Представник дисидентства поет Шхуна метався по кімнаті, нервував та психував, наче той пантера, начебто мешканець клініки, давав волю емоціям. Вікно, убране в пил, з боязком припустило, що газда покурив, а тепер викидає фортелі. «Зараз розпочнеться традиційний процес обстрілювання мене дешевими бананами», - подумало збентежене вікно, та затремтіло. Шхуна, якого звали Панасом, на честь відомого письменника Мирного, звернув на тремтіння свою увагу. «Та шо там? Буран чи шо? А якого ж нечистого Писанка прогнозувала сонячність? Не в’їжджаю», - майнуло в його башці, і він, спантеличений і в полуничних сімейках побіг у бік вікна, до скла якого прилип своєю фізіономією, аби оцінити метеоролігічну кон’юнктуру. Ніс його сплюснувся, губи порибіли, а в зморшках утворився іней. Він нагадував мавпича, тільки-но привезеного браконьєрами із далеких джунглів. «Шо за астрономія! Та ніяких же признаків вітру! Жодного натяку на шквал. Навпаки! Баб’є літо на дворі!»
- Так якого ж нечистого ти морочиш мені інтелект, епігоне! - звернувся Шхуна до свого вікна, та відплигнув назад, задів ногою гардину, яка наполовину одірвалася від карниза, та звисла, ніби її тільки-но відвідала кішка. Панасу та його жінці цю персикову гардину подарували на весілля черкаські родичі, які хвалилися, засідаючи під шалашом, шо кайма на ній золота.
- Зараз я запущу в тебе фруктом, люмпене! Шо це за повстання ти організував у моїй оселі!
Але снарядів, які мали б знаходитись в ящику, що поблизу шафи, не знайшлося
- От комісія! Просак самий натуральний. Дівчинко! - криком звернувся Шхуна до своєї жінки, яка на кухні поралася біля микрохвильовки, - де банани?
- Я з них варю варення, лускунчику.
- Я зараз зварю тобі варення. Ти взагалі нормальна? Ти вариш патрони, кенгурко!
Вона, у фартусі, на якому був зображений Карпенко-Карий, вийшла та заспокойливо сказала:
- Я взяла тільки ті банани, які стояли в залі.
- У тому ящику?
- В якому в тому?
- У тому! У тому ящику, який я придбав у Сімферополі, тоді ще наші програли.
- Які наші?
- Таврія програла матч на вибування, то були єврокубки.
- А, це ж ти у нас вболівальник Таврії.
- Так, я пишаюся цією командою. Вони перші чемпіони України. Але зараз не час збуджувати мій футбол. Мене цікавить зараз тільки одне – навіщо ти без мого дозволу відправила на джем бананас?
- Та я взяла там три зв’язки.
- А інші? Де тоді інші? Моя пам’ять мені підказує, шо їх було набагато більше!
- Який ти тільки шалений. Заспокойся. Основні банани в підвалі.
- Як вони там опинилися? Який чорт їх туди експортував?
- Того чорта звати Євгеном Євгеновичем.
- Да, придурків з таким ім’ям небагато в нашому місті.
- Ти не маєш права називати мого батька придурком.
- А коли воно так є.
Мотря, так звали жінку Шхуни, підвела підборіддя вгору, насупила очі, перенісся, та склавши руки до грудей, покинула скаженого поета.
«Відмутузити її чи шо, у цілях профілактики, - обмірковув Шхуна, - її батько справжній автократ! Комуністам дупу вилизував, наче ескімо, кабан нікчемний. Кон’юнктурщик! Приживало! Дирижер-комівояжер!»
- Передай йому, шо якшо ще раз сунеться в мою садибу, я той його смичок засуну йому в дупу!
- Ти збожеволів, - прибігла знов до кімнати з кухні Мотря, варення якої вже кипіло, і батько якої був поважним дирижером, а мати перекладачкою популярної французької літератури, - май совість! Якщо б не мій батько, ми б не мали помешкання.
- На той час ми, - Шхуна мав на увазі себе, - когось уже помали, тому бай, бай, мила, гудбай!
І поет уже опускався в підвал, який був виритий на балконі попередніми жителями, забороненими музиками у Радянському Союзі. Аби ніхто не чув їх репетиції, вони відкатакомбили таку собі штольню, де нині подружжя Шхун зберігає овочі, фрукти та всіляки консерви. Поки Панас туди поглинав, у ту дірку, у той демократичний вхід, його золоторуду голову навідали деякі думки. «Все-таки існують переваги у першого поверха, особливо якщо тут до тебе мешкали рокнрольщіки. Тепер я маю додаткову кімнату. Жили б ті композитори вище поверхом, і зараз молодь не знала б хто такі «Макіївський блюз», - та він затягнув, як той елвіс, тільки вульгарно і нестримно, наче він, як юнак, закохався, пісню із репертуара тієї забороненої групи
Маакііївський блююююююз,
Я закооохуюююсь нараааз,
О, Джооон Юуууууз,
Оуєєєє, це джааааз.
Він співав так неприємно, шо білябалконні птахи, які, дійшовши висновку, шо життя одне та треба спробувати все, а через це прийнявші екстремальне рішення зимувати в Україні, відмовилися від свого екстриму, та полетіли туди, де тепло і немає чокнутих поетів. Мурахи, бідні, від такого співу, поглохли, а криси пішли топитися.
Але Шхуна думав, шо його голос чарівний, і тому не відказував собі у вокалі, він брав найвищі ноти, він собі дозволяв повну свободу, він художник, а художникам можна все, особливо, якщо ти ходиш домівлею в сімейках та шукаєш банани, аби покарати вікно.
«О цееееей макійівськиий блююююз, я закооохуюююсь нарааз. Оує! Це ж вони, жовті, як канарка та дугообразні, як посмішка!» Та він, затягуючи відому заборонену пісню все гучніше, від радості знахідки, та взагалі від свого бадьорого настрою, нагнувся до картонного ящика з-під телевізора японської марки, і набрав у свою жменю, наче води, бананів, прижав їх до своєї клітини та, обережно, аби лімонки не попадали, по дешевій дробині виліз з підвалу, і пішов до кімнати. Там свої скарби він вивалив, наче крипичі, наче макулатуру, на підлогу, та взявши з кучі один, почав цілити у свою жертву, свого ворога-сучасника. «Треба все зробити без тілесних пошкоджень, які спричиняють матеріальні витрати, тому я грамотно розподілю сили».
І ось тільки він налаштувався вбумеранжити свій банан у вікно, як почув шось безглузде та даремне. «Це шо іще за повстання у моєму царстві!»
Шхуна завмер, у позі боулінгбоя, він, як лаокоон застиг, наче желе, наче скульптура Мікеланджело чи Донателло. Він був схожий на сніговика, над яким працювали. Його обличчя алегорувало в бордовий солений помідор, його лисина, колись лісна галявина, стала пухкою, ніби її тільки-но зорали трактором. Ще мить потому, її заливали водою, та по ній ковзали фігуристи, ось така вона була гладка та слизька, якщо помита. Тверда, як коліно лицаря, як шкаралупа яєць динозавра, а тепер з неї серпанув пар, буцімто з вухи. А його очі, блакитні, як аргентинський прапор опинилися в нічне небо. Вони, завжди уважні та на чеку, пасували до брюк з секонду, ширинка яких була золотою, буцімто зуби дев’яносників.
- Дівчинко!, - порушивши свою статуарність, вивергнув ніби вулкан, пііт свою нестримну претензію, - Дискредитуй цього штопаного П’єху! Я не дозволю русофільства в моєму домі.
Шхунівська кольору кукурудзи шевелюра колихалася, наче колосся в полі, його експансія лунала на весь п’ятиповерховий будинок.
Та він продовжував лементувати:
- Цей простофіля, як кість у моєму вусі! Він, і йому подібні ховають мистецтво, вони, якщо ти ще не помітила, дівчинко, своїми піснями нас запрошують на похорон! На щастя для неньки існую я, геній-сучасник!
Та після такого монологу, він примовк і задивився в стелю, бо підняв голову. Він наіменував себе генієм, генієм-сучасником! Його думки уйшли в усіма визнане його фурорне майбутнє, де він воссідає на троні, десь на Марсі, а біля нього прислужливі гноми та спокусниці, оголені, вони прикривають свої діромахи лопухами, та п’ють ароматне ашхабадське вино. Шхуна кожного ранку уходить на полювання, увечорі приносить із лісу власноруч убиту здобич у вигляді, або крокодила, або бегемота, або яструба. Вони вечеряють, потім жирними губами цілуються, жирними руками гладять тіла. Шхуна ж після всіх цих йому недовподобних ласк, запрошує спокусниць по черзі до своєї хіжини, де відбувається опанування, не заходять туди тільки гноми, яких троє чи четверо, і кожен з них уміє гарно готувати ранкову каву, також вони дають поради щодо міжгалактичних війн. Його хіжина, велетенська хіжина стоїть на стрімчаку, і звідти транслюються на Землю стогони. Люди припускають, шо то наближається кінець світу, шо то гудить смерть, катастрофа, але то ллються, розкочуються, як грім, задовільнені піітом натхненниці. Марс уже підкорений, тому треба думати про Плутон. Там холодно, і там коханці виконують справу у хутряних шубах.
«Іще чудесно, шо я освоїв гітару, - продовжував літератор про себе, - тримайся тепер Славік, наші сінгли порвуть усі хіт-паради» та він задивився на постер, який висів на почесному місці, над робочим столиком, там був кумір. Шхуна вклонився йому, і приступив до процесу розшуку деталей гардеробу і потрібних речей.
«Куди поділися сокси, які я придбав у Львівській губернії. Тоді там ще був всеукраїнський з’їзд авангардистів. Це ж ш шкарпи, які носив гетьман Скоропадський, але після перевороту, коли він біжав, він забув їх під канапою, і історики їх там знайшли. І куди поділися, ці ексклюзивні маєтки. Де вони можуть бути. Куди їх заніс циклон? А мій основний вірш? Де він, цей шедевр, який під емальованим покривом скла експозуватимуть на Майдані, біля глобуса. З тією чернеткою будуть фотографуватися діти, туристи і політики. Де ті рими, які змусять податися в танець мій народ. Я вже бачу, як мій вірш, накладений на ламбаду, звучить на весіллях. Але клята Мотря, це вона його знищила, невже використала, та невже?»
Тут Панас вибіг у колідор, який відділяв прийомну від кухні, та нагадуючий представника тоталітарного режиму, по-зміїному поцікавився, неввічливо запитав, у жінки, яка поралася біля мікрохвильовки:
- У тебе місячні. Так?
- Шо?, - не почула Мотря
- Вируби радіо. Чого воно оре?, - наполягав зосереджений літератор
Жінка вимкнула приймач та подивливо запитала
- Шо ти хочеш. Я готую їсти.
Варення вже стояло, накрите рядном, під батареєю, в п’ятилітровому бутилі, та росповсюджувало некепські запахи.
Шхуна ж наполегливо повторно запитав:
- У тЕбе критичні дні?
- Це конфіденційна інформація.
- Шо ти собі дозволяєш, жінко? Знай своє місце. Невже ти хочеш мене розлютити? Я ще раз питаю, у тебе менструаційний цикл?
- А шо? Здається, це тебе ніколи не спиняло, особливо, пияного. Ти ж тварина. Тобі, якщо хочеться – то хоч помирай, а дай.
- Лібідо тут зараз ні до чого, дурепо! А тварини ми всі, якщо хочеш знати. Дарвін був правий, коли переконував, шо людина пішла від мавпи.
- Твоє обличчя тому чудесне підтвердження, - дуже невчасно вирішила продемонструвати свої сатиричні якості чоловіку, обличчя якого нагадувало пом’яте простирадло енурезника, Мотря.
- Замовкни!!!, - заволав він, - ще одне таке фейле* (прагнення гуморити) і я тобі вріжу, чувіхо!
На Мотрю це посприяло, вона злякалася та примовкла. Шхуна ж атакував:
- Так у тебе місячні. Так?
- Ну так. А шо?
- А шо? А то! Де мій основний вірш?
- Не знаю. Який вірш ти маєш на увазі?
- Основний! Він – один! Ти мене просила вчора, аби я після літературного вечора зайшов до маркету та купив тобі тампаксів?
- Ну просила. Ти не купив, бо
- Бо водив козу, набухався та забув, а якщо ще точніше, то лінь було мені вгамовувати твої прохання, - по-хамськи, підвищуючи тон, перебив поет жінку, батько якої Євген Євгенович Козирьов дирежував оркестром в триста осіб, його концерти до сих пір згадують знавці класики та приносять йому гонорари, а мати, уроджена Фікусова перекладала для радянської літератури Бальзака та Камю, вони зачали Мотю у червні вісімдесят восьмого, - Ось! Значить вставити собі в промовчу тобі нічого було. Та я зробив висновок. Ти використала мій вірш, який я залишив в сортирі. А найстрашніше, фрітюрнице, те то, шо то, - через надмірне тараторення заговорюючись, Панас тавтонув, але, неначе істину доносячи, аргументував свій допит - був вірш не звичайний.
- А який?, - іронічно вижабила очі на Шхуну жінка, її фейле бурлило - невже написаний без помилок?
- Шмата!, - образив він, цитуючи Кузьму, її, - нічо не розумієш. Загальмуй своє фейле. Я написав геніальний вірш.
- Угу, генітальний, - не здавала своїх гостроязичних обортів Мотря, - Панасе, ти і справді вважаєш, шо всі такі, як ти?
- Які? Ти шось не договорюєш, дівчисько! Викладуй інформацію, матільдо!
- Не думається мені за можливе, шо, наприклад, наш сусід, юрист за освітою, Петя, чистить зуби щіткою для туфель та сушить волосся пилососом, нарікаючи на недосконалість фена.
- Це все мої фішки, міщанко! Я художник! Я маю свій стиль, і пропоную життю свій погляд на нього, свою поведінку, і до речі ти тут дуже далека, як обрій!
- Обрій? Угу. І гадаю я, шо наш інший сусід, Степан Іванович не профілактує свою гідність медом та не справляє масштабну потребу в раковиську. А знаєш, Панасе, може ти запропонуєш і мені приєднатися до твоїх авантюрів? Може, як варіант, як виклик підвалинам, я залишуся рожати у ванній кімнаті, а роди прийме твій товариш по чарці Мандалаюк, в той час, як тобі приспіче, - і Мотря розридалася, як перший дощ, чистими, щирими, скривдженими сльозами.
- По-перше Меркантилюк, а по-друге це перша нормальна перфомансна ідея, яку я від тебе почув за увесь час нашого з тобою шлюбу.
- Може я зраджувала тобі, але не гігієні, - крізь неспинний сльозоспад, схлипувала пригнічена жінка.
- Так ти, антилопо, мені зраджувала? Хоча...Біс з тобою. Так не використовувала?
«Мовчить. Мовчання - ознака погоди, значить не використовувала», - підсумував Шхуна.
- А шо ти використала?, - нагло, як утой псіна, іще раз кольнув чоловік, його сімейки наводили сум’яття.
- Жіноча тайна, - відсторонено мовляла Мотря.
- Ти юродива, - плюнув на підлогу Шхуна, та він хотів просто бздюкнути, а не плюнути, ну в сенсі шаблонно чухнути губами в її бік, але харчок сам по собі вилитів із його рота та впав на лінолеум. Поет своє накоєння побачив, але залишив все як є, і пішов до прийомної, як називав він вітальню.
