Панас Шхуна

Представник дисидентства, поет Шхуна ходив по кімнаті, нервував, та неначе цар звірей виходив із себе. У вікна, яке в упор дивилося на нього, склалося враження, що газда обкурився та викидає чергові фортелі. «Хоч би не почав, по традиції, обстрілювати мене дешевими бананами», - подумало збентежене вікно, та затремтіло. Шхуна, якого звали Панасом, на честь відомого письменника Мирного, звернув на це увагу. «Та шо там? Буран чи шо? А якого ж нечистого Писанка прогнозувала сонячність? Не в’їжджаю», та він побіг у бік вікна, до скла якого прилип своєю фізіономією, оцінюючи метеоролігічну кон’юнктуру. Ніс його сплюснувся, губи порибіли, а в зморжках утворився іней. Він нагадував мавпа тільки-но привезеного із далеких джунглів. «Блять, та ніяких же признаків вітру! Навіть натяку на шквал. Навпаки баб’є літо на дворі!»
- Так якого *** ти морочиш мені інтелект, епігоне!, - звернувся Шхуна до свого вікна, та відплигнув назад, задів ногою гардину, вона наполовину одірвалася від карниза та звисла, ніби її тільки-но відвідала кішка. Йому та його жінці цю персикову гардину подарували на весілля черкаські родичі, які хвалилися, засідаючи під шалашом, шо кайма на ній золота.
- Зараз я запущу в тебе фруктом, люмпене! Шо це за повстання ти організував у моїй оселі! Снарядів поблизу не знайшлося
- От комісія! Просак самий натуральний. Дівчинко!, - криком звернувся Шхуна до своєї жінки, яка на кухні поралася біля микрохвильовки, - де банани?
- Я з них варю варення, лускунчику.
- Я, сука, зараз зварю тобі варення. Ти взагалі нормальна? Ти вариш патрони, куртизанко!
Вона, у фартусі, на якому був зображений Карпенко-Карий, вийшла та заспокойливо сказала:
- Я взяла тільки ті банани, які стояли в залі.
- У тому ящику?
- В якому в тому?
- У тому! У тому ящику, який я придбав у Сімферополі, тоді ще наші програли.
- Які наші?
- Таврія програла матч на вибування, то були єврокубки.
- А, це ж ти у нас вболівальник Таврії.
- Так, я пишаюся цією командою. Вони перші чемпіони України. Але зараз не час збуджувати мій футбол*(любов до футбола). Мене цікавить зараз тільки одне – навіщо ти без мого дозволу відправила на джем бананас?
- Та я взяла там три зв’язки.
- А інші? Де тоді інші? Моя пам’ять мені підказує, шо їх було набагато більше!
- Який ти тільки шалений. Заспокойся. Основні банани в підвалі.
- Як там вони опинилися? Який чорт їх туди експортував?
- Того чорта звати Євгеном Євгеновичем.
- Да, придурків з таким ім’ям небагато в нашому місті.
- Ти не маєш права називати мого батька придурком.
- А коли воно так є.
Мотря, так звали жінку Шхуни, підвела підборіддя вгору, насупила очі, перенісся, та склавши руки до грудей, покинула скаженого поета.
«Відхуярити її чи шо, у цілях профілактики, - обмірковув Шхуна, - її батько справжній автократ! Комуністам дупу вилизував, наче ескімо, кабан нікчемний. Кон’юнктурщик! Приживало! Дирижер йобаний!»
- Пердай йому, шо якшо ще раз сунеться в мою садибу, я той його смичок засуну йому в дупу!
- Ти збожеволів, - прибігла знов до кімнати з кухні Мотря, варення якої вже кипіло, і батько якої був поважним дирижером, а мати перекладачкою популярної французької літератури, - май совість! Якщо б не мій батько, ми б не мали помешкання.
- На той час ми, - Шхуна мав на увазі себе, - тебе уже помали, тому бай, бай мила гудбай!
І поет уже опускався в підвал, який був виритий на балконі попередніми жителями, забороненими музиками у Радянському Союзі. Аби ніхто не чув їх репетиції, вони відкатакомбили таку собі штольню, де нині подружжя Шхун зберігає овочі, фрукти та всіляки консерви. Поки Панас туди поглинав, у ту дірку, у той демократичний вхід, його золоторуду голову навідали деякі думки. «Все-таки існують переваги у першого поверха, особливо якщо тут до тебе мешкали рокнрольщіки. Тепер я маю додаткову кімнату. Жили б ті композитори вище поверхом, і зараз молодь не знала б хто такі «Макіївський блюз», - та він затягнув, як той елвіс, тільки вульгарно і нестримно, наче він, як юнак, закохався, пісню із репертуара тієї забороненої групи
Маакііївський блююююююз,
Я всажу тобі нараааз,
О, Джооон Юуууууз,
Оуєєєє,  це джааааз.
Він співав так неприємно, шо білябалконні птахи, які, дійшовши висновку, шо життя одне та треба спробувати все, а через це прийнявші екстремальне рішення зимувати в Україні, відмовилися від свого екстриму, та полетіли туди, де тепло і немає чокнутих поетів. Мурахи, бідні, від такого співу, поглохли, а криси пішли топитися.
Але Шхуна думав, шо його голос чарівний, і тому не відказував собі у вокалі, він брав найвищі ноти, він собі дозволяв повну свободу, він художник, а художникам можна все, особливо, якщо ти ходиш домівлею в сімейках та шукаєш банани, аби покарати вікно.   
«О цееееей макійівськиий блююююз, я всажууууу тооообііі нарааз. Оує! Це ж вони, жовті, як канарка та дугообразні, як посмішка!» Та він, затягуючи відому заборонену пісню все гучніше, від радості знахідки та взагалі від свого бадьорого настрою, нагнувся до картонного ящика з-під телевізора японської марки, і набрав у свою жменю, наче води, бананів, прижав їх до своєї клітини  та, обережно, аби лімонки не попадали, по дешевій дробині виліз з підвалу, і пішов до кімнати. Там свої скарби він вивалив, наче крипичі, наче макулатуру, на підлогу, та взявши з кучі один, почав цілити у свою жертву, свого ворога-сучасника. «Треба все зробити без тілесних пошкоджень, які спричиняють матеріальні витрати, тому я грамотно розподілю сили.»
І ось тільки він налаштувався вбумеранжити свій банан у вікно, як почув шось безглузде та даремне. «Це шо іще за поїбень у моєму царстві!»
Шхуна завмер, у позі боулінгбоя, він, як лаокоон застиг, наче желе, наче скульптура Мікеланджело чи Донателло. Він був схожий на сніговика, над яким працювали. Його обличчя алегорувало в бордовий солений помідор, його лисина, колись лісна галявина, стала пухкою, ніби її тільки-но зорали трактором. Ще мить потому, її заливали водою, та по ній ковзали фігуристи, ось така вона була гладка та слизька, якщо помита. Тверда, як коліно лицаря, як шкаралупа яєць динозавра, а тепер з неї серпанув пар, буцімто з вухи. А його очі, блакитні, як аргентинський прапор опинилися в нічне небо. Вони, завжди уважні та на чеку, пасували до брюк з секонду, ширинка яких була золотою, буцімто зуби дев’яносників.
- Дівчинко!, - порушивши свою статуарність, вивергнув ніби вулкан, пііт свою нестримну претензію, - Вируби нахуй цього йобаного П’єху! Я не дозволю русофільства в моєму домі.
Шхунівська кольору кукурудзи шевелюра колихалася, наче колосся в полі, його експансія лунала на весь п’ятиповерховий будинок. 
Та він продовжував лементувати:
- Цей простофіля, як кість у моєму вусі! Він, і йому подібні ховають мистецтво, вони, якщо ти ще не помітила, дівчинко, своїми піснями нас запрошують на похорон! Під сраку псу – попсу! На щастя для неньки існую я, геній-сучасник!
