Станция. Место остановки

               

                СТАНЦІЯ
                (Місце зупинки)

                Сценічна версія уявленого спектаклю Михала Влада.
                Режисерська експлікація за п’єсою


                Олександра Вітера
 
                “СТАНЦІЯ,
                або розклад бажань на завтра”
 
                (2006 р.)
               
                Дієві особи:

                Тетяна

                Ольга

                Ірина

Сценічний простір являє собою невеличке приміщення якогось провінційного вокзалу. Перед глядачем знаходяться розставлені латинською літерою “ V ” із звуженням у глибину дві широко розсунуті лавки зі спинками. Перед ними по центру стоїть дзиґлик (стілець без спинки, що повертається на гвинті), або простий табурет. Зліва за лавкою глибше стоїть маленький стіл. На ньому заварний чайник, чашка із блюдцем, три фужери. В глибині за лавками по всій висоті «білою стінкою» висить екран. Перед екраном посередині невеличкий стілець (тумба чи ящик), біля нього картонна коробка середнього вмісту.
   
На екрані виникає зображення тексту «СТАНЦІЯ, або розклад бажань на завтра» (чорним шрифтом, 2 строки), яке затримується на ньому – до 5 секунд. Це зображення змінюється слайдом із перспективою пустої залізничної колії узимку, біля якої вдалечінь уходять телеграфні стовпи. Цей кадр знаходиться на екрані – до 10 секунд. При його виникненні стає чути скрип кроків на снігу (не в поспіх). Кадр змінюється слайдом семафору біля колії із включеним червоним світлом. Кроки не стихають. Тривалість цього кадру – до 10 секунд. Кроки стихають. Кадр змінюється на зображення занедбаного кута «Залу перебування» на Станції. Чути неприємне рипіння та стукіт дверей.
У зал входить Жінка (це – ТАНЯ) у темному костюмі (піджак та юбка) чоловічого крою, у чомусь схожому на форму. На шиї в неї чорна краватка. Свій верхній одяг вона щойно зняла у коридорі. Зараз на голові в неї темна шаль, яку вона починає знімати. Скидає шаль на плечі. Струшує голову та поправляє зачіску. По-господарськи оглядає залу та, побачивши зображення кута «Залу перебування» на екрані, проводить угору правою рукою (ніби щось стирає). Зображення зникає. Жінка підходить до стільця (тумби) біля екрану. Присідає на нього. Задумується. Зосереджується. Починає звучати хвилююча музика (це може бути фрагмент зворушливої арії Сантуцци з опери П’єтро Масканьї „Сільська гідність” у виконанні Марії Каллас). Жінку охоплює ця аура музики. Вона починає щось нашіптувати, можливо, що також прохає когось про допомогу. Коли музика закінчується, жінка, ніби, повертається з її чарівного світу у своє щоденне буття. Вона звертається до місця на підлозі усередині сцени, вочевидь, із претензією у голосі.
 
                КАРТИНА 1

ТАНЯ (дивиться на умовний годинник). Лишилося двадцять хвилин! Зовсім трішки… Порівняно з вічністю – дріб’язок (Пауза).  Але ж як довго тягнуться ці двадцять хвилин. Коли так чекаєш – здається, десь є хтось, що має владу над часом… Тримає хвилини в полоні (Знову дивиться на годинник, який умовно знаходиться над глядачами). Дев’ятнадцять!... Спасибі за звільнену хвилину!
 
 Чути стукіт дверей. До вокзалу хутко входить молода, модно вдягнена Жінка (це – ОЛЯ).

ОЛЯ (оглядається, з морозу). Уу-х!... Нарешті!... Ледь допленталась! Інтер’єрчик убогий! Але, бувало й гірше. Ну я й заїхала!... Це навіть не провінція, а кінець географії! (Нарешті вона помічає у залі першу Жінку і тоді звертається до неї). Привіт аборигенам!... Скільки – до поїзда?
ТАНЯ (індиферентно, службово). Вісім-надцять – хвилин.
ОЛЯ. Вісімнадцять... (Присідає на лавку, уявляє собі майбутню дорогу). А потім дорога додому, де на мене чекають гаряча ванна, червоне вино і м’яка постіль… Господи, як я хочу додому!
ТАНЯ (так само, службово). Сім-надцять.
ОЛЯ. Що?
ТАНЯ. Я кажу: лишилося сімнадцять хвилин.
ОЛЯ. Чудово! (Встає, оглядає). А, до речі, ця станція має якусь назву?
ТАНЯ (думає, що відповісти). Мабуть… Ні!
ОЛЯ. Що значить – „Мабуть”?! Назва має бути! Все на світі якось називається.
ТАНЯ (відповідає із розумінням). А це просто – Станція!... Без назви.
ОЛЯ. Ну і грець би із нею! До речі, а де тут – каса?
ТАНЯ. Тут – немає каси.
ОЛЯ. Ну я й втрапила! Немає – назви, немає – каси! А де ж мені взяти квиток, щоб покинути цю, забуту Богом місцину?
ТАНЯ. Вам тут не подобається? (Приваблюючи її). Тут – чудовий ліс!
ОЛЯ. Ой, надивилась я на той чудовий ліс! Чотири години між соснами теліпалась!... Ну, я й заїхала!!!
ТАНЯ. Дарма хвилюєтесь. Якщо ви захочете поїхати – поїдете!
ОЛЯ. Захочу? І не сумнівайтеся. Зараз це моє найбільше бажання!
ТАНЯ (із сумнівом). Подивимось!...
ОЛЯ. На що – дивитися? На цю провінційну вбогість чи на ваш казковий ліс?! (Пауза). Як же я змерзла! А буфет тут, принаймні, є?
ТАНЯ. Немає. Але чай, якщо хочете, на столі (Подає їй чашку із чаєм).
ОЛЯ (бере чашку). Дійсно – чай. Гарячий! І пахне – супер!!!
ТАНЯ (пояснюючи, із певним гонором). Су-ни-ця!
ОЛЯ. Що?...
ТАНЯ. Я кажу: «Суниця!». Я її спеціально – для запаху додаю.
ОЛЯ. Виходить, ви тут – Господиня? А я то думала, що ви тут теж на поїзд – чекаєте!
ТАНЯ (із відчуттям виконання своєї місії). Чекаю!
ОЛЯ. Але, усе-таки! Де тут можна дістати квитки?
ТАНЯ. Квитків – немає!
ОЛЯ. Як то… Немає!?
ТАНЯ. Ви це згодом – зрозумієте!
ОЛЯ. Звісно, зрозумію, коли поїзд – без мене поїде! (Вимагаючи відповідь у Тані). Насправді!... Що мені робити з квитками?
ТАНЯ. Я ж і кажу: «Вони вам – не потрібні!».
ОЛЯ. Ще й як потрібні! В мене, як раз, завтра перемовини із Євробанком. І, якщо усе вдасться, то мені світить місце провідного менеджера, а, може, і керівника проекту! А ви кажете: не потрібні!
ТАНЯ (чітко вимовляє, нагадуючи їй про час. Починає прибирати). Де-сять!
ОЛЯ. Що – десять?
ТАНЯ. Десять хвилин до поїзда.
ОЛЯ. Ну, і фіг із тими квитками! Сама домовлюся з провідницею. Гроші, дякуватиме Богу, є! А ви тут – хто?... Прибиральниця?!!!
ТАНЯ. І прибиральниця, і все інше (Гордівливо). Це – моя Станція! Я тут і – начальство, і – підлегла!
ОЛЯ. Начальство, кажеш? Так, якого милого, ти мені про квитки тут втираєш?! Навіть назви станції сказати – не можеш!
ТАНЯ. Я ж кажу – немає назви. Станція – от і все. Місце зупинки!
ОЛЯ (дратується). Та з тобою говорити – собі дорожче! Піду зараз сама роздивлюсь (Обходить станцію). Так! Розклад руху поїздів... Прибуття о 17.40... Відправлення – о 17.45... І тут назви немає... А поруч у нас... У-уу! (Імітує гучний гудок пароплава). Розклад руху пароплавів (Сміється). Не зрозуміла!... Тут вокзал – чи порт!?
ТАНЯ. Тут – „Станція”! (Показує їй нагору, ніби там є напис цього слова).
ОЛЯ (читає далі). А поясніть мені, який це порт може бути – взимку?
ТАНЯ. Нормальний. Звісно, якщо будуть пасажири!
ОЛЯ. А ви, часом, в порту – не підробляєте?...
ТАНЯ. І в порту – теж!
ОЛЯ. Я бачу, у вас тут – широка спеціалізація... Добре, читаємо далі... (Сміється). Розклад руху літаків... (Знову сміється).  Ну, це вже повний абзац! Ви хочете сказати, що тут і аеропорт – є?!
ТАНЯ. Є!... Невеличкий, правда… Але – є!
ОЛЯ. І в аеропорту ви теж – працюєте!?
ТАНЯ. Працюю.
ОЛЯ. І ким же? Де – ваше начальство?
ТАНЯ (знову доводить їй). Так я і є – і начальство, і підлегла!
ОЛЯ. Так-так… А це, часом, не „Психушка”? Щось дуже схоже. Колорит – відповідний. Та й – контингент...
ТАНЯ. Дарма сердитесь. Я казала, що це Станція. З великої літери.
ОЛЯ. Тепер зрозуміло! Якщо Станція! З великої літери!!! Тоді все зрозуміло! Ви б самі себе зі сторони послухали... Станція!
ТАНЯ (коректно). Лишилась – одна хвилина!
ОЛЯ. Дякую, що попередили. Лишайтеся собі на своїй загадковій Станції, а мені вже час – їхати! (Вибігає з надією).
ТАНЯ (вимагає в когось нагорі). Ну!... Ну!... Ну!... Все!... Не – вийшло!...
 