«Так де ж він може бути. Вона не бреше. І й справді, Мотря не така. З мізками у неї плінтус, але не така, шо може в своє інтимне місце засунути папірус». Поки він думав, згадував та чесав вухо, сірки з якого вистачило б, аби наповнити відро та встромити туди новорічну сосну, у Мотрі всередені душі загуділо та закопашилось почуття, схоже на гордість. Також їй був сором за свого чоловіка, який здатен таке казати. Вона почула себе ображеною цим пиякою, цим поетішкою, пиши з маленької, цим кініком. Вірш у , які збоченські припущення, - сердилася про себе жінка. Для неї та і для нього то повинно бути так, бо він її чоловік, це є святиня, симбол цнотливості та вірності. Як він міг таке сказати, як він міг таке припустити, унікал з пальми знятий. Вона зібралася з духом та пішла до кімнати зі словами:
- Оце геній, шо навіть не пам’ятає тієї геніальності, яку під час унітазобомбування, нашкарябав. Шо ж це за геніалізм такий, який у голові не відкладується. Якщо той вірш чогось та коштує, ти мав би його хоч якось відтворити, а не нюні розпускати. Оце і є ціна твоєму віршу, пане поет.
«І справді, - прояснилося в його півкулях. Він за цю мить згадав, як Іван Микитович, професор, викладач з поетичного професіоналізму на літературних курсах у Харкові наставляв його, шо всі поети свої геніальні речі знали напам’ять. А якщо ти не можеш відтворити його, вірша, значить гріш ціна йому»
Але то було тільки в думках, наяву пііт не хотів того визнавати, своєї бездарності, та він, як пароход, завопив:
- Стушуйся, відьмо!
Мотря все зрозуміла. Їй не треба було казати тих повчалій. Вона ж була в курсі, шо її чоловік людина тщеславна, високомірна, буржуа із провінції, якого надихають дельтоплани та гелікоптери, який рахує зірки, та креслить план майбутнього, для якого життя – рулетка, а дівчата – спосіб писати вірші. Вона з холодним обличчям покинула прийомну та пішла на кухню, аби увімкнути собі сезон «Сімпсонів».
У цей час думки Шхуни були у виді кип’яченому, під тиском, хаотизація молекул мозку – процесія динамізації, деградування, або піднесення, все переплуталось. Здавалось, його блондініста макітра зараз трісне і з неї вилетить чотири томи римської поезії. Треба було відтворити того клятого основного вірша, якщо він і справді претендує на той свій марсіанський трон. Він сів за стіл, приклав долоней до скроней, та приплющив очі, його повіки були в пітниці, він мало спав. Шхуна сконцентрувався, але нічого не виходило, він усе посіяв, забув, але був упевнений, шо його основний вірш - геніальність, а не генітальність, як недоречно мала сміливість висловитись Мотря. Ітак
«Коли моряки прокинуться під маяком,
А кава на столі згорнеться, і почнеться рок-н-ролізація...
Ні, не то! Це ж жаданівське. Ні, не жаданівське. Це Бутильченка, поета із Ленінграда.
Коли моряки прокинуться під маяком,
Я триватиму у житті, як сир у бутерброді,
Тих уродів я бив по ключиці,
Потім мене відтягували леді,
До одної, із яких я залицявся
У кімнаті...
Не то! Це мої переклади Ніконова. От комісія!»
Він стояв розгублений, у одних сімейках, не моргаючий.
І тут, наче осяянний останньою надією, він поліз у кишеню, де надибав дірку, поліз у дірку, намацав свої терени, в яких і загубився маревний вірш.
- Оує!, - пролунало на всю п’ятиповерхівку, - я знайшов його!
Він розгорнув цей аркушевий ачетвертий прямокутникик, і почав зачитуватись.
Його коронне оує почула і Мотря, але не прийшла до нього - привітати із знахідкою. Їй потрібно було витримати паузу, показати, шо він не правий.
Шхуна ж вкуштовував уже свою геніальність, яку буквально через дві години треба буде прочитати фанам, на бенефісі. І він зачитувався, промовлял про себе, сакрально нашіптував, сжимаючи вільну праву руку в кулак, лівою тремтливо тримаючи друковисько, яке пахнуло вчорашнім рідким милом.
У тебе ще є час, аби все виправити,
Молочника реінкарнує марксист,
До речі, припини у моїх думках нишпарити,
Твій знайомий відомий приколіст.
- Оує!, - почулося кішкам, які сіганули у вентиляційний проріз цоколя. Шхуна поцілував свій вірш, який пахнув яблуками, відбив чечтку та завалився у вольтерівське кресло, насвистуючи оленів Бронюка.
Панас сяяв, бо був упевнений, що річ на сто відсотків геніальна, і, аби бенефіс видався вдалим, він обов’язково почне його саме з цього вірша, який розігріє публіку.
«А щодо гардеробу!?», промайнуло, наче блискавка, у голові поета. Він зирнув на стілець, спинка якого призначалася для його дресу. Прагматичний літератор завжди, ще з вечора вчорашнього дня скурпульозно вигладжує одежу, розміщає її на стільці, здуває крейдяну побілку, аби завтра не занурюватись матеріально, тільки духовно. Так ось, на місці було все – піджа, кольору голуб’ятини, сорочка а-ля випускний, брюки з секонду та плавки на випадок сауни після бенефісу.
Шхуні було двадцять чотири роки за паспортом, тридцять шість у душі, як Жадану, казав він. Ходили чутки, що поет знається з Карпою. Чутки ці розповсюджував у вузьких колах саме він, коли напивався до безтями.
Чому він сьогодні такий експресивний, наче еспресо, поцікавиться читач? Через дві години у кав’ярні «Малахов» має розпочатись презентація його нової збірки віршів «Крига», і заодно бенефіс.
Саме тому він і носиться, як мадридський бик, по кімнаті, бо все ж таки хвилюється, хоч і досвідчений красномовець та глашатай. «Так, на місці все, окрім одного, окрім тієї шкарпетки Скоропадського».
- Дівчинко!, - знову прибіг Шхуна у колідор.
- Шо?, - безінтересно відповіла Мотря.
- Мотре, де мій сокс?
- Ти хотів сказати сік-с, Панасе? У холодильнику, - з тою ж прохолодою парирувала ображена жінка
- Який сікс, партизанко! Сокс, в розумінні шкарпа! Оує!? Отямся! Ліву я знайшов у твоєму б’юстгальтері, я сів на нього, коли сів на своє вольтерівське крісло. А де права, скоропадка?
Мотря мовчала, ніби тільки-но проковтнула рибу. Вона не знала, що відповісти на таке ідиотське запитання.
- Де права?, - вибухнув Шхуна на жінку. Коли він вибухнув, здалося, що розмір його невеликого тіла укотрився до розмірів повітряної кулі.
- Які права?, - завелася й Мотря, - ти не водиш автомобіль. За межі області ти принципово їздиш поїздом, а по Макіївці пересуваєшся на горному, до Донецька ти добираєшся, як мєщанін, маршрутою, а щоб добратись до Костянтинівки, ти віддаєш перевагу еле
- дупі, - дуже безкультурно перебив жінку Шхуна, - Так, саме еледупі я віддаю перевагу, чурбанко! Ти навіщо мені тут театр ломаєш, це шо за вибрики і шо за жовчна іронізація мого побуту! Так, дівчинко, я принципово їжджу усілякого роду поїздами. Мене надихає залізна дорога. Мої найкращі роботи написані, або в плацкарті, або в електричці, пінгвінко! Так де права?, - продовжував наполягати Шхуна.
- Ти ж не водиш авто. Чо ти мене дістаєш?
- Дівча?
Мотря зробила вид, що дуже образилася. Вона ігнорувала експансію чоловіка.
- Дівчинко!, - продовжував філіпіку поет
- Ну шо, - не витримала такої напруги і знову відповіла нормальна жінка, - шо ти хочеш?
- Де моя права шкарпа?
- На твоєму прищавому носі, - вирішила все ж таки пом’якшати, аби не допустити гіперсварки, Мотря. Їй уже набридли ті розборки, та вона була готова йому все вибачити. Вона відвисила Шхуні необразливу щиглю, та з посмішкою промовила, - ти такий шалений. Заспокойся. Я розумію, що у тебе презентація на носі, але
- Стерво, - знов не дав докінчити думку літератор жінці, він почухав свій фурункул, та почав його давити. Поки Шхуна докучав його, товстого та червоного, Мотря йому полизала вухо, зробила масаж лисини та завуалювала її локонами.
Після ласк дружини, яка пішла поратись, Панас заспокоївся. Він почимчикував до прийомної, там сів на канапу, дістав із кишені люльку, забив її табакою, підпалив та затягнувся, начебто досвідчений кобзар. Йому не вистачало тільки бандури.
Крики, які лунали в першій квартирі, вони жили в першій, підняли на вуха весь під’їзд, у якому переважно жили пенсіонерки. Ті пенсіонерки, коли чули ті шумні сварки погрожували викликати правоохоронців. Тому Мотрі Шхуні кожнораз після сварки зі своїм шаленим чоловіком, приходилося виходити на вулицю, до лавки, де сиділи пенсіонерки, аби пояснити їм, сивим куркам, шо вони, подружжя Шхун, всього-навсього молоді люди, амбіційні, емоціональні, але ніякі там не алкаші, як баби дуже часто можуть діагнозувати мешканців із свого дому. Мотря говорила, шо її благовірний - поет, який через рік стане політиком, та реконструює під’їзд, тим самим спокутуючи провину. Вона просила вибачення за шуми, і казала, шо більше подібних концертів не відбудеться. Старі гуски хитали головами, вибачали, казали,що це останній раз вони ідуть на поступки. Насправді ж вони ніколи б міліцію не викликали, бо усі без виключення, виготовляли самогон, постійним споживачем якого був Панас. Вони розуміли, шо по-перше, їм не вигідно закладувати мінтам постійного клієнта Шхуну, бо це нерентабельно, а по-друге мінти ж посікуть їх, якщо ненароком влаштують всепід’їздний обшук. До Мотрі з часом дійшло, що пенсіонерки, через якісь власні інтереси, правоохоронців не викликають, навіть, якщо вони почнуть валяти стіни та нелегально проводити автономне газифіковане отоплення. Тому після чергової лайки з чоловіком, аби створити формальний образ винуватих, вона виконувала одну продуману дію, яка магічно впливала на бабусь з лавки. Саме цією дією вона скористалася й після сьогоднішньої свари.
Коли Шхуна закурив, а курив він самчно, так, що в квартирі дихати не було чим, Мотря відкрила у прийомній кватирку.
- Ти з яких міркувань її відкрила?, - поцікавився поет.
- Аби дим стовбом не стояв, - відповіла жінка.
Хоча кістка була зарита не там.
Коли Мотря відкрила кватирку, з неї повалив, наче з пожежного водомету вода, чорнющий дим. Це був сигнал для пенсіонерок, який міг означати тільки одне – поет заспокоївся, правоохоронців можна не турбувати. Це нагадувало Ватикан, коли обирали останнього попа, тоді із конклава пішов також дим. Тільки ось із першої квартири валив дим, чорний, ніби гуталін.
Шхуна шмалив люльку, та думав. Його думи були сконцентровані на ній, на люльці. Він її придбав у Великих Сорочинцях, тоді ще йому вдалося замутити із сисястою торговкою глечиками. Він її опанував чи не опанував, пам’ять того вечора у багатьох відшибло, вони пили упереміш йорш та баяру, нюхали клей та курили траву, зелену траву, яку їдять корови та телята. То ще була якась річниця з нагоди першої постанови спектаклю «Ревізор» на великій сцені Петербурзького театру, для полтавчан важлива дата, бо Гоголь - полтавський. Делегація, бажаючих привітати Великий Сорочинський ярмарок із святом, а заразом набухатись, нанюхатись і накуритись трави полтавської, та й ще на халяву, із Донбасу, приїхала в істотному складі, на чолі з анархістом, потім після шостої він називав себе ще й антихрИстом, Шхуною. В основному всі були людьми літературними, грамотними та поважаючими Миколу Васильовича, як складалося перше враження, та як гості, себе при приїзді проідентифікували. Потім же, коли пропустили по п’ятій, стало відомо, шо деякі, наприклад з макіївської плеяди поетів, не читали «Мертві души», деякі з донецьких віршіїв почали штовхати тост за якогось Дмитра Петровича, бо забули справжнє ім’я Гоголя. Такі спогади відвідували Шхуну завжди, коли він курив цю люльку. Він смачно затягуючись та прищурюючи очі, аби гуталінна імла не виїла їх, згадував ту торговку глечиками та той шалений ярмарок з клеєм, травою та дешевим пивом,
Помішаним з вином, ми святкували,
Кохались, та згадували Донбас,
Коли колесо відвалилось, я плигнув у сіно,
А потім ми роздяглись та понамазувались піною,
Час, люмпене, час.
Гуляло в його думках. Панас написав того вірша, коли їхав додому, на електропотязі, з письменниками, то були щасливі часи - крутилося в його збожеволілих мізках, а дим, який його оповив був чорним, наче махновський прапор.
Табаку Шхуна куре дуже міцну, можливо найникотиннішу в світі. Коли поетар фланірує вулицею із люлькою в зубах, наче бременський музикант, в радіусі ста метрів, створюється пустир, пішоходи, природа та забудівлі уникають химерного літератора, такий ядер стоїть навколо. Він простує, як згадка про Чорнобиль. По знайомству цю табаку із островів Фіджі привозе Панасу один матрос. Продає її матросу в обставинах суворої секретності один, посвячений у тайну вирощування такої «нафти» прадідусем, фіджієць. Цю табаку не наважуються курити не то шо місцеві жителі, її шарахаються навіть досвідчені фіджійські шамани, керуючись свідоцтвами однієї правдивої легенди.
Так ось, у далекі семидесяті цю славнозвісну табаку контрабандою доставили на землю перуанську, там тоді ще жив дуже шановливий та, не зважаючи на великий вік, дуже здоровий чаклун, ім’я якого після його смерті перуанці бояться промовляти вголос, аби не потривожити дух покійного шамана Херарда. Він, за повір’ями, якщо почує, шо на нього гукають, реінкарнує свій живий дух в гулівера та розтопче континент, бо, кажуть, помста до сих пір залишилася в його мішковидному серці. Так от, табаку вирішив випробувати на собі, цей уже, а тоді несподівано, покійний шаман. Коли із спецпідрозділом охорони «Дикобраз» у кількості двадцяти осіб в кузові, військовий вантожовик, доставив «фіджійську негритянку» до володінь чаклуна Херарда, він в оточенні своїх вірних учнів сидів навколо багаття, та філософствував, дивлячись у темне небо. Йому, було вісімдесят вісім і в нього три тисячі раз стріляли, як розповідав біля того ж таки багаття учням він, мудрець. Як раз в той момент, коли старий Херард казав, шо все-таки вони, перуанці, знаходяться на трьох слонах, а Галілей, іспанський вчений, має рацію, доводячи, що Земля - вида диску, до їх веселої пропатріархальної компанії приєднався молодий чоловік, схожий на баригу. Його прийняли, як доводиться, налили йому в ківш гарячущої настоянки з крові вбитого диявола, відрізали шмат добрепровареного дельфіна, та запросили до вогнища. Барига приєднався, але не надовго, бо, мотивував, робота така, краще не палитись зайвий раз, він забрав гроші, гігантську по тим часам суму, віддав обіцяну «негритянку» та стушувався в глушині нічній. Мотор військового вантожовика завівся, «дикобразівці» затягнули ель кондор паса, та бариги як не було, зате була табака, на руках у чаклуна, який все зробив правильно, слідуючи всім тонкощам ритуалу - забив, підпалив, затягнувся та, ні, він не показав учням, шо його кишки полопались, серце зупининлось, а почки відпали, він же наставник, учитель, він подає приклад, а у своїх вечірніх лекціях навколо багаття закликає бути сміливими та терплячими, бо тільки по-справжньому терплячих людей цінує та підносить життя, акцентував, зараз про то жалкуючи, дуже часто шаман. Цей легендарний перуанець вистояв можливо найковарніше за все своє життя випробування. Жилавий сильний маг нікому не сказав, шо «фіджійська негритянка» була суворіше, ніж три тисячі куль. Уранці, відчуваючи негаразд із собою, відомий на всю округу чаклун, зібрав на форумі перуанський народ, аби дати важливе наставлення - ніколи не привозити на континент цю жахливу отруту, яку він учора покурив. «Я її проклинаю», - закінчив орату, запітнілий від надмірно пломенистого сонця в цей фатальний день, маг, день його смерті. Так, увечорі того ж дня маг помер, у жахливих муках, накладаючи прокляття на фіджійську негритянку, він нашіптував злі слова, поки не перестав дихати.