Та після такого монологу, він примовк і задивився в стелю, бо підняв голову. Він наіменував себе генієм, генієм-сучасником! Його думки уйшли в усіма визнане його фурорне майбутнє, де він воссідає на троні, десь на Марсі, а біля нього прислужливі гноми та спокусниці, оголені, вони прикривають свої діромахи лопухами, та п’ють ароматне ашхабадське вино. Він кожного ранку уходить на полювання, увечорі приносить із лісу власноруч убиту здобич у вигляді, або крокодила, або бегемота, або яструба. Вони вечеряють, потім жирними губами цілуються, жирними руками гладять тіла. Шхуна ж після всіх цих йому недовподобних ласк, запрошує спокусниць по черзі до своєї хіжини, де відбувається опанування, не заходять туди тільки гноми, яких троє чи четверо, і кожен з них уміє гарно готувати ранкову каву, також вони дають поради щодо міжгалактичних війн. Його хіжина, велетенська, її видно неозброєним оком з комети, яка пролітає раз на тисячу років, хіжина стоїть на стрімчаку, і звідти транслюються на Землю стогони. Люди припускають, шо то наближається кінець світу, шо то гудить смерть, катастрофа, але то твсього-навсього задовільнені піітом натхненниці. Марс уже підкорений, тому треба думати про Плутон. Там холодно, і там коханці виконують справу у хутряних шубах.
«Іще чудесно, шо я освоїв гітару, - продовжував він про себе, - тримайся тепер Славік, наші сінгли порвуть усі хіт-паради» та він задивився на постер, який висів на почесному місці, над робочим столиком, там був кумір. Шхуна вклонився йому, потім, як картист, тільки неуміло, з ноги врізав по стіні, і почав розшукувати деталі гардеробу і потрібні речі. 
«Куди поділися сокси, які я придбав у Львівській губернії. Тоді там ще був всеукраїнський з’їзд авангардистів. Це ж ш шкарпи, які носив гетьман Скоропадський, але після перевороту, коли він біжав, він забув їх під канапою, і історики їх там знайшли. Ось тобі і заїбись! І куди поділися, ці ексклюзивні маєтки. Де вони можуть бути. Куди їх заніс циклон? А мій основний вірш? Блять! Де він, цей шедевр, який під емальованим покривом скла експозують на Майдані, біля глобуса, з тією чернеткою будуть фотографуватися діти, туристи і політики. Де ті рими, які змусять податися в танець мій народ. Я вже бачу, як мій вірш, накладений на ламбаду, звучить на весіллях. Але хуєва Мотря, це вона його знищила, невже підтерлася, та невже?»
Тут він вибіг у колідор, який відділяв прийомну від кухні та, ставши у позу «руки вбоки», схожий на представника тоталітарного режиму, по-зміїному поцікавився, неввічливо запитав, у жінки, яка поралася біля мікрохвильовки:
- У тебе місячні. Так?
- Шо?, - не почула Мотря
- Вируби радіо. Хулі воно оре?, - наполягав зосереджений літератор
Жінка вимкнула приймач та подивливо запитала
- Шо ти хочеш. Я готую їсти.
Варення вже стояло, накрите рядном, під батареєю, в п’ятилітровому бутилі, та росповсюджувало некепські запахи.
Шхуна ж, залишившись у позі, «руки вбоки»,  наполегливо повторно запитав:
- У тЕбе місячні?
- Це конфіденційна інформація.
- Шо ти собі дозволяєш, жінко? Знай своє місце. Невже ти хочеш мене розлютити? Я ще раз питаю, у тебе менструаційний цикл?
- А шо? Здається, це тебе ніколи не спиняло, особливо, пияного. Ти ж тварина. Тобі, якщо хочеться – то хоч помирай, а дай.
- Лібідо тут зараз ні до чого, дурепо! А тварини ми всі, якщо хочеш знати. Дарвін був правий, коли переконував, шо людина пішла від мавпи.
- Твоє обличчя тому чудесне підтвердження, - дуже невчасно вирішила продемонструвати свої сатиричні якості чоловіку Мотря.
- Замовкни!!!, - заволав він, - ще одне таке фейле* (прагнення гуморити) і я тобі вріжу, чувіхо!
На Мотрю це посприяло, вона злякалася та примовкла. Шхуна ж атакував:
- Так у тебе місячні. Так?
- Ну так. А шо?
- А шо? А то! Де мій основний вірш?
- Не знаю. Який вірш ти маєш на увазі?
- Основний! Він – один! Ти мене просила вчора, аби я після літературного вечора зайшов до маркету та купив тобі тампаксів?
- Ну просила. Ти не купив, бо
- Бо набухався та забув, а якщо ще точніше, то лінь було мені вгамовувати твої прохання, - по-хамськи, підвищуючи тон, перебив поет жінку, батько якої Євген Євгенович Козирьов дирежував оркестром в триста осіб, його концерти до сих пір згадують знавці класики та приносять йому гонорари, а мати, уроджена Фікусова перекладала для радянської літератури Бальзака та Камю, вони зачали Мотю у червні вісімдесят восьмого, - Ось! Значить вставити собі в піхву тобі нічого було. Та я зробив висновок. Ти використала мій вірш, який я залишив в сортирі. А найстрашніше, фрітюрнице, те то, шо то, - через надмірне тараторення заговорюючись, Панас тавтонув, але, неначе істину доносячи, аргументував свій допит - був вірш не звичайний.
- А який?, - іронічно вижабила очі на Шхуну жінка, її фейле бурлило - невже написаний без помилок?
- Шмато!, - образив він її, - нічо не розумієш. Загальмуй своє фейле. Я написав геніальний вірш.
- Угу, генітальний, - не здавала своїх гостроязичних обортів Мотря, - Панасе, ти і справді вважаєш, шо всі такі, як ти?
- Які? Ти шось не договорюєш, дівчисько! Викладуй інформацію, матільдо!
- Не думається мені за можливе, шо, наприклад, наш сусід, юрист за освітою, Петя, чистить зуби щіткою для туфель та сушить волосся пилососом, нарікаючи на недосконалість фена.
- Це все мої фішки, міщанко! Я художник! Я маю свій стиль, і пропоную життю свій погляд на нього, свою поведінку, і до речі ти тут дуже далека, як обрій!
- Обрій? Угу. І гадаю я, шо наш інший сусід, Степан Іванович не профілактує свій орган медом та не справляє масштабну потребу в раковиську. А знаєш, Панасе, може ти запропонуєш і мені приєднатися до твоїх авантюрів? Може, як варіант, як виклик підвалинам, я залишуся рожати у ванній кімнаті, а роди прийме твій товариш по чарці Мандалаюк, в той час, як тобі приспіче, - і Мотря розридалася, як перший дощ, чистими, щирими, скривдженими сльозами.
- По-перше Меркантилюк, а по-друге це перша нормальна перфомансна ідея, яку я від тебе почув за увесь час нашого з тобою шлюбу.
- Може я зраджувала тобі, але не гігієні, - крізь неспинний сльозоспад, схлипувала пригнічена жінка.
- Так ти, антилопо, мені зраджувала? Хоча...Хєр з тобою. Так не використовувала?
«Мовчить. Мовчання - ознака погоди, значит не використовувала», - підсумував Шхуна.
- А шо ти використала?, - нагло, як утой псіна, іще раз кольнув чоловік, його сімейки наводили сум’яття.
- Жіноча тайна, - відсторонено мовляла Мотря.
- Ти йобнута, - плюнув на підлогу Шхуна, та він хотів просто бздюкнути, а не плюнути, ну в сенсі шаблонно чухнути губами в її бік, але харчок сам по собі вилитів із його рота та впав на лінолеум. Поет своє накоєння побачив, але залишив все як є, і пішов до прийомної, як називав він вітальню.
