Наша династ я

      Для нашої великої родини слова «педагогічна династія» не зовсім відповідають вимогам формату цього видання, тому що майже ніхто з нищезгаданих її членів не працював вчителем у школі. Я і мої близькі родичі трудились і трудимося на ниві вищої спеціальної освіти, тобто у вищіх навчальних закладах. Цим завдячую своїм батькам, які мене виховали, дали можливість отримати середню і вищу освіту, направили у велике доросле життя.
      Батько – Яковлєв Сергій Семенович, 1912 року народження - у чотирнадцять років пішов працювати учнем оператора машинного набору (лінотипістом) в типографію харківської газети «Красное Знамя». Згодом почав самостійно писати статті молодіжної направленості. Його тодішня жага до творчої діяльності якось передалася і мені, моїм дітям та онуку - Олександру Костюку. За путівкою обласного комсомолу Сергій Яковлєв був направлений  редактором в газету Старобешівського району Луганської області, а потім там же став другим секретарем райкому ЛКСМУ. У тридцяті роки під час строкової військової служби батько не полишав роботу в газетах, навчився професії механіка-водія військового бронеавтомобіля. Останнє вирішило його подальшу армійську долю. В перші роки війни батько проходив навчання у 1-му Харківському танковому училищі Середніх танків ім. Сталіна з подальшим персональним призначенням в гвардійські частини АБТ військ Червоної армії. Училище на той час мало статус вищого навчального закладу. Як кращий курсант, що знав танк на рівні фахівця вищої кваліфікації, Сергій Яковлєв був зарахований до офіцерсько-викладацького складу училища. Викладав курсантам вогневу танкову підготовку. У мирний час він не змінив свого ставлення до автомашин і багато років аж до пенсійного віку працював в учгоспі «Прогрес» при ХЗВІ головним механіком і завідувачем гаража. Він поважав у людях дисципліну подібну до військової, акуратність, професіоналізм, як і я зараз. Був надзвичайно начитаним і добре розбирався в подіях, як у світі, так і в нашій країні. Ми часто говорили з батьком на різні теми і навіть в запалі бесіди щось доказували одне одному. Вже коли я став викладачем, якось прийшов до помешкання батьків і прочитав їм свої три наукові статті, які написав вперше в житті. Я побачив тоді у батькових очах сльози. Вони з мамою сиділи поряд, склавши руки на колінах, уважно слухали, звісно нічогісінько не тямили у тих заковиристих біохімічних термінах на зразок «трикарбонового циклу Кребса», але були горді за мене, що я знайшов таки свою дорогу в житті. Той день чомусь запам`ятався мені найбільше. Згодом під час захисту дисертації, яка проходила в актовій залі Вітебського ветеринарного інституту, я робив доповідь, водячи указкою по таблицях, страшенно хвилювався, а коли дивився у залу, де були сивоволосі професори, бачив серед них батька і матір, що скромно сиділи, положивши руки на коліна. Так здавалося. Вони так допомогали сину. А коли все скінчилося, я ходив зимового вечора 14 січня 1982 року майже до ранку, один по засніжених завірюхою вулицях білоруського Вітебська і згадував добрим словом батьків і Всевишнього за допомогу.
       Мама, Галина Павлівна Жукова (Гаврюшенко), перед початком Великої Вітчизняної війни закінчила семирічну школу в Малій Данилівці. Батько рано пішов з життя. Багатодітна родина жила бідно, тому Галина пішла працювати на дуже важку, зовсім не жіночу роботу формувальниці в гарячому цеху одного з Харківських військових заводів. Як розказувала нам мама, форми, в які розливали розжарений рідкий метал, формувальниці робили з глини в цеху, де від отруйних парів, диму і неймовірної жари не витримували навіть чоловіки. На свою першу зарплатню купила хліба і ласощі молодшим сестрам. Додому йшла щаслива і відчувала себе дорослою, робітничим класом, як тоді казали. А через декілька днів почалася війна. Мамі довелося винести багато горя і страждань. Її, як і багатьох   молодих людей з Дергачівського району, вивезли в товарному потязі на примусові роботи до Німеччини. Вони, тобто «остарбайтери», працювали на паровозоремонтному заводі «Trier Werk». В самому кінці війни заводи і просто житлові квартали міст західної Німеччини активно бомбардувала авіація союзників. На те, що на заводах працювали тисячі людей із СРСР і всіх країх Європи, літаки союзників не звертали уваги. Галина Павлівна потрапила в самий ад такого бомбардування. Була поранена, але їй вдалося вижити. А ось її рідний брат Дмитро на її очах загинув від осколка бомби, що потрапив хлопцеві прямо в серце.
