Вечiрня розмова

(В соавторстве с Виктором Григоряком)

Тільки почали спускатися сутінки. Вони сиділи удвох. Пауза повисла у повітрі, вона їм обом була приємною. Та ось він глибоко здихнув і порушив тишу:

- В мене прадід вмів примовити... я то з дитинства знаю...

Вона окликнулася:

- Прадід начебто повинен був би бути далеко...

- О... то найближчий чоловік в моєму світі! - заперечів він. - Той чоловік Знав.

- Мабуть ти застав його вже стареньким, - мовила вона, намагаючись уявити його прадіда.

- Він не був стареньким... Хоч вік його був серйозним.

Вона трохи зжалася. Чи не заціпила вона його, бо якийсь... слабкіший, чи що, виходив з цих її слів його прадід. А вона не хотіла цього, бачила, який важливий цей чоловік для нього. Тому додала:

- Його старість прийшла з мудрістю. Не у всіх так...

І вже розкутіше спитала:

- Він був Чоловіком? Людиною? Пощастило тобі.

І почула у відповідь:

- Мудрість є букет з досвіду, любові та неспішності...
 
І втішилася - не заціпила. Трохи розгорнула плечі:

- Ооо... цитувати тебе буду!

- Він був справжнім. Сильним, мудрим, неспішним. Він знався на травах, погоді, зірках, жінках та священних письменах. На худобі і календарі. Сам писав, знав, як і коли садити чи збирати.

- Ого... Ти щасливий, знаешь? Бо мав час поряд з ним. Заздрю тобі.

- Так...- посміхнувся він, - то були часи, коли хочеться і можеться літати... Коли чудо шкребеться з кожного закутка... Коли запалюється свічка і його слова розчиняються в пахучих травах, котрі висіли за запічком... потім з'являлися образи...

Вона слухала його, а краєм розуму ще думала й про інше.

- І після цього ти все ще будеш стверджувати, що не вмієшь писати? В тебе дуже образна и співуча мова... Й така надихаюча тема, неймовірні спогади!

І схаменулася, повернулася до ньго. Спитала тихіше:

- Він довго був с тобою?

- Сім років, - почула. Стисла губи, трохи прикрила очі, вгамовучи хвилю важких почуттів, що так хотілось висловити. Сказала:

- Так мало... Але поряд з ним яких завгодно років було б замало...

Він наче не почув. Чи продовжив так швидко саме тому, що почув?

- Я згадав день... то була весна.

Що ж, вона теж повернулася до його оповідання.

- Пахло мабуть и було прохолодко...

- В тому селі була одна історія... кажуть дяк мав коханку...

- Складна історія...

- І вона гарною жіночкою була, вродливою і породистою....

- Й подобалася не тільки дякові...

- Чоловіки як бджоли трудилися на її чічці, як дід переповідав... І мала вроду, та не мала розуму...

- Як поетично... - вона знову зісковзнула з самої історії й заслухалася його мовою.

Він знов не відволікся на її слова - чи то соромлячись її похвали, чи то все більше занурюючись у власну оповідь.

- Хотіла бути найособливішою...

- Це не рідкість... В якомусь сенсі так і було... Але то було проти неї самої...

- Кожен чоловік тягнув їй, що мав і що міг, дивував, як його куці мізки і затхла фантазія мала фіглі. Їй навіть каву привозили,  оленину чи інші смакоти...

Вона зітхнула і поглянула у далечінь:

- Це сумна історія і здається мені, буде ще сумнішою...

А він все розгортав перед нею те, що сталося ще до народження їх обох, як коштовну тканину - оберт за обертом, слово за словом.

- Але з часом панна геть збожеволіла...

- Притягувала вона чоловіків... Приваблювала... - похитала вона головою в такт своїм думкам. Потім стрепенулася. - Чому? Як це - збожеволіла?

Він мовив:

- Намовила вона дяка у вівтар зайти... Жінкам заборонено туди.. І він звабився..

- Чомусь він пішов... - сказала вона. І прибавила сумно, - Я б хотіла, щоб то було в книжці, не в реальності... Але що сталося тієї ночі?

- Тієї ночі блискавка спалила до тла церкву... Влучило в баню над вівтарем... все спалало, але біля входу в церкву залишилось кілька обвуглених деревин і місце, де були двері... Камяний мур і сходи...

Вона внутрішньо зжалася, начебто та пожежа спалахнула ось перед лицем її.

- Який жах... Полум'я безжалісне...

- Люди вбігали в палаючий храм, виносили річі, образи, інше... майно і цінності... ніхто тієї ночі не постраждав з людей...

- Крім них двох...? - жахнулася вона.

- Ні, - поволі відповів він, - доля двох була теж цікавою....

- Вони вижили?! - щиро здивувалася вона.

- Нарід зібрався,  старі радилися... в нас хоч і були дикі звичаї в ті часи, але всі знали порядок...  подивилися, як в воду... сказали тоді, що храм відбудуєть через 70 років... то був важкий час змін - 25-й рік...

- Так давно! - майже скрикнула вона. Не замислювалася, про який час йде мова, але не думала, що про такий давній.

Він продовжував:

- Дяк пішов на сінокос... Робили сіно, скосили, погромадили, скинули... поїли, випили... дяк під копицю приліг... і заснув... а коли жіноча компанія, котра була на сінокосі, зачєла збератися йти на долину, кинулися його шукати... знайшли з випученими очима і гадиною в роті... вона влізла йому в горлянку і вдушила... Так з висячим з писка хвостом його і звезли на село...

- Ох... - відхитнулася вона, яскраво уявивши собі ту картину, - я такого навіть не чула ніколи... А що з жінкою сталося?

- Та молодиця прожила досить довго... На неї завжди кликали "стара курва"... За якийсь час вона захворіла сіфілісом, як я тепер розумію, і в неї відпав ніс... Лице було в язвах і виразках... вона стала жахливою, потворною і самотньою сиротиною в людському світі...  Коли я малим спитав діда що сталося з жінкою, то дізнався, що вона не шанувала молодості, вроди і Бога, то їй за те сталося так. Що вона сама собі все зробила... і тепер її ніхто не шанує... Але він сам вклонявся їй при зустрiчі... і мене навчав...

- Знаєш, - нарешті зітхнула вона, - Я вже якийсь час питаю себе - чому ти мені це розповідаєш? А зараз - до сліз... Він не засуджував її, лише казав, що кожному своє... Що треба берегти свою душу, не кривдячи іншу...

- Так, - він чи не вперше за всю розповідь обернувся до неї і зазирнув у вічі. Там стояли сльози.

- Це... благородно дуже. Хоч так тоді й не казали.

- Так ні, а сенс той...

- Ти дуже людяний. І не тому, що обрав допомагати людям. Ти зараз розповів, звідки це в тобі...

- Так я почав про церкву... мені тоді була п'ята весна... - сказав він, але цього разу вона його не відпустила й продовжила:

- Може й тому ти обрав допомагати, бо це дуже людяна справа... Тобі інша не була б до нагоди... Ще історія!

- Завтра... - всміхнувся він, - нагадай мені про ті недогорівші двері в церкві, мури і п'яту весну.

- Я буду чекати. Дякую тобі на доброму слові... Це був дивовижний вечір.

І вони однаково повернули голови вслід заходячому сонцю.