«Так де ж він може бути. Вона не бреше. І й справді, Мотря не така. Кінчена, але не така, шо може в піхву засунути папірус». Поки він думав, згадував та чесав вухо, сірки з якого вистачило б, аби наповнити відро та встромити туди новорічну сосну, у Мотрі всередені душі загуділа та закопашилась почуття, схожа на гордість. Також їй був сором за свого чоловіка, який здатен таке казати. Вона почула себе ображеною цим мудаком, цим пиякою, цим поетішкою, пиши з маленької. Вірш у піхву, які збоченські припущення, - сердилася про себе жінка. Для неї та і для нього то повинно бути так, бо він її чоловік, піхва це є святиня, симбол цнотливості та вірності. Як він міг таке сказати, як він міг таке припустити, унікал грьобаний. Вона зібралася з духом та пішла до кімнати зі словами:
- Оце геній, шо навіть не пам’ятає тієї геніальності, яку під час гівнобомбування, нашкарябав. Шо ж це за геніалізм такий, який у голові не відкладується. Якщо той вірш чогось та коштує, ти мав би його хоч якось відтворити, а не нюні розпускати. Оце і є ціна твоєму віршу, пане поет.
«І справді, - прояснилося в його мізку. Він за цю мить згадав, як Іван Микитович, професор, викладач з поетичного професіоналізму на літературних курсах у Харкові наставляв його, шо всі поети свої геніальні речі знали напам’ять. А якщо ти не можеш відтворити його, вірша, значить він нічого не коштує.»
Але то було тільки в думках, наяву він не хотів того визнавати, що геніальність повинна перш за все знаходитись у голові, а не у вигляді бездиханних слів на аркуші, та він, як пароход, завпоив:
- Уйди нахуй, відьмо!
 Мотря все зрозуміла. Їй не треба було казати тих повчалій. Вона ж була в курсі, шо її чоловік людина тщеславна, високомірна, буржуа із провінції, якого надихають дельтоплани та гелікоптери, який рахує зірки, та креслить план майбутнього, для якого життя – рулетка, а дівчата – способ писати вірші. Вона з холодним обличчям покинула прийомну та пішла на кухню, аби увімкнути собі сезон «Сімпсонів».
У цей час думки Шхуни були у виді кип’яченому, під тиском, хаотизація молекул мозку – процесія динамізації, деградування, або піднесення, все переплуталось. Здавалось, його блондініста макітра зараз трісне і з неї вилетить чотири томи римської поезії. Треба було відтворити того клятого основного вірша, якщо він і справді претендує на той свій марсіанський трон. Він сів за стіл, приклав долоней до скроней, та приплющив очі, його повіки були в пітниці, він мало спав, більше срав. Шхуна сконцентрувався, але нічого не виходило, він усе посіяв, забув, але був упевнений, шо його основний вірш - геніальність, а не генітальність, як недоречно мала сміливість висловитись Мотря. Ітак
«Коли моряки прокинуться під маяком,
А кава на столі згорнеться, і почнеться рок-н-ролізація...
Ні, не то! Це ж жаданівське. Ні, не жаданівське. Це Бутильченка, поета із Ленінграда.
Коли моряки прокинуться під маяком,
Я триватиму у житті, як сир у бутерброді,
Тих уродів я бив по ключиці,
Потім мене відтягували ****і,
Одну із яких я відідрав
У кімнаті...
Блять! Не то! Це мої переклади Ніконова. От сука!»
Він стояв розгублений, у одних сімейках, не моргаючий.
І тут, наче осяянний останньою надією, він поліз у кишеню, де надибав дірку, поліз у дірку, намацав власні яйця, в теренах яких і загубився маревний вірш.
- Оує!, - пролунало на всю п’ятиповерхівку, - я знайшов його!
Він розгорнув цей аркушевий ачетвертий прямокутникик, і почав зачитуватись.
Його коронне оує почула і Мотря, але не прийшла до нього, аби привітати із знахідкою. Їй потрібно було витримати паузу, показати, шо він не правий і на наступний раз, шоб того не повторилося.
Шхуна ж вкуштовував уже свою геніальність, яку буквально через дві години треба буде прочитати фанам, на бенефісі. І він зачитувався, промовлял про себе, сакрально нашіптував, сжимаючи вільну праву руку в кулак, лівою тремтливо тримаючи друковисько, яке пахнуло вчорашнім рідким милом.
У тебе ще є час, аби все виправити,
Молочника піздить марксист,
До речі, припини у моїх думках нишпарити,
Твій знайомий відомий приколіст.
- Оує!, - почулося кішкам, які сіганули у вентиляційний проріз цоколя. Шхуна поцілував свій вірш, який пахнув яблуками, відбив чечтку та завалився в кресло, насвистуючи олені, олені, небриті і неголені.
Панас сяяв, бо був упевнений, що річ на сто відсотків геніальна, і, аби бенефіс видався вдалим, він обов’язково почне його саме з цього вірша, який розігріє публіку.
«А щодо гардеробу!?», промайнуло, наче блискавка, у голові поета. Він зирнув на стілець, спинка якого  призначалася для його дресу. Прагматичний літератор завжди, ще з вечора вчорашнього дня скурпульозно вигладжує одежу, розміщає її на стільці, здуває крейдяну побілку, аби завтра не паритись матеріально, тільки духовно. Так ось, на місці було все – піджа, кольору голуб’ятини, сорочка а-ля випускний, брюки з секонду та плавки на випадок сауни після бенефісу.
Шхуні було двадцять чотири роки за паспортом,  тридцять шість у душі, як Жадану, казав він. Ходили чутки, що поет знається з Карпою. Чутки ці розповсюджував у вузьких колах саме він, коли нажирався до безтями.
Чому він такий експресивний, наче еспресо, поцікавиться читач? Через дві години у кав’ярні «Малахов» має розпочатись презентація його нової книги «Крига (збірка віршів)», а під цю дудку і бенефіс.
Саме тому він і носиться, як мадридський бик, по кімнаті, бо все ж таки хвилюється, хоч і досвідчений красномовець та глашатай. «Так, на місці все, окрім одного, окрім тієї шкарпетки Скоропадського».
- Дівчинко!, - знову прибіг Шхуна у колідор.
- Шо?, - безінтересно відповіла Мотря.
- Мотре, де мій сокс?
- Ти хотів сказати сік-с, Панасе? У холодильнику, - з тою ж прохолодою парирувала ображена жінка
- Який блять сікс, дуро! Сокс, в розумінні шкарпа! Оує!? Отямся! Ліву я знайшов у твоєму ліфоні, я сів на нього, коли сів на крісло. А де права, скоропадка?
Мотря мовчала, ніби тільки-но проковтнула рибу. Вона не знала, що відповісти на таке ідиотське запитання.
- Де права?, - заревів Шхуна на жінку. Коли він орав, здалося, що розмір його невеликого тіла укотрився до розмірів повітряної кулі.
- Які, блять, права?, - не витримала та використала мат Мотря, - ти не водиш автомобіль. За межі області ти принципово їздиш поїздом, а по Макіївці пересуваєшся на горному, до Донецька ти добираєшся, як мєщанін, маршрутою, а щоб добратись до Костянтинівки, ти віддаєш перевагу еле
- хую, - дуже безкультурно перебив жінку Шхуна, - Так, саме елехую я віддаю перевагу, чурбанко! Ти навіщо ломаєш мені тут театр, це шо за вибрики і шо за жовчна іронізація мого побуту! Так, дівчинко, я принципово їжджу усілякого рода поїздами. Мене надихає залізна дорога. Мої найкращі роботи написані, або в плацкарті, або в електричці, пінгвінко! Так де права?, - продовжував наполягання Шхуна.
- Ти ж не водиш авто. Чо ти мене дістаєш? 
- Дівча?
Мотря зробила вид, що дуже образилася. Вона ігнорувала експансію чоловіка.
- Дівчинко!
- Ну шо, - не витримала такої напруги і знову відповіла нормальна жінка, - шо ти хочеш?
- Де моя права шкарпа?
- У тебе в жопі, - вирішила все ж таки пом’якшати, аби не допустити гіперсварки, Мотря. Їй уже набридли ті розборки, та вона була готова йому все вибачити. Вона відвисила Шхуні необразливу щиглю, та з посмішкою промовила, - ти такий шалений. Заспокойся. Я розумію, що у тебе презентація на носі, але
- Стерво, - знов не дав докінчити думку літератор жінці, він почухав свій фурункул, що на носі, та почав його давити. Поки Шхуна мутузив його, товстого та червоного, Мотря йому полизала вухо, зробила масаж лисини та завуалювала її локонами.