Щодо здоров’я, Шхуна його ніколи не ставив на почесне місце в своєму житті. Він не боявся смерті від екстремального паління, більше його хвилювало, як на нього відреагують прискіпливі нащадки.
Та поки задумленний пііт споглядав минуле, заплющивши очі, аби дим їх не виїв, Мотря підсіла до нього, обняла та ввічливо запросила до столу, який був уже накритим. Шхуна погодився. Його шлуна бурчала на весь дім, вона хрюкала пищала. Складалося враження, що в першій квартирі ріжуть свиней, і там же засмалюють, газовою лампою. Поки вони, Панас у сімейках та дешевій розстебнутій сорочці, а Мотря в комфортних лосинах і придбаному по знижці пуловері, шкандибали до ванної кімнати, аби вимити від сажі обличчя та перед їдою руки, пенсіонерки встигли перекинутися декількома фразами:
- Шо вони там роблять, чи насіння б’ють, - припустила одна.
- Відразу видно, Михайлино Борисівно, шо ви в селі не жили, міська панянко. Коли насіння б’ють, вуха не закладає, і дітлахи по домівлях не розбігаються. То більш схоже на запуск ракети, або на стогони корови.
Коли Панас і Мотря подивилися в дзеркало, то побачили там двох афроамериканців, або шахтарів.
- Твою табаку можна відмити тільки ацетоном, - зазначила Мотря, намагаючись відмити обличчя хлоркою, - та нервово додала зімпровізований афоризм, - побачити Париж та померти, обробити обличчя та померти.
- Не накручуй, козачко, - сказав Шхуна, він сажу, яка скупчилася на обличчі голив бритвенним станком.
- Ти і мені пропонуєш це зробити?
- Коли виходу немає, доводиться його шукати, - їдко зфілософствував пііт.
Мотря не погодилася на гоління.
- Ну ліхву ж бриєш, і ноги, і під мишками, побрий і лице, дівчинко, - з отруйною іронією, наче червоний чорт, спокушав чоловік.
Вона польодьоніла після цих слів. Нічого нахабі не відповіла. Вона не опустилася ще до того рівня, коли голять обличчя. Мотря взяла пінку для волосся та, змішавши її з перемеленою пемзою, відважно відчистила своє обличчя.
Шхуна ж у цей час уже змивав маску для обличчя, із крема після гоління.
-О!, - протерши очі круговими вправами кулаків, промовив чоловік, - Оце моя дівчинка, знайома обла!
- Заткни своє обало, - кинула жорстку відповідь на образу, Мотря.
- Шо?, - занесамовів пііт, - ти очуміла?
- Ти за кого мене сприймаєш? Якщо ти вважаєш, шо у твоєї жінки не обличчя, а обла, я не твоя жінка.
- Це мій неологізм, темнота! Обла – то обличчя. Слово обличчя дуже грубе, як по відношенню до самого обличчя, тому я його не використовую в повсякденні. Я кажу або лице, це якщо по відношенню до чоловіків, або обла, це якщо до жінок, і не бачу в цьому ніякого злочину, а навпаки тільки прогрес.
Після такого блискучого монологу він від неї відвернувся та насупився, засунув руки у труси та почухав свою ферму.
- Та ладно, не злися. Мені і правда почулася така образа.
Він мовчав.
- Ну шо мені тобі зробити, аби ти пробачив мене?
- Щодо кохання, - зметикував поетар.
За столом вони сиділи чисті, спокійні, наче на весіллі. Шлуна ж гуділа, як землетрус, люстра почала розхитуватись, картина якогось реаліста впала та розбилась.
- Та їж ти уже. Зараз все поб’ється, і дім звалиться.
Літератор не їв з позавчора, він їв тільки з улюбленої тарілки.
- Чому їжа не в тому, в чому я люблю?
- А в чому ти любиш, - сердилася Мотря.
На неї чомусь найшла меланхолія, чорна, як дим фіджійки. Прецедентів до такої різкої засмути була купа: по-перше починала боліти голова від диких звуків живота Шхуни, а по-друге, не в літературі сказано. Шхуна ж навпаки, наче енергетичний вампір, звеселів. Так буває завжди. Коли комусь погано, то комусь обов’язково має бути дуже гарно. Зберігається точна форма, загальний шар настрою людства. Фізика усюди, навіть в духовному та почуттєвому світах.
- Мотю, а шо...
- Не називай мене Мотев, - відтигрила жінка.
- Ладно, ладно, Мотре, - треба зауважити, що до цього її антагонізму, він хотів пожартувати не так образливо, але вона сама напросилася, - а шо у тебе на нижній губі, чи не останки сметани, - і пііт розреготався. Десять хвилин тому він собі багато чого дозволив, та не міг не бути собою задоволеним. Він показав хто у домі газда.
Мотря промовчала, бо сказати було нічого. Він справжній твар, от і все.
Шлуна ж у той час взагалі розлютувалася, наче січнева хуртелиця.
- Ладно, треба прийматись за їжу, бо шось шлуна бурчить, - сказав Шхуна та озирнув страви стола. Йому шось не сподобалось, його вії піднялися, та він, наче ворог запитав у Мотрі:
- Тобі не здається, що голів’є не пасує до вермішела?
- Це не олів’є, це шуба.
- Ну шуба.
- Шо ну шуба?
- Замовч!, - гавкнув злісно та безвиправдово Шхуна, і уткнувся в тарілку, неулюблену, але було вже все одно, він навіть забув про той його принцип – їсти тільки із свого кришталевого посуду, який стоїть в залі на імпортному телевізорі, і який йому вручили у Вінниці на щорічному форумі книжки, як поетові року.
Його виделка тарахтіла по фарфору, як трамвайні колеса по рельсах. Це діяло на нерви його візаві, але він наминав, не знанурюючись зайвими питаннями. До речі на нерви діяла не тільки виделка та чавкання протагоніста, а й його шлуна, яка поступово притихаючи, своїм тарахтінням-свербінням нагадувала працюючий холодильник, той самий шо стояв за спиною Мотрі, старий та у спадок від дідуся-холодильникобудівника, як любив казати гостям Панас. Хоча, якщо чесно, то його дідусь по материній лінії був таксистом, це були перші таксисти Радянського Союзу, а по батьковій – фізкультурником у вучилищі. Капала вода із крани, гупаючи своїм грамом об залізну раковину, йшли настінники, древні, дерев’яні.
Порушивши цю дратівливу ідилію, Мотря запитала:
- А шо це в тебе за вермішела, голів’є?
- Це, - ретельно прожувавши з усіма деталями – чавканням, відрижкою, закатуванням очей, Шхуна продовжив свій займенник, - моя власна мова, - звуком фсц він утилізував із зуба застряглу ковбасу, та гордовито додав, - на мою думку, дівчинко, у родовому відмінку правильніше казати саме «вермішела».
І він, задоволений самим собою, підсунув до себе качку, аби знищити її м’ясо, облизуючи кістки, хребти та хрящики.
- А в називному відмінку тоді як буде, пане Столипін?
Він імітував вид людини, яка не відповідає на явні, прості питання, тільки на складні, і тільки пов’язані з чимось глобальним, наприклад радикальними реформами в українській літературній мові. Питання Мотрі було лінгвістичного характеру, тому треба було відповісти, зберегти марку. У поетовій голові проїціювався «Малахов», біля якого на нього вже чекають вірні фани, дві тисячі осіб, з блокнотами та плакатами, у надії отримати бажаний автограф.
- Так шо там про називну відміну, - він поняв шо ступив, - про називний відмінок ти хотіла дізнатися, дівчинко?
- Вермішель як буде?
- Увімкни мозгу. Буде вермішел, слід так казати. Аааааааа!, - заволав, як хрипкий вовк на Луну, він, - Аааааааааа, блаааааааььььь!, - продовжував волати, вже, як просто хрипкий на Луну. Покарання завжди поруч з містом скоїння насильства, будь якого, чи то морального, чи то фізичного. Шхуна був гаразд на обидва, ось і отримав. Качине м’ясо виявилося пеклом, розпеченим від сонця скельцем.
- Ааааа! Ое бааааааааь, - волав він.
Ніжка із рота випала, вона ляпнулась із бризками на білий через скатертину стіл. З-під неї пішли у броунівському русі стрункі серпанки, запахло огидно смаженим. Панас прокашлявся в сторону тієї ж більш бідолашної ніж він, ніжки, та вона покотилася, залишаючи за собою коричневу стежку, над якою утворювався смог. З краю стола вона впала на лінолеум, та наче молнія, ударила в нього. Кухня перетворилася в туманний альбіон.
- Мій мовник!, - горланив пііт, - мовник!, - він обпік язик і припустив шо втратив зір, бо нічого через ту імлу не бачив. Він отримав покарання за свою тваринність, за своє скористування, опанування рта беззахисної жінки, яка в цей час уже набрала у рот відро холодної води, яку виплеснула на злощасну качину ніжку. Потім Мотря відкрила кватирку, і з першої квартири пішов знову дим, тільки тепер білий, як туман, як заяць.
- Мій обпечений, наче яблуко, мовник, - гвалтував Шхуна, - Ти спеціально так зашпарила вутку? Я тобі за це крила пообриваю!
За що він накинувя на жінку! Це ж все він, Панас Шхуна, та його тваринний інстинкт. Якщо б вони вийшли із ванної на двадцять хвилин раніше, як запланувала Мотря, нічого не сталося б. Через несвоєчаність та запізнення, качка пережарилася до температури Сонця.
- Мій мовник, - не заспокоювався, тримаючий свою щоку, поет. Він спеціально дуже часто повторював мовник, робив акцент на це слово.
- Мій чарівний мовник, він обпечений, як картопля.
А які напрочуд прекрасні порівняння він використовував, спочатку яблуко, тепер ось картопля, він відстоював звання поету року-2009 у Вінниці. Але Мотря обрала хитру тактику, та на ту його неологізацію не звертала уваги. Він її, чесно кажучи, уже порядно дістав. Шхуну це не на жарт розлютило, розбентежило. Він різко, ніби там лежала кнопа, підірвався із стільця, аби попити компоту, якого взимку бути не могло. Взимку ростуть апельсини, але з апельсинів компоту не звариш, та і ростуть вони десь за Грузією, десь далеко, не в Макіївці точно, тут тільки канабіс, та тільки і з нього компоту також не навариш, хоча Шхуна колись наважився на такий експеримент.
- Так, а де яблот?, - ошарашенно високомірно запитав налаштований на повторну сварку Панас.
- Взагалі покрівлю зірвало?
- Де яблот, я тебе питаю?, - заревів ніби комбайнер, роззлючений Шхуна, та у тому ж тоні, але без рьову, додав, - мені в потребу оволожнити мовник, він обпечений, як, - і він замислився над метафорою, - наче пиріг, і шо скажуть на бенефісі! Це пііт – покалічений!?
В кухні настала тиша, яку ледве порушував холодильник та невідремонтована крана. Сморід потроху розвіювався, на вулиці заспівала якась пташка.
- Блять! Та то ж снігур! А вони шо співають?, - та Шхуна підбіг до підвіконня, об яке сперся долонями, він хотів спостерігати того вітію. Тепер він стояв щасливий – співали птахи, та не тремтіло вікно, шо іще потрібно для гармонії.
Мотрі, зізнатися, перепади в настрої свого чоловіка вже набридли, як дитині - каша. Та в цей час ще й зозуля виїхала із настінників. Вона сповістила п’яту годину.
- О! Бенефіса призначена на шосту! Треба поспішати, - радісно сповістив Панас
Після жіночого роду бенефіси у називному відмінку, Мотрю охопила лють, їй осточортіли всі ці шхунівські неологізми, і взагалі він сам, його поведінка, знущання, і це останнє опанування у ванній, через яке пережарилася качка, а вона, Мотря, до речі також хотіла поїсти, бо також людина, а він, цей нелюдь, навіть не запропонуав їй нічого, йому було байдуже, жалюгідний егоцентрик.
Шхуна ж, захопившись, продовжував, акцентуючи на новаторство:
- Бенефіса. Такс, ВОНА проходитиме де, я забув, треба зателефонувати Панкову.
Він набрав якогось Панкова
- Альо, чувак!
- Да, чувак, привіт. Слухай, а де буде бенефіса?
- Бенефіс?
- Ні, бенефіса.
- А шо це таке?
- Це мій неологізм. Я вважаю, шо якщо українська мова, саме мова – жінка, то і слів повинно бути побільше жіночого роду. А все мужське ми залишим москвальському язику. Поняв, тємєнь?
- Ладно, потім розповіси. Як і домовлялись, на «Малахові». Давай підтягуйся. Народ уже підходе.
- Окей
Пі-пі-пі
Коли Шхуна оговтався від своєї розмови, Мотрі вже не було на кухні, її не було і в залі, і у ванній, і в колідорі, ніде, навіть за телевізором та за унітазом. Він обшукав усю свою громіздку квартиру, але жінки ніде не було. Він пішов до станціонарного телефону, набрав номер міліції, та повідомив, шо зникла його дружина, зріст 180, вага 80, кульгає на праву ногу, шепелявить та лівша, телефонувати йому поету Шхуні. Та з чистою, ніби білизна, совістю пішов збиратись, на нього чекав виступ, декламація власних віршів. Тільки-но він узяв свою голубину піджу, як залунало «Дєвочка-сінєглазочка, приходь до мене вечором на лавочку»
- Альо. Я слухаю.
- А я тим часом твою тьолку дрюкаю, ахахахаха, - це телефонував Мудаков, він був уже на підпитку, - шо ти там, скоро будеш? Піво, дєвочки, уже все на місці.
- Привіт, чувак, я збираюсь уже. Гадаю, через пів-години буду.
- Ну давай.
Шхуна подивився на сервант, його пройняло осяяння, він припустив, шо Мотря могла сховатися за ним. Перевірив, але то нереально. «Ні, Мотря здатна втягнути в себе повітря, але не до такої ступіні». Сервант стояв впритик із стіною, там не то шо Мотря, там палець не поміститься.
Мудаков був із тих корешей, з якими підтримують відносини виключно через вигоду, у цьому випадку обопільну. Шхуна володів тільки гитарою, Мудаков був барабанщиком, та трохи умів на скрипці. Ще, тоді, коли їм було по сімнадцять і вони вступили до кружка тичиністів, у обох була мрія заснувати власний рок-гурт на кшталт «Океану Ельзи» чи «Скрябіна». Ось тут вони і пригодились друг друг, та стали друзями, друзями на взаємовигідних умовах.
- Я граю на гитарі та пишу вірші.
- А я барабнщик, - і Мудаков клацнув пальцями, але треба ще двох.
- У мене є на прикметі, - і Панас зором вказав на двохметрового прапраонука відомого письменника, який розглядав фотографії Тичини.
- А щодо четвертого?
- Дамо оголошення у газету.