       Мама запам`яталася мені і людям, хто її знав, як сама доброта. Вона нас виховувала добром, своєю материнською увагою, любов`ю. З нею можна було говорити на різні теми і завжди отримати добру пораду. Те, що мама пережила в роки війни, сильно вкоротило їй віку. Три інфаркти за два роки не залишили ніяких надій на життя.
       А моя трудова діяльність почалася через деякий час після закінчення Харківського зооветеринарного інституту. Працював головним ветеринарним лікарем колгоспу в Запорізькій області. Після строкової військової служби викладав в Старомерчанському ветзоотехнікумі спеціальні дисципліни (анатомія і фізіологія тварин). За ці три роки був завідувачем кабінету анатомії, класним керівником учнівської групи, керівником предметного і творчого (художнього) гуртків, редактором технікумівської газети. Роботи гуртківців (електрифікований стенд «Кровообіг у тварин», «Сечоутворення в нирках» та акварельні малюнки по дереву) посіли друге місце на виставці художньої творчості в Республіканському методичному центрі середньої спеціальної освіти (Немішаївський с-г технікум), а мої учні-гуртківці Володимир Світличний, Микола Балюк та інші були нагороджені Почесною грамотою за підписом заступника міністра сільського господарства. Цієї приємної події  я вже не бачив, бо з 1975 року був вибраний за конкурсом на посаду асистента кафедри внутрішніх хвороб тварин Харківського зооветеринарного інституту. Поєднуючи викладацьку діяльність з науковою роботою, виконав весь запланований обєм досліджень і в 1982 році захистив дисертацію на ступінь кандидата ветеринарних наук «Значення методів визначення кетонолактії для діагностики і лікування субклінічного кетозу корів».      
       З 1975 року по цей час (39 років) виконую обов`язки редактора газети спочатку ветеринарного факультету, потім Харківської державної зооветеринарної академії. Газета – це найбільше моє захоплення. Мабудь, гени спрацювали. В Харківському зоотехнічному інституті вона почала видаватися з 1936 року. Після Великої Вітчизняної війни, як у ветеринарному інституті, так і в зоотехнічному, випускали тільки стіннівки. Вони були склеяні із листів ватману та сягали до 10 метрів. Стіннівки виходили переважно до великих свят. Ось в такій газеті під назвою «Ветфаківець» я починав працювати художником ще в 1966 році, студентом першого курсу ХЗВІ. Як виявилось, малювання - це ще одне моє велике захоплення. Коли мені довелося стати редактором, з`явилось третє і найбільше захоплення – написання газетних статей, новел і віршів, формування комп`ютерного варіанту газети. Цьому віддаю весь свій «вільний» час.
      З перетворенням інституту на Харківську держану зооветеринарну академію і приходом нового ректора – професора Валерія Олексійовича Головка, швидкими темпами почала покращуватися кваліфікація викладачів за рахунок участі академії в європейському проекті вдосконалення ветеринарної освіти під назвою «Темпус». В навчальних закладах Німеччини і Нідерландів побували більше двадцяти наших викладачів. Першими поїхали за кордон всього вісім, серед яких був ваш покірний слуга. Те цікаве і корисне, що вдалося побачити і почути під час стажування, знайшло відображення у моїх збірниках новел під загальними назвами «Берлинское лето» та «Голландские встречи». Кожна новела чи то вірш були опубліковані в газеті академії з новою тоді назвою – «Темпус». Зараз «Темпусу» виповнилося 13 років. Випущено в світ біля 130 номерів. Газету чекають на кафедрах, в академічних групах, студентських гуртожитках. Її можна також прочитати на головній сторінці ХДЗВА в мережі Інтернет. На сторінці-вкладці завжди можна ознайомитися з творами наших талановитих студентів, викладачів та співробітників. Це також авторська сторінка редактора газети. Згодом побачили світ нові мої книжки «Я звоню вам с вокзала», «По званию матрос». Особливе місце в них займають вірші і новели на теми військово-морської служби. Наприклад «Крымский день», «Воробьиная ночь», «Глубина», «Аннигиляция», «Ключи от моря», «Красное на черном», «А степная трава пахнет горечью» та ін. За останні місяці в газеті опубліковані дві моїх розповіді: «Бульдозер» та «Берминводский треугольник». Останню можна віднести до гумористичних. І ще одне хоббі редактора газети – це створення комп`ютерних презентацій з історії і сьогодення нашого навчального закладу, або цікавих історичних подій, з якими він виступє перед студентами, а також учнями Малоданилівського ліцею.    