 Після ласк дружини, яка пішла поратись, Панас заспокоївся. Він почимчикував до прийомної, там сів на канапу, дістав із кишені люльку, забив її табакою, підпалив та затягнувся, начебто досвідчений кобзар. Йому не вистачало тільки бандури.
Крики, які лунали в першій квартирі, вони жили в першій, підняли на вуха весь під’їзд, у якому переважно жили пенсіонерки. Ті пенсіонерки, коли чули ті шумні сварки погрожували викликати копів. Тому Мотрі Шхуні кожнораз після сварки зі своїм шаленим чоловіком, приходилося виходити на вулицю, до лавки, де сиділи пенсіонерки, аби пояснити їм, сивим куркам, шо вони, подружжя Шхун, всього-навсього молоді люди, амбіційні, емоціональні, але ніякі там не алкаші, як бабки дуже часто можуть діагнозувати мешканців із свого дому. Мотря говорила, шо її благовірний - поет, який через рік стане політиком, та реконструює під’їзд, тим самим спокутуючи провину. Вона просила вибачення за шуми, і казала, шо більше подібних концертів не відбудеться. Старі гуски хитали головами, вибачали, казали,що це останній раз вони ідуть на поступки. Насправді ж вони ніколи б міліцію не викликали, бо усі без виключення, виготовляли сандєр, постійним споживачем якого був Панас. Вони розуміли, шо по-перше, їм не вигідно закладувати мєнтам, постійного клієнта Шхуну, бо це нерентабельно, а по-друге мєнти ж посікуть їх, якщо ненароком влаштують всепід’їздний шмон. До Мотрі з часом дійшло, що пенсіонерки, через якісь власні інтереси, правоохоронців не викликають, навіть, якщо вони почнуть валяти стіни та нелегально проводити автономне газифіковане отоплення. Тому після чергової лайки з чоловіком, аби створити формальний образ винуватих, вона виконувала одну продуману дію, яка магічно впливала на бабусь з лавки. Саме цією дією вона скористалася й після сьогоднішньої свари.
Коли Шхуна закурив, а курив він самчно, так, що в квартирі дихати не було чим, Мотря відкрила у прийомній форту.
- Нахуя ти її відкрила?, - поцікавився поет.
- Аби дим стовбом не стояв, - відповіла жінка.
Хоча кістка була зарита не там.
Коли Мотря відкрила форту, з неї повалив, наче з пожежного водомету вода, чорнющий дим. Це був сигнал для пенсіонерок, який міг означати тільки одне – поет заспокоївся, правоохоронців можна не турбувати. Це нагадувало Ватикан, коли обирали останнього, хоча в принципі так з усіма було, попа. Тоді, хоча в принципі так завжди було, із конклава повалив також дим. Тільки ось із першої квартири валив дим, чорний, ніби гуталін.
Шхуна шмалив люльку, та думав. Його думи були сконцентровані на ній, на люльці. Він її придбав у Великих Сорочинцях, тоді ще йому вдалося замутити із сисястою торговкою глечиками. Він її помав чи не помав, пам’ять того вечора у багатьох відшибло, вони пили упереміш йорш та баяру, нюхали клей та курили траву, зелену траву, яку їдять корови та телята. То ще була якась річниця з нагоди першої постанови спектаклю «Ревізор» на великій сцені Петербурзького театру, для полтавчан важлива дата, бо Гоголь - полтавський. Делегація, бажаючих привітати Великий Сорочинський ярмарок із святом, а заразом набухатись, нанюхатись і накуритись трави полтавської, та й ще на халяву, із Донбасу, приїхала в істотному складі, на чолі з анархістом, потім після шостої він називав себе ще й антихрИстом, Шхуною. В основному всі були людьми літературними, грамотними та поважаючими Миколу Васильовича, як складалося перше враження, та як гості, себе при приїзді проідентифікували. Потім же, коли пропустили по п’ятій, стало відомо, шо деякі, наприклад з макіївської плеяди поетів, не читали «Мертві души», деякі з донецьких віршіїв почали штовхати тост за якогось Дмитра Петровича, бо забули справжнє ім’я Гоголя. Такі спогади відвідували Шхуну завжди, коли він курив цю люльку. Він смачно затягуючись та прищурюючи очі, аби гуталінна імла не виїла їх, згадував ту торговку глечиками та той шалений ярмарок з клеєм, травою та дешевим пивом,
Помішаним з вином, ми святкували,
Кохались, та згадували Донбас,
Коли колесо відвалилось, я плигнув у сіно,
А потім ми роздяглись та понамазувались піною,
Час, френде, час.
Гуляло в його думках. Панас написав того вірша, коли їхав додому, на електропотязі, з письменниками, то були щасливі часи - крутилося в його збожеволілих мізках, а дим, який його оповив був чорним, наче махновський прапор.
Табаку Шхуна куре дуже міцну, можливо найникотиннішу в світі. Коли поетар фланірує вулицею із люлькою в зубах, наче бременський музикант, в радіусі ста метрів, створюється пустир, пішоходи, природа та забудівлі уникають химерного літератора, такий ядер стоїть навколо. Він простує, як згадка про Чорнобиль. По знайомству цю табаку із островів Фіджі привозе Панасу один матрос. Продає її матросу в обставинах суворої секретності один, посвячений у тайну вирощування такої «нафти» прадідусем, фіджієць. Цю табаку не наважуються курити не то шо місцеві жителі, її шарахаються навіть досвідчені фіджійські шамани, керуючись свідоцтвами однієї правдивої легенди.
Так ось, у далекі семидесяті цю славнозвісну табаку контрабандою доставили на землю перуанську, там тоді ще жив дуже шановливий та, не зважаючи на великий вік, дуже здоровий чаклун, ім’я якого після його смерті перуанці бояться промовляти вголос, аби не потривожити дух покійного шамана Херарда. Він, за повір’ями, якщо почує, шо на нього гукають, реінкарнує свій живий дух в гулівера та розтопче континент, бо, кажуть, помста до сих пір залишилася в його мішковидному серці. Так от, табаку вирішив випробувати на собі, цей уже, а тоді несподівано, покійний шаман. Коли із спецпідрозділом охорони «Дикобраз» у кількості двадцяти осіб в кузові, військовий вантожовик, доставив «фіджійську негритянку» до володінь чаклуна Херарда, він в оточенні своїх вірних учнів сидів навколо багаття, та філософствував, дивлячись у темне небо. Йому, було вісімдесят вісім і в нього три тисячі раз стріляли, як розповідав біля того ж таки багаття учням він, мудрець. Як раз в той момент, коли старий Херард казав, шо все-таки вони, перуанці, знаходяться на трьох слонах, а Галілей, іспанський вчений, має рацію, доводячи, що Земля - вида диску, до їх веселої пропатріархальної компанії приєднався молодий чоловік, схожий на баригу. Його прийняли, як доводиться, налили йому в ківш гарячущої настоянки з крові вбитого диявола, відрізали шмат добрепровареного дельфіна, та запросили до вогнища. Барига приєднався, але не надовго, бо, мотивував, робота така, краще не палитись зайвий раз, він забрав гроші, гігантську по тим часам суму, віддав обіцяну «негритянку» та стушувався в глушині нічній. Мотор військового вантожовика завівся, «дикобразівці» затягнули ель кондор паса, та бариги як не було, зате була табака, на руках у чаклуна, який все зробив правильно, слідуючи всім тонкощам ритуалу - забив, підпалив, затягнувся та, ні, він не показав учням, шо його кишки полопались, серце зупининлось, а почки відпали, він же наставник, учитель, він подає приклад, а у своїх вечірніх лекціях навколо багаття закликає бути сміливими та терплячими, бо тільки по-справжньому терплячих людей цінує та підносить життя, акцентував, зараз про то жалкуючи, дуже часто шаман. Цей легендарний перуанець вистояв можливо найковарніше за все своє життя випробування. Жилавий сильний маг нікому не сказав, шо «фіджійська негритянка» була суворіше, ніж три тисячі куль. Уранці, відчуваючи негаразд із собою, відомий на всю округу чаклун, зібрав на форумі перуанський народ, аби дати важливе наставлення - ніколи не привозити на континент цю жахливу отруту, яку він учора покурив. «Я її проклинаю», - закінчив орату, запітнілий від надмірно пломенистого сонця в цей фатальний день, маг, день його смерті. Так, увечорі того ж дня маг помер, у жахливих муках, накладаючи прокляття на фіджійську негритянку, він нашіптував злі слова, поки не перестав дихати.