Кастинг у гурт нічим не поступався «Талантам» та «Ікс-Фактору», англійськім версіям. Переміг Чіхвостов, тоді ще десятикласник оша нумер п’ять посьолка Триндці. «Я у ньому бачу шось димівське, - прищурюючи око, казав куривший та занурений у конкурс Шхуна, - в ньому є головне – дим, а у димі є мудрість. Ми – мудрі, ти розумієш, Мудак?». Мудаков, чесно кажучи, його не дуже розумів, бо, хотів назвати гурт по-іншому, але про те трохи далі.
Після свого вибору Шхуна підняв уверх схрещені руки, це означало одне – кастинг закінчено. Вісім тисяч конкурсантів розійшлися, залишився тільки Чіхвостов. Шхуна присів на табурет та, як в «Ну погоді» сірий, гуслями награв шось схоже на смоук анде воте, а потім запитав у переможця, якому вже подали шампань в бокалі та трюфель на блюді.
- Хто твої батьки?
- Чесні люди, батько працює верстатником, а мати продає масло
- Підсолнічну?, - ці дивикуваті схильності до неологізації мови почали уже тоді бурлити в поетарі.
- В смислі? Масло, сливочне.
- Синку, правильно казати масла, запам’ятай, а хочеш заруби собі на носі чи напиши на лобі. Немає масла, є масла. Ну в сенсі. Коротше ти мене зррозумів.
Шхуна підвівся та пішов до виходу із консерваторії, яку вони арендували для кастингу. Перед тим, як піти він іще раз членороздільно усім дав зрозуміти, шо Чіхвостов став четвертим.
- Його приніс не лелека, а як і нас трьох, дим.
І фронтмен гурту хлопнув скрипучими, як симфонія, дверима.
У залі залишились Грінч, Мудак та Чіхва, як потім вони будуть себе іменувати.
- А чого «Мейк смоук»?, - запитав десятикласник.
- Ну це все капризи Панаса.
- А хто із вас Панас?
- Ну це людина, яка тільки-но тобі, - прикрасив суть того, що відбувається, Мудаков,- гарантувала майбутнє, та покинула нас.
- Так його звати Панас?, - і Чіхвостов розсміявся, - піздець, він і так смішний, там за лаштунками всі з нього так стібались. Казали, що в журі сидить поет-сучасник, із справжньою лисиною на макітрі у своє очко (у свої 21). Піпєц. Скільки людей – стіільки свиней, - не заспокоювався він, - вибачте, - він прокашлявся, - так я розумію, він лідер?
- Ну шоб не зовсім, і я в принципі, - та двометровий Грінч не дав докінчити і якось цементно вліз, тим самим поставивши Мудакова в незручне становище
- Так, він наш лідер, - як якийсь більшовик промовив нащадок відомої людини. Мудаков насупився. Його обломали. В глибині серця він вважав, шо вони із Шхуною в гурті мають рівні права, а в самій глибині взагалі вважав себе за ватажка колективу.
- Так а чого «Мейк смоук»?, - поцікавився сангвінік Чіхвостов.
В цей час Грінчу зателефонували його знайомі археологи та сказали, що десь під Авдіївкою, де у них зараз практика, вони знайшли непогану забігайлівку, де валом проституток та дешевого бухла.
- Вибачте, други. Але я маю покинути вас, - він вів себе перед членами віа «Мейк смоук» зовсім не так, яким він був насправді. Він вів себе перед ними повною протилежністю, бо в позатворчому житті він був алкоголіком, драгоманом та пройдисвітом. А перед согуртниками створював образ чи то композитора з інтелігентної єврейської родини, чи то поета все ж із тої родини. Він намагався справити гарне враження, бо вірив в «Мейк смоук» як комуністи в комунізм, - Я ж ви знаєте, - продовжував він, - вчусь на архіолога так ось мої други, студенти, також археологи, зателефонували, що ви мали змогу спостерігати, та повідомили, шо під Авдіївкою вони намєдні, три хвилини потому, знайшли при розкопках якийсь дзбан дев’ятого віку. Так ось я повинен терміново туди вирушити. Він із Шхуною та Мудаковим завжди так розмовляв, наче сноб-російський філолог.
- Да, ти їдь, їдь, - сказав Мудаков.
Та Грінченко (скрился) за дверима.
- Ну слухай, - сказав Мудаков
І він переповів дуже важливу історію , як їх рок-гурту присвоїли ім’я «Мейк смоук»
Я вже придумав ім’я гурту тоді. Та мав їхати його реєструвати, (ліцензувати).
- Без їх відому, Амоса та?
- Та тієї пєшкі, - він останнім часом не долюблював Грінча, - Ну звісно без їх відому. Бо справжній лідер гурту я. То Грінч допіру так ляпнув, у нього не порядки з головою, я на то вже не звертаю уваги, чого і тобі щиро бажаю. Так ось, я вже збирався вирушати в Київ, як телефонує мені Амос та хворим голосом каже : «Федю, я дуже хворий. Прїжджай.» Я все залишаю, пройобую свій потяг, та як справжній друг спішу до нього. Він лежить на канапі, під білим, як саван, одеялом, та крихтить, стогнає, спльовує кров, біля нього Грінченко, робе йому примочки. Та Шхуна глухим безпомічним голосом мовить мені: «Федю, я помираю!» «Від чого?», - розгубився я. «Лихоманка, Федю, лихоманка», «Та не помирай», «Я не помру, якщо гурт назвемо по-моєму». Ну звісно,
- До речі, як тебе звати, - та Мудаков почухав вухо, потім ніс, потім опустив очі (нейро-лінгв, признаки обмана)
- Ілля. Ілля Чіхвостов
Так ось, Ілля Чіхвостов, Ілююююююююююша, - затягнув Мудак, як його полюбляв називати Шхуна, у цілях економії часу, - я ж кажу, ну я ж все-таки благородний. «Добре, нехай по-твоєму та не помирай», «Хочу, щоб Мейк смоук було», по складам поблагав він та збліднів, наче смерть була вже в двох кроках від нього, губи стали темними, а слина, яка виплила із рота засмерділа, як нігті. Я кажу «Ладно, ми згодні», я відповів і за Грінча, бо його думка нічого не значить.
Так і назвали, а так би було по-моєму. Тоді Амоса госпіталізували, я, аби морально хоча б якось його витягнути із тієї прірви поїхав до Києва та зареєстрував нас, як «Мейк смоук». Амос через рік вилікувався, але йому поставили діагноз, при якому людині не можна нервувати. Хоч трохи занервує, хвороба повертатиметься. Тепер ти розумієш чому «Мейк смоук».
- А як би було по-твоєму?
- Та я вже забув.
Нічого не забув, бо насправді у нього не було ніякої назви та і взагалі ця історія яку він розповів не мала місця бути у житті.
Все було взагалі не так.
Насправді ж вони утрьох сиділи в барі що по Тітова, у Донецьку, «Фікція»
Та діалогували, триалогували
- При чому тут дим?
- Я курю, - холоднокровно мотивував Шхуна
- А я не курю, і Міша не куре, - Мудаков вказав на Грінченка.
- Тому ви і не пишете віршів. Невже ви не вбачаєте у димі, у смоуці філософії, глибинного смислу.
- Не знаю, не вбачаю.
- А ти Міша? Ну як до вас не доходить! Ми будемо робити дим. «Мейк смоук», невже ви не прослідковуєте чогось конфуціанського, такої собі зашкалюючої величної думки, ореолу свідомості, містерії в кінці кінців.
- Не знаю, я хотів «Озеро Міши», - нарешті запропонував свій варіант найвищий член колективу.
- Їбать! Мало шо явний плагіат, та ще й себе вписав. Давай тоді назовем «Дим Амоса» чи «*** Федіра»? Як тобі?
- Ладно. Залишаєм «Мейк смоук». Не в назві справа. Головне шоб музика була якісна та непізжена, - втрутився переможений Мудаков, який зі своєї сторони не міг нічого запропонувати. Його «Мастурбація» та «Скотланд» були гірше, ніж «Озеро Міши», та він вирішив свої варіанти взагалі не номінувати і погодитися на амосівський дим, бо виходу не було. Шхуна то все провідчував та відчув себе справжнім лідером, справжнім двигуном ідей, єдиним, серед цієї сірості, творцем, поетом.
«Пиво, пивом, а я надіюсь, вони хоч Львівського купили», - промайнуло у Шхуни, який уже надів сорочку, брюки з секонду та прийнявся за голуб’їнну піджу, до якої пасувала б саме та галста «Так, саме ця галста», і він зняв з прибитого у стіну цвяха жовту голсту. «Оує. Так, да, Львівське, треба узнати»
- Альо, Федю, це знов я. Слухай, а ви Львівщини закупили?
- Ні, дєвочки віддають перевагу Славутичу, ми його й взяли.
- Поняв. Ладно, тоді я Львівом затарюсь по дорозі. А Неподобство буде на вечорі?
- Ні він сказав, шо має їхати до Умані, там відкрився якийсь Лунний Центр, і він буде шось спостерігати протягом тижня, спалахи на супутнику, чи шо, я в астрономії не дуже, ти ж знаєш.
- Звідки я то знаю.
- Ну не знаєш. Ладно, яка різниця. Немає Неподобства, зате інший член буде.
- Чіхва буде, да?
- Да, Та он здається його на обріїї зараз я споглядаю. Ага, він, його тьолка, схожа на Неподобства.
- Так може то він і є?
- Та *** розбере. Вони шо Грінч, шо та Чіхвина Фьокла, обидва по два метри вгору. Де він нарив таку тюлень.
- Ану придивися лучче, шоб я точно знав. Гитару брать чи ні, група набирається? Чи той їбучий Грінч і справді уїхав, науковець хєров, патик йому в сраку.
- Ні, ні, тьолка. Бо лижуться. Не бери гітару. З трьох музик квартету не зліпиш.
- Ну ладно. Тоді я гитару візьму просто так. Може потім пограю після бенефіси, у дворіку засядем.
- Блять, мороз. Який дворік.
- Зате снігу нема. Ладно, давай. Чим більше з тобою балакаю, тим повільніше йду до вас. Обдумай цю мудрість, поки я доберуся. Все давай. Потім скажеш свою відповідь.
- Яку відповідь?
- Ну думку. Все давай. Прикумарив.
«Блять, обожнюю ж я процес закупівлі Львівського!», - з цим лозунгом він вибіг із під’їзда. І справді, це було його улюбленим заняттям в житті. Він загрібав його з полиць двухлітрухами та нажирався до тої самої безтями саме їм.
«Пиво розвиває особистість, пиво і табака розвиває в тобі тварину. Саме тому я до пива додаю пива з табакою», - любив роздієсловлювати Шхуна у компанії, перд друзями.
На вулиці була зима. Було темно, бо не випав сніг, небо застелили хмари, а освітлення в цьому кримінальному райончику сприймалося як шось неосяжне, трансцендентне чи шо. «Блять, і справді холодно. Треба перчатки одягнуть». І він згадав Мотрю. Це вона йому їх зшила, із чистої кожи. Далі він накинув капішон (так Шхуна називав свого капелюха-півника) і попрямував у бік мас, на південь. Він глянув на термометр у формі годинника, який був на його лівій руці та зробив про себе висновок «Час ще є! Я ще встигну світ перелаштувати за такий відрізок».
- Не віриш, - несподівано для всіх, дитсадкового забору, дерев, кущів та замерзлих брудних калюж, він звернувся до берези, яка стояла поруч з тротуаром.
- Так ти не віриш мені, - на націоналістичній почві він починав потроху сходити з розуму. І він шо є дурі врізав по бідолашному дереву спочатку гитарою, а потім лобом.
Москвалька!, - закричав він, - я тебе спиляю!
Та продовжував бити нещасне деревце. В хід пішли усі частини тіла. Він дубасив її і ногами, і колінами, і ліктем. Коли вона вже почала розхитуватись, він організував їй контрольного лобом, з якого полилася тепла кров’янка. Береза впала після того контрольного та промовила Шхуні такі слова:
«Шо ж ти наробив, чудаче. До чого тут дерево.» Панас стояв здивовілий, кров лилася із лоба так, хоч відра підставляй, перший гітарний палець було вивихнуто, і це означало одне – пісень сьогодні не буде. Він розумів, шо то були галюцинації, а не розмовляюча береза. Та все ж таки на всяк випадок вирішив звернутися до куща. Але не дібрав що сказати, у такий ступор його призвела береза.
«Ладно. Все в дупу поганого лисичанського поета! Сам себе накрутив, а тепер розхльобую. Оує, моя бенефіса! Поет повинен дотримуватися пунктуальності, як наставляв на курсах з поезії викладач з рими Юлій Степанович»
Шхуна подивився на термометр, та резолюнував, що саме зараз настав момент поспішації.
- Оує! Таксі!
Шхуна помітив, що якась червона Волга повільно, як на параді, їхала по шосе, до якого власне він і прямував, аби великим пальцем, як у фільмах зловити маршрутку, та плигнути в неї, за три українських гривні. Тільки півгодини він буде їхати до Критого, а з того ще хвилин двадцять до «Малахова», та й ще треба забігти до найближчого Амстору – купити Львівського. Треба терміново вжити радикальних заходів. Він дістав із нутрішнього карману своєї дубльонки просушений лист канабісу, та вжив його.
Гей!, - побіг він відразу після цього назустріч автомобілю, - Зачекай, тачко!, яку про себе назвав москвальською породою.
«Але ладно! Москвалю допомогай, а вигіду із цього май», - промайнула в голові народна приказка.
- Гей! Стій! До Амстора, шеф! Найближчого донецького Амстора і бажано швидше! Будем їхати на четвертій, накину чайових, - звернувся він в напівідкрите вікно Волги.
- Шо ти сказал?, - випалив водій хуліганської зовнішності, з трьома золотими зубами, які засвіркали в темряві.
- Так шо ти хотєл? Куда тєбя увезті? В тундру? Олєнєй запрягать?
- Мнє до Амстора, уважаємий. Хочу піва русского купіть. Через час будет хокєй. Наші іграют с канадцамі, - несподівано переключився на російську мову Шхуна.
- Ах ти ж опудало продажне, - вилетів з Волги таксіст.
Попередньо ударивши ногою бокове дзеркало автомобіля, він налетів на Шхуну із словами
«Зрадник! Псевдо! Псевдопатріот!»
-Полтавчук ти?
- Я! А хто ж ще! Ти в мене зараз отримаєш! Я все чув! Зрадник! Я все бачив. Я бачив, як ти рятував свою сідницю, зраджуючи нашим пунктам і принципам!
- Яким пунктам? Яким принципам?, - намагався якось виправдатися наївним голосом Шхуна, строячи з себе дурачка.
- Не прикидуйся! На, на! Спочатку я з тебе шкуру зніму, а потім всім увімкну запис.
- Який ще запис?
- Я все записав на диктофон. Як ти про хокей якусь ахінятину ніс.
В цей момент Полтавчук поняв, шо його кишеня сап’янового смокінга полегшала на п’ять кілограмів, ровно на стільки, скільки важить диктофон. Так званий його жучок, кудись упав, і перш ніж зняти з цього псевдонаціоналіста Шхуни шкуру, треба той загублений в пориві драки диктофон віднайти, бо без доказів про зраду потім шкуру знімуть з нього, Полтави. Він побіг у бік Волги, ще раз дав їй тлумака, тепер по колесу, дістав з потойбічної кишені лупу та почав обслідувати землю, він був схожий на детектива. Шхуна сидів на змерзлій, покритій інеєм траві, та витираючи з обличчя другу за сьогодні кров, припускав
«То канабіс так діє, чи правда б’є в очі, наче фари. Швидше за все я зараз все-таки перебуваю в реальності. Той канабіс не може бути таким прям хорошим. Може шось і видумка, наприклад, оці ясла, наповнені нарубленою соковитою бурякою і пахучим силосом, які їдять воли, але в налаштований на помсту Полтавчук» був точно іманентним, несюрреальним.
