Дома все, как раньше.
Почти свежие тогда газеты (лежат, как лежали) стали грудой макулатуры; фруктовый сок подернулся белой ряской, хоть я и поставил пакет в холодильник; на электронных часах прерывисто мерцает нелепое время, наверное, когда я отсутствовал, отключали электричество.
Тине я звонил из аэропорта. Телефон не отвечал, как и сейчас. Когда она скажет: «Алло», я положу трубку и приеду. Я скажу: «Привет, Тина. Как жизнь?»
Обморок? слезы? Тина и обморок. Тина и слезы. У меня не настолько буйная фантазия. Как они меня все встретят? Я не представляю никак.
— Мой же руки, — говорит мама и вешает на крючок за петельку полотенце. Рядом висит тоже свежее.
Да, конечно. Мама не смотрит телевизор, почти не читает газет, редко слушает радио. Внешний мир не очень ее интересует. Превалирует внутренний. Контакты с внешним — через Костика, через Вику, через меня. Маму волнует мое здоровье, особенно — что я много курю (совсем немного), она достала какие-то таблетки, чтоб курить не хотелось. Они лежат у меня в кладовке.
— Мой же руки, — говорит мама.
Я не голоден. Я ел в самолете. Ел в Сочи. Ел в Черновцах. Везде, где были посадки. Я не хочу никого обижать, особенно в такой день.
Если я начинаю есть, когда не хочу, то скоро забываю, что не хотел. Мама сидит напротив, подперев голову рукой, и внимательно смотрит на меня. Я основательно разгрузил холодильник.
— Ты что-то похудел. Неприятности на работе?
— Нет.
— Ты давно не виделся с Викой? — утвердительно-вопросительно говорит мама.
— Я только из командировки.
— Да, я помню, ты говорил. Она у подруги на даче. Телефона там нет, звонит раз в день с почты. Сегодня уже звонила.
— Давно она там?
— Уехала сразу после тебя.
Значит, Вика тоже не знает. Обычно она внимательно следит за моими передвижениями и контролирует сроки прибытия. Не только из-за сестринской любви, бурно выражаемой. «Что ты мне привез?» — весело кричит Вика, открывая чемодан. Тина себе такого не позволяет. Вика первая подняла бы переполох.
— У Вики скоро день рождения. Что бы ей подарить? Она такая модница. На днях забегал Костик.
Я завидую. Ко мне сын вот так запросто не забегает.
— Вылитый ты в четырнадцать лет.
Я прикидываю, сколько на свете людей, которые помнят меня в четырнадцать лет.
Я звоню Тине. Телефон, наверное, отключен или не работает. Тина не отключает телефон. Значит, не работает. Или ее нет дома.
Лучше сначала позвонить по телефону, а потом звонить в дверь.
Тина и обморок. Я не представляю Тину в бездействии. Вообще-то ее имя Тинатин, но все называют — Тина. Даже студенты. «Тина Георгиевна». Студенты сейчас на каникулах. Я не представляю — Тина читает лекции в строгом костюме с гладкой прической. Я вижу ее смеющейся, с распущенными волосами, в джинсах и свитере.
«А они не представляют меня такой. Пусть они знают меня той, а ты — этой».
Когда я впервые ее увидел, она сидела на парапете и срывала кожуру с апельсина.
У Тины дом «А», здесь — и «Б», и «В», и без буквы, а вот «А» я не нахожу. Мы всегда встречаемся у меня. Мы оба не хотим тратить время и силы на развод. У Тины с мужем нормальные отношения. Он установил ей стеллажи. Она ходила к нему в больницу. Тина говорит: «И разойтись можно по-человечески». Я говорю: «Хорошо, что вы живете раздельно». Тина соглашается, что разойтись и остаться вместе сложнее. Мы с женой тоже живем отдельно, но есть проблемы. Возможно, потому, что есть Костик. У Тины детей нет. Если бы она захотела, я бы, наверное, женился. Сначала развелся. А потом женился. Я не представляю Тину женой.
Вот и «А». Возле подъезда телефонная будка. Вхожу. В углу валяется вырванная трубка.
Я поднимаюсь на четвертый этаж. Ее квартира. Звоню. Дверь без глазка, без дерматина, ни под орех, ни под дуб. Если б краска не облезла, можно подумать, что с дверью еще ничего не успели сделать. Только въехали и еще не успели. Я звоню долго. Тины нет.