                Змерзла ОЛЯ, похнюпившись, повертається до Станції.
 
ОЛЯ (вона дуже замерзла. Вся аж трясеться). У!... У!... У!... Ну, там і холод! Запізнюється він – чи що? Я краще вже… Тут почекаю… В – теплі…
ТАНЯ. Поїзд сьогодні не приїде.
ОЛЯ. Що значить – не приїде?
ТАНЯ. Просто – не приїде!
ОЛЯ. А ви що, знали про це раніше?
ТАНЯ. Ні. Я сподівалась, що він – приїде.
ОЛЯ. Сподівалась вона! А хто тут – начальник станції?
ТАНЯ. Я.
ОЛЯ. Тоді відповідай, куди подівся поїзд?
ТАНЯ. Він – не приїхав.
ОЛЯ. Я це вже помітила! І чому він – не приїхав?!!!...
ТАНЯ. Тому що ви цього – не хотіли!!!
ОЛЯ. Що?! Я не хотіла? Та ти хоч уявляєш, скільки я загубила?! Та тобі таких грошей за тридцять років не заробити! Я – не хотіла!!!...
ТАНЯ. Значить, і на нараду ви – не хотіли!
ОЛЯ. А це вже – не твоє діло!
ТАНЯ. Звісно, не моє. Але ж це до вас поїзд – не приїхав!
ОЛЯ. Що значить, до мене?... Це що, мій персональний поїзд?... Та, може, я дарма хвилююсь? Може, він просто – запізнюється?
ТАНЯ. Він ніколи не запізнюється. Він чи – прибуває, чи – ні!
ОЛЯ. Чудово! Ну, я й – втрапила!... Понесло ж мене з цим ідіотом!
ТАНЯ. З яким ідіотом?
ОЛЯ. Та є в нас – один. Зам-зава! Запросив на шашлики, на дачу. Ну, там… Шашличок – під коньячок! Приємна музичка... (Ладно співає якийсь відомий шлягер, може «На пероні, на люднім пероні…», робить з цього музичний дівертисмент). Почали ми цілуватися… Милуватися… Дивлюсь, а він хропе, як хряк – гарматою не розбудиш. А я лежу собі… Ну, як повна – красуня!
ТАНЯ (відверто сміється). Що, просто – заснув!?...
ОЛЯ (показує нахабного мужика). Я ж кажу – „Мачо”!!!...
ТАНЯ (сміється). Ну й мужики пішли...
ОЛЯ. Та не кажіть… Ні – до ліжка, ні – до роботи! Я до машини, а її з морозу – хрін заведеш! (Б’є у колесо). Ну, я й психанула! Побачила дорожній знак: „До Станції – 10 км.” Та й пішла – просто до лісу…
ТАНЯ. А чого ж ви на дачі не лишилися? Поїхали б зранку.
ОЛЯ. Яке зранку?! Він би в мене до ранку не дожив. Прибила б на місці! От, їй-богу! До того ж у мене зранку – оті перемовини!
ТАНЯ. Так ви ж все одно нікуди не поїхали.
ОЛЯ. Дякую, що нагадали. А, поясніть мені, як начальник станції…
 
       У цей час ТАНЯ проводить у повітрі рукою. ОЛЯ раптово дивиться на щось нагорі.
  На екрані у цей час з’являється якесь Створіння. Це, може бути, бджола. Вона у польоті.   
      Гуде. Потім зникає. ОЛЯ повертається і дивиться на ТАНЮ. ТАНЯ сидить спокійно. 

ОЛЯ (збентежено). Що за – «Байда»… Тут – відбувається?...
ТАНЯ (спокійно, як вчителька). І що… Вам – пояснити?
ОЛЯ. Що значить – «Що»? Де – поїзд?! І як мені звідси вибратись?
ТАНЯ. Поїзда немає і сьогодні не буде. Чекайте на ранковий літак.
ОЛЯ. Не буде, кажете? Добре, а о котрій – літак?
ТАНЯ. О 10.00.
ОЛЯ. О 10.00. Нарада – о пів на дванадцяту. Летіти тут півгодини максимум! Ще й додому – забіжу!... (Тре долоні). Встигну!!!
ТАНЯ (попереджуючи). Якщо тільки літак – прилетить!
ОЛЯ. Супер! Якщо прилетить! Я не розумію, ви начальник – чи ні?
ТАНЯ. Начальник. Але від мене це – не залежить.
ОЛЯ. Все! Набридло! Спочатку цей козел, потім ви! (Тихо крізь зуби). Та пішли ви – всі! Пішки доберусь!... По – шпалах... (Хоче піти).
ТАНЯ (голосом намагається зупинити Олю). Не дійдете!... Дуже холодно…
ОЛЯ. Дякую за оптимізм! (Присідає на лавку). Маєте рацію... Лишуся там навіки... Куди ж я заїхала?... Навіть «мобілка» тут – не бере…
От – Чортів кут!... А звичайний телефон тут, хоча б – є?!!!
ТАНЯ. Немає… (До чогось уважно прислуховується. Зовсім не слухає Олю).
ОЛЯ. Не зрозуміла?! Як це може бути станція – без телефону?
ТАНЯ. А він тут – не потрібен! (Каже на ходу. Поспішає. Виходить).
ОЛЯ (Тані навздогін). Як це – «Не потрібен!»?... Що за – маячня!...
 
                КАРТИНА 2

         Чути грюкіт дверей. Вбігає чимось дуже налякана і стурбована Жінка (це – ІРА).
 Вона у гарній сукні, на плечах хустина. Оглядається навкруги та стомлено сідає на лавку.

ІРА (проклинаючи когось за межами цієї зали). От – гад!...
ОЛЯ. Це ви, власне, про – кого?
ІРА. Що?.. Та, це я… Про своє (Пауза). От, хоч сюди дісталась!
ОЛЯ. А ви – хто? Тільки не кажіть, що ви теж начальник Станції!
ІРА. Ні!... Ні… Я просто... Я – додому хочу...
ОЛЯ. На жаль, із потраплянням додому тут – складно!
ІРА (цікавлячись). Що?... Немає квитків?
ОЛЯ. Тут немає: ні квитків, ні каси, ні поїздів! Остання надія на літак!
ІРА (здивовано). А хіба це – аеропорт?
ОЛЯ. Це не тільки – аеропорт! А, ще й – порт! І начальник – тут... (В цей час до зали входить Таня. Оля звертається до Тані). Як вас – звати!?...
ТАНЯ. Тетяна!
ОЛЯ. От, прошу!... Усім цим керує тут – ота от Таня!... Оплески, будь ласка! (Плескає у долоні). До речі, я – Ольга! (Протягує руку Ірі).
ІРА (протягує руку Олі. Зітхає). Ну, а я – Іра!
ТАНЯ (привітно звертається до Іри). А хочете – чаю?
ІРА. Ой!... А можна?... Я так змерзла!!!

                ТАНЯ приносить ІРІ чашку з чаєм.

ІРА (п’є). Як добре! Справжній, липовий! Сто років такого не пила!
ОЛЯ. Липовий? Дай-но спробую! (Навиває собі з чашки запах її чаю). Дійсно! Що за маячня? (Каже до Тані). Ти ж наливала з того чайника, що й мені. Сама бачила!... Тільки у мене чай був – суничним!
ТАНЯ. Просто вона хотіла… Саме липовий (До Іри). А хочете меду?
ІРА. Ой, хочу!
ТАНЯ. Зараз – принесу! (Виходить).
ІРА. Як добре!... Тепло!... Липовий чай – із медом!
ОЛЯ. Слухай, Ірино! Давай поговоримо, поки оця не повернулась.
ІРА. Про – що?
ОЛЯ. Розумієш! Щось тут – не так! Все це якесь… Ненормальне!!!
ІРА. Що – це?
ОЛЯ. Усе це! Цей вокзал, аеропорт і порт! Поїзди – без розкладу! Станція – без телефону! І ще… Оця, ненормальна – Таня!
ІРА. Чому ненормальна?... Як на мене, дуже мила жінка.
ОЛЯ. Мила?! (Встає, ходить). І маячня, яку вона тут наплела, теж мила? Як на мене – вона такий начальник Станції, як я – міністр!
ІРА. А хто ж вона тоді!?
ОЛЯ (вимовляє таємничо, по словах). Нормальна!... Тиха!... Божевільна!
ІРА (починає хнюпити). Господи!... І як же нам звідси – вибратись?!
ОЛЯ. Треба думати! Самі ми до іншої станції – не  дійдемо?...
ІРА. Не дійдемо!... Замерзнемо!
ОЛЯ. Тому ми й повинні з’ясувати, де знаходимось! І що це за місце. Тоді і зрозуміємо, як звідси вибратись!
ІРА. І як нам усе це – з’ясувати?
ОЛЯ. Є ідея! А, давай, зробимо так, щоб вона сама нас позбулась.
ІРА. Та як же – «Так»?...
ОЛЯ. Дуже просто!... Давай, розкажемо їй, що ти втекла з зони. Сиділа за вбивство! І тепер от шукаєш, де можна – переховатись!
ІРА. І що – з того?
ОЛЯ. Так вона сама все зробить, аби ти забралася подалі. Згодна?
ІРА. Ну, якщо вже нема – іншого виходу...