Щодо здоров’я, Шхуна його ніколи не ставив на почесне місце в своєму житті. Він не боявся смерті від екстремального паління, більше його хвилювало, як на нього відреагують прискіпливі нащадки.
Та поки задумленний пііт споглядав минуле, заплющивши очі, аби дим їх не виїв, Мотря підсіла до нього, обняла та ввічливо запросила до столу, який був уже накритим. Шхуна погодився. Його шлуна бурчала на весь дім, вона хрюкала пищала. Складалося враження, що в першій квартирі ріжуть свиней, і там же засмалюють, газовою лампою. Поки вони, Панас у сімейках та дешевій розстебнутій сорочці, а Мотря в комфортних лосинах і придбаному по знижці пуловері, шкандибали до ванної кімнати, аби вимити від сажі обличчя та перед їдою руки, пенсіонерки встигли перекинутися декількома фразами:
- Шо вони там роблять, чи насіння б’ють, - припустила одна.
- Відразу видно, Михайлино Борисівно, шо ви в селі не жили, міська панянко. Коли насіння б’ють, вуха не закладає, і дітлахи по домівлях не розбігаються. То більш схоже на запуск ракети, або на стогони корови.
Коли Панас і Мотря подивилися в дзеркало, то побачили там двох афроамериканців, або шахтарів.
- Твою табаку можна відмити тільки ацетоном, - зазначила Мотря, намагаючись відмити обличчя хлоркою, - та нервово додала зімпровізований афоризм, - побачити Париж та померти, обробити обличчя та померти.
- Не гони, козачко, - сказав Шхуна, він сажу, яка скупчилася на обличчі голив бритвенним станком.
- Ти і мені пропонуєш це зробити?
- Коли виходу немає, доводиться його шукати, - їдко зфілософствував пііт.
Мотря не погодилася на гоління.
- Ну піхву ж бриєш, і ноги, і під мишками, поголи і лице, дівчинко, - з отруйною іронією, наче червоний чорт, спокушав чоловік.
Вона польодьоніла після цих слів. Нічого нахабі не відповіла. Вона не опустилася ще до того рівня, коли голять обличчя. Мотря взяла пінку для волосся та, змішавши її з перемеленою пемзою, відважно відчистила своє обличчя.
Шхуна ж у цей час уже змивав маску для обличчя, із крема після гоління.
-О!, - протерши очі круговими вправами кулаків, промовив чоловік, - Оце моя дівчинка, знайома обла!
- Заткни своє йобало, - кинула жорстку відповідь на образу, Мотря.
- Шо?, - занесамовів пііт, - ти охуїла?
- Тобі залишила. Ти взагалі обалдів? Шо за йобла? Ти за кого мене сприймаєш? Якщо ти вважаєш, шо у твоєї жінки не обличчя, а йобла, я не твоя жінка.
- Я сказав обла, мавпо!
- Сам мавпо.
- Замовч! Я сказав обла, це мій неологізм. Обла – то обличчя. Слово обличчя дуже грубе, як по відношенню до самого обличчя, тому я його не використовую в повсякденні. Я кажу або лице, це якщо по відношенню до чоловіків, або обла, це якщо до жінок, і не бачу в цьому ніякого злочину, а навпаки тільки прогрес.
Після такого блискучого монологу він від неї відвернувся та насупився, засунув руки у труси та почухав свою ферму.
- Та ладно, не злися. Мені і правда почулася така образа.
Він мовчав.
- Ну шо мені тобі зробити, аби ти пробачив мене?
- Мінетус хочу, - зметикував поетар.
За столом вони сиділи чисті, спокійні, наче на весіллі. Шлуна ж гуділа, як землетрус, люстра почала розхитуватись, картина якогось реаліста впала та розбилась.
- Та їж ти уже. Зараз все поб’ється, і дім звалиться.
Літератор не їв з позавчора, він їв тільки з улюбленої тарілки.
- Чому їжа не в тому, в чому я люблю?
- А в чому ти любиш, - сердилася Мотря.
На неї чомусь найшла меланхолія, чорна, як дим фіджійки. Прецедентів до такої різкої засмути була купа: по-перше починала боліти голова від диких звуків живота Шхуни, а по-друге, їй тільки-но дали у рот. Шхуна ж навпаки, наче енергетичний вампір, звеселів. Так буває завжди. Коли комусь погано, то комусь обов’язково має бути дуже гарно. Зберігається точна форма, загальний шар настрою людства. Фізика усюди, навіть в духовному та почуттєвому світах.
- Мотю, а шо...
- Не називай мене Мотев, - відтигрила жінка.
- Ладно, ладно, Мотре, - треба зауважити, що до цього її антагонізму, він хотів пожартувати не так образливо, але вона сама напросилася, - а шо у тебе на нижній губі, чи не останки мого виверження, - і пііт розреготався. Десять хвилин тому він опанував її рот, та не міг не бути собою задоволеним. Він показав хто у домі газда.
Мотря промовчала, бо сказати було нічого. Він справжній твар, от і все.
Шлуна ж у той час взагалі розлютувалася, наче січнева хуртелиця.
- Ладно, треба прийматись за їжу, бо шось шлуна бурчить, - сказав Шхуна та озирнув страви стола. Йому шось не сподобалось, його вії піднялися, та він, наче ворог запитав у Мотрі:
- Тобі не здається, що голів’є не пасує до вермішела?
- Це не олів’є, це шуба.
- Ну шуба.
- Шо ну шуба?
- Замовч!, - гавкнув злісно та безвиправдово Шхуна, і уткнувся в тарілку, неулюблену, але було вже все одно, він навіть забув про той його принцип – їсти тільки із свого кришталевого посуду, який стоїть в залі на імпортному телевізорі, і який йому вручили у Вінниці на щорічному форумі книжки, як поетові року.
 Його виделка тарахтіла по фарфору, як трамвайні колеса по рельсах. Це діяло на нерви його візаві, але він наминав, не знанурюючись зайвими питаннями. До речі на нерви діяла не тільки виделка та чавкання протагоніста, а й його шлуна, яка поступово притихаючи, своїм тарахтінням-свербінням нагадувала працюючий холодильник, той самий шо стояв за спиною Мотрі, старий та у спадок від дідуся-холодильникобудівника, як любив казати гостям Панас. Хоча, якщо чесно, то його дідусь по материній лінії був таксистом, це були перші таксисти Радянського Союзу, а по батьковій – фізкультурником у вучилищі. Капала вода із крани, гупаючи своїм грамом об залізну раковину, йшли настінники, древні, дерев’яні.
Порушивши цю дратівливу ідилію, Мотря запитала:
- А шо це в тебе за вермішела, голів’є?
- Це, - ретельно прожувавши з усіма деталями – чавканням, відрижкою, закатуванням очей, Шхуна продовжив свій займенник, - моя власна мова, - звуком фсц він утилізував із зуба застряглу ковбасу, та гордовито додав, - на мою думку, дівчинко, у родовому відмінку правильніше казати саме «вермішела».
І він, задоволений самим собою, підсунув до себе качку, аби знищити її м’ясо, облизуючи кістки, хребти та хрящики.
- А в називному відмінку тоді як буде, пане Столипін?