      На цей час працюю на посаді доцента кафедри ХДЗВА, професор академії. Нагороджений трудовою відзнакою Міністерства аграрної політики та продовольства України «Відмінник аграрної освіти і науки», Почесними грамотами голови Харківської обласної державної адміністрації і голови обласного комітету профспілок працівників сільського господарства.
      Яковлєва Ганна Миколаївна, моя жінка, за фахом економіст. Працювала на посаді начальника інспекції держнадходжень у Дергачівському райфінвідділі, головним ревізором КРУ в м. Харкові. Паралельно на протязі трьох років проводила заняття на факультеті підвищення кваліфікації Харківського Національного економічного університету.
      Викладацьку династію Яковлєвих, але вже під іншими прізвищами, продовжили мої діти та племінники.
      Старша донька – Інна Костюк (Яковлєва), закінчила Малоданилівську середню школу із золотою медаллю, потім ветеринарний факультет Харківського зооветеринарного інституту з дипломом з відзнакою. Також закінчила аспірантуру при кафедрі хімії і біохімії. Кандидатська дисертація присвячена вивченню процесів тканинного дихання і біологічного окислення в клітинах печінки с-г птиці. Після захисту дисертації отримала науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук. Працює на посаді доцента кафедри фізіології та патологічної фізіології Харківської державної зооветеринарної академії. Читає курс лекцій з патологічної фізіології. Ще ученицею Малоданилівської середньої школи Інна Яковлєва захоплювалася хімією. Була переможницею багатьох хімічних олімпіад районного і обласного рівня, нагороджена грамотами і цінними подарунками.
      Вже декілька років поспіль разом з чоловіком, Володимиром Костюком і сином Олександром, вони займаються бджолярством, мають свою пасіку. Влітку вивозять вулики в екологічно чисті райони області. Приймають участь у ярмарках з реалізації продукції бджолярства. Якість меду відмінна. Перевірено особисто.
      Їх син Сашко Костюк в недалекому минулому теж закінчив Малоданилівський ліцей, а також музичну школу по класу фортепіано і гітари. Він за дипломом  Харківського національного економічного університету – економіст. Натура творча: пише вірші і навіть романи. Поки що вони знайшли своє місце на сторінках соцсітки в Інтернеті. Його кімната густо заставлена і завішена музичними інструментами.
      Дев`ятирічна сестра Сашка на ім`я Марія вчиться у Малоданилівському ліцеї і проявляє здібності до образотворчого мистецтва, малює, робить аплікації, розфарбовує скляний посуд.
      Молодша моя донька – Ірина Басова (Яковлєва), за відмінне навчання в Малоданилівській середній школі отримала золоту медаль. Її дослідження в рамках Малої академії наук на теми екології нашої річки Лопань, захисту природи, високо оцінені на олімпіадах з біології та екології. Як вважають шкільні вчителі, Ірина Басова та Інна Костюк мали найбільшу кількість нагород на олімпіадах. Ірина також добре грала у волейбол у складі шкільної команди. Після закінчення Харківського Національного економічного університету отримала диплом з відзнакою і Золотий знак ХНЕУ. Як відмінниця навчання, була запрошена для роботи на посаду викладача кафедри обліку і аудиту. Неодноразово приймала участь у наукових конференціях державного рівня «Новітній інтелект України» і виборювала призові місця за оригінальні наукові розробки з економічних питань. Зараз Ірина Басова працює редактором відділу видавництва спеціальної літератури для працівників фінансової сфери. Басов Юрій Петрович – чоловік Ірини, теж випускник Малоданилівської середньої школи, однокласник. Працює головним механіком на підприємстві з ремонту водогінної системи м.Харкова. У їх п`ятирічної доньки Ані ще поки важко визначити таланти. Але дівчинка жвава, доброзичлива, уважна, любить прогулянки за руку з татом або мамою, любить слухати казки коли їх читають бабусі (дві), любить виступати на свята в дитячому садочку.