                В цей час входить ТАНЯ із баночкою меду у руці.

ТАНЯ. А ось до чаю – і мед! (Пригощає Іру медом). Гречаний!!!
ОЛЯ (суперечить). Це добре, але Ірі… Краще зараз – не з чаєм!
ТАНЯ. А з – чим?...
ОЛЯ. Просто Іра, в нас, більше «Чи-фір!!!» – поважає.
ТАНЯ. Що – поважає?...
ОЛЯ. «Чи-фір!» Напій такій зонівський (до Іри). Правда, Ір?...
ІРА. Так... так... Чифір!!! Це те, що – треба!
ТАНЯ. А ви що, на зоні були?
ІРА (тихо та невпевнено). Ну... Якось була… Так...
ОЛЯ (тихо, таємниче до Іри). Та вона б і досі там була! (Ще тихіше до Тані, вказуючи вбік Іри). От… Тепер, бачиш – у бігах! (До Іри). Правда, Ір?...
ІРА (аби щось сказати). Так... Буцімто...
ТАНЯ. Ви тікаєте – з зони?
ІРА (дуже не переконливо). Тікаю собі... Нібито...
ТАНЯ (вже відверто не вірячи Ірі). Ніколи б не сказала!
ІРА (гарячкує). Це в мене тільки вигляд такий, а насправді... Ого-го!

    ІРА відчайдушно починає лякати ТАНЮ і, хвацьки притоптуючи, заходить за екран.   
       ОЛЯ зразу починає свій спектакль. Гучно об’являє, як шпрехшталмейстер у цирку.

ОЛЯ. От!... Бачите!... Дозвольте представити!... Перед вами!… Знаменита!... Ірка-маніячка!!! (До Тані). Читали про неї – в газетах?
ТАНЯ. Взагалі-то, ні.
ОЛЯ. П’ять убивств! Довічний строк! Розшукується Інтерполом!
ТАНЯ. І це все – вона?... Цікаво! Ніколи живої вбивці не бачила!
ОЛЯ (відводить Таню вбік). Цікаво?!... А ти краще подумай, що для неї вбити свідка – як через калюжу переступити!
ТАНЯ. І що їй – з того?... (Уважно слухає Ольчини вигадки. Всміхається).
ОЛЯ. Як що? А ми ж з тобою і є… Свідками!!! А їй одним трупом більше, двома менше – байдуже!
ТАНЯ. Вона що, хоче нас убити? Але навіщо!?... (Не вірить Олі).
ОЛЯ. А хтозна?... (Оля хутко нишпорить за лавками та по кутах).
         
               ТАНЯ споглядає за ОЛЕЮ та у той сам час чаклує.  Вона декілька разів
            надсилає на екран зображення – «Чорної кішки», щоразу збільшуючи його.

ОЛЯ. Місця тут тихі!... Свідки їй непотрібні!... Вб’є нас, а сама потім на станції відсидиться!... Поки «шухєр» – не стихне!!!

       Під співи «Мурки», пританцьовуючи, з’являється перевдягнута у «Зечку» ІРА.      

ТАНЯ (до Іри). Послухайте… А ви що, дійсно – вбивця?
ІРА (вдає нахабу). Тіпа – да!!!... Та я ще й – цей... Ґвалтівник!  От…
ОЛЯ (підказує Ірі, як суфлер). Ґвал-тів-ни-ця!!!...
ІРА. Ґвалтівниця!... Ця… Ця… Ця… (Пританцьовуючи, як «Зечка»).
ТАНЯ. Хто б міг подумати!
ОЛЯ (фантазуючи на ходу). Вона спершу – вбиває, а потім – ґвалтує!!!
ТАНЯ (цікавлячись у Іри черговістю подій). Що?... Зразу після вбивства!...
ІРА (вживається у роль). Ні... Чому?... Я більше до вбивства – люблю… Зґвалтуєш бувало… (Підкрадається до Тані та раптово охоплює її за талію).
ОЛЯ (плескає у долоні, радісно). От!... Що я казала!!!
ТАНЯ (не суперечить Ірі). А на перший погляд… Така тиха, скромна!
ІРА (відступається від Тані). Так я і вбиваю тихо та без зайвого галасу.
ТАНЯ (всміхається, цікавиться). А ви тільки жінок – ґвалтуєте?
ІРА. Ні, я більше – по чоловіках! Орієнтація ж в мене правильна...
ОЛЯ. Та вона… І чоловіків, і жінок, усіх… Хто під руку попадеться!
Вона ж – самбістка!... (Кричить та махає руками, як вітряк). Банзай!!!...
ІРА. Ні! (Гордівливо). Я – каратистка. Чорний пояс! (Кричить). Опа-на!
ОЛЯ. Цеглу одним пальцем – ламає!... Хрясь! (Б’є з розмаху умовну цеглу). Ні фіга – собі! (Їй дуже боляче. Вона аж трясе рукою та дує на неї).
ІРА. Ну, ти перебільшуєш... Двома – так! (Розбиває цеглу). Кі-йяяя!
ОЛЯ. Бачиш!... Сила є!... Замаскована… (Відчуває, що занадто загралися).
ТАНЯ (всміхається). Знаєте що… А лишайтесь ви – тут! Місця тут тихі, глухі (Жартуючи, заглядає під лавку). Інтерпол сюди не дістане!...
ІРА. І ви не боїтесь переховувати тут вбивцю? Це ж – стаття!!!
ТАНЯ. Ну, і грець би із нею, із статтею! Де – ми, а де – стаття? Ну то – як?!... Лишаєтесь?...
ІРА (збентежено присідає на лавку). Ну!... Я – не знаю...
ТАНЯ. Вважаємо, що згодні! Це треба обмити. Зараз принесу вина!

                ТАНЯ, наспівуючи «Кришталева чара…», поспішає за вином.

ОЛЯ. Ну, от!… Приїхали!...
ІРА. А чия це була ідея? «Захоче нас позбутись!». Тепер вона нас точно не відпустить!
ОЛЯ. Та хіба я думала, що вона, аж настільки – поїхала?...
ІРА. І що тепер робити?
ОЛЯ (майже безнадійно). Ще є якийсь шанс… Чи – літак прилетить, чи – пароплав припливе… Головне – дочекатись до ранку, а там...

                Наспівуючи «Кришталева чара…», входить ТАНЯ з пляшкою вина.

ТАНЯ. Червоне. Солодке, наче мед! (Розливає всім вино). Ну, вип’ємо! (Знову співає ту саму заздоровну пісню). За здійснення наших бажань!

             Чаркуються. П’ють. Співають всі разом. Хороводять. Знову чаркуються. 
                Таня дуже задоволена. Виходить, наспівуючи.

ОЛЯ (присідає на лавку, замріяно згадує щось). А, от я, наприклад… Мала бажання: бути багатою… мати дитину…
ІРА (також присідає та замріяно згадує своє). А я – коханого чоловіка!
ОЛЯ (щось ще пригадує, посміхається). А ще я... Ні, це занадто особисте...
ІРА. Ну скажи... Цікаво... Цікаво!...
ОЛЯ. Та ні, не можу...
ІРА (входить у вигадану роль).  А ну, скажи, а то зараз попишу-поріжу!
ОЛЯ. Ой, ти чого?... Ну, хотіла спробувати, як це бути чоловіком…
Але, як пояснив мені один знайомий психіатр – це сублімація моїх нереалізованих фантазій, виражена у патологічній формі!
ІРА. Тоді, давай, вип’ємо за реалізацію нереалізованих фантазій!               

      П’ють удвох, що там залишилось у келихах. Співають. Потім позіхають разом.

ІРА (присідає на лавку, починає вкладатися). Щось я вже притомилась…
ОЛЯ (також хилиться на лавку). І – я!...

            ОЛЯ дістає з шухляди у лавці ковдру. Накривається. Вкладається й сама.

ОЛЯ (крізь сон). На добраніч, Ір!
ІРА (крізь сон). На добраніч, Оль!
ОЛЯ. Як вночі будеш ґвалтувати чи вбивати, не буди мене. Добре!
ІРА. Добре. Спи вже... (Засинає).
 
                КАРТИНА 3

     Входить ТАНЯ, рухом викликає на екрані зоряне небо. Співає пісню «Ой, у гаю, при
     Дунаю…», обходить сплячих Жінок та обсипає їх золотавим конфеті. Потім виходить. 
         На екрані на короткий час виникає фото ІРИ-ЗЕЧКИ у «фас» та у «профіль».