Він імітував вид людини, яка не відповідає на явні, прості питання, тільки на складні, і тільки пов’язані з чимось глобальним, наприклад радикальними реформами в українській літературній мові. Питання Мотрі було лінгвістичного характеру, тому треба було відповісти, зберегти марку. У поетовій голові проїціювався «Малахов», біля якого на нього вже чекають вірні фани, дві тисячі осіб, з блокнотами та плакатами, у надії отримати бажаний автограф.
- Так шо там про називну відміну, - він поняв шо ступив, - про називний відмінок ти хотіла дізнатися, дівчинко?
- Вермішель як буде?
- Увімкни мозгу. Буде вермішел, слід так казати. Аааааааа!, - заволав, як хрипкий вовк на Луну, він, - Аааааааааа, блаааааааььььь!, - продовжував волати, вже, як просто хрипкий на Луну. Покарання завжди поруч з містом скоїння насильства, будь якого, чи то морального, чи то фізичного. Шхуна був гаразд на обидва, ось і отримав. Качине м’ясо виявилося пеклом, розпеченим від сонця скельцем.
- Ааааа! Ое бааааааааь, - волав він, намагаючись кричати «оце блять».
Ніжка із рота випала, вона ляпнулась із бризками на білий через скатертину стіл. З-під неї пішли у броунівському русі стрункі серпанки, запахло огидно смаженим. Панас прокашлявся в сторону тієї ж більш бідолашної ніж він, ніжки, та вона покотилася, залишаючи за собою коричневу стежку, над якою утворювався смог. З краю стола вона впала на лінолеум, та наче молнія, ударила в нього. Кухня перетворилася в туманний альбіон.
- Мій мовник!, - горланив пііт, - мовник!, - він обпік язик і припустив шо втратив зір, бо нічого через ту імлу не бачив. Він отримав покарання за свою тваринність, за своє скористування, опанування рта беззахисної жінки, яка в цей час уже набрала у рот відро холодної води, яку виплеснула на злощасну качину ніжку. Потім Мотря відкрила форту, і з першої квартири пішов знову дим, тільки тепер білий, як туман, як заяць.
- Мій обпечений, наче яблуко, мовник, - гвалтував Шхуна, - Ти спеціально так зашпарила вутку? Я тобі за це крила пообриваю!
За що він накинувя на жінку! Це ж все він, Панас Шхуна, та його тваринний інстинкт. Якщо б вони вийшли із ванної на двадцять хвилин раніше, як запланувала Мотря, нічого не сталося б. Через несвоєчаність та запізнення, качка пережарилася до температури Сонця.
- Мій мовник, - не заспокоювався, тримаючий свою щоку, поет. Він спеціально дуже часто повторював мовник, робив акцент на це слово.
- Мій чарівний мовник, він обпечений, як картопля.
А які напрочуд прекрасні порівняння він використовував, спочатку яблуко, тепер ось картопля, він відстоював звання поету року-2009 у Вінниці. Але Мотря обрала хитру тактику, та на ту його неологізацію не звертала уваги. Він її, чесно кажучи, уже порядно дістав. Шхуну це не на жарт розлютило, розбентежило. Він різко, ніби там лежала кнопа, підірвався із стільця, аби попити компоту, якого взимку бути не могло. Взимку ростуть апельсини, але з апельсинів компоту не звариш, та і ростуть вони десь за Грузією, десь далеко, не в Макіївці точно, тут тільки канабіс, та тільки і з нього компоту також не навариш, хоча Шхуна колись наважився на такий експеримент.
- Так, а де яблот?, - ошарашенно високомірно запитав налаштований на повторну сварку Панас.
- Ти йобнутий?, - не витримала жінка, - взагалі покрівлю зірвало?
- Де яблот, я тебе питаю?, - заревів ніби комбайнер, роззлючений Шхуна, та у тому ж тоні, але без рьову, додав, - мені в потребу оволожнити мовник, він обпечений, як, - і він замислився над метафорою, - наче пиріг, і шо скажуть на бенефісі! Це пііт – покалічений!?
В кухні настала тиша, яку ледве порушував холодильник та невідремонтована крана. Сморід потроху розвіювався, на вулиці заспівала якась пташка.
- Блять! Та то ж снігур! А вони шо співають?, - та Шхуна підбіг до підвіконня, об яке сперся долонями, він хотів спостерігати того вітію. Тепер він стояв щасливий – співали птахи, та не тремтіло вікно, шо іще потрібно для гармонії.
Мотрі, зізнатися, перепади в настрої свого чоловіка вже набридли, як дитині - каша. Та в цей час ще й зозуля виїхала із настінників. Вона сповістила п’яту годину.
- О! Бенефіса призначена на шосту! Треба поспішати, - радісно сповістив Панас
Після жіночого роду бенефіси у називному відмінку, Мотрю охопила лють, їй осточортіли всі ці шхунівські неологізми, і взагалі він сам, його поведінка, знущання, і це останнє опанування у ванній, через яке пережарилася качка, а вона, Мотря, до речі також хотіла поїсти, бо також людина, а він, цей нелюдь, навіть не запропонуав їй нічого, йому було байдуже, жалюгідний егоцентрик.
Шхуна ж, захопившись, продовжував, акцентуючи на новаторство:
- Бенефіса. Такс, ВОНА проходитиме де, я забув, треба зателефонувати Панкову.
Він набрав якогось Панкова
- Альо, чувак!
- Да, чувак, привіт. Слухай, а де буде бенефіса?
- Бенефіс?
- Ні, бенефіса.
- А шо це таке?
- Це мій неологізм. Я вважаю, шо якщо українська мова, саме мова – жінка, то і слів повинно бути побільше жіночого роду. А все мужське ми залишим москвальському язику. Поняв, тємєнь?
- Ладно, потім розповіси. Як і домовлялись, на «Малахові». Давай підтягуйся. Народ уже підходе.
- Окей
Пі-пі-пі
Коли Шхуна оговтався від своєї розмови, Мотрі вже не було на кухні, її не було і в залі, і у ванній, і в колідорі, ніде, навіть за телевізором та за унітазом. Він обшукав усю свою громіздку квартиру, але жінки ніде не було. Він пішов до станціонарного телефону, набрав номер міліції, та повідомив, шо зникла його дружина, зріст 180, вага 80, кульгає на праву ногу, шепелявить та лівша, телефонувати йому поету Шхуні. Та з чистою, ніби білизна, совістю пішов збиратись, на нього чекав виступ, декламація власних віршів. Тільки-но він узяв свою голубину піджу, як залунало «Дєвочка-сінєглазочка, приходь до мене вечором на лавочку»
- Альо. Я слухаю.
- А я тим часом твою тьолку дрюкаю, ахахахаха, - це телефонував Мудаков, він був уже на підпитку, - шо ти там, скоро будеш? Піво, дєвочки, уже все на місці.
- Привіт, чувак, я збираюсь уже. Гадаю, через пів-години буду.
- Ну давай.
Шхуна подивився на сервант, його пройняло осяяння, він припустив, шо Мотря могла сховатися за ним. Перевірив, але то нереально. «Ні, Мотря здатна втягнути в себе повітря, але не до такої ступіні». Сервант стояв впритик із стіною, там не то шо Мотря, там палець не поміститься.
Мудаков був із тих корешей, з якими підтримують відносини виключно через вигоду, у цьому випадку обопільну. Шхуна володів тільки гитарою, Мудаков був барабанщиком, та трохи умів на скрипці. Ще, тоді, коли їм було по сімнадцять і вони вступили до кружка тичиністів, у обох була мрія заснувати власний рок-гурт на кшталт «Океану Ельзи» чи «Скрябіна». Ось тут вони і пригодились друг друг, та стали друзями, друзями на взаємовигідних умовах.
- Я граю на гитарі та пишу вірші.
- А я барабнщик, - і Мудаков клацнув пальцями, але треба ще двох.
- У мене є на прикметі, - і Панас зором вказав на двохметрового прапраонука відомого письменника, який розглядав фотографії Тичини.
- А щодо четвертого?
- Дамо оголошення у газету.
