І хиляться, і стогнуть осокори,
І білі душі піднімає д’горі,
І вихором низає ніч зима,
Що, як людина, помира сама,
Бредуть сліпці в полях на видноколі,
І крук сталевий неверморить час...
Я знаю, Боже, що ти любиш нас,
І пальцями невимовного болю
Витворюєш з нас Ангелів господніх.
Та серця кров стікає по крилах,
Що ріжуть плоть і розривають груди.
І сиротіють в світі ті,
що люблять...
I хиляться, стогнуть осокори...
© Copyright: Борис Смыковский, 2014
Свидетельство о публикации №214121300677
Свидетельство о публикации №214121300677
Рецензии