ІРА (дістає газету, читає з ліхтариком, каже до Олі). Агов!... Чуєш, прокинься!
ОЛЯ (хутко прокидається, збентежено). Що, вже літак прилетів???...
ІРА. Та – ні!
ОЛЯ. Так якого, ти мене будиш?! (Дивиться на годинник). Це ж треба! Третя година ночі!
ІРА (протягує їй газету). На – от!... Почитай!
ОЛЯ. О третій – ночі?! Ну ти точно – маніячка!
ІРА. А ти почитай, почитай!... (Загрозливо). Почитай, кажу!
ОЛЯ (бере газету). Давай! Так... “Прогноз погоди.... Значні опади”...
ІРА. Не там читаєш. Вище… Де – “Кримінальна хроніка”!
ОЛЯ. “Вчора із колонії суворого режиму втекла засуджена за вбивство Ірина Булах! Розшукується Інтерполом”… Ну і що з того?
ІРА. Як це що?!... Так це ж… Я і є – Ірина Булах!...
ОЛЯ. Стоп! Що це значить – ти і є?
ІРА. А ти там на фото… Подивись!
ОЛЯ (дивиться). Ні фіга собі!!!... (Дуже здивована). Так це ж саме ти і є!
ІРА (збентежено). Ну, а я – про що!?
ОЛЯ. Чекай!... Так я вгадала! Ти – дійсно!... (Відбігає у куток, боїться її).
ІРА. Що – «Дійсно!»... Ти що?... Думаєш, що я – вбивця?
ОЛЯ (кричить). Не підходь!... Я нічого не думаю!... Я зараз швиденько (Починає поспіхом збирати речі, говорить скоромовкою). Ти тільки не хвилюйся! Я нічого тут не чула, нікого – тут не бачила... (Хоче піти).
ІРА. Ти що, мене – боїшся?... Але ж це – маячня!
ОЛЯ. Я й кажу – «Мааяячняяя»! (Кричить, як по допомогу). Ти, головне, не хвилюйся!... (Зупиняється, труситься, ковтає з переляку слину. Панікує).
ІРА. Послухай!... Я – не вбивця!... Я – стиліст!!!
ОЛЯ. От я й кажу – не вбивця! «Вбивця!... Вбивця!» (Кричить у двері). «Стиліст!»… Стиліст кажеш… Це клікуха в тебе – така?

                Оля просувається та намагається вибігти за двері.
 
ІРА (командує їй різко, суворо та гучно). Стояти!!!
ОЛЯ (зовсім перелякана). Я... нічого... Я... так...
ІРА (ще суворіше). А ну!... Сідай!!!… (Вказує їй а стілець). Сюди!
ОЛЯ (присідає на край стільця біля екрану, боїться її). Я... Вже... Сиджу!...
ІРА. А тепер слухай і мовчи!
ОЛЯ. Доо-обре-е!!!... (Калатає зубами, дуже нервує).
ІРА (каже, ніби диктує, ходить туди-сюди). Мене звуть – Ірина Булах!!!
(каже металевим голосом). Я працюю стилістом-модельєром. І – ніколи… Нічого… Нікому… Поганого – не робила! І в колонії – ніколи не сиділа!... Ось так! Чуєш!!!...
ОЛЯ (несміливо, але за логікою подій наводить приклад). А – газета!?...
ІРА. Не знаю!... Хоча на такій Станції може бути і така – Газета!
ОЛЯ. Думаєш, це – фальшивка? Що – ця... Як її?... Сама отаке надрукувала (Роздивляється). Тоді, можливо, в цьому – щось є…
ІРА. Про що ти – зараз?
ОЛЯ (здогадується). Про те, що ця Станція і Газета! Якось – пов’язані!

              Раптом, наспівуючи якийсь шлягер та пританцьовуючи, входить ТАНЯ.

ТАНЯ (стверджуючи). Не спите!?... (Пропонує). Тоді ходімо зі мною.
ОЛЯ і ІРА (здивовано, разом). Куди???...
ТАНЯ. Як це – куди!... (Відступає вбік. Дзвонить у дзвоник, на екрані виникає картина нічного північного сяйва). Милуватись чудовим північним сяйвом. Краса неймовірна! Просто казка! Так хочу його побачити!
ОЛЯ (здивовано, вдивляючись у екран). Північним – сяйвом?!... Тут?!...
ТАНЯ. А де ж іще? Ми ж поки що – тут! Ну, ходімо… Не хочете?... Тоді я – сама… (Жестом руки знімає зображення). Чааао!!!... Бамбінас!

             ТАНЯ, співаючи, пританцьовуючи та загадково посміхаючись, виходить.

ІРА. Ні!... Ну, ти – бачила?... І після цього ти дивуєшся тій газеті?!
ОЛЯ. Дивно!
ІРА. Ти про – що?
ОЛЯ (вона далі починає розгадувати ці загадки). А, що вона там казала про бажання?... Що вона… «Хоче!!!»… Побачити північне сяйво!!!
ІРА. І що з – того?...
ОЛЯ. Ще казала, що поїзд не прийшов, бо я цього «Не хотіла»!
ІРА. Не бачу зв’язку.
ОЛЯ. Розумієш, якщо чесно… Я, дійсно… Не – хотіла!
ІРА. Ну, хай так… Але це ж не пояснює ані – поїзд, ані – газету!
ОЛЯ. Розумієш… На цій Станції... Ось ти дуже хотіла… Ну, ніби, роль таку зіграти… Як справжня актриса!?
ІРА. Ну!... Хотіла! А – що!?...
ОЛЯ. Хотіла!... Ось твоє бажання і здійснилось! А – чай!? Чайник один, а чай – різний. І саме такий, який ми з тобою «Захотіли»!!!
ІРА. Ти хочеш сказати, що на цій Станції виконуються наші бажання?... Виконуються наші – бажання!? А ми це і перевіримо!!!
ОЛЯ. Як – це?...
ІРА. А от, що ти мені вчора про свої бажання казала!? Пам’ятаєш?
ОЛЯ. Так, але про яке – саме...
ІРА. Ну, про – гроші!... Про – дитину... (Плескає, як Таня у долоні).
ОЛЯ. Так! Та тих грошей у мене ніколи не було... (Перевіряє та раптом знаходить у сумці дивні гроші). А це що – таке? Хто їх підсунув? Не – ти?
ІРА (тільки всміхається. Чекає, що далі). Мені що, нема чого – робити?
ОЛЯ. Але якісь вони дивні… З – ієрогліфами!?...
ІРА (пробує, як гроші хрустять, дивиться через них на світло). Це ієни. Японські!
ОЛЯ. А ти звідки знаєш?
ІРА. Та був у мене один… (Посміхається, щось згадуючи). Японець!...
ОЛЯ. Японець, кажеш? Якось підозріло... Спершу ота стаття, тепер оцей... Япо-нець! Хіракірі!... Фудзіяма!...
ІРА. Слухай, у тебе ж гроші не вкрали, а – з’явилися! Захотіла грошей – і на тобі!... (Плескає). А от чому це ієни – сама подумай...
ОЛЯ. Слухай, а я ж дійсно мріяла потрапити… Саме – у Японію!
ІРА. От – бачиш!... Здійснюються бажання... А, давай, зараз перевіримо твоє – останнє бажання!!!
ОЛЯ. Ти про – «Що?»...
ІРА. А ти казала, що хочеш відчути себе чоловіком. То що, хочеш?
ОЛЯ. Ну, хочу, то що – з того? Це ж – неможливо. Стривай!...            

   ІРА плескає у долоні. ОЛЮ мимоволі тягне за екран. Далі вони перегукуються звідти.

ОЛЯ (вигукує вже з-за екрану). Стривай!... Ні!... Ні!… Тільки не це! Не це! Що ж це діється?... Не може бути... Та не може бути!... Ні-і!
ІРА (вигукуючи їй на противагу протилежне). Давай! Давай!... Так!... Так!... Це! Це!... Саме – це! От-от!... Нарешті!... Можливо!... Так!...   

        ОЛЯ виходить з-за екрану перевдягнена. Задоволена. Підтягує на собі брюки.
           Починає пританцьовувати під жваву музику. Відчуває себе – «Гарним Мачо!».
                У цей час ІРА заходить за екран, перевдягнутись для танцю.

ОЛЯ. Ну, все!... Здається, здійснились усі мої бажання! Тепер я – жінка тільки вище пояса, а нижче – суцільне здійснення бажань… Я навіть, не знаю, що я тепер таке – є?!... Не – знаа – ююю...

                ІРА виходить з-за екрану, перевдягнена. Загадково посміхається.

ІРА (дивно рухається, обертається перед Олею). А хочеш, з’ясуємо?
ОЛЯ. Як же – це?
ІРА. Дуже просто!... Якщо ти зараз вже чоловік?!... (Загадково). То повинна на мене – якось реагувати!
ОЛЯ. Ну... давай... спробуємо... А що ти збираєшся робити?..
ІРА. Хочеш… (Ще загадковіше). Коханий!... Я подарую тобі танок!!!
ОЛЯ. Ну... давай...

      ІРА танцює разом з ОЛЕЮ дуже запальний танок, не без натяку на нові претензії.

ОЛЯ. А потанцюй – ще! (Починає відверто залицятися до Іри).
ІРА (сахається від Олі-Мачо). Ні!!!... Це вже – край!... Я перед жінкою – не соромилась, а перед таким гарним «Мачо!» – не зможу!...
ОЛЯ. Та який я, в біса, «Мачо!». У мене того досвіду пару хвилин!
ІРА (різко зупиняє це запаморочення, заперечує). Ні!... Олю!... Стривай!... Зупинись! Все це схоже – на божевілля!!! Так?
ОЛЯ (нарешті протверезіла та щось почала розуміти). Так!... Іро!... Дуже!