Кастинг у гурт нічим не поступався «Талантам» та «Ікс-Фактору», англійськім версіям. Переміг Чіхвостов, тоді ще десятикласник оша нумер п’ять посьолка Триндці. «Я у ньому бачу шось димівське, - прищурюючи око, казав куривший та занурений у конкурс Шхуна, - в ньому є головне – дим, а у димі є мудрість. Ми – мудрі, ти розумієш, Мудак?». Мудаков, чесно кажучи, його не дуже розумів, бо, хотів назвати гурт по-іншому, але про те трохи далі.
Після свого вибору Шхуна підняв уверх схрещені руки, це означало одне – кастинг закінчено. Вісім тисяч конкурсантів розійшлися, залишився тільки Чіхвостов. Шхуна присів на табурет та, як в «Ну погоді» сірий, гуслями награв шось схоже на смоук анде воте, а потім запитав у переможця, якому вже подали шампань в бокалі та трюфель на блюді.
- Хто твої батьки?
- Чесні люди, батько працює верстатником, а мати продає масло
- Підсолнічну?, - ці дивикуваті схильності до неологізації мови почали уже тоді бурлити в поетарі.
- В смислі? Масло, сливочне.
- Синку, правильно казати масла, запам’ятай, а хочеш заруби собі на носі чи напиши на лобі. Немає масла, є масла. Ну в сенсі. Коротше ти мене зррозумів.
Шхуна підвівся та пішов до виходу із консерваторії, яку вони арендували для кастингу. Перед тим, як піти він іще раз членороздільно усім дав зрозуміти, шо Чіхвостов став четвертим.
- Його приніс не лелека, а як і нас трьох, дим.
І фронтмен гурту хлопнув скрипучими, як симфонія, дверима.
У залі залишились Грінч, Мудак та Чіхва, як потім вони будуть себе іменувати.
- А чого «Мейк смоук»?, - запитав десятикласник.
- Ну це все капризи Панаса.
- А хто із вас Панас?
- Ну це людина, яка тільки-но тобі, - прикрасив суть того, що відбувається, Мудаков,- гарантувала майбутнє, та покинула нас.
- Так його звати Панас?, - і Чіхвостов розсміявся, - піздець, він і так смішний, там за лаштунками всі з нього так стібались. Казали, що в журі сидить поет-сучасник, із справжньою лисиною на макітрі у своє очко (у свої 21). Піпєц. Скільки людей – стіільки свиней, - не заспокоювався він, - вибачте, - він прокашлявся, - так я розумію, він лідер?
- Ну шоб не зовсім, і я в принципі, - та двометровий Грінч не дав докінчити і якось цементно вліз, тим самим поставивши Мудакова в незручне становище
- Так, він наш лідер, - як якийсь більшовик промовив нащадок відомої людини. Мудаков насупився. Його обломали. В глибині серця він вважав, шо вони із Шхуною в гурті мають рівні права, а в самій глибині взагалі вважав себе за ватажка колективу.
- Так а чого «Мейк смоук»?, - поцікавився сангвінік Чіхвостов.
В цей час Грінчу зателефонували його знайомі археологи та сказали, що десь під Авдіївкою, де у них зараз практика, вони знайшли  непогану забігайлівку, де валом проституток та дешевого бухла.
- Вибачте, други. Але я маю покинути вас, - він вів себе перед членами віа «Мейк смоук» зовсім не так, яким він був насправді. Він вів себе перед ними повною протилежністю, бо в позатворчому житті він був алкоголіком, драгоманом та пройдисвітом. А перед согуртниками створював образ чи то композитора з інтелігентної єврейської родини, чи то поета все ж із тої родини. Він намагався справити гарне враження, бо вірив в «Мейк смоук» як комуністи в комунізм, - Я ж ви знаєте, - продовжував він, - вчусь на архіолога так ось мої други, студенти, також археологи, зателефонували, що ви мали змогу спостерігати, та повідомили, шо під Авдіївкою вони намєдні, три хвилини потому, знайшли при розкопках якийсь дзбан дев’ятого віку. Так ось я повинен терміново туди вирушити. Він із Шхуною та Мудаковим завжди так розмовляв, наче сноб-російський філолог.
- Да, ти їдь, їдь, - сказав Мудаков.
Та Грінченко (скрился) за дверима.
- Ну слухай, - сказав Мудаков
І він переповів дуже важливу історію , як їх рок-гурту присвоїли ім’я «Мейк смоук»
Я вже придумав ім’я гурту тоді. Та мав їхати його реєструвати, (ліцензувати).
- Без їх відому, Амоса та?
- Та тієї пєшкі, - він останнім часом не долюблював Грінча, - Ну звісно без їх відому. Бо справжній лідер гурту я. То Грінч допіру так ляпнув, у нього не порядки з головою, я на то вже не звертаю уваги, чого і тобі щиро бажаю. Так ось, я вже збирався вирушати в Київ, як телефонує мені Амос та хворим голосом каже : «Федю, я дуже хворий. Прїжджай.» Я все залишаю, пройобую свій потяг, та як справжній друг спішу до нього. Він лежить на канапі, під білим, як саван, одеялом, та крихтить, стогнає, спльовує кров, біля нього Грінченко, робе йому примочки. Та Шхуна глухим безпомічним голосом мовить мені: «Федю, я помираю!» «Від чого?», - розгубився я. «Лихоманка, Федю, лихоманка», «Та не помирай», «Я не помру, якщо гурт назвемо по-моєму». Ну звісно,
- До речі, як тебе звати, - та Мудаков почухав вухо, потім ніс, потім опустив очі (нейро-лінгв, признаки обмана)
- Ілля. Ілля Чіхвостов
Так ось, Ілля Чіхвостов, Ілююююююююююша,  - затягнув Мудак, як його полюбляв називати Шхуна, у цілях економії часу, - я ж кажу, ну я ж все-таки благородний. «Добре, нехай по-твоєму та не помирай», «Хочу, щоб Мейк смоук було», по складам поблагав він та збліднів, наче смерть була вже в двох кроках від нього, губи стали темними, а слина, яка виплила із рота засмерділа, як нігті. Я кажу «Ладно, ми згодні», я відповів і за Грінча, бо його думка нічого не значить.
Так і назвали, а так би було по-моєму. Тоді Амоса госпіталізували, я, аби морально хоча б якось його витягнути із тієї прірви поїхав до Києва та зареєстрував нас, як «Мейк смоук». Амос через рік вилікувався, але йому поставили діагноз, при якому людині не можна нервувати. Хоч трохи занервує, хвороба повертатиметься. Тепер ти розумієш чому «Мейк смоук».
- А як би було по-твоєму?
- Та я вже забув.
Нічого не забув, бо насправді у нього не було ніякої назви та і взагалі ця історія яку він розповів не мала місця бути у житті.
Все було взагалі не так.
Насправді ж вони утрьох сиділи в барі що по Тітова, у Донецьку, «Фікція»
Та діалогували, триалогували
- При чому тут дим?
- Я курю, - холоднокровно мотивував Шхуна
- А я не курю, і Міша не куре, - Мудаков вказав на Грінченка.
- Тому ви і не пишете віршів. Невже ви не вбачаєте у димі, у смоуці філософії, глибинного смислу.
- Не знаю, не вбачаю.
- А ти Міша? Ну як до вас не доходить! Ми будемо робити дим. «Мейк смоук», невже ви не прослідковуєте чогось конфуціанського, такої собі зашкалюючої величної думки, ореолу свідомості, містерії в кінці кінців.
- Не знаю, я хотів «Озеро Міши», - нарешті запропонував свій варіант найвищий член колективу.
- Їбать! Мало шо явний плагіат, та ще й себе вписав. Давай тоді назовем «Дим Амоса» чи «*** Федіра»? Як тобі?
- Ладно. Залишаєм «Мейк смоук». Не в назві справа. Головне шоб музика була якісна та непізжена, - втрутився переможений Мудаков, який зі своєї сторони не міг нічого запропонувати. Його «Мастурбація» та «Скотланд» були гірше, ніж «Озеро Міши», та він вирішив свої варіанти взагалі не номінувати і погодитися на амосівський дим, бо виходу не було. Шхуна то все провідчував та відчув себе справжнім лідером, справжнім двигуном ідей, єдиним, серед цієї сірості, творцем, поетом.