Ей нравится приходить ко мне домой. Входя, она улыбается, встряхивает головой, разбрызгивая шпильки, и идет в ванную.
Мы не обманываем друг друга. Когда нам надоест, мы расстанемся, так говорит Тина. Когда мы с ней уехали, я думал, что мы впервые будем вместе в городе, где никто нас не знает.
Опять звоню в дверь. Жду. Звоню.
Ждать Тину? ехать к Гвидо? или на работу?
На работе остался материал, который никто, кроме меня, не сделает. Он должен пойти через неделю. Я скажу: «Как вы тут без меня?»
Виген, наверное, начнет заикаться. Он чуть что — начинает заикаться. Как тогда, когда я увидел, что он у меня кое-что изменил без моего ведома. Я сказал ему, как сказал бы Костику. Костику я такого не говорил. Я вообще мало с ним говорил. Сейчас, когда мы видимся, я удивляюсь, что у меня взрослый сын, и думаю, что ему сказать. Своего отца я не помню.
Гвидо тоже знал, когда я должен вернуться. Может, он возил Тину в аэропорт. Тина любит встречать — «И не люблю провожать. А еще больше не люблю оставаться». Гвидо часто подбрасывал ее, если она меня встречала. Но возвращались мы обычно без него.
«Может, это твоя самая большая удача».
У Гвидо на это чутье, как у Ренцо на материал. «Это не пойдет», — сказал он мне тогда, и вместо моего пошел материал Вигена. Я только подумал, что впервые Ренцо ошибся. Виген талантлив. Но в том его материале не было ни ума, ни сердца. Только рука. Хотя рука Вигена тоже не мало. Когда стало известно, что меня сняли — впервые, Виген подошел.
— Я же не виноват. Мне ваше больше нравится, — сказал он, заикаясь.
— О чем ты? — сказал я.
Я подумал, что об остальном и так будет известно, а сооруженные только на время митингов туалеты, и переносные кухни, и митинги, хотя правительство ушло в отставку, только после работы или в выходные — об этом не узнают. Ренцо назвал это перегруженностью бытовыми и техническими деталями. Если мы впервые были с Тиной вдвоем, и я заметил и запомнил, это кое о чем говорит. Хотя говорить такое Ренцо я не собирался. Ждали моих протестов, не все считали, что Ренцо прав; материал Вигена еще не утвердили, я мог подсуетиться. Я не стал суетиться потому что это был материал Вигена.
Ждать Тину? ехать к Гвидо? к Вигену, Ренцо, ребятам?
Гвидо близко, от него я позвоню Тине опять.
«Учитесь, как надо находить слова». Ренцо — обо мне.
Слов у меня нет. Я не знаю, кто удивлен больше — Гвидо мной или я им. Он проходит в комнату, садится верхом на стул, охватив его руками — спиной ко мне, говорит: «Ты...» У Гвидо кто-то есть или был (в смысле — была). Через спинку стула переброшена косынка. Не одна же такая.
— Я пойду, — говорю я и поворачиваюсь.
— Постой, — говорит он. Гвидо встает.
Из ванной выходит Тина. Мы стоим на одной прямой — Тина — в дверях ванной, я — в коридоре, Гвидо — в комнате.
Я вижу — Тина сидит на парапете и очищает от кожуры апельсин.
— Но ты же разбился... — шепчет Тина.
Мое увеличенное фото в траурной рамке. Рядом мокнут гвоздики. Все уже разошлись, кроме Ренцо.
— Я очень рад, что с тобой все в порядке, — говорит он. — Ты даже не представляешь, как я рад.
Я не представляю многих вещей.
— Я очень рад... — повторяет Ренцо. Он искренен и смущен.
— У вас что-то изменилось? — говорю я.
Он кивает. Они все очень огорчились... Нет, «огорчились» — совсем не то слово, совсем не то... Виген — тот вообще ходил как в воду опущенный. Но... «Ты же понимаешь, как у нас все». (Я киваю). Надо сдать вовремя (я киваю), и никого не интересует... Вот мы и решили — Виген... Его сразу утвердили, всех передвинули, трудно опять передвинуть — в другую сторону, назад сложнее, чем вперед. Сейчас нет, но, может, со следующего года... Ты не представляешь, как ребята тебе обрадуются... Особенно Виген...
Закрывая дверь, я смотрю в глаза своему изображению.
Вечером мы с Тиной сидим в какой-то забегаловке. Официантка что-то ставит на стол.