Це ж його Полтавчука Шхуна вигнав на лавочку із дешевим пакетом, в якому був дешевий портвейн. Полтавчук єдиний з усього націоналістичного угрупування не вибачив зрадника та не повірив, шо Шхуна його тоді, у Києві не впізнав, бо впізнав, і через дівчинку зрадив інтересам держави, Шхуна заперечував дівчинку, звинувативши Полтавчука в хворобі на кшталт шизофренії, мєрєщення. Потім вони підписували декларацію, де були пункти і принципи, які і мав на увазі Полтавчук.
«Він і справді мене підловив на свій гачок. Мстить людожер. Все не може забути київської квартири. Канібал! Хоче перд Вусовим все-таки мене виставити»
- Слухай, Романе! Невже ти й справді повірив, шо я тебе не впізнав?
- Шо?
- Я тебе відразу впізнав. Погано тебе загримували. Коли будеш влаштовувати наступний перфоманс, врахуй це. Вдалий жарт, але завуалювали тебе погано. Хто робив грим?
- Наталя Кулемет, - відповів розгублено Полтавчук. Він не розумів, чи Шхуна обманює, чи й справді його погано загримували.
- Наступного разу звертайся, - казав з підбитим оком Шхуна, - у мене є один знайомий, він працює в театрі, Олігрофен Баранчук, може ти його й знаєш.
- Ні, не знаю таких.
- Слухай, Романе, пропоную попити пива.
Червона, як прапор, Волга, залишилась, з відкритою дверрю, зпущенним колесом, та самотньою. Як і для багатьох націоналістів алкоголь був все-таки більш до душі, ніж філіпіка навколо політичних, культурних та дисидентських питань.
- Пропоную до «Вікторії», там затаратись алкоголем, і поїдем до Донецька, - розповів план дій Панас.
Аби попасти в той підозрілий магазин, в те ЧП, вони спустилися по сходах.
Полтавчук мав вуса, обличчя кирпичем, габаритну фактуру і ще багато чого габаритного, тому він ударився об лампочку, яка була вкручена в патрон, та набув собі на лобі шишку.
Літератори купили дві наливки, одну сливову, на іншій була відірвана наклейка, на закуску купили корейської моркви.
- Ненавиджу цю моркву, - кривився Полтавчук, коли вони чвалали до зупинки.
- А дарма. Після неї всі дівчата твої.
- Шо, із рота пахне?
Шхуна йому не відповів. До зупинки вони шкутильгали приблизно півгодини, переважно мовчки.
- Я до оазіса так довго не йшов, - промовив тяжко дихаючий Полтавчук, сідаючи на поржавілу від дощів металеву опору, призначену для стримування лавки, яку відломали варвари.
- Не сідай, - порадив, гріючи паром із власного роту руки, Шхуна, - хочеш геморой підхопити?
Пііти виглядали виснаженими, як неначе після зміни, металурги.
- О! Перший! Стій!
І уже за деяку мить поети сиділи на задніх сидіннях білої, як хмари, маршрутної таксі. В салоні грав радіо-шансон, була пісня про тюрму, дуже лірична. Під неї чоловік з теплою шапкою на голові солодко спав, звалившись товстою щокою на вікно, і він хоч якось виділявся серед контингенту пасажирів. Інші курячими очима дивились або у запітнілі вікна, або на приклеєний смікливим водієм жарт.
- Стаканчики забули придбати, - згадав Полтавчук, та хитнув голову назад, і вдарився тім’ячком об заднє вікно, так що воно тріснуло.
- Питимемо з горлечка.
- Тільки сильно не облизуй, бо слина - справа гидка, як мовляв один сучасник.
Так, під кримінальні пісні, дорогою поети висушили дві пляшки наливки
- О! Наша! Кінечна!, - струсивши у свою ненаситну пастку останную краплю алкоголю, констатував Шхуна.
Коли вони виходили із маршрутки Полтавчук зазначив
- Ми ідіоти. Можна було не обмінюватися мікробами, чим ми займались, вживаючи наливку, - свіжий вітер окристлізував його мізки, - можна було шоб ти пив із однієї, а я із другої.
Шхуна не оцінив та не звернув уваги на ту аксіому Полтавчука. Алкоголь окрилив його шалену голову, він знаходився у стані, коли калюжі по коліно.
- Зараз до ресторації! Навідаєм греків! Як тобі, а, Полтавчук?
- Та можна
- Я знаю тут одну корчму, власник якої мій гарний знайомий. Ми з ним навіть полюбили колись одну світську левицю, і він, тому що поважає мене і цінує мої вірші, чуєш, Полтавчук, мої вірші, поступився. Сказав, шо він не в компетенції та поза конкуренцією, - травив байки Шхуна, язик якого остаточно розплівся.
Коли вони пропішкували десь з три кілометри, Полтавчук поцікавився
- Я сподіваюсь, ця твоя ресторація не на краю світу знаходиться?
- Ні, вона за Щербаковкою.
Вони перетнули мост, який накриває Кальміус, терикон, та вийшли на бажаний пустир, серед якого знаходився той ресторан.
- Ось ця корчма!, - та очі Шхуни заблищали, ніби в них налили літрову кружку іскр.
У ресторані, що на пустирі, стояла романтично-ділова, приємна атмосфера. Джентельмени доглядали за своїми леді, наливали їм червоне, як зоря, вино, та щось, схоже на локшину, вішали на вуха. Два бізнесмени розмірів метрополітену обговорювали під молодого порося важливі питання, де йшлося про капітали. Три аспірантки, поділивши порівну піцу, та розливши по велетенських фірмених келихах шампанське тендітно реготали, прикриваючи роти рукою, як писано в етикеті.
Шхуна і Полтавчук тут були, зразу скажемо, не до речі. Люди сиділи, та спокійно, користуючись серветками, виделками та ножами, споживали страви, вели бесіди, для когось найважливіші в житті. Як для того хлопця, у якого на джемпері був зображений Че Гевара. Він своїй дамі щебетав:
- Давай встрічатись, Катьо, я без тебе не можу. Ти мені снишся, ти
І тут двері у ресторані були по-ковбойськи відчинені підошвою Шхуни:
- Заходь, Полтавчук! У Полтаві такого нема. В цьому грецькому ресторані смажать найсмачніші чебуреки в світі! Офіціант!, - крикнув поет, ніби у себе дома на дивані, - чебуреки і пиво!
- Вибачте, шановний, але у нас грецька кухня.
- Шо за тутанхомонія, челядинець! Годі клеїти дурня! Чебуреки – це ваша імпровізація. Давай швидкоплин організовуй їх, бо зараз буду спілкуватись із хазяїном, - козирнув перед Полтавчуком Шхуна, - він мій знайомий, ми з ним полюєм разом, на ведмедя.
- Я ще вам кажу, чебуреків у нас нема. Це не наша кухня. Ви завітали не за адресою, - казав обслуговувач, риси обличчя якого висловлювали їдку приховану офіціантською формою наглість.
- Ладно. Шо тоді є?
- Лепешки.
- Лепешки. Угу, принесіть нам лепешок, - і тут, несподівано навіть для самого себе, Шхуна під впливом патріотизму і алкоголю з усієї сили дав у ніс неввічливому офіціанту, - я тобі покажу лепешки! Чорна душа! Шо ви тут за Узбекістан влаштували?!
- Я зараз вителефоную хазяїна, - промовив підметрдотель.
Після слів офіціанта, всередині Шхуни все занімило. Він не знав, як себе вести, він не був радий, шо затіяв цю бійку. Тільки-но Полтавчуку він казав, шо хазяїн цього кабаку його друг. А Полтавчук, наскільки знав Шхуна, до терміна друг відносився по-особливому. Панас чув про ту знамениту полеміку на сторінках «Літературки» між Півнійчуком та Полтавчуком, який трактував друга як, цитую:
«Друг. Друг для мене. Наводжу приклад – твій друг володар ресторану, а ти друг свого друга приходиш до того ресторану та набиваєш ніс офіціанту. Друг буде тоді другом, коли вийде із свого кабінету і не за офіка захиститься, а навпроти, ще й додасть йому, бо побачить тебе друга. Оце друг. А якщо почне хоч якось, акцентую, хоч якось вагатись у вживанні заїходів, то не друг, то помилка, помилка природи».
Так що ж відповісти, щоб не впасти в очах поета Полтавчука. І Шхуна вирішив не падати, і сказав:
- Гукай хазяїна, слуга. Він же мій друг, - явно акцентуючи на останнє слово, та моргаючи Полтавчуку, випалив Панас, - припиняй зволікати, я чекаю на мого друга, давай, чого стоїш, жалюгідний прислуга. Ми з твоїм хазяїном, коли жили в гуртожитку, зелений борщ їли з однієї миски однією ложкою, бо бідували, та не гидували.
Офіціант повірив у ці плівлі, та на шхунівське щастя не погукав хазяїна, хвилюючись за своє трудове та фізичного стану майбутнє.
- Ладно, ми уходим, і на перший раз тебе вибачаєм, брехло, - грубо прощався Шхуна з офіціантом Сергієм.
- Ну і так до слова, шановний, чебуреки можуть подати в ресторані, що знаходиться за абрикосовю посадкою, здається він має назву «Людовик».
- Дякую, Серже, ми туди завітаєм. Я знаю і того хазяїна, - казав з червоними пияними очима Шхуна, який війшов у азарт.
У «Людовику» поети ситно поїли чебуреків, випили пляшку горілки, яку не запивали.
- Тут є ще один, японський ресторан. Так ось, хазяїн його мені програв некепські гроші, у карти. Ходім?
- Ну ходім, - ледве ворочав язиком Полтавчук.
Обірвався цей жахливий сон на румунській ресторації, хазяїн якої був шхунівським університетським приятелєм, з ним вони знімались у студентському кольоровому кіно.
Прокинувся Шхуна о дев’ятій, наче Нікулін у «Діамантовій руці», дружини і дітей не було. Дружина пішла до магазину, за гречихою, а щодо дітей, то Мотря ще їх не народила. На кухні, «як у фільмі», - подумалося Шхуні, - невідомий бив об сковроду яйця.
Та Шхуна із думками «Я ж прогавив бенефісу! Це все канабіс» пошкандибав у майці та фіолетових сімейках до кухні, з якої доносилися смачні запахи ранкових розігрітих рисових тефтелів та яєшні з петрушкою. Це був той самий осінній ранок, коли як ніколи душа вимагає кохання, а ноги педалів велосипеду.
На кухні знаходився Меркантилюк, це він тут куховарив.
- Привіт, Пилипе, як ся справи на фронті?, - привітався Шхуна, босими ногами ляпаючи по голій підлозі, він підійшов ближче, аби привітатись руками.
Меркантилюк замість дружнього рукостискання, врізав Шхуну ложкою по молодій лисині, яка наче місяць, то старіла, то молоділа. Позавчора Шхуна навідувався до перукарні, тому лисина була молодою.
- Пилипе, ти взагалі втратив орієнтир? По-перше шо за напади, а по-друге ця сковрода призначена для млинців.
- Шо ще за сковрода? Знов неологізм?
- Я вважаю, що сковорода то філософ, а то на чому ми млинуєм, яєшнюєм, підігріваєм – є сковрода, без о. Так я не поняв, ти чого на мене нападаєш?
- А бенефіс вчора хто зірвав?
- Ладно, присядем за куточок, та розіп’єм алкоголю.
- Коньяк? Символ – пізньої осіні, - процитував сам себе Меркантилюк, це з його ранкової прози.
Два літератори на кухні, із алкоголем дорівнюється роздумам про сучасність та філософствуванню. Шхуна швидким чином, випив чарку коньяку. Йому полегшало, та він був налаштований на гостру дискусію, наповнену провокаційнми питаннями і проблемами.
- Пилипе, мої вірші – то не епігонство, залізно! Так сказав навіть на останньому з’їзді кобзарів Козлов.
- Козлов! Ненавиджу! Це він розкритикував мою епопею «Львів».
- Ну в принципі, Пилипе, Гурген Львович мав на то солідні аргументи.
- Зрадник, а твій Гурген Львович бородатий фігляр.
- фігляр, може і так, але погодься, людина, яка прожила у Львові один день, і то в кумарі, в якихось відхідняках, не розстаючись із пляшкою, не в стані написати гідну річ про це чарівне місто.
- Та ну тебе. Кабан!
- Ладно, не злися. Зараз я тобі піділлю твоєї пізньої осіні.
Коли Меркантилюка цитували, він ніби еректував, таке задоволення йому приносило це цитування його.
- Моя поезія, - переключившись уже на свою творчість, продовжував Шхуна, - він сказав – це нова гілка української літератури, це новий тон, нова подача, це взагалі новаторська форма, а його думка для мене
- Вагома чи шо там іще?
- Так, вагома, бо Гурген Львович отримував освіту в Мадриді, в місцевому літературному університеті, до слова так скажу, найбільшому в світі учбовому закладі, - і тут Шхуна іще, так, до слова додав, - із п’ятірками та червоним дипломом.
- Ці критики. Все одно він бовдур, хай би хоч на Юпітері отримав той диплом. Зрозумій, Панасе, уже все написано. Нікому не потрібні ті твої божевільні вірші.
- А твої?
- Ну ми ж твої говоримо.
- Я тебе ще раз питаю, колективізатор, а твої?
Меркантилюк мовчав. Він не хотів відповідати на це безглузде питання, бо вважав себе генієм і був впевнений, що його проза каже про те, про що забули літератори-предки.
- Погодься, - ухилюючись, як досвідчений політик, від питання, промовив Пилип, - зараз письменників і поетів більше, ніж людей на ринку.
- Гарно ляпнув. Занотуй. Це мабуть твоя найкраща цитата в житті.
Треба і справді зауважити, що писав Меркантилюк і справді сухо і блідо, на шо, як і зараз, завжди натякав материаліст Шхуна. Літературне виховання Меркантилюка дуже гірке і сумне – Жорж Санд в перекладі та в тому ж таки перекладі революційна проза Гюго. Але і в ньго була своя аудиторія, яка його цінувала за роман «Македонія». Шхуна ж з цією белетристикою не був ознайомлений, бо поблажливо відносився до цих масштабних форм нікчемного загорди. До речі в «Македонії», якщо не знати хто написав, який автор, з якою літературною підковою, є багато непоганих недорозвинутих думок, до яких, як могло показатись читачу, автор сам підводить, дає читачеві самому розібратися, докопатись до істини, дає ниву для роздумів. Так ось, Шхуна цю македонію відмовився читати, бо в глибині своєї прокуреної душі визначав Меркантилюка за чистої води графомана, і часто, особливо якщо на підпитку, казав йому про це. Тому Пилип був у курсі про ставлення Шхуни до нього.
- Знаєш, продовжував свою мову Шхуна, - графоманів, - акцентував він спеціально явно на це слово, - графоманів, їх і справді не то шо більше, ніж людей на ринку, їх взагалі більше ніж людей.
Меркантилюк порівняння не оцінив, він навіть свого порівняння не оцінив. Дивний персонаш, скажу вам. Його «Македонію» прочитати, не знаючи хто це написав можна взагалі припустити, що автор геній. Запеклий нігіліст, заперечуючий навіть свої переконання, нігілізм. Нічого окрім Санд і Гюго не читавший та сумуючий чи то за Францією 19 століття чи то за Празькою весною. Коли Шхуна, якого Меркантилюк цінував перш за все, як друга, а не поета на відміну від інших, шукаючих в дружбі з метром вигоду, намагався завести розмову про творчість, музику, «Мейк смоук», про велику сцену та міліарди доларів за тур по одній тільки північній Азії, Пилип казав, що це неможлявість якась, фантас’їгорія. Він був глибоко переконаний, що вони уже досягнули свого максимуму, вже прапорнули на Олімпі, вважав мінімаліст Пилип, казав, що прийшла та лиха година згортати наметни та уходити з літературного пікніка.