«Пиво, пивом, а я надіюсь, вони хоч Львівського купили», - промайнуло у Шхуни, який уже надів сорочку, брюки з секонду та прийнявся за голуб’їнну піджу, до  якої пасувала б саме та галста «Так, саме ця галста», і він зняв з прибитого у стіну цвяха жовту голсту. «Оує. Так, да, Львівське, треба узнати»
- Альо, Федю, це знов я. Слухай, а ви Львівщини закупили?
- Ні, дєвочки віддають перевагу Славутичу, ми його й взяли.
- Поняв. Ладно, тоді я Львівом затарюсь по дорозі. А Неподобство буде на вечорі?
- Ні він сказав, шо має їхати до Умані, там відкрився якийсь Лунний Центр, і він буде шось спостерігати протягом тижня, спалахи на супутнику, чи шо, я в астрономії не дуже, ти ж знаєш.
- Звідки я то знаю.
- Ну не знаєш. Ладно, яка різниця. Немає Неподобства, зате інший член буде.
- Чіхва буде, да?
- Да, Та он здається його на обріїї зараз я споглядаю. Ага, він, його тьолка, схожа на Неподобства.
- Так може то він і є?
- Та *** розбере. Вони шо Грінч, шо та Чіхвина Фьокла, обидва по два метри вгору. Де він нарив таку тюлень.
- Ану придивися лучче, шоб я точно знав. Гитару брать чи ні, група набирається? Чи той їбучий Грінч і справді уїхав, науковець хєров, патик йому в сраку.
- Ні, ні, тьолка. Бо лижуться. Не бери гітару. З трьох музик квартету не зліпиш.
- Ну ладно. Тоді я гитару візьму просто так. Може потім пограю після бенефіси, у дворіку засядем.
- Блять, мороз. Який дворік.
- Зате снігу нема. Ладно, давай. Чим більше з тобою балакаю, тим повільніше йду до вас. Обдумай цю мудрість, поки я доберуся. Все давай. Потім скажеш свою відповідь.
- Яку відповідь?
- Ну думку. Все давай. Прикумарив.
«Блять, обожнюю ж я процес закупівлі Львівського!», - з цим лозунгом він вибіг із під’їзда. І справді, це було його улюбленим заняттям в житті. Він загрібав його з полиць двухлітрухами та нажирався до тої самої безтями саме їм.
«Пиво розвиває особистість, пиво і табака розвиває в тобі тварину. Саме тому я до пива додаю пива з табакою», - любив роздієсловлювати Шхуна у компанії, перд друзями.
На вулиці була зима. Було темно, бо не випав сніг, небо застелили хмари, а освітлення в цьому кримінальному райончику сприймалося як шось неосяжне, трансцендентне чи шо. «Блять, і справді холодно. Треба перчатки одягнуть». І він згадав Мотрю. Це вона йому їх зшила, із чистої кожи. Далі він накинув капішон (так Шхуна називав свого капелюха-півника) і попрямував у бік мас, на південь. Він глянув на термометр у формі годинника, який був на його лівій руці та зробив про себе висновок «Час ще є! Я ще встигну світ перелаштувати за такий відрізок».
- Не віриш, - несподівано для всіх, дитсадкового забору, дерев, кущів та замерзлих брудних калюж, він звернувся до берези, яка стояла поруч з тротуаром.
- Так ти не віриш мені, - на націоналістичній почві він починав потроху сходити з розуму. І він шо є дурі врізав по бідолашному дереву спочатку гитарою, а потім лобом.
Москвалька!, - закричав він, - я тебе спиляю!
Та продовжував бити нещасне деревце. В хід пішли усі частини тіла. Він дубасив її і ногами, і колінами, і ліктем. Коли вона вже почала розхитуватись, він організував їй контрольного лобом, з якого полилася тепла кров’янка. Береза впала після того контрольного та промовила Шхуні такі слова:
«Шо ж ти наробив, чудаче. До чого тут дерево.» Амос стояв ошарашений, кров лилася із лоба так, хоч відра підставляй, перший гітарний палець було вивихнуто, і це означало одне – пісень сьогодні не буде. Він розумів, шо то були галюни, а не розмовляюча береза. Але на всяк випадок вирішив звернутися до куща. Але не знав шо сказати. У такий ступор його призвела береза.
«Ладно. Все в дупу поганого лисичанського поета! Сам себе накрутив, а тепер розхльобую. Блять, бенефіс!»
Він подивився на термометр та поняв шо зараз саме той момент, коли треба починати поспішати.
- Оує! Таксі! 
Шхуна помітив, шо якась червона Волга повільно, як на параді, їхала по дорозі, до якої він власне і прямував, аби плигнути в маршрутку. Але тепер маршрутка не влаштовувала, і треба було терміново вжити якихось заходів. Він дістав із нутрішнього карману своєї дубльонки погано просушений лист канабісу, та вжив його.
Гей!, - побіг він відразу після цього назустріч автомобілю, - Зачекай, тачко!, яку про себе назвав москвальською породою.
«Але ладно! Москвалю допомогай, а вигіду із цього май», - промайнула в голові народна приказка.
- Гей! Стій! До Амстора, шеф! Найближчого Амстора і бажано швидше!, - заорав він в напівідкрите вікно.
- Шо ти сказал?, - випалив водій хуліганської зовнішності, з трьома золотими зубами, які засвіркали в темряві.
- Так шо ти хотєл? Куда, блять, тєбя увезті? В тундру? Олєнєй запрягать?
- Мнє до Амстора, уважаємий. Хочу піва русского купіть. Через час будет хокєй. Русскіє іграют. Поболєєм за наших под Бочкарьов, - несподівано переключився на російську мову Шхуна.
 - Ах ти ж підор продажний, - вилетів з Волги таксіст, та попередньо врізавши через ненаграну злість з ноги в бокове дзеркало Волгу, а потім налетів на Шхуну із словами
«Зрадник! Псевдо! Псевдопатріот їби тебе в рот!»
-Полтавчук ти?
- Я! А хто ж ще! Ти в мене зараз отримаєш, хуєсосе! Я все чув. Підор! Я все бачив. Я бачив, як ти рятував свою сідницю, зраджуючи нашим пунктам і принципам!
- Яким пунктам? Яким принципам?, - намагався якось виправдатися наївним голосом ШхунаЮ строячи з себе дурачка.
- Не прикидуйся! На, на! Спочатку я з тебе шкуру зніму, а потім всім включу запис.
- Який запис?
- Я все записав на диктофон. Як ти про хокей якусь ***ню ніс.
Але Полтавчук поняв, шо в пориві драки, диктофон кудись упав, і перш ніж зняти з цього псевдонаціоналіста шкуру, треба той загублений в пориві драки диктофон віднайти. Він побіг у бік Волги, ще раз дав їй тлумака, тепер по колесу, та почав копашитись в салоні. Шхуна сидів на змерзлій, покритій інеєм траві та припускав
«Чи то канабіс, чи то правда. Блять, швидше за все правда. Той канабіс не може бути таким прям хорошим. Може шось і видумка, нереальність, але роззлючений Полтавчук (це Півнійчук, якого шхуна вигнав на лавочку із пакетом. Він його єдиний з усіх не вибачив та не повірив, шо Шхуна його не впізнав, бо впізнав, і через дівчинку зрадив інтересам, Шхуна отрицал дівчинку, звинуватив Півнійчука й хворобі на кшталт шизофренії, мєрєщенія, коли мєрєщитья, Потім вони підписували в новому декларацію, ці Півнійчук і мав на увазі пункти і принципи) це справжня реальність. Він і справді мене підловив на свій гачок. Мстить падла. Все не може забути київської квартири. Козляро! Хоче перд Вусовим все-таки мене виставити. Та і я козел, віддубасив дерево, а перед мужиком, який міг примінити силу до мене спасував. Який же я спраді після цього націоналіст та патріот. Я патріот своєї натури, свого тіла.»