— Даже там, когда мы были там вдвоем, ты только и думал, что о своих материалах...
— Я еще там поняла, что мы не будем вместе... Мы с тобой совсем...
— Ты не представляешь, что со мной было, когда нас завели в ту комнату наверху и сообщили...
— Я поехала с тобой. На работе меня грозили сократить, у меня трения с... впрочем, тебе это безразлично... Я на все плюнула и уехала, а у тебя просто пропадало удостоверение... Кто-то не смог, и ты предложил мне.
— Меня едва не сократили, как бы я...
— У меня краны текут третий месяц, и не работает выключатель в коридоре, — говорит она, кладет голову на стол, задевая волосами сахар на блюдце, и начинает плакать.
— Некому починить краны? — говорю я, хотя знаю, что говорю не то и краны ни при чем.
— Ты не понял, — говорит она, сразу успокаиваясь.
Она уже садится в трамвай и, оборачиваясь ко мне, спрашивает:
— А почему ты все-таки не вылетел своим рейсом?
— Не успел все сделать.
— Твои дела тебя спасли, — говорит Тина.
— Счастливо, Тина, — говорю я.
Я не говорю, что удостоверение для нее я еле оформил, наврав с три короба. Я не говорю, что опоздал. Я не говорю, что она была похожа на Тину.
Я увидел ее, когда она почти скрылась. Я ощутил, что она прошла, как чувствуешь по движению воздуха, что окно открылось, не видя окна.
Я пошел вслед. Она шла быстро. В темном плаще и косынке. Я понимал, что Тина не может быть здесь, что она — там.
Узкий коридор-спуск, образованный задними стенами домов, соединил две улицы. Когда я вбежал в подворотню, то находился на самом верху и видел весь спуск. Он был безлюден. Она никуда не могла войти. Я спустился, вышел через вторую подворотню на противоположную улицу, прошелся по ней, вернулся, поднялся к исходной точке и прошел весь путь еще раз медленно.
Когда я возвратился, я опоздал.
Я быстро все уладил. Я вылетел на следующий день. Самолет вне расписания и без рейса. (Фирма фрахтует, их люди закупают, потом отвозят и там продают). Перед вылетом я узнал, что самолет разбился — обстрелян, все погибли. Самолет без рейса и вне расписания летел с посадками — пятнадцать часов.
Я вернулся.
Я не был дома три дня. Дома все, как раньше.
Бегущая строка
© Copyright: Елена Сибиренко-Ставрояни, 2014
Свидетельство о публикации №214122101412
Свидетельство о публикации №214122101412
Рецензии
Духовні реалії манекенного світу
Кілька місяців тому видавництво “Радуга” опублікувало книгу Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”. Зараз важко сказати, чи стане це шляхетне, в сюрреалістичній стилістиці елегантно оформлене видання подією для широкого кола читачів, чи ні. А між тим за потенційним виміром свого наповнення воно цілком може претендувати на задоволення естетичних запитів не лише пересічних шанувальників російської прози, народженої в Україні, а й літературних гурманів. Бо, як відгукнулася про книгу Олени одна з читачок, її вишукане, інтелектуально насичене й, на перший погляд, здавалося, зовсім непретензійне та сюжетно доволі локальне письмо насправді звертається до проблем неперехідних, актуальних, певно, на всіх відтинках людського поступування, відповідно, з природи – вічних. Любов і відданість, вірність собі й іншим, прагнення до самототожності у знедуховленому світі, який будь що намагається цю самототожність розмити, цінності добра, душевної злагоди й справедливості, а також (куди від них подінешся!) рефлекторна заздрість, зрадливість і узвичаєна марнотність життя – ось власне на позір не дуже широка, однак за суттю духовизначальна парадигма людського буття чи то в реальному, чи то, як у Олени Сибіренко-Ставрояні, доволі ілюзорному, але такому впізнаваному світі. Тому без будь-якого перебільшення її невеликі повісті й оповідання можна класифікувати як певний тест на виявлення душевної зрілості (чи незрілості) або, якщо хочете, щеплення від звички до одновимірного життя, базованого, зазвичай, лише на поземі егоїстичного задоволення власних інстинктів чи стандартних буттєвих зручностей. Адже, як переконуємося ледь не щодня, саме за них сучасна людина досить часто ладна офірувати моральними принципами, а то й елементарно зраджувати, в тому числі й найближчих.