      Олена Бондаренко (Пшенишна) – донька моєї найстаршої сестри Яковлєвої Світлани Сергіївни (Пшенишної), кандидат ветеринарних наук за спеціальністю «Патологія, онкологія, і морфологія тварин», доцент, автор більше 40 наукових праць, 20 методичних видань. Після закінчення аспірантури 20 років працює на кафедрі анатомії і гістології Харківської державної зооветеринарної академії. Мама Олени, Світлана Сергіївна, в минулому випускниця зоотехнічного факультету Харківського зоотехнічного інституту. Вже багато років обіймає посаду завідувача аспірантури при ХДЗВА. Вважається фахівцем своєї справи. Всі ці роки зауважень по роботі не мала. Її онук Вадим Бондаренко теж закінчив Малоданилівський ліцей, Харківську державну зооветеринарну академію, за фахом ветеринарний лікар. Дуже любить коней, майстер спорту. Три роки працював тренером з кінного спорту у Великобританії, добре знає англійську мову. Наразі працює тренером на одному з відомих кінних заводів Бєлгородської  області. Буває у закордонних відрядженнях з відбору кращих верхових коней для підприємства..
      Катерина Колесникова (Яковлєва) – донька мого рідного брата Яковлєва Юрія Сергійовича, в недалекому минулому директора Херсонської біологічної фабрики. Нажаль, він рано пішов з життя. Катерина була старостою групи, дуже гарно вчилася на ветеринарному факультеті ХЗВІ, закінчила його з відзнакою. Вже декілька років працює мікробіологом в цеху Херсонської державної біофабрики, де виготовляють вакцини проти особливо небезпечних хвороб тварин і людини. Завжди мріяла працювати, як батько, що за двадцять років свого директорства вивів біофабрику на рівень кращого підприємства України у своїй галузі. Нещодавно (20 березня 2014 року в м.Києві) Катерина Юріївна успішно захистила кандидатську дисертацію, метою якої була розробка технології виготовлення поживних середовищ для мікроорганізмів із морських водоростей для біологічної промисловості України. А далі, сподіваємося, почнеться робота Катерини Колесникової в якості викладача вищого навчального закладу.
      Анжеліка Охтирько (Тенетко) – дочка моєї другої рідної сестри, тобто моя племінниця. Мешкає з родиною в Донецькій області. Педагог за освітою зі стажем роботи 24 роки. Закінчила Луганський державний педагогічний інститут, за фахом філолог, вчитель української мови і літератури. Працювала вчителем, завучем з позакласної роботи. На сьогодні Анжеліка Віталіївна – директор загальноосвітньої школи.
     В цій сім`ї колись народилася первістка - донька Надія. Наша Надєнька, як ласкаво її називали батьки та родичі. У школі вона була переможницею олімпіад і конкурсів з іноземних мов, писала дописи у районну газету. Згодом закінчила університет, отримала диплом журналіста. Робота у неї специфічна, вимагає багато уміння, професійності, сили духу. Надія Валобоєва– телевізійний журналіст одного з центральних телеканалів України У 2013 році вона була визнана переможцем конкурсу серед молодих тележурналістів Донецької області.
     Олена Охтирько - моя внучата племінниця, нещодавно закінчила гуманітарний університет у Маріуполі і отримала диплом відмінниці. Працює учителем української мови і літератури в Харківській області.             
     Ймовірно, що це у них від бабусі – Ганни Георгіївни Тенетко, котра свого часу закінчила Харківськиий зооветеринарний інститут, працювала директором ветеринарної лабораторії, потім заступником редактора газети Першотравневого району Донецької області, член Спілки журналістів України.
     Наша династія має тенденцію до продовження. Адже на підході багато онуків!