останнiй день осенi

Здається, тільки нещодавно був вересень,
жовтогарячий жовтень та починався барвистий листопад,
а вже сьогодні – останній день осені.
Звісно, осені не останньої – попереду ще обов’язково будуть інші,
проте саме слово «останній» несе в собі трохи меланхолій та печалі,
й завжди трохи сумно, коли знаєш: завтра починається зима.
Якщо осінь – це весна зими, то зима – це просто зима.
Її важко з чим-небудь порівняти. Зима – це біле, як вата, небо,
сніг та теплі рукавички, чай з ромом та імбирне печиво,
теплі коцики та різдвяні оповідання в стилі Діккенса.
Я не люблю зиму. Лише певний час радію новорічно-різдвяній метушні,
а потім знову починаються холодні будні, січень та лютий.
Проте зима потрібна.
Принаймні для того, аби навчитися більше цінувати прості речі та ним радіти – теплому чаю, затишній домівці, добрим людям, які зігрівають посмішкою.
Після зими особливо цінуєш сонячні дні та високе блакитне небо,
радієш першим квітам, радієш навіть просто так, без причини.
Взимку теж є свої приводи аби радіти.
Радіти хоча б цим довгим зимовим вечорам,
коли час плине повільно й так добре пишеться.
Хочеться писати казок та теплих історій – про подорожі, кохання й маленькі дива.
Відраховувати дні до нового року, а потім – рахувати дні до весни.
Добре, коли є, на що чекати.