                Присідають сторожко на лавки одна проти другої.

ІРА. Я вже боюсь ще щось казати… Кожен новий крок затягує нас у цю солодку пастку! У мене є пропозиція. Давай, краще помолимось та ляжемо спати, щоб все це промайнуло, як дурний сон (Починає молитися. Вкладається на лавці).
ОЛЯ. Можливо, ти й права... (Також починає молитися. Вкладається).

         Обидві Жінки засинають. Входить ТАНЯ у новому наряді, викликає на екрані
      зображення зоряного неба. Вона знову співає пісню «Ой, у гаю, при Дунаю…»,
        обходить сплячих Жінок та обсипає їх золотими пелюстками. Знімає зображення.
 
                КАРТИНА 4
   
ТАНЯ (оглядається, потім дзеленчить дзвіночком). Чааас… Усііім… Вставати!
ОЛЯ (здіймається, зніяковіло). А... Що?... Літак прилетів!!!...
ТАНЯ. Час підніматися! (Знову дзеленчить дзвіночком). Зранку найкраще купання! Вставайте!  Вставайте!... Ризикуєте усе пропустити!
ІРА (також просинається, нічого не розуміючи). Яке ще купання – взимку?...
ТАНЯ. Як яке?... (Плескає у долоні і викликає на екрані зображення чудового синього, літнього моря із пісочним пляжем). Зранку море тепле… Чайки літають… Низенько–низенько!... А вдалині кораблі. Чудо!... Входиш у море, наче у парне молоко!... І ви хочете все це – проспати?
ОЛЯ (вдивляється у зображення моря, але не вірить йому. Каже категорично). Про що ти? Яке – парне молоко?! Яке – море?! Немає тут ніякого моря! (Показує протилежно від екрана). Тут є – замерзла річка і – зимовий ліс!
ІРА (приєднується). Дійсно. Яке морське купання – у січні?!...
ТАНЯ. Як ви хочете, щоб був – січень… То буде – січень!!!

              ТАНЯ плескає двічі у долоні. Зображення моря миттєво зникає,
                а замість нього виникає зображення пальми, вкритої снігом.

ОЛЯ. Зачекайте з вашими оцими! (Плескає двічі).  Я от щось згадала про свої бажання! (Обмацує себе). Дивно!... Було… І – нічого!!!
ТАНЯ (з цікавістю). Та що ж там таке – було?
ОЛЯ. Що-що? Суцільне здійснення бажань! Та, мабуть, це був сон.
ІРА (жартує, сміється). Це ти про – той!... (Сміється). Про – цей?!...
ОЛЯ. Стривай! Якщо ти про це знаєш, то це був – ніякий не сон!!!
ІРА. Виходить – не сон!... (Знову сміється).
ТАНЯ. Ви про що говорите?
ОЛЯ. Та я – отут… Слухаю-слухаю… Та не знаю, що мені зараз на твій пляж одягати?! (Хизується перед Танею). Купальник!… Чи – плавки!
ТАНЯ. А це, як твоя душа забажає! (Торкається Олі, заходить за екран).
ОЛЯ (навздогін їй). Та моя душа… Бажає тільки одного, щоб усе це – зникло! (Вигукує з усією злістю). Разом з тобою та твоєю – Станцією!!!               

         З-за екрану, куди пішла ТАНЯ, раптово чути гучний звук падіння. На екрані
     починають мерехтіти кадри вибухів вулканів, блискавок. ОЛЯ вкрай збентежена.
    Хоче все знищити. Починає імітувати постріли. Кадри шалених вибухів зникають.
               
ОЛЯ. Агов!... Та ти – чого?... (Заглядає за екран). Я ж – не серйозно!!!

              ІРА також нахиляється за екран та обмацує там ТАНЮ. Виходить звідти.

ІРА (резюмує, подібно епікризу бувалого лікаря). Хо-ло-дна!!!...
ОЛЯ (запитує в Іри, з останньою надією). Зовсім!?...
ІРА. Зовсім! Вітаю! Тепер ми з тобою кров’ю пов’язані. Падруга!!!
ОЛЯ. Та – я!... Я її… Ти ж – бачила... Навіть пальцем!
ІРА. Не хвилюйся ти так! Це – з переляку… Серце не витримало.
ОЛЯ. І що ж тепер робити?
ІРА. Я, як вбивця – зі стажем, порадила б швидше замести сліди!
ОЛЯ. Ти це – серйозно?
ІРА. Серйозно!... Не серйозно!... Усе це – маячня! Не знаю я, що робити!... Не знаю!... Я вже сита цими загадками – під зав’язку! І саме от цей день мав стати – першим днем мого сімейного життя!
ОЛЯ. Чого?... Сімейного життя!?...
ІРА. А у мене вчора мало бути… Гучне супервесілля! Наречений екстра-класу! Гроші, машина! Все при ньому. Ну, а що хам і жлоб, то багато ти дівчинка зі своїм дипломом стиліста – хочеш! (Кричить).
ОЛЯ. Чого ти так кричиш?
ІРА. Чого?... Бо – край… Я так більше – не можу!... Не можу! Все це, що зараз відбувається, це не маячня – це значно серйозніше!
ОЛЯ. А я тут – у чому винувата?
ІРА (миролюбно). Вибач!... Що зірвалась!
ОЛЯ. А що ти там про своє весілля… Казала?
ІРА. Що!... Що! Та їхали ми у ЗАГС в одній машині з його товаришем. Він, від пихи, повівся мене нахвалювати. Я і гарна, я і розумна! Спершу це мені, якось, у кайф було, доки він на особисті деталі не перейшов. Мовляв – «І груди у моєї нареченої – Супер!». І – таке інше!!!. А друг той візьми та ляпни: «А в моєї груди – ще кращі!». І як взялися про це сперечатись! А мене, ніби, у машині – й немає! Та я зуби зчепила і терпіла: «Хочеш, Ірцю, жити пристойно – терпи!!!». Та коли він почав на мені сукню розстібати, я вже не витримала та із машини на ходу і вискочила. Щастя, що у глибокий сніг потрапила. І навпрямки – до лісу. От сюди і забігла…
ОЛЯ (розмірковує над чимось своїм). Така от... Історія!...
ІРА. Ти вибач, що я на тебе накинулась... Вже край!… До речі, а що будемо – з цією робити? Вона ж, здається, дійсно – того!!!...
ОЛЯ. А якщо – ліками?... Стоп! Стоп!... Я десь тут аптечку бачила. А ось – вона!... Подивимось... Так-так... От!… Є!… Анальгін...
ІРА. Ні!... Голова у неї точно – не болить!
ОЛЯ. А – альмагель?…
ІРА. Це – шлункове... Також – не піде!
ОЛЯ. А – аспаркам?…
ІРА. Від – серця... Теж – ні!
ОЛЯ. А – от!!! От!... Це – «Від смерті»!!!...
ІРА. Що?!... Що?!...
ОЛЯ (читає). От! Знайшла: “Засіб від смерті»!... Натирати небіжчика три рази на день… Зразу після смерті! Схвалено – Мінздравом!!!
ІРА (перечитує). Дійсно! Так!... Ну, якщо схвалено – Мінздравом! Давай… Гірше їй, навряд чи, стане!

   ІРА та ОЛЯ за екраном натирають ТАНЮ. Всахаються. ТАНЯ виходить з-за екрану.

ТАНЯ (одяг на неї надягнуто, аби як). Ой!... Та, що це зі мною – було?
ОЛЯ. Так ти ж, Таню, наче того… Тепер ось – до нас повернулася…
ТАНЯ. А!... Це – буває... Буває...
ОЛЯ (звертається до Іри).Ти, хоч, щось – розумієш?
ТАНЯ (стверджує). Значить, на море ви – не підете!?...
ОЛЯ. Яке – море! Я хочу зрозуміти, що за байда тут відбувається!
ТАНЯ. Нічого! Абсолютно – «Ні-чо-го!». У тім то й річ, що нічого. Ну, я пішла… Чао!... Бамбінас!!! (Виходить, наспівуючи).
ОЛЯ. Ні, ну ти – чула? До речі, а котра година?
ІРА. За десять дев’ята. А – що?...
ОЛЯ. Як це що?... Через п’ять хвилин має прийти пароплав! Давай, швидко! Збирай речі!... Може, ще – встигнемо!
ІРА. Я – не піду!!!
ОЛЯ. Не зрозуміла? Що це значить – «Не піду!»?...
ІРА. Та не піду – я! Не хочу я туди повертатись!
ОЛЯ. Але, чому?!... Бо, якщо повернешся, будеш виглядати, як побитий собако?... І роздягнешся перед його друзями, як їм там заманеться!... Слухай!... Та пішли його – на фіг! І піди від нього!
ІРА. А я вже й пішла. От – сюди!... На цю – Станцію!
ОЛЯ. Ну і лишайся собі! А я – побігла!

                ОЛЯ стрімко вибігає. Слідом входить ТАНЯ. Питає в ІРИ про ОЛЮ.

ТАНЯ. А де – вона?...
ІРА. Та побігла собі... На – пароплав!
ТАНЯ. Тільки б їй вдалося!
ІРА. Ти хочеш, щоб вона поїхала? Мені здавалось, навпаки...
ТАНЯ. Ні!... Я дуже цього хочу!