Шхуна був заможнім поетом, розбагатів він, продавши вірш одній зірці, яка його виконала. Принаймні так він сказав своїм товаришам по цеху.
- Так ти став пісенником?, - кричав розлютований та заздрячий поет Папіросов, на одному із літературних слемів, - як ти міг!
- Папіросов, а чиї віскі ти зараз вживаєш, чи не мої?
Тоді вони побилися, бо Папіросов у відповідь на ті слова плеснув в обличчя Шхуні наповненим стаканчиком з віскі, де був лімон, який прилип до ока.
Так ось, Шхуна був маєтним літератором. Коли скидувались на алкоголь, він вносив найбільшу толіку, мав зв’язки, здзвонювався із головними редакторами, аби обговорити умови. Меркантилюк був іншим, сповідався одного разу, казав що йому окрім чоловічої дружби, від Шхуни нічого не надо, то було по несамовитій синці. А приходив до Панаса він з однієї причини: погутарити про політику. Шхуна ж не з радістю сприймав ці спонукання Меркантилюка. Йому хотілояся більше – про літературу та всеукраїнський масовий успіх, дві тисячі вірних фанів – то для нього мало.
Як справжній пііт, Шхуна прийняв революцію 2004 року та, як справжній пііт, в ній розчарувався, тому на сьогодні був аполітичним. І саме сьогодні, як і завжди, Меркантилюк підводив до політ-дискусії. Коли в таких дискусіях приймав участь ще один їхній товариш по чарці, але який не пив, казали він щось вживав, бо був якимось занадто феноменальним, у нього був завжди однаковий гарний настрій, бадьорий, він мабуть ніколи не страждав депресією, він завжди відкалував, з усіма знаходив спільну мову, вмів підлизатися, уміло випросити щось, та холодно без коліків у серці відмовити у чомусь – це журналіст Бушлатов. Він писав для газети «Політика», тому все було ясно, в цих п’яних посиденьках він завжди виглядав таким собі альбіносом, промінем світла в темному царстві, експертом перед цима двома дилетантами.
Ще взимку, задовго до Нового року, вони зібрались за алкоголем та почали дискутувати:
- Я вважаю, що Каганович зможе зробити вірні реформи в нашій державі. Він впевнений, працював на шахті, а головне, шо з нашого краю.
- Зачекай, - втрутився Шхуна, - ти шо не націоналіст? Ти, глист, я тебе питаю, синяк правобережний! Ти шо за цих, за цих лисих, за бандюків? Поки твій друг на барикадах від них вихоплює люлелясів, ти, ти чмир, поняв, - заревів, наче металургійний завод, Шхуна.
- Зачекайте, - вчасно втиснувся в суперечку експерт, - вони всі вас
- А вас?, - райконув нестримний, наче на цепу пьос, Шхуна.
- І нас в тому числі, обманюють, захищаючи інтереси і бізнес.
- Не знаю, Санчо(Бушлатова звали Сашком), я на всіх клав з приладом, знаю, шо вони всі там продажні і їм Україна, як мені жарена печінка, я її не люблю, так і вони там всі, партократи, але не можу допустити, щоб Каган став президентом. Це позор перед світовою спільнотою. Мені телефонують поети з Парижа, запрошують на читання під Ейфеловою вежою, з якими очима, з якою гідністю, я туди поїду. Ні, шановні...
І все-таки Каганович став президентом, але що сталося, наш націоналіст, поет, продався, звісно в тайні від усіх. Чому ви гадаєте останнім часом не виходять в друк його гостро політичні вірші на кшталт «Сині тирани», «Чорний Донбас», «Дайте подихати», «Зона мого краю», «Колюче серце із проволоки».Чому ви думаєте, після виборів уряд Кагановича перш за все підкупив пііта Шхуну! Аби той не заважав їм задурювати народ, впливати на людей. Де ж, куди подівся той його громадянський пил, чому він так несподівано перевтілився в ліричного поета.
Шхуні вручили премію імені петра Першого, та з нею, як додаток – 50000 доларів та квартиру в центрі Києва з видом на Майдан, про яку Мотря і не здогадується. В тій квартирі живе коханка.
Ось чому, але він каже, як справжній пііт, розчарувався в революції. Ось чому він тепер не працює офіціантом в піцерії, аби підзаробити. Майбутнє було вирішене, куплене, продане, у центрі Києва, із коханками, цицястими музами. Балкон з видом на театр Франка, мрія кожного літератора, та й ще табличка, прибита на будинку «В цьому домі проживає поет Шхуна».
Цієї осіні він, обдурив Мотрю, сказав, що йому терміново треба вирушити в Київ, до якоїсь секретної бібліотеки, де зберігаються архіви, інформація про якихось розстріляних колгоспників, ця інформація йому дуже потрібна для написання вірша про репресії.
Насправді, як ви уже здогадалися, ніяких архівів і в помині не було, він їхав у свої нові апартаменти. З коханкою по милу він перелистувався, і вона мала його чекати о десятій на виході з переходу станції метро Крещатик, біля пивного кіоска, він буде в промоутерській формі «Сармат».
Ровно о десятій, як домовились, вони на зазанченому місці, та пішли до свого дворця, то і справді був дворець, тут жив колишній міністр фінансів, тепер він не міністр фінансів, і тут не живе. То була багато обставлена квартира. Він, як утой Штірліц, зрозумів, коли зайшов «Це ж у якогось мілярдера конфіскували, а мені дали. Але ще Гітлер казав – сильніший пожирає слабшого. Інстинкти».
Він роздягнувся, почав ходити як дома в одних трусах, але ж спочатку оцінив коханку, вона була, що треба – солодка, пухка, нафарбована та донька мільйонера, як домовлялися в зрадницькому контракті.
«Оує! Це шось! Це Олімп! Я, неначе мій улюблений співак Бас, замав доньку мільйонера – мрія поета! Це перетин Екватора та політ навколо Супутника, це справжній апофеоз! Я її буду мати, куди захочу! Оце життя!», - кричав про себе продажний поет, лицемір.
Але завжди буває так. Коли все ідеально, щось цю ідеальність та порушить. Такий же справедливий, вередливий та життєвий закон, як і сильніший пожирає слабшого.
Він за спеціальним номером телефона, висланим йому в суворій секретності, на броніпоїзді, з Донецька, зателефонував та замовив бичків і Львівського. За п’ять хвилин прибули Львовське і бички.
«Хто ще кушутє в листопаді бичків. Життя – мед!»
На його, про яке він іще не здогадується, нещастя, погода була сонячною, плюсовою, і Шхуна сказав:
- Оце так погода!, - і пішов на балкон, захвативши із собою до бичків та Львівського також фіджійку та доньку мільйонера.
- Хай скушутє мій грець горобець!, - пробирчав Шхуна, сидячі на балконі другого поверха в центрі Києва з видом на театр Франка, - оце життя – краса.
Коханка сиділа й нього на колінах, він пригощав її бичками, пив пиво та співав:
« вартовії
Повстанське серце б’є
Лента за лентою
На бой подавай
Вкраїнський повстанче
В бою не відступай.»
Він той куплет повторював раз за разом, і коханка почала підспівувати, тільки замість б’є, вона співала - п’є.
Дим пішов догори, коли він закурив. Коханка перелякалась такого ходу подій, цей дим був чорніши за ікру.
- Гей! Сідай назад, дівчинко!, - вона сплигнула з нього, - я курю тільки таку, звикай. Оує! Тільки тепер я зрозумів, шо іще я в житті люблю так сильно, як і дим.
- Що?, - поцікавилася, знов воссідаюча на худих, від осіні в пупиришках, колінах-ногах Шхуни кокотка.
- Висоти!, - і він, як козак, затягувався.
- А ви звідки, Панасе Валентиновичу?, - Шхуна змусив коханку називати його й по-батькові.
- Я, Кірочко, із Макіївки.
- А в Макіївці немає балконів на перших поверхах?
- Є, але там немає тієї висоти, а ще там немає таких ципочок, як ти. Щодо кохання? Зараз тільки докурю.
Вона була покірна йому в усьому.
Вона в нього закохалась з першого погляду, для неї, двадцятиоднорічної доньки мільонера, яка отримала бакалаврську освіту в Рейк’явіку, щастя полягало не в грошах, вона, за складом душі інтелігентка, жадала платонічного роману з поетом, який жадав прямо протилежного роману, на рівні тварин, з такою, як вона. Її батько заборговував деяку суму однопартійцям, тому донька, з якою звели небезпечного для влади поета, оцінилася в 100000 доларів, які і списали йому, і вимкнули лічильник.
Після такої впевненої його поведінки, вона в нього втюрилась тепер по самі вуха. І це виправдано, він справжній лицар, кобзар епохи, сміливий, впевнений, рупор дня, макіївський конквістадор.
Вона почала закохуватись в його очі. На фоні чорного диму, який їх оповив, вони видавались за блакить. Він вдивлявся вдалечінь, туди, де Дніпро, він спрямовував зар, як яструб, туди, де мости, де люди, які будуть читати його, цитувати та радитися, ті люди, які зараз безглуздять, глузують та фліртують.
Він себе виправдовуав. Доктор Фауст також уклав угоду з Мефистофілем. Чим я не пестунчик долі. Він себе не корив.
Фіджійки залишалось ще пів-самокрутки, як раз на пісню. Кіря смоктала тарань, її наївне обличчя додавало Шхуні хоробрості, тваринності, у ньому прокинулась звідкись мужність та бажання повелівати, він себе відчував, як офіцер – гідно та комфортабельно, а також з претензією і чванливістю. Він забажав повелівати цією ніжністю, бажання опанувати цю красу, щирість та молодість. Він уже почував себе генералом, ні, генералісімусом, Чан Кайши йому подавав напій на підносі.
Він вів себе перед нею, як гарний актор. У неї взагалі склалося враження, на яке він час від часу натякав, що ця впевнена людина насправді мафіозій, який тільки шифрується під поета, бавиться з нею, тендітною красунею. Це її ще більше заводило, бо вона мріяла про не зовсім поета, а саме такого, мільйонера, який прикидується поетом заради неї. А ці його слова, промовлені крізь дим «Я курю тільки таку табаку, дівчинко, запам’ятай цей запах, по ньому будеш мене шукати, коли я уїду на переговори, запам’ятай аромату цього диму», який тим часом коптив верхні вікна і небо.
І Шхуна затягнув «Лента за лентою, на бой подавай», забувши, що він продав ідеї Бандери і Шухевича, своїх соратників, своїх братів, та і взагалі увесь український народ.
- Гей! Я чую знайомий оксамитовий голос, - почулося під балконом, як раз в той момент, коли пісня закінчувалась, - я відчуваю, я спостерігаю знайомий дим! Це ж лідер гурту «Мейк Смоук» пан Шхуна, - пролунало під балконом.
«Схрещений з алжиркою француз! Та який мусон заніс його сюди», - подумав збентежено Шхуна. Він не хотів марати авторитет успішного бізнесмена в тіні. Та почув знов.
- Ти шо там, вирішив прокоптити вікна цих буржуа? А у кого ти там, брате?
Шхуна не знав, що відповісти. Він сидів, як мороз, дивлячись нікуди. За нього відповіла Кіра, повуха закохана в свого форбса.
- Доброго дня, шановний пан, вибачте не знаю як вас звати.
- Роман, на честь літературного жанру! Роман Полтавчук! Друкували мене під Маргінал Вільний.
- Так заходьте до нас, у наше мешкання, якщо ви друг пана Панаса Валентиновича.
- До Фугаса Серпеньтиновича?, - пожартував, який уже був на підпитку, Шхуна.
Через хвилину Полтавчук уже тарабанив у дубово-металеву двір:
- Відкривай, націоналіст! Закоптим буржуїв! Відкривай, друг, відкривай, кінь донбаський! Пригадуєш, як хотіли з тобою коняку дядьки Стьопки помати, під Буковиною то було. Файно тоді набухались, пивом!
Коротше кажучи, своює дикою поведінкою Полтавчук Шхуні наплутав усі карти. Чому Кіря називала його й по-батькові, та закохалась, як у принца, як у свою мрію. Бо він, кмітливий, наплів, шо він, забезпечений грошима до кінчини, із знатного роду, із інтелігентної родини, та якось забув згадати, шо його батько був слюсарем, а мати торговкою колбасов та сельдю. Він казав, що читає вірші, виступає виключно на дуже серйозних закладах. Наприклад, в Верховній Раді він влаштував слем, а останній його концерт відбувся в Колізеї перед римлянами, які з захватом слухали українську поезію. А завтра він улітає в Бразилію, де буде читати на карнавалі, присвяченому йому, тому є тільки сьогодні. Таким чином він розвів, наче мост на Неві, Кіру, яка була цнотливою. Капець! Вона лишилась цноти в таких жахливих, спотворених обставинах, тепер їй не світить ніякий там амстердамський король, хто захоче на ній одружуватися, ні один монегас не клюне, на що розраховував її батько, перед пікапом з Шхуною, попередивший її, що тільки флірт і ніякого інтиму, інтим залишим монархам. Коли Шхуна її спокусив, мабуть Дніпро утопилось, так було прикро за її флердоранж
- Заходьте, Маргінале, - відкрила дівчина, яка дуже гарно виглядала, дубово-металеву.
- Тут наклали?, - загарчав, ступнувши через поріг, жартуючий Роман. І він з усієї міці ударив рукою в дуже красивий витвір мистецтва, який стояв у прихожій на тумбочці, - буржуї! Як ти сюди потрапив, пане Асе!?, - і зареготав, як сволота.
- Ти хтооо?, - несподівано заволав Шхуна на свого колись друга.
- Не в’їжджаю, ти з якої акації впав? Та коли падав, мабуть, ще й на голки потрапив? Ладно, годі жарти точити. Давай краще семьорок розіп’єм. У мене є.
І Полтавчук блимаючи своїми пияними червоними, як в бика, очима, вказав на свій пакет, де була намальована поп-зірка.
- Кіро, - звернувся Шхуна до стосемидесятисантиметрової коханки, - поки я мислив, коли курив, ти впустила в наш дім одного із представників плебсу?
