовими, усі запахи – різкішими і запаморочливішими.
І навіть те місце, куди вони збирались – сміттєзвалище – здавалось гарним, природнім і чистим.
Музика звучала у вухах, але не такою, як вчора, а ще гарнішою. Діти слухали той файл, перебираючи сміття і відчували себе щасливими.

День, коли батько продав смартфона, став днем D.
Діти співали мелодію, додаючи циганських прикрас і особливих дрижань голосу, а ввечері батько, одягши гарний одяг, став посеред  двору на купі попелу зі старою дідівською скрипкою, і повторив ту мелодію.
Згори на це дивилися духи померлих і вгадували в цій постаті Паґаніні.
Мелодія лилася, стаючи все гарнію і гарнішою, звуки набували особливого тремтіння – народна манера, зіткнувшись з класичною музикою, виробляла свої трюки і на ходу вигадувала нові штрихи.
Увесь табір зібрався слухати, як Мацьо грає щось незвичне, звірське і надлюдсько-прекрасне.
Ніхто не плакав, хоча сльози захвату виступали десь під шкірою.
Завтра його змусять грати ще, вже біля ватри.
А післязавтра їх буде двоє. І хто краще заграє – той довше житиме (азартно в них все :) )

А відьмі – бідному автору – снилося, що музику якось заблоковано богами. Що з музикою сталося щось особливе, тому писати її не можна.
Облегшена авторка чомусь була задоволена, що позбавлена такого тягара. Адже прекрасне теж може бути тягарем.


*******
Історія одного смартфона.

Я, письменник Іван Р., зізнаюся в тому, що купував крадені речі. Так, зокрема, я купив: антикварний столик Чарльза Діккенса – так, принаймні, сказали -  жовтого коня і смартфон.
Жовтого коня поставив на полиці, антикварний столик віддав мамі, а смартфон коханці подарував. Вона піаністка. Там якась музика дивна знайшлася, вона не може відшукати її автора і плаче. Я її такою ще не бачив – очі горять, вуста щось шепочуть, руки бігають по клавіатурі і намагаються підібрати бодай якісь акорди для супроводу – та нічого не підходить. А вона так мріє заграти це на концерті з якимось скрипалем… Назву б вона дала таку, якою є назва файлу – unknown artist – PAGANINI.
Та не вдасться їй знайти продовження – твір проклятий – говорить вона.
Хоча я не розумію, як така краса може бути прокляттям.

З повагою, Іван Р.

–В такій формі заяви не пишуться, шановний – міліціянт сміявся, хоча стримано, бо занадто вже пелехатий був митець, а це викликає трепет.
      – Я лише хочу віддати цього смартфона. І… послухайте ту музику – кинув на прощання Іван Р.
”Мєнт” кисло поглянув на екран, ліниво поводив пальцем і знайшов файл unknown artist.
Те, що зазвучало, ні музикою, ні повітрям, ні просто ”звуковим маревом” неможливо було назвати.
Тиша якась залунала навколо.
Провалля (трек обірвався).
”Вау!” – озвалося з камери, в якій сидів колишній скрипаль, звинувачений у вбивстві своєї коханої… :)