У такому сенсі книга Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен” є не лише, так би мовити, художнім (себто, естетичним) продуктом, а й душекорисним (або, даруйте, психотерапевтичним) читанням. Відтак зрозуміло, що попри всю легкість її стилю, який часом нагадує граційне пурхання метелика й переконливо свідчить про безперечний талант нашої авторки, та коротку (іноді й геть лапідарну) форму текстів, сприймаються вони досить непросто й вимагають відповідної, і, зізнаємося, не завжди безболісної роботи душі.
Однак спробуємо предметніше поглянути на текстове наповнення книги “Я-манекен”. Її складають три більших повісті (“Несправедливість”, “Манекен”, “Чорнила доктора Метца”) та коротші, а то й зовсім короткі оповідання (“Бордове плаття”, “Дві краплі”, “Поворот”, “Щастя”, “Число Фібоначчі”, “Кашель”, “Маски”, “Мої женихи”). Їх відчутно об’єднує спільна презентація оповіді від особи оповідача, який є героєм, чи точніше героїнею художнього наративу. З його викладу складається враження, що попри доволі різну (хоча й незримо споріднену) сюжетику, художню й сенсову фактуру книги сполучає в органічну цілість якась позаконтекстуальна спільність. Підозрюємо, що нею є сама світоглядна позиція авторки. Бо ж проза Олени Сибіренко-Ставрояні є підкреслено жіночою з так само виразно підкресленою інтелектуальною ускладненістю (втім, так би мовити, без “заступання за межу”) й чуттєвою глибиною фемінного овиду. Свого часу Оскар Вайлд говорив, що жінка з природи – декоративна істота, і їй, на загал, немає чого сказати світові. Однак, зазвичай, вона говорить і до того ж говорить дуже мило. Вочевидь, що духовний капітал нашої авторки і, відповідно, її персонажів зовсім не співвідноситься з цією дошкульною сентенцією, правочинність якої можна інтерпретувати лише виходячи з розуміння своєрідності особи її творця – іронічного парадоксаліста й імораліста. Героїні ж Олени Сибіренко-Ставрояні завжди мають глибоке моральне осердя або ж, якщо послуговуватися термінологією І.Канта, стоїчно перебувають у позиції категоричного імперативу як абсолютної моральної категорії у всіх тих непростих життєвих обставинах, у які вони потрапляють.
Виняток становить хіба що повість “Несправедливість”, у якій героїня від першої особи презентує власне життя й інтерпретацію мислення та вчинків свого антипода Лізи як вияв безмірних заздрощів. Їх, так би мовити, всепоглинаючий і всеотруюючий масштаб не лише провокує облудно тлумачити обґрунтування цінностей буття інших персонажів (цікавий, хоч і відомий у літературі художній прийом). Він насамперед, практично маніфестивно відкриває для читачів головного персонажа оповіді як духовну почвару, що народилася з такої, здавалася б, притаманної для людини, всім зрозумілої і вибачної слабкості, як заздрість. У випадку цієї повісті стає вельми очевидною мотивація десятої заповіді Божої, за порушення якої, нагадаємо, карали смертю: оте не побажай жони ближнього свого, ані дому, ні поля, ні раба, ані вола, ані осла його… Зазвичай у сучасному світі об’єктом заздрощів стають не воли й не осли, але від того їх духоспотворююча сутність не змінюється й не стає менш страшною.
Випадковість (яка, втім, прочитується як інваріант закономірності) передвідомості долі й можливість, сказати б, “маневру” в межах заданих і вже практично незалежних від людини буттєвих координат, стає предметом дослідження Олени Сибіренко-Ставрояні в найоб’ємнішій повісті “Чорнила доктора Метца”. Роль відання, віри, волі й прозріння, що неминуче ведуть героїню до глибшого усвідомлення справжніх життєвих цінностей, а то й істотного зміщення їх, попри фантастичний сюжетний атрибут чудодійного чорнила доктора Метца, власне визначають спосіб проживання (читаймо: долання) нею непростої життєвої дороги. Стоїчність духу (попри побутову сферу його вияву) й мудрість серця, очевидно, є в цьому процесі більшим помічником, аніж чарівне чорнило, що нібито дозволяє по-новому переписати долю. В цьому сюжеті вчуваємо відлуння давнього міфу про письмо долі, який в ужитковій культурі проявляється то через посаджене на прояв талану дерево, то через на щастя випечений коровай чи весільне вільце або ж вишиту червоними і чорними нитками сорочку чи рушник. От тільки зазвичай, на жаль чи на щастя, не вдається ту долю ні перешити, ні переформатувати, ні переписати. А часом так хотілося б. Можливо, саме тому повість “Чорнила доктора Метца” сприймається як найспорідненіший читачеві текст. Адже в ньому так чудесно реалізується, так би мовити, “переписаний”, “білий” варіант, здавалося, приреченої долі. Однак крім цієї важливої мотивації потужно, сказати б, “працює” на успіх повісті магія щирої, сповідальної стилістики авторки, яка, складається враження, грає роль чарівного ключика до читацького серця.