                Раптом входить спантеличена та збентежена ОЛЯ.
ІРА. Ну що?
ОЛЯ (оглядається, наче загнане в кут звірятко). Та – нічого!
ІРА. Ти запізнилась?
ОЛЯ (з відчаєм). Та – ні!... (Трагічно). Його там просто – не було!!!...
ТАНЯ (навпаки, цілком буденно). Не було, значить – не було!... Нічого не вдієш... А хочете, поїдемо кататись на вітрильнику?

    ТАНЯ плескає руками. На екрані з’являється білосніжний Вітрильник на морі.

ОЛЯ (здивовано розглядає вітрильника). Якому ще – вітрильнику???...
ТАНЯ. Старовинному! Чудовому!... Стрімкому й найкрутішому!!... З білосніжними вітрилами… І з капітаном – старим морським вовком!

   ТАНЯ тричі плескає руками. На екрані з’являється фото всміхненого Капітана.

ОЛЯ. А що ж ти раніше не сказала, що в тебе тут є такий – Капітан!? (Зацікавлено розглядає Капітана, поглядаючи на Таню). А скільки твій «Старий-Морський» візьме, щоб підкинути мене – до міста?
ТАНЯ (ревно та відверто перериває Олю). Та – ніскільки!!!
ОЛЯ (з натяком поглядаючи на Таню). Себто?... А – як же тоді!?
ТАНЯ. На тому вітрильнику не можна їхати! На ньому можна лише – кататись і бешкетувати! (Ревно забирає зображення Капітана з екрану).
ОЛЯ. Ні!... Я так більше не можу!... Де я? Що – зі мною?...
ТАНЯ (звертається до обох). Ви хочете – знати?
ОЛЯ (з викликом). Хочу!... Дуже!!!
ТАНЯ. Ви – на Станції.
ОЛЯ. Це я й так знаю! А де, де знаходиться ця – Станція?!
ІРА. Чекай! Не психуй! (До Тані). Ви нам краще поясніть, як ви самі сюди потрапили?
ТАНЯ (знову звертається до обох). Хочете… Знати?
ІРА. Звичайно! Так!... (До Тані, лагідно). Ну!... Ми чекаємо.
ТАНЯ. З чого б почати?... Як розповісти про все у двох фразах?... (Поправляє на екрані неіснуючі рамочки із фотокартками).  Ну, жила собі на світі одна Жінка. Навчилася усьому, що їй треба. Мала роботу у місті. Папірці там перебирала з 9-ї до 6-ї… З 9-ї до 6-ї… З 9-ї до 6-ї !!!…
ОЛЯ (перебиває її). А в особистому плані – як?...
ТАНЯ. Та були й чоловіки, але життя якось не склалося... Дітей – не завела... (До Іри). Не зустріла вона того єдиного, на білому коні… Все щось таке траплялося... (До Олі). Вони усі, чомусь, гадають, що ощасливили тебе однією присутністю, а ти маєш на задніх лапках бігати коло них та обслуговувати... При тому, що теж працюєш, втомлюєшся і заробляєш не менше, а то й більше... Ні, самій таки – краще...
ОЛЯ (знову перериває її). А до чого тут ця – Станція?
ТАНЯ (продовжує). Жила собі так, поки одного ранку не подзвонив їй невідомий і не запропонував посаду начальника Станції.
ОЛЯ і ІРА (разом). Цієї?!...
ТАНЯ. Так! От вона й погодилась… Думала! «Нове життя! Нове, все нове!». Та, хіба, могла передбачити, що все так обернеться?
ОЛЯ. Як, так?
ТАНЯ. Коли приїхала сюди, не могла зрозуміти, куди потрапила. Стоїть собі Станція. Розклад. Службова квартира. В холодильнику купа продуктів. У шафі – купа одягу. Тільки...
ОЛЯ і ІРА (разом). Що?...
ТАНЯ. Та навкруги – нікого! Жодної живої душі. І головне: ні поїздів, ні літаків, ні пароплавів. Коли все це побачила, розізлилась. Вирішила до міста йти. По шпалах. Довго ішла. Дуже довго. А, коли почала думати, що краще б на тій Станції лишилась! Тут і вийшла знову – до Станції.
ОЛЯ (До Тані, підколює). Що, по колу – ходила?...
ТАНЯ. Ні! Просто дуже захотіла у цей час вийти до Станції. От і – вийшла... Тут і зрозуміла, що таке є – Станція.
ІРА. І що це таке – є?!...
ТАНЯ. Тут здійснюються наші бажання. Будь-які! Ті, що міцно сидять всередині нас. Захотіла одне, захотіла друге – будь ласка! Прошу!... Скільки завгодно! І це – не маячня. Це все насправді. Ти можеш отримати все! Тільки одного ти не можеш… Поїхати звідси!
ОЛЯ. Але – чому?...
ТАНЯ. Тому що сидить… (До Олі). У кожного всередині така маленька, противна істотка, шалено задоволена таким життям! І ти сама собі не можеш зізнатись, що не хочеш їхати звідси! Багато хто попадав сюди...
ОЛЯ (озираючись). Багато – хто?... Але де ж – вони усі?...
ТАНЯ. Та хто де!... Побудували свої світи і живуть. Кожен зі своїми бажаннями. Тільки одному чудасію й вдалося вибратися звідси.
ОЛЯ (до Тані, з жахом) Ти не жартуєш?... Скажи, що – жартуєш!!! Але як – це стається? Як йому – вдалося?!...
ТАНЯ. Як – не знаю!... Але вдалося.
ІРА. Але ж це чудово! А як же інакше? А, ну, давайте загадувати! От!... Я хочу!... Хочу! (Заплющує очі, здригається). Ой, що це?... Так лоскоче! (Дістає з-під одягу жменьку цукерок). Цукерки! Хто ці карамельки мені туди – засунув? А ну, признавайтесь! Що за дурні жарти!?
ОЛЯ. Я тут ні до чого… Чесно!... Та і де б я їх тут тобі – взяла?
ТАНЯ. Це ти їх сама туди засунула! Це – твоє бажання!
ІРА. Але ж я цього… Не казала... І навіть – не думала...
ТАНЯ. Бажання, Іро! Це не те, що ти кажеш... Іноді ти навіть не усвідомлюєш його (Пильно заглядає Ірі в очі). От які ти любиш цукерки?
ІРА. Я!... Чорнослив у шоколаді, а що?
ТАНЯ (проводить рукою над її долонею). На, тримай!... Бачиш?
ІРА (здивовано розглядає, пробує). Справді! Чорнослив у шоколаді...
ОЛЯ (теж розглядає цукерки). Ну ти даєш! Тільки захотіла, і – на тобі!!!
ІРА (ходить замислена, запитує в себе). Невже я цього – хотіла? Дивно... (Раптом розгублено). Воно зникло! Коли я зрозуміла, що хотіла усього-на-всього таку дрібничку!… Мені стало так прикро, що я розхотіла. І воно – зникло!... Я хотіла – я розхотіла!... Хотіла – розхотіла!!!
ОЛЯ (До Іри). Ти хоч сама розумієш, що ти сказала? (До Тані). А ти щось – розумієш?
ТАНЯ (всміхається). Звичайно! Вона почала розуміти – механізм!
ІРА. А-а! Я зрозуміла! Ур-ра!... (Починає бігати, стрибати від задоволення). Хай живе – Станція!... Сама ліпша на світі – Станція!!! (Вибігає).
ОЛЯ. Що це – з нею?
ТАНЯ (впевнено). Перша стадія!
ОЛЯ. Ти хочеш сказати, у неї – стріха поїхала?
ТАНЯ. Та ні!... Це – перша стадія перебування на Станції!... «Ей-фо-рі-я»! (Впевнено). У неї – нормальна реакція!
ОЛЯ. Мда... А друга – яка?
ТАНЯ. Друга!... «Деп-ре-сі-я»!
ОЛЯ. Чому – це?... Від – чого?
ТАНЯ. Скоро ти сама це відчуєш. Перша стадія триває недовго.
ОЛЯ. От, тільки не міряй ти усіх – по собі! Це, може, тобі тієї фантазії бракує, а у мене її – з гаком! Не те, що… (Дивиться на Таню). 
ТАНЯ. Та фантазуй собі… Скільки хочеш! Хто ж тобі – заважає?
ОЛЯ. Може, якраз – ти! Мені якось ніяково – поруч з тобою...
ТАНЯ (іронічно). Що, такі особисті бажання?
ОЛЯ. А це вже… Не твоє діло! (Хоче вийти, та її заклинело). Не твоє це  діло... Не твоє… Діло… Не… Ні, не можу зосередитися!
ТАНЯ (зупиняє її). Будь ласка! Тоді ти виконаєш зараз мої бажання...
ОЛЯ. Як – це?
ТАНЯ. Зараз: «Я хочу лишитися – на самоті!». (Проводить рукою і сідає на дзиґлика). Іди – фантазуй собі!… Ви вже мене усі… Діс-та-ли!...
ОЛЯ. Та – прошу!... Прошу!!!... Прошу!!!... Прошу!!!...

        ОЛЯ з радістю вибігає. ТАНЯ лишається сама. Сидить, охопивши голову руками.
 