Шхуна розумів, що, аби не заплямити репутацію заможнього бізнесмена-поета за сумісництвом мафіозу, не можна Полтавчука пускати і зеленувати, що він його друг, та й ще кращий, бо колись врятував його від вірної смерті. На одному літературному ранці Шхуну виловили якісь русофіли, відвезли Нівою в ліс, прив’язали до сосни, та почали підпалювати. Якщо б не шхунівська хустка, яка випала з піджи, та нюх романової вівчарки та смого Романа, ніколи б не знали такого поета Шхуну. Бо коли націоналісти дізнались про такий випадок, а ще й що він стався з творчою людиною, вони його відразу запросили до тусовки. А Полтавчук, на той час дуже вагомий тридцятирічний пііт, який бухав, гарчав, матерився, через долю, макіївського скарба відрекомендував, як талановитого сучасника. Полтавчук же був дуже розумним сучасником, начитанішим, ніж Шхуна, та колись він наважився перекладати на свій манер Герберта Спенсера. Але доля, через яку він використовував лайливі слова, повернула його з міста в село, до корів, сімейного тепла та рутини. Він три роки не з’являвся в літературних колах, в яких його місце першого поета зайняв здогадайтесь хто. Прізвище із п’яти був, друга Х, четверта Н, відповідаєте, чи будете крутити барабан? Найцікавіше в цій історії, що про нього забули так, ніби він був не людиною, а комахою, Замзою, про нього та веселі моменти, з ним пов’язані не згадували, хоча на застіллях він був першим анекдотарем та баяністом, стерли його номер телефона. Його, який врятував сучасника, на якого моляться дві тисячі вірних фанів, колись фанів Полтавчука. І ось тепер, коли він вийшов із запою, знайшов нові сили, увімкнув свою третю швидкість, зважився на нове життя, приїхав у Київ, як той Ганс із хусткою на палиці, аби шукати перспектив, та він, о щасливий квиток, стоячи на Арсенальці бачить, як сигнал, знак, стовбур чорного диму, його спасіння. Він відчув щось у серці, він був упевнений і що то не пожежа, коли пожежа, їдуть пожарки. Він побачив у тому димі свій маяк, свою пристань, свого друга, який йому ось уже як тиждень сниться. І ось він іде під балконом, начебто повз, начебто не йшов на знак з самої Арсеналки, йому до Макдональдса треба, там розігрують сьогодні вола. Він іде під балконом та чує, як вони тоді три роки потому забили до смертей русофілів, втрьох. Він тоді непомітно підбіг, поки руські вештались, розв’язав вузол, Шхуна вирвався та вони вдвох не рахуючи Кайдаша, розбили полк москвалів. Вони там же, сидячи на них, випили увесь алкоголь московський та вивели закономірність, що два наших націоналіста сильніше та вагоміше, як для історії, ніж вісімнадцять москалів. Це ж тоді три роки тому вони, затягували лента за лентою, йдучи з лісу, який того дня покинули усі слабкі характером звіри, вовки уходили на південь, мавпи з валізами прямували до Бориспіля, аби улетіти до Батьківщини, Африки, так, у когось Африка – це Батьківщина, ведмеді поховалися в берлогах, одні заці та білки, нічого не лякаючись, а навпроти примаючи дух повстанський, підтанцьовували та показували язика воронам, які того дня не розносили плітки. І що тепер? Де ті зайці, де та дружба, де ті ленти? Він побачив перед собою дійсність у вигляді друга-сволоти, який тільки на знак своячини, аби дружбу ще більше зміцнити, спеціально розбив той витвір мистецтва, та почав хамськи себе вести, аби довести дружбу, для якої не потрібні ні церемонії, ні якісь там витвори. Полтавчук всього-навсього хотів показати, що він завітав не тому, що мешкання Шхуни знаходиться в центрі Київа, а тому що в ньому, Шхуні, він вбачає свого товариша по літ. фронту, націонал. фронту. Але це був, як один із варіантів його думок. Другий був зовсім іншим «От падла! Він, цей покидьок зайняв моє місце. Він не бачив моєї жінки, моєї тони, мого напіврозваленого дома, покритого соломою, моїх безграмотних сусідів у брилях. Нашо я його тоді рятував. Я рятував своє нещастя! Це все моє! Ці хороми мої! І дівчинка, ця білявка, також належить мені. Це янголятко!», і він зазирнув до очей Кіри, яку стоячий позаду неї Шхуна, тримав за соковиті сідниці. «Вона моя!», - і Полтавчук ударив що є міці у витвір мистецтва, «який також мій», - блискавнуло в голові Полтавчука.
- Вон з мого дому! Я тебе не знаю! Іди до свого низшого класу! Іди, поки я не примусив тебе розплачуватись за витвір мистецтва! А розплачуватись прийдеться тяжко, раб!, - намагався якомога контрасніше козирувати перед Кірою, увійшовший в роль, Шхуна. Він хотів остаточно довести Кірі свою могутність.
- Якщо ти, люмпен, зараз не залишиш нас, блакитнокрових потомків дворян, - тоном хрещеного батька продовжував Шхуна, - завтра в моїй країні я організую мобілізацію, мільйони ні в чому не повинних хлопців підуть воювати, через тебе, підуть бити Монголію! Через тебе гідно покладуть життя. А знаєш в чому полягатиме покарання тебе, люмпена! Поки всі чоловіки будуть класти тіло за Вітчизну, ти зрадник, - в цей момент у Шхуни кольнуло в п’ятці, - будеш роздавати листівки на Майдані, жінкам, серед жінок, один, і я через засоби масової інформації оповіщу хто ти такий. Ти будеш клеймом країни. Я тобі гарантую, якщо зараз ти звідси не приберешся. Уйди геть, невідомий мені на моє щастя, потворо!
Полтавчук злякався. Очі Шхуни горіли, як олімпійські факелуси. Полтавчук вибіг з під’їзда повною противагою диму Шхуни, білим, ніби крейда. Він дістав з зашаруділого пакета надкушений тетропак портвейну та залився їм.
«Невже й справді він на таке здатен?», - і злякавшийся в минулому свого товариша, Півнійчук приліг на лавку та заснув, як пияка, як щаслива людина, підібравши ноги під себе.
- А ви й справді можете влаштувати війну?
- Я все можу, - знахабнів, як часто з ним буває, Шхуна, - це в моїй компетенції, - додав він взагалі мертвенно серйозно.
Кіря після такого, взагалі не знала як поводитись, до кого вона потрапила! Вона починала боятись макіївського поета. Що ж це за людина повинна бути, якого розливу, щоб через те, аби покарати пройдисвіта, відправити мільйони на фронт.
Полтавчуку ж в цей час снився дивний сон. У ньому Шхуна, повністю голий, опановував на основній площі Львова якусь історичну особу, та все приказував: «Дірмо, життя – чисте дірмо, Полтаво!», а Полтава відповідав: «Ну а дірмо – життя? Хоча б дірмо?».
- Як вам дісталася ця квартира. Батько та його однопартійці казав, що ви звичайний поет з Донбасу, якому вони дали гарний гонорар, і більшого з себе ви не представляєте.
- До тебе не доходить? Квартира, та та табличка на будинку – це конспірація, - увійшовши в роль все правдивіше брехав Шхуна, - вони тебе просто обдурили, аби ти почувала себе комфортно та на рівних з людиною такого калібру. Я контролюю мафію, кримінальний світ.
- я тремчу.
- Заспокойся, лагідна. Іди до мене. Це все через кохання! Ммм! Я теюе хочу! Ммм! Через кохання я приставив твому батькові ствола до скроні, та сказав, шоб він обирав чи життя чи ти моя. Вони мене поранли, твого батька охоронці, вони влучили у мій м’яз. Ммм! Диви, - і Шхуна оголив ляжку, аби продемонструвати шрам, який він заробив, впавши з велосипеда, тоді ще на площі Бакінських Комісарів, на дорожньому кільці, що у Донецьку, за підтримкою місцевої Обладміністрації влаштували для союзу письменників велогонки, - іди до мене, - і він її починав мацати за найсмачніші примхи, - Ммм, - ричав він, як велетенський кіт. Панас хотів цю доньку мільйонера, як хижак хоче м’яса чарівної косулі, - я завтра до Бразилії, ммм, тому...
Коротше кажучи, в пориві збудження, Шхуна вилизав їй піхву. Потім, як ні в чому не бувало допив пиво, яке тепліло на дні, та заснув.
І в цей момент до Кірі зійшло осяяння, вона згадала як на її дні народження, в ресторані, одні дуже солідні грузини, батькові приятелі, як тост, закінчували:
- І запам’єтай, Кхіря! Спрявжньій б’їджьо ньіколи не віліжіт жєнщіні, сама разуміїшь що ми маєм на увазі, не тарелка! Ахахаха! Харашьо пашутіл, Ваха? А?
Тоді було весело, але сьогодні, а точніше зараз їй було зовсім не весело, вона відчула оману. Ця омана лежала в кріслі з розкритим ротом, з якого набакир вивалився язик, в джинсах з секонду, білій, як сірі обої. Та її охопив сумнів. Вона, як справжня жінка, відкрила його телефонну книгу і перед нею з’явилась взагалі відмінна від тої, яку намалював Шхуна, картина. Вона побачила список його контактів, і все стало ясно, він її обвів навколо пальця.
Вася поет
Мудаков з гурту
Кєша Літературка
Та
Митя з Черкас, якому я заборговую грушевського
Розвіяли усі сумніви навколо його осби. Він той хто і є, той, про якого оповістив її батько.
Шхуна в цей час хропів, із рота несло бичками, пивом та відрижкою.
Шхуна прокинувся у карцері. «Оує! Сон й сні! Я геній!» Його голова розколювалась, її били. Через півгодини до нього зайшли, вивели з камери, повели через коридор, та вишвирнули на вулицю, якісь міліціанти.
«Шо сталося. Як я там опинився. Невже то донька мільйонера такого накоїла».
Він повертався додому, тарахтів своїми велетнськими ключами, ідучи станції метро «Привокзальна». І ось саме в цей час тріумфувала справедливість на вулиці Полтавчука. Він, увечорі прокинувшись на лавці, не знаючи куди себе діти, пішов до найближчої кав’ярні. Серце його йокнуло, коли він до неї зайшов. У 2004, коли була революція, він тут читав вірші, і йому аплодували повстанці. Куди все воно тепер поділося, де ті вірші, які він читав. Він спалив ту свою громадянську поезію. Жодного вірша напам’ять він не знав, він не учив їх через принцип «Не поетова справа вірші учити, нехай цим споживач займається».
У нього залишився грушевський, кивток на потяг. «Зі Львова треба ще трояк, аби доїхати до станції, а звідки та гори воно все синім пломенем»
- Шановний, на 47 гривень алкоголю, - замовив він, розуміючи, що завтра все-таки Київ прийдеться покинути, мабуть, назавжди. Він тут нікому не потрібний.
- Слухаюсь!
І йому подали двуху пива, літру порту, 0,7 вина. Він пам’ятав, що тільки і кав’ярні «Львівщина», шо у Києві, можна упитись в устілку на 47 останніх гривень.
Шрам на вусі, залишившийся від тієї бійки з русофілами, коли він визволяв Шхуну, був помітний, той шрам на вусі ззаду. По ньому його впізнали націоналісти з великого столу, що стояв в кутку під прапором, де був намальований герб Луцька.
- Оує! Полтава, ти?
- Я!
- Так давай до нас, - запросив ввічливий ватажок підрозділу «Чорна рута» Микола Вусов.
- Так точно!
Там засідало близько 30 націоналістів, які його прийняли дуже тепло, наче пекарі. Звідки така любов! Оце да! Та він відразу виклав їм історію про Шхуну. Декламація посткозакам сподобалась, а ось зміст якось не дуже. Постановили покарати зрадника!
- От мурло промосквальске!, - закричав, встромивший ніж у стіл, Козачук.
- Твар самий натуральний, - казав Літературов, емігрант із Брянська, - був же витік, шо він продався. Не приділили уваги, а тепер отримуєм подарунок на різдво.
- Убйом зрадника!, - закричали всі, - убйом!
- Листа будем писати?
- Кому?
- Султану!!! Свиня!
Вони відразу ж попрямували до Привокзальної.
- Туди ідем, - сказав чаклун з Новояленки Петро Ребров, який може відчути місце знаходження кого завгодно, - на Привокзальну!
Там вони і нам’яли боки Шхуні, п’ятнадцять націоналістів, інша група влаштувала пожежу в його квратирі.
Була пізня осінь. Темніло рано, і Шхуна прокинувшись о сьомій, подумав, що ще триває ніч та продовжив сон, в якому йшлося про Макіївку, про її казкові гаражі за крейдяною горою. І він малий, долає балку, забори, болота, аби добратися до них, гаражів. На нього гавкають двірняги, шиплять дикі кішки, він захищається камнем, дядя Єфим заводить свого жовтого жигуля, газує, малий Панас кашляє, закриваючи ніс рукою, і заплющуючи очі. То і є щастя – та безтурботність і безвідповідальність, хочешь лізь на дерево, а хочеш – іди рибаль. Він, ще тоді у восьмирічному віці каже одноліткам, що вкушайте, це і є шастя, в цьому прихований сенс життя, уже тоді він відчув перше непорозуміння збоку толпи. Кому потрібна та його формула, той його сенс, умовивід, всіх цікавить зовсім інше – гра в квадрат, каштани, хованки, скати, багаття. Філософськи підійшовшого до життя Шхуну таке не приваблює.
Він сидить в качалці, його пенсне натягнуте на око, він читає басні Крилова, де йдеться про мораль, він перечитує в оригіналі Салтикова-Щедріна, і не бажаючи повторити долю премудрого піскаря убігає з дому, депресує, живе на гаражах, харчується із місцевими собаками, та полює на птаха.
Він повторно прокинувся о четвертій ранку, у Макіївці в цей час уже гудять перші заводи. «Не може ніч так довго тривати. Може затемнення. Шо там Писанка скаже», і він навіть не припускаючи, що Руслана Ігорівна фізично не в змозі працювати цілодобово, увімкнув телебачення. Тай йшла еротика. «Жорстке закінчилось, легке почалось. Ранок близиться! Треба підкріпитись, бо піду зустрічати Сонце, на Лису гору, за одне візьму участь у шабаші», - вибудовував план дій на день Шхуна. «Тут повинен бути вайфай, там я і перевірю котра зараз!». Та він увійшов до Інтернета, та згадавши, що вчора з ним сталося, він передумав іти на шабаш, «треба спочатку вирішити питання, пов’язані з моєю громадянською діяльністю». Та в Інтернеті він дізнався, де знаходиться штаб націоналістів. До восьмої години він пограв в Теккена на приставці, та вирушив, домовлятись.
Штаб знаходився в справжніх нетрях, за Петровським ринком, у підвалі, в якому до революції ремонтували взуття вірмени. Твоста металева двір була приотворена, із штабу доносилось:
- Я нічего нє знаю.
То націоналісти влаштували тортури русофілу, якого захопили, коли він ішов до посольства. Коли Шхуна зайшов всередину, він побачив сидячого у бочці оголеного тридцятирічного брюнета, якого наші обливали кефірою. Кефіра ляпалася на цемент, підлога не була застеленою, в штабі не розувались.
- Здрастуйте, брати, - звернувся Панас до тортуризаподіявших.
- Пішов геть, покидьок!, - рявкнув Микола Вусов, - ти нам не брат.
- Ну як не брат, як я ночами не сплю, моя совість, наче слонятиною вимазана.
- Пройди сядь, - сказав серйозний і водночас хитрий Вусов, - зараз ми цього допитаємо.
І вони, Іван Слончук, Юрій Кава, Ігор Пашпетов та Вусов, продовжили тортури
- Так хто ваш лідер?, - питався Вусов, який був командіром.
- Не знаю.
І вони продовжували обливати прохолодною кефірою тіло принарученого в бочці русофіла.
Розуміючи, що руський не розколиться, вусов переключився на Шхуну, до нього не повернувшись, а продовжуючи процес кефірізації.
- Гоголь, людина, яку ми визнали, але яка писала москвальською, був нашим, але жив у Росії.
- Та він і в Італії пожив, до речі в Римі.
- Ти, Шхуно, зі своїм вродженим хитрізмом та егоцентризмом можеш і до Марсу долетіти.
- Послухай, Миколо, я прийшов з миром. Шо за натяки, до чого тут Гоголь?
- До того, шо ти не Гоголь, і ми тебе не визнаєм. А коротше кажучи, від імені усіх націоналістів заявляю, шлем тебе у далекий обрій! І взагалі дякуй шо ми тебе не чіпаєм.
- Не чіпаєте? А спалена кухня в моїй квартирі.
- Тільки кухня? Я давав команду розруйнувати все. Бараньйо! А хочу при чому тут хлопці. У тебе ж кухня напевно більше Кабінета Міністрів. Ти ж у нас тепер он який, поет від влади. Ми знаєм, шо ти продався русофілам, і знаєм за скільки, розвєдка працює, поки ти бухаєш та жінці зраджуєш.