Видається, що найфантастичнішим текстом книги Олени Сибіренко-Ставрояні (й, очевидно, найважливішим для авторки) є повість “Манекен”. ЇЇ сюжет дозволяє зазирнути в існування, так би мовити, паралельного світу манекенів, з усіма тими відчуттями, слабкощами та спокусами, які притаманні людям, і які в них радо запозичують їхні копії – манекени. Тільки от диво: манекени (принаймні, це стосується головної героїні, від імені якої ведеться оповідь) відчувають світ – його справжні й ілюзорні цінності – набагато глибше від людей. Із тексту повісті виникає відчуття, що саме манекен жінки є більше жінкою й людиною, ніж ті представники homo sapiens, які її оточують. Принаймні глибокі почуття, прагнення й цілі можемо спостерігати лише в її вчинках. Натомість інша, так би мовити, неманекенна жінка, яка на певний час дає небезкорисливий прихисток героїні, просто бездумно ковзає по горизонталі життя, яке, зрозуміло, є не чим іншим, ніж його профанацією. Цікаво те, що сама Олена Сибіренко-Ставрояні недвозначно позиціонує свою приналежність до світу манекенів. Адже назва повісті “Манекен” дає назву всій книзі, правда, з дуже істотною авторською поправкою, яка сприймається як її самоідентифікація, – “Я-манекен”. Очевидно, для самої авторки така провокативна назва не є випадковою. Складається враження, що вона виражає її приватний протест супроти бездумності й бездуховності людського життя, його примітивізму й несправжності. Бо ж туга за справжнім делегується нею саме манекенові, а не людині. І, відповідно, антропологічну перспективу в повісті перебирають на себе не Божі творіння, а їх механічно сконструйовані копії. Власне таке художнє бачення не може не сприйматися як застереження нашому позбавленому вічних сенсів, знедуховленому світові, який балансує на хисткій межі, що відділяє буття від апокаліпсису.
Що ж до невеличких оповідань Олени Сибіренко-Ставрояні, то в них переважно варіюються схожі духосимптоматичні проблеми, які так чи інакше розводять персонажів у протилежні боки від демаркаційної лінії, що відділяє добро від зла. Цікаво, що авторка, невидима присутність якої виразно зчитується з усіх сторінок книги “Я-манекен”, попри цілковиту толерантність у ставленні до власних героїв, не залишає жодного сумніву в тому, що є чим. Латентне добро чи латентне зло у цілковито локальних сюжетних ситуаціях її оповідань, як, власне, й нашого життя, складають маленькі, але надто важливі частинки, що визначають якість тієї духовної ноосфери, в якій ми всі живемо.
Підсумовуючи, маємо зазначити, що збірка Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”, резонуючи з сучасною українською жіночою прозою ( можливо, насамперед із текстами Євгенії Кононенко), певно, займе цілком осібне місце в сьогоднішньому багатоголосому літературному процесі. Апологія життя як вищого дарунку, стоїчність у доланні буттєвих труднощів та духовний вибір моральної позиції героїв, а також напрочуд легкий стиль інтелектуального й воднораз динамічного письма нашої авторки роблять її тексти цікавими та душекорисними для сьогоднішнього читача й тим надзвичайно привабливими для нього. Враховуючи ту обставину, що “Я-манекен” третя книга Олени Сибіренко-Ставрояні ( перші дві – “Чорнила доктора Метца” та “fecit” уже здобули розголос серед спорідненого кола її шанувальників) маємо сподівання, що письменниця потішить нас новими виявами свого таланту, на які з нетерпінням очікуємо.
