Лист в нiкуди

Кожного дня я пишу тобі і не надсилаю, сподіваючись на те, що колись ти сам напишеш.
Проте, моє очікування ще ніколи не було настільки марним, так само, як і почуття, що тобі на них начхати...
Сьогодні, погожого зинього ранку, що трохи припікав морозцем... Серед міста, вкритого туманним маревом... Дерев, що їх вкривав тонкий шар паморозі...
Я знову марно шукала тебе.
Та тебе не було.
Просто не могло бути тут. Поруч. У великому ворожому місті.
Ти був надто далеко, і, навіть, електронні листи доходили до тебе із великим запізненням... Бо ти автоматично продивлявся їх і відкладав відповідь "на потім" і так-само, автоматично, забував про них.
Мені вже давно не боляче, знаєш? Я навчилася не показувати свій біль.
Брешу. От, зараз, наприклад, я їду у заповненому вагоні трамваю і пишу це тобі. А пассажири якось дивно дивляться в мій бік. Так, свою дурну звичку сидіти, підібгавши під себе ноги я й досі не покинула.
Так само, як і не покинула палити терпкі й важкі цигарки. Якби ж то у трамваї можна було палити, ті чотири цигарки, що лишилися у трохи зім'ятій пачці, вже були б зотлілі.
Я їду у велетенських навушниках, що ти колись надіслав із чергової подожі. Вони зламалися ще років зо три тому. Коли моя зачіска ще нагадувала голки їжачка, бо була закороткою. Пам'ятаю... Ти казав, що мені личить.
Так от... Тишу, що панує у навушниках порушує тільки дихання людей довкола і легкий стукіт від трамвайних коліс та рейок.
А в голові звучить тиха мелодія. Шопен, здається...
Я знаю. Ти полюбив би його, якби хоч одного разу послухав.
Його музика по-справжньому заспокоїла б і найпалкіший характер.
Такий, який був у тебе. Коли ти був поруч. Коли бісився від того, як я загравала до твоїх однокурсників. І тебе завжди бісила ще одна моя погана звичка. Поправляти на тобі шапку, коміри одежі, куртку, волосся... Усе, що тобі подобалося я критикувала.
Та я не могла інакше, розумієш? Я також була запальною. Бо саме ти запалив цю іскру у мені. Ти!!! Розумієш?!
Зараз я стала тихшою і набагато спокійнішою.
Скоро буде моя зупинка... А мені зовсім не хочеться полишати цей теплий вагон. Бо колись, сидячи, обійнявшись, ми їхали саме на цьому старенькому трамваї. Ти проводжав мене додому, щоб разом випити гарячий чай і цілуватись у під'їзді, підскочуючи від кожного звуку.
Зараз я усміхаюсь і роззираюсь довкола.
У трамваї стало набагато менше людей. І деякі місця вже спустіли.
Он-де з іншого кінця салону до вільного місця біжить стара із ціпком, навіть не спираючись на нього...
Усмішка на моїх вустах в'яне так само швидко, як і з'явилася.
Дивно. Я обожнюю спостерігати за людьми. Проте інколи зовсім їх не розумію... А в моїй голові знову звучить Шопен. Як би я хотіла, щоб ми разом слухали його музику...
Коли ти поїхав?
Я вже й не зможу згадати...
Два, чи півтори роки тому ти написав мені смс. Щось накшталт "бебік, сьогодні відлітаю. робота. вибач. лав ю".
Від цього мені не легше. Бо з того моменту ти обірвав усе, що було в нас спільним.
Вечори, ранки, дні, тижні, місяці...
Я кохаю тебе. І досі.
І чекатиму стільки, скільки буде потрібно.
А ось і мою зупинка.
Просто дай відповідь, прошу...
Чи це все тобі треба?
Чекаю. Вірна тобі. Така ж сумна і дурна. Твоя "мала".
Твоя "лисичка"...