                КАРТИНА 5

За мить під жваву музику струнко перебираючи ніжками виходить ІРА у новій гарній костюмній двійці, капелюшку, прикрасах. У танці забирає ТАНЮ зі стільця і далі кружляє, оглядаючи себе в уявному дзеркалі, ТАНЯ з поміркованою цікавістю спостерігає за нею.

ІРА. Ну!... Як – Я тобі?... Це від Версачі! Я бачила таке  у модному журналі... Чого мовчиш? Невже мені – не личить?
ТАНЯ (підтримує). Личить… Личить…
ІРА. А капелюшок?
ТАНЯ (підтримує її). Клас!!!
ІРА (знімає капелюшок, потім знову одягає). А туфлі?
ТАНЯ (жваво підтримує її). Файні мешти!
ІРА. Такі зручні. Як танцюєш у них. От, якби була – музика...
ТАНЯ (загадково). Ти можеш замовити музику...
ІРА. Ой, і справді? Що ж я хочу?... (У сподіванні дивиться на Таню).
ТАНЯ (викидає руку вгору, клацає пальцями та вигукує). Іглєсіас!...
ІРА і ТАНЯ (гучно, разом). Ййй-єєс!

            Починає звучати приємна музика, ІРА починає танцювати в повільному ритмі.

ІРА. Ну, чого ти?... Приєднуйся, давай... (Таня теж починає танцювати. Раптом Іра зупиняється). Щось дуже повільно, а давай ушкваримо, а?!

                ІРА заплющує очі. Музика міняється на запалюючу та дуже ритмічну.
 Жінки танцюють в шаленому ритмі, поки знеможено не падають на лавки, музика тихне.

ІРА. О, супер!!!
ТАНЯ. Тобі сподобалось?
ІРА. Давно так не відривалася. Такий драйв!... А ти?
ТАНЯ. Мені було приємно, що ми танцювали удвох...
ІРА (відсунулася з підозрою). Удвох? Та, ну... Усе-таки ми – не пара...
ТАНЯ. Та ти не так зрозуміла... А тобі тут справді…  Подобається?
ІРА.  Подобається, а що?
ТАНЯ. Ну, ти як дитина! Такі дитячі бажання – плаття, цукерочки, танці...
ІРА. Знаєш, я виросла без батька, а мама була дуже строгою. А  цукерки були для мене – «Зась!...». На крутий одяг грошей теж не вистачало, а – дискотеки!!!... Мама навіть чути не хотіла...
Мене там неодмінно мали зґвалтувати, убити і зарити під кущем. От віриш – і заробляти почала, а цукерок, чомусь – не купую!...
ТАНЯ. Важка дитяча доля... А все-таки, хіба у тебе немає якихось глобальних бажань?
ІРА. Чому?! Є!... Тільки я не бачу втілення. Кажу-кажу – і нічого!!!
ТАНЯ. А що ти загадуєш, якщо не секрет?
ІРА. Та нічого секретного. Я хочу – кохати! І бути – коханою!!!
ТАНЯ. Ну, це всі так кажуть, ти – не оригінальна.
ІРА. А я і не хочу бути оригінальною, я хочу бути – щасливою!
ТАНЯ. Знаєш, любити і бути щасливою – зовсім не одне і те ж, часом, навіть навпаки. А потім, це занадто абстрактне бажання. От кого ти хочеш кохати?
ІРА. Ну... Це ніби такий… Зібраний образ!    
ТАНЯ (іронічно). Смутний такий... (Наспівує). „Високий та стрункий, високий та стрункий, ще й на бороді – ямка…”!? Чекай, ти ж заміж збиралася, так? Хіба ж це не здійснення твого бажання?...    
ІРА. Розумієш, заміж – то заміж, а «Кохання!» – то... От, тільки не треба класти всі яйця – в один кошик.
ТАНЯ. Ти його не любила? Виходила чисто – за гроші?!...
ІРА. Та не такий він і багатий був. Ну, квартиру мав, тачку... До того ж симпатичний, і в ліжку – нічого… Подобався він мені,
але кохання... Надто він – приземлений був...
ТАНЯ. Цікаво, і що ж ти маєш на увазі – під коханням? Квіти, ніжні слова, поцілунки під зорями?
ІРА. Словам… Я не дуже то й – довіряю. В дзеркало ж заглядаю... Квіти... Якщо чесно, не люблю я квітів – півхвилини приємних відчуттів, а потім тягни цей віник додому. А там, підрізай, воду міняй... Караул! Коротше, неприємностей значно більше, ніж задоволення. І поцілунків під зорями – не люблю! Взимку – холодно, аж губи змерзаються, а влітку – комарі зажеруть...
ТАНЯ. А – навесні? (Наспівує). „Коли квітнуть дерева!…”
ІРА. А навесні – „Коли квітнуть дерева!!!...”. Неодмінно… піде… дощ і саме тоді, коли я вдягаю білі брючки та забуваю парасольку!
ТАНЯ. Яка ти неромантична! Тобі – не вгодиш!
ІРА. Чому?... Я люблю подарунки: парфуми, прикраси, одяг…
ТАНЯ. Так-так… Але, якщо тут, у тебе… І так може бути і одяг, і парфуми, навіщо тобі – чоловік? Може, тому твоє бажання і не здійснюється, бо насправді тобі потрібні – подарунки та прикраси…
ІРА (похнюпилась, починає щось розуміти). Ти так думаєш?...
ТАНЯ. Невже ти ніколи не закохувалась?... Просто так?
ІРА. Закохувалась...
ТАНЯ. Ну і як це було?... Може, ти просто – забула!?
ІРА. А ти не будеш – сміятися?... Чесно?!...
ТАНЯ. Та – не буду, не – буду....
ІРА. Я ще малою була. Це був один відомий французький актор...
 
     ТАНЯ непомітно викликає на екран зображення молодого французького Актора.
 
ІРА. І я, як бачила його на екрані, то серце в мене в п’ятки – гух...

            ТАНЯ знімає це фото та викликає інше фото цього французького Актора.

ТАНЯ (сахається від цього фото). Та це вони тільки в кіно такі, а в житті: п’яниці, наркомани, бабники – в кращому випадку... (Знімає це фото). 
ІРА. А в – гіршому?
ТАНЯ. Го-лу-бі!!!...
ІРА. Та знаю я! Все одно – це неможливо! Який би він там не був.
ТАНЯ. А що, просто з нашими мужиками – нічого такого не було?
ІРА (задумливо). Ні-ко-ли...
ТАНЯ. Знаєш, що? А подивися в свою сумочку, там усе в порядку?
ІРА. А що таке? Хто тут міг мене обікрасти?
ТАНЯ. Та ні, навпаки… А ти, поглянь... Поглянь...
ІРА (заглядає в сумку). Ой! Що це таке? Лист... Адреса французькою...
ТАНЯ (підтверджує). Французькою…
ІРА. Я його туди… Не – клала... Це – ти поклала?
ТАНЯ. Ні!... Коли?... Я її й – не торкалася.
ІРА (розгортає лист). Ні, цього не може бути... (Занурена у знайдений лист).

        ТАНЯ викликає на екран шикарне зображення цього ж французького Актора.

ІРА. Це від нього... І штемпель французький... І його – фото... (Повертає голову до екрану і бачить там це чарівне фото, зразу нітиться). Ой!!!... 
ТАНЯ (також роздивляється на фото).  І що він пише?
ІРА. Він пише, що закохався в мене з першого погляду, що довго шукав мене… Саме – таку...
ТАНЯ (знову підтверджує їй це саме). Саме таку!!!
ІРА. Ні, ну це вже зовсім – неймовірно!...

        ТАНЯ непомітно забирає з екрану зображення цього французького Актора.

ТАНЯ. Що?
ІРА (встає, читає з цього листа). Він навіть вивчив українську мову…
ТАНЯ (знову підтверджує їй). От!... Українську!
ІРА. Так!... Щоб написати мені... Він пише, що не може жити без мене (Безсило опускається на лавку). Ні... Це неможливо! Неможливо...
ТАНЯ. Ти – цього хотіла!... 
ІРА. Але як? Звідки ти знала про цей лист?
ТАНЯ. Я не знала напевне, просто зі мною трапилося щось подібне... Але все це недобре.
ІРА. Що – недобре?... Чому?...
ТАНЯ. Розумієш, для такого кохання достатньо фантазій... Жива людина тобі непотрібна, більше того, лякає... А раптом розчаруєшся? Це бажання – глухий кут! Воно не виведе тебе з цієї Станції. Принаймні, мене не вивело...
ІРА. А ти хочеш поїхати зі станції? Хіба тобі тут погано?
ТАНЯ. Не знаю. У мене взагалі почали зникати бажання... А ті, що з’являються, якісь дрібні і невиразні... Ти скоро сама це відчуєш...
ІРА (знову виймає листа). Вибач, але я хочу почитати на самоті... Навіть якщо це маячня, то вона мені – подобається...
ТАНЯ. Не – заважатиму... А хочеш – чаю?
ІРА. Чаю? (Кидає погляд на пустий екран, із жалем). Ні! Зараз лише вина...
(Таня простягає їй бокал з вином. Іра бере бокал у руки). Біле!
ІРА. Мускатне... (Іра і Таня чаркуються, лунає дзвін. Таня заходить за екран та із задоволенням закінчує). Нарешті!!!