Павлина Дунай, провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук
Елена Сибиренко-Ставрояни 18.02.2015 11:54 • Заявить о нарушении
Кілька місяців тому видавництво “Радуга” опублікувало книгу Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”. Зараз важко сказати, чи стане це шляхетне, в сюрреалістичній стилістиці елегантно оформлене видання подією для широкого кола читачів, чи ні. А між тим за потенційним виміром свого наповнення воно цілком може претендувати на задоволення естетичних запитів не лише пересічних шанувальників російської прози, народженої в Україні, а й літературних гурманів. Бо, як відгукнулася про книгу Олени одна з читачок, її вишукане, інтелектуально насичене й, на перший погляд, здавалося, зовсім непретензійне та сюжетно доволі локальне письмо насправді звертається до проблем неперехідних, актуальних, певно, на всіх відтинках людського поступування, відповідно, з природи – вічних. Любов і відданість, вірність собі й іншим, прагнення до самототожності у знедуховленому світі, який будь що намагається цю самототожність розмити, цінності добра, душевної злагоди й справедливості, а також (куди від них подінешся!) рефлекторна заздрість, зрадливість і узвичаєна марнотність життя – ось власне на позір не дуже широка, однак за суттю духовизначальна парадигма людського буття чи то в реальному, чи то, як у Олени Сибіренко-Ставрояні, доволі ілюзорному, але такому впізнаваному світі. Тому без будь-якого перебільшення її невеликі повісті й оповідання можна класифікувати як певний тест на виявлення душевної зрілості (чи незрілості) або, якщо хочете, щеплення від звички до одновимірного життя, базованого, зазвичай, лише на поземі егоїстичного задоволення власних інстинктів чи стандартних буттєвих зручностей. Адже, як переконуємося ледь не щодня, саме за них сучасна людина досить часто ладна офірувати моральними принципами, а то й елементарно зраджувати, в тому числі й найближчих.
У такому сенсі книга Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен” є не лише, так би мовити, художнім (себто, естетичним) продуктом, а й душекорисним (або, даруйте, психотерапевтичним) читанням. Відтак зрозуміло, що попри всю легкість її стилю, який часом нагадує граційне пурхання метелика й переконливо свідчить про безперечний талант нашої авторки, та коротку (іноді й геть лапідарну) форму текстів, сприймаються вони досить непросто й вимагають відповідної, і, зізнаємося, не завжди безболісної роботи душі.
Однак спробуємо предметніше поглянути на текстове наповнення книги “Я-манекен”. Її складають три більших повісті (“Несправедливість”, “Манекен”, “Чорнила доктора Метца”) та коротші, а то й зовсім короткі оповідання (“Бордове плаття”, “Дві краплі”, “Поворот”, “Щастя”, “Число Фібоначчі”, “Кашель”, “Маски”, “Мої женихи”). Їх відчутно об’єднує спільна презентація оповіді від особи оповідача, який є героєм, чи точніше героїнею художнього наративу. З його викладу складається враження, що попри доволі різну (хоча й незримо споріднену) сюжетику, художню й сенсову фактуру книги сполучає в органічну цілість якась позаконтекстуальна спільність. Підозрюємо, що нею є сама світоглядна позиція авторки. Бо ж проза Олени Сибіренко-Ставрояні є підкреслено жіночою з так само виразно підкресленою інтелектуальною ускладненістю (втім, так би мовити, без “заступання за межу”) й чуттєвою глибиною фемінного овиду. Свого часу Оскар Вайлд говорив, що жінка з природи – декоративна істота, і їй, на загал, немає чого сказати світові. Однак, зазвичай, вона говорить і до того ж говорить дуже мило. Вочевидь, що духовний капітал нашої авторки і, відповідно, її персонажів зовсім не співвідноситься з цією дошкульною сентенцією, правочинність якої можна інтерпретувати лише виходячи з розуміння своєрідності особи її творця – іронічного парадоксаліста й імораліста. Героїні ж Олени Сибіренко-Ставрояні завжди мають глибоке моральне осердя або ж, якщо послуговуватися термінологією І.Канта, стоїчно перебувають у позиції категоричного імперативу як абсолютної моральної категорії у всіх тих непростих життєвих обставинах, у які вони потрапляють.
Виняток становить хіба що повість “Несправедливість”, у якій героїня від першої особи презентує власне життя й інтерпретацію мислення та вчинків свого антипода Лізи як вияв безмірних заздрощів. Їх, так би мовити, всепоглинаючий і всеотруюючий масштаб не лише провокує облудно тлумачити обґрунтування цінностей буття інших персонажів (цікавий, хоч і відомий у літературі художній прийом). Він насамперед, практично маніфестивно відкриває для читачів головного персонажа