- Миколо, а згадай, як ми на антилоп ходили. Згадай, як весело було. Зірки, ніч така місячна, оголені дівчинки, і ми з рушницями, на галявині.
- Шо ти хочеш? Повернутись? Ти хотів автономії, ти її отримав. Ти зрадив ідеї, тому ні.
- Зрозумій, Миколо, - почав підбрехувати Шхуна, - я ж не встиг розповісти вам план дій, я квартиру отримав...Еее...
- Некепську! Знаємо, відаємо!
- Позавчора, тому не встиг розповісти, шо я задумав, як я напланував там собі – я ввів в оману русофілів. Квартира мала б стати новим штабом, - вдало добрехав Шхуна. У Вусова очі засяяли, ніби він на феєрверк дивився., - тільки так. Я не збирався покидати братів.
- Та шо ти тут городиш, - з тими ж очима мовляв Вусов, - якого ж тоді багряного ти від нашого барат відвернувся, коли він прийшов до тебе, із миром, як і ти до нас. Чи і мені зараз війною погрозити? Шо скажеш, Панасе!!! Як виправдаєшся? Шо іще придумаєш!
- Від якого брата?, - зімітував дурня Шхуна.
- Від Полтавчука, Романа.
- А! Та я ж пожартував, а він, лемко, повірив. Я йому потім телефонував, та телефон був вімкнений, а може він номер змінив.
Шхуна прийшов до штабу, тому що в душі він істинно був українським націоналістом та русофобом, але бажання комфорту та епікуру, перемогли чисті почуття. З часом він зрозумів, що не може жити без чогось одного з цих компонентів, тому потрібно правильно зробити розподіл, прийдеться ділитися задоволеннями.
- А знаєш, - почав, ніби тренінг, мовляти Вусов знов, - ми тебе не покалічили тільки тому що ти написав слова до гімну. Який я та і всі наші слухаєм з рукою на печінці.
Печень для українського націоналіста головніша за серце, бо вона приймає основний удар після вжитку великої кількості алкоголю.
- Тільки через гімн, - почав, тому що в штабі були зайві, вибудовувати свою хитру тактику Вусов, який також жадав епікурейства, - я не дав команди бити тебе по ахілесовій п’яті. Як щодо того, щоб бухгалтерія, - Вусов мав на увазі себе, про що не здогадувались Слончук, Кавов та Чайкін, - переїхала до твоєї квартири?
- Ну...
- Так, все мнешся, все, гуляй полем, ролінг стоун, май френд!, - виужував вигоду хитрюга Вусов.
- Та я не про те. Її ж мені русофіли видали, вони думають, шо я з ними, ну то ж не так, як ти вже зрозумів. Я всім серцем своїм із вами. Я не можу жити без того шаленого рокнролу, без слемів.
Вусов, як начальник основного штабу, розіслав у підштаби депеши (спам), аби Шхуні заборонили гастролі у своїх містах, бо він зрадник, і без подробиць.
- Тепер ти поняв, шо ти нічого не значиш в цьому світі?
- Колю, це ультмитаум?
- Ні, друже, це життя, в яке ти вляпався.
- Шо ти хочеш за реабілітацію моєї репутації?
- Я хочу, щоб штаб переїхав на Крещатик, але ти мнешся, як те простирадло.
Трійка націоналіств стояла, і вірила, що відбувається дійсно вигідна для них усіх угода.
- Я поняв твої натяки, - сказав Шхуна, - я згоден, але у мене бувають перевірки, і якщо вони дізнаються, то буде, як казав один донецький поет, армагедон.
- Тобі важливіше своє життя чи Україна?
Ну звісно своє життя для Шхуни було важливіше.
- Україна, - в який уже раз збрехав Шхуна.
- Ну от і добре. Я тебе зараз знов впишу до наших рядів.
Він вніс Шхуну в якийсь пом’ятий список, та показав де поставити підпис
- Отут!
Шхуна розписався, офіційно розписувався він останній раз в ЗАГСі.
- Я думаю сьогодні перевезем стіл, а завтра з хлопцями, я викличу десь з два десятки наших, ми перевезем архіви, плакати, прапори, фарби, - негайно, аби ластівка не упорхнула, почав розпоряджатися Шхуна.
- Миколо, то буде велике паливо.
- Мені почулось? Чи ти не готовий покласти тіло за нашу свободу?, - Вусов знов натякав Шхуні на сумісне життя з ним.
- Готов, готов!
- Тоді, Іване, Юро, сьогодні перевезете стіл.
- Який?, - тяжким басом відгукнувся Іван, який був у шароварах та шапці, як у коваля Вакули.
- Здається, у нас тут один стіл, мій, його і перевезете.
- Чим, метром?
- З Петром, який ти тільки тугодум. Звісно, на метро.
- Прям щас?
- Можна і щас. Панас дасть вам ключ.
Панас не очікував такого розвитку подій, але треба було погоджуватись.
- Панасе, дай ключ!, - звернувся Вусов.
- А вони того, нормально? Ну це? Там штаб наш, не того? Ні?, - він не знав, як сказати, що не довіряє так званим цим братам, і хвилюється за ключ.
- Так, ти знов за своє?
- Ні, ні, нате ключ, два рази вправо.
Юрі і Іван приянли ключ із рук Шхуни, взяли стіл та пішли на станцію Петровську.
Коли вони пішли, Вусов почав лікбез, звернений до Панас
- Шхуно, ти здається не знаєш традицій.
- В сенсі? Ти про що?
- Ну у нас, націоналстів, на якого ти не змахуєш завдяки своїй останній поведінці, все загальне.
- Вибач, але це якимось більшовизмом попахує.
І тут Микола, з пістолею в кобурі, та формі націоналіста, дуже нервово заорав, качаючи вказівним пальцем біля носа Панаса
- Ми не більшовики, Панасе! Ми не любим Маркса!
У цьому ж пориві Вусов взяв телефон, набрав номер та сказав:
- Погукайте коваля Буряка! А де? Уйшов? От біс собачий!, - біс собачий він додав, коли уже було роз’єднано.
- От покидьок! Уяви, уйшов з роботи ще дві години потому. Бухає десь, мабуть, поки ми тут рятуємо країну! Він повинен був після роботи одразу чимчикувати сюди! Звільню козла! Розруйную його кар’єру патріота, - виходив із себе Вусов.
- Хто цей добрий чоловік?, - вирішив згострити Шхуна, але він не врахував, шо вусов не ознайомлений з Булгаковим.
- Шо?
- Про кого це ти?
- Про Вакулу Буряка. Він починаючий сатирик, кавеенщік, щось таке, висмією Москву, Кремль. Працює ковалем. Він повинен був зайти після роботи до штабу, забрати важливу документацію. Ну ладно, покидьок, перевозитиме тоді завтра з архіви та прапори, я йому влаштую, філону!
Ігор в цей час розмовляв з русофілом про футбол, вони занйшли спільну мову.
Наступного вечора Вусов уходив в обійми Морфея в центрі Києва, а не на Троєщині, де він жив у зйомній, бо батареї пішли на якісь барикади, квартирі.
- Тут усе супер. Але..., - та він перемкнувся на більш важливе, - Шхуно, тьол водиш?
- Воджу.
- Гріх в таке королівство не водити. Хочу зараз. Можеш викливати якихось сучок?
- Та вже всі сплять, мабуть. Уже третя ночі.
- Сучка ніколи не спить. Їй не положено.
Шхуна викликав дівчат, і під цю дудку та під портвейн, їхні з Вусовим дружні стосунки починали відновлюватися. Вони починали жити весело, тому інакше і бути не могло. Ставилися друг до друга з пієтетом, як пііти, які за одне. Вусов не зловживав повноваженнями, а навпаки почав допомагати Шхуні із слемами та поверненням репутації першого поетаря. Вусов з радістю прийняв шхунівську версію їхньої поведінки, що вони прийняли квартиру зарати того, аби задурити москвів та допомогти нацам із штабом в центрі, куди вони вдвох водили елітних коханок та напивались до безтями. Вони пиячили, водили баб, демонстрували, мітингували, протестували, співали, коротше кажучи, бились за майбутнє країни, ризиквали.
На Новий рік, запросивши велику кількість наложниць Шхуна піднімав тост, звертаючись до Вусова:
- Хто не ризикує, той п’є семьорки, а я п’ю шампанське, - та він спустошив келих бургонського.
Також вони захопилися грою на лохотронах, тому що грошей вистачало.
- За гроші можна купити все, розташування, навіть дівчинку, Четвертаков,
- Так, так, Четвертаков, правду каже, - підтримував пияний Шхуну Вусов. Вони звертались до їхнього друга, поета, який також грав.
- Четвертаков, лохотрони – справа калькулятивна!, - і Шхуна всунув у купюрник новесенького грушевського.
Одного ранку вони ішли до супермаркету, купити туалетно папіру.
- Не боїшся їх там одних залишати, - запитав Вусов.
- Ти ж сам казав, що все - загальність.
- Ну на азіаток це ж не розповсюджується.
Вони йшли під некепським бодуном, вчора був вечір азіатської поезії в Києві, та їх двох запросили туди, як представників руху, і там вони зуміли спокусити двох азіаток, поетес.
Вони обидва були налаштовані на бесіду, язик жадає волі, коли бід бодуном.
- Оце у мене проблема, Панасе, закохуюсь я швидко.
- У проституток чи шо?, - і Шхуна розреготався.
- Та ні. То справа інша, то від тваринного. Я тобі тлумачу про платоніку. Пам’ятаєш ту дівчинку, Яну, шо з Тернопіля приїхала освіту отримувати.
- Ота з гуртожитка?
- Так, вона в театральному навчається. Актриса драми і кіно.
- І шо ти в неї закохався, френде? Ми ж з тими акторками, коли, ну в неділю, познайомились.
- Так, це моя проблема, Панасе, дуже швидко я закохуюсь, і тривалий час не можу вийти з того стану. А вони ж, тьолки, сам розумієш, серце твоє виїдають, як кавунову скибку.
- Роби, Колю, як роблю. Просто уяви цю свою пасію, або лисою, або розмовляючою басом, і все твоє кохання, як рукою зніме.
- Ну, - і тут Вусов, як розреготався, прям до сліз. Він ніколи до такої терапії не додумувся, і коли Шхуна дав пораду, він відразу ж уявив свою останню обраницю, яка до нього байдужа, лисою, - фу, не можу, - і він реготав як жаби на болті, до коліків.
Шхуна розпахнув прозорі двері супермаркета, та шалантно, підкреслюючи свій стату, веселого поета, як у комедіях пропустив Вусова. Той в свою чергу зловив хвилю та також почав викаблучуватись. Позаду них утворився натовп орущих покупців.
- Хватіт комедію ломать, ей, ви, обидва!
- Іди паси гусей!, - рикнув Шхуна.
- Ахаха, ні, іди паси камерунців, про яких не напишуть, - закричав Вусов та увійшов у двері.
- А яких саме ти камерунців мав на увазі?, - запитав Шхуна, коли вони, тепер справжні брати і друзі, яких сплотили задоволення, йшли між рядів із сиром.
- А ти яких мав гусей?, - парирував Вусов.
Вони взяли папір та попрямували до кас.
- Слідкуй, зараз буду залицятись, - попередив Шхуну Вусов, - мені та касирша до вподоби.
- Діло твоє. Диви не закохайся, Маларме.
Вони стояли в черзі, черга була довгою, як Дунай. Шхуна роздивлявся папір, на якому було написано 100 метрів.
- Ніколи таких не бачив. Шо за розвод, - звернувся він до Вусова, який уже якось підморгував касирші, яка ніяк не рецептувала на нього, а працювала, направляла той свій лазер на штрих-коди та давала здачу, - я тобі твержу, облуда, чистої трускавецької води, облуда. Вводять нас в міраж.
- Та заспокойся. Дався тобі той папір. Давай сюди, я плачю.
- Невже ти не розумієш, тут принцип, принцип. Ми, націоналісти, повинні розібратися, врятувати народ від омани.
І Шхуна повернувся розглядувати рулон, а вусов розпочав процес залицяння, своїм взором він вказував на контрацептиву, тим самим подаючи касирші знак.
Прийшла їх черга, і касирша байдуже, ніби не помітила тих залицянь, взявши із рук Шхуни бумагу, запитала товаришів:
- Пакєтік большой, малєнькій?
- У мене большой, дуже большой!, - то шось у присутності черги показав, зімітував руками вшир, ніби пімав тільки-но сома та хвалиться.
- Шановний, я на робочому місці.
- Так тебе прям тут відіграти?
Вона пробила ціну – 2.50.
- Вісконт є?
Та Микола поліз до стендів тих. Взяв контрацептиву, кинув на доріжку, що суне товар, та сказав:
- Тепер є. Може покурить хочеш?
- Охорона!, - закричала касирша, якій було років 26 та яка була з обручкою на пальці, та пірсінгом на носі.
- Ти пересолив, - тихо шепнув на вухо Шхуна Вусову.
- Шо?
Виявилося, що він і Чехова не читав.
Прибіг охоронець, підробляючий студент, нахабно підстрижений, під моду, з викликом поетам, та товкнув Вусова у груди руками. Потім дав в живіт іще.
- Ладно, Охороно, заспокойся. Все, вистачить з нього.
- Іщє раз я тебе побачу біля моєї дєвочкі, я тебе, піндоса, випотрошу, на котлєти пойдьош. Поняв?, - та додав іще з ноги, присівшему на корточки Вусову.
- Та ладно, Охорончику, оближ його.
Та він, той охоронець, наче псих, через увесь касирний стіл поліз до неї смоктатись.
«От гадино, службовий роман влаштував», - зі злістю подумав Шхуна, якому було прикре за свого кондруга.
А Охорон прдовжував жахливо несамовито цілувати касиршу.
Вусов сидів на кортках та з нього капала кров. Його перемогли на раз-два.
- Ну все, чухайте звідсіль, лохи! Бо зараз дам добавки, - звернувся до поетів охоронець.
- А можна книгу скарг, - вирішивши не бігти, як трус, Вусов.
- А в пах?, - відпоіві мерзенний охоронець.
Шхуна зкмітнув, що треба щось робити, та почав працювати на публіку, так була більша вірогідність не вихватити.
- Цей магазин на дурить!, - і він підняв попір вгору, - тут немає ста метрів!
- Як доведеш?, - почувся голос з черги. То мовив мужик, у якого в кошику лежало чотири потенційних його рулонів.
- Я бігаю стометровку за 11 секунд. Не більше, не менше. Так ось зараз я її розстелю, пробіжу дистанцію вздовж неї, а коли пройде 11 секунд з моменту початку бігу, ви мені дасте сигнал. Так і перевірим.
- Ну давай, козак, дерзай!, - крикнула крупна жінка, у якої окрім трьох куриць, семи паштетів та бунта сала, було взагалі шість рулонів того паперу.
Вона була також зацікавлена у викритті, розслідуванні.
- Давай, - почали викрикувати всі, - давай, давай, перевірим їх!
Черга перетворилася в якусь нову революцію. Шхуна розмотав папір, праця супермаркету призупинилась, усі були в очікуванні.
І тут черга, з якої був Шхуна, розпочала вголос відлік, коли Шхуна уже стояв на старті.
- Один!
І Шхуна побіг.
- Два, три.
- Чотири, - підтримали сусідні серги, складові яких уважно спостерігали за забігом.
- П’ять!
- Шість!, - підхопили уже всі інші.
- Сім!, - відраховував уже весь супермаркет, плескаючи в долоні.
- Вісім!
На дев’ять під’їхав мер.
- Десять!
- Одинадцять! Стоп!
Та Шхуна завмер.
Панас Шхуна повна версия
© Copyright: Дим Котков, 2014
Свидетельство о публикации №214121902170
Свидетельство о публикации №214121902170
Рецензии