                КАРТИНА 6

          Чути стук дверей. Калатає музика. На екрані виникає фото нічного салюту.
Рішуче входить ОЛЯ у екстремальному вбранні «Рокера». Дуже зайнята своєю справою.      
            Вона щось вигукує через гамір, з кимось розмовляє. Імітує свій рок-концерт.

ІРА. Ваа-у! А тобі – личить...
ОЛЯ (ледь відходить від драйву Рокера. Присідає). А ви тут усе чаї ганяєте?
ІРА. Ні! Ми також вирішили погарячити кров. Вина хочеш?
ОЛЯ. Ой! Стільки усього відбулося... Краще заспокоїтись.
ІРА (бере чашку, чаклує). Тоді зараз тут буде чай – із м’ятою! А ну… (Плескає руками. Нюхнула і відсахнулася). Дивно...
ОЛЯ (бере в Іри чашку, принюхується). Молоко! Не – молоко...
ТАНЯ (виходить з-за екрану, бере в Олі чашку, нюхає). Ку-мис! Напій кочових племен. А ну зізнавайся, що ти зараз робила?
ОЛЯ. Ой, і стрибала з парашутом, і спускалася з аквалангом, а потім ще й скакала на коні... Хеей-яяя!... (Намагається показати).
ТАНЯ (майже стверджуючи). Уявляла себе – амазонкою!?...
ОЛЯ. Я в дитинстві любила грати – в амазонок...
ТАНЯ. А амазонки пили – кумис... Прошу... (Подає їй питво).
ОЛЯ (пробує, їй подобається).  Оце воно... Кайф!... Слухайте, може я в минулому житті і справді була – амазонкою?
ТАНЯ (підтверджує). Була, була… Ну і як ти – там?... Набавилась?!
ОЛЯ. Тільки чомусь… (Відверто позіхає). Вже більше – не хочеться...
ІРА (також позіхає). І мені – не хочеться...
ТАНЯ. Так швидко?...
ОЛЯ. А ми втомилися – хотіти. Правда, Ір?
ІРА. Та скільки вже можна – хотіти... Хо-ті-ти!…
ТАНЯ. От!... Приїхали!... Починається друга стадія. Па-ба-па-пам!
ОЛЯ і ІРА. Па-ба-па-пам!
ТАНЯ (наспівує, ніби в докір Жінкам). «Ой, цвіте терен, цвіте терен…»

     Жінки сідають на одну лавку і не змовляючись, підхоплюючи одна одну, починають 
       співати якоїсь знаної пісні – на розсуд режисера ( “Цвіте терен, цвіте терен…”)

ОЛЯ. Слухайте, і що, ніхто не може звідси вибратись?
ТАНЯ. Кожен сам для себе визначає… Залишитись! Чи – ні!
ОЛЯ. І – я?
ІРА. І – я?...
ТАНЯ. Кожна з вас... Тут володарюють ваші справжні бажання. Справжні! Цей світ чесний. Він полонив нас та дає нам усе. Але, забирає можливість боротися за це. У справжньому світі,
за все ми віддаємо часточку власного серця!... А тут серця – не потрібні!...
ОЛЯ. І як нам вибратися з цієї станції?
ТАНЯ. Треба лише згадати те справжнє бажання, що може вивести тебе звідси! (Виникає пауза). 
ОЛЯ (істерично кричить, іде за екран). Я хочу поїхати звідси!!!

                Всі знервовано ходять і напружено думають. Кожен про своє.

ІРА. Нічого не придумується!
ОЛЯ (виходить з-за екрану). Так!... Так!... Я хочу роботу, дім, чоловіка... Я хочу гарний дім, коханого чоловіка, дитину...
ТАНЯ. Ні!.. Ти говориш лише слова! Та жодного правдивого!
ОЛЯ (кричить з відчаю). Та це – правда!!!
ТАНЯ. Лише у словах!  (Пауза.)
ІРА (тихо). Ні! Не – знаю... Я не розгадаю цю загадку – ніколи... Я лишуся – тут...
ТАНЯ. Не здавайтеся! Згадуйте!

            Знову всі знервовано ходять. ОЛЯ знову іде за екран та зразу ж виходить.

ТАНЯ. Ну, що?
ОЛЯ. Та все... Щось таке... Ні... Не знаю...
ТАНЯ (про щось здогадується). Про «Що!» – ти не знаєш?
ОЛЯ. Щось промайнуло... Так, дурниця!
ТАНЯ. А, ну, розкажи!
ІРА (зацікавившись). Спробуй!... Хіба ти чимось ризикуєш?
ОЛЯ. Це... Було давно... Коли я ще малою була, рочків п’ять... Стара гойдалка у Стрийському пару!... Мене садили на неї, і я злітала над усім світом… Мені тоді здавалось, що у мене виростають маленькі крильця… І що весь світ, десь, далеко… Піді мною… А я, наче чудернацький птах, дивлюсь на цей світ і співаю… Співаю йому свою заповітну пісню... Я – забула... Забула про цю гойдалку! Але зараз я раптом захотіла посадити на цю гойдалку свою дитину... Подарувати їй ці маленькі крильця... Дурниця, звичайно! Але... Мені справді захотілося тієї гойдалки, а її тут немає... Вона ж має з’явитися тут? (Вкрай у розпачу). Але ж, це – моє справжнє бажання?...
ТАНЯ. Немає!!!... (Ще більше здогадується). І – дуже добре!!!...
ОЛЯ (нічому вже зараз не вірить). Але – чому!?...
ТАНЯ. Я думаю, що все, що робиться тут – лише химери! Тут можуть бути найкращі гойдалки, але жодної – справжньої...
ІРА. Стривайте!!! Ти казала, що хочеш посадити на неї свою дитину?... Але ж ти не можеш вирішувати за ту дитину, розумієш?
ТАНЯ. Справді! Усі попадають сюди чомусь і за щось. А дитина…

            ТАНЯ потай викликає на екрані зображення всміхненої Дитини.

ОЛЯ і ІРА (відгукуються разом, не бачачи зображення). Дитина…
ТАНЯ. Вона ж – невинна!
ОЛЯ і ІРА. (відгукуються разом). Невинна…
ІРА. І ми не можемо вирішувати за неї, в якому світі їй жити.
                ТАНЯ знімає з екрану зображення цієї Дитини.

ОЛЯ (вона здогадалася). Я зрозуміла!!!... Зрозуміла! Наші бажання закінчуються там, де починаються бажання іншого. І коли ми хочемо чогось для іншого, то маємо – чимось жертвувати...
ІРА. І ти здатна пожертвувати ось цим чудовим світом заради того, щоб посадити на стару гойдалку свою ненароджену дитину?
ОЛЯ. Ти думаєш, я – божевільна?...
ТАНЯ. Не збивай її! Може, це – справжнє бажання... Хай божевільне, але – справжнє...
ОЛЯ. Скільки там лишилося – до літака?
ТАНЯ. Ти хотіла сказати, до – потягу?
ОЛЯ. Ні! Мені чомусь здається, що це має бути – саме літак...
ТАНЯ. П’ять хвилин.
ОЛЯ. Я спробую...
ІРА. Три хвилини...
ТАНЯ. Ну, давай... (Прощаються з Олею, обнімаються).
ОЛЯ. Добре... Спробую! До зустрічі... Чи – ні?... Ніі-і-і-і!!! (Вибігає).
ІРА. Ти думаєш вона полетить?
ТАНЯ. Вона знайшла заради чого платити свою ціну. Скоріше усього, знайшла...
ІРА. А ми?
ТАНЯ. А ми! Будемо пити чай. Липовий?
ІРА. З варенням!
ТАНЯ. А я – ожиновий.

                Пауза. Чути гудіння злітаючого літака.

ІРА. Чуєш?... Здається – звук літака! (Вибігає і кричить). Олюю-ю!!!...
 
ТАНЯ проводжає ІРУ поглядом, потім поволі повертається і якийсь час роздивляється на пустий екран. Стає чути у виконанні оркестру фрагмент знайомої зворушливої музики, яку ТАНЯ слухала на початку спектаклю. Слухаючи цю мелодію та продовжуючи дивитись на екран, вона присідає на лавку, як глядач, і викликає на екрані зображення «Матриці прибульців» (це 16 чорно-білих фото різних Жінок, розташованих рядами 4 х 4 по усьому екрану. Серед них є також фото Акторок, які щойно виконували у спектаклі ролі ОЛІ та ІРИ). ТАНЯ гортає ту «Матрицю», зменшуючи кожного разу кількість присутніх на ній Персонажів. Наразі на екрані залишаються тільки два фото Акторок у щойно баченому іміджі та у вигляді емоційно створених ними ролей (ІРА – Зековка, ОЛЯ – Рокерша). ТАНЯ остаточно знімає ці зображення і викликає зображення світлофора із червоним світлом. Після роздуму ТАНЯ міняє його на зображення із зеленим світлом.

ТАНЯ. От!... І – сталося!!! (Виходить. Далі чути грюкіт їдучого потягу). 
               
                ЗАКІНЧЕННЯ СПЕКТАКЛЮ

         © Михал Влад. Текст сценічної версії уявленого спектаклю Михала Влада
                «Станція (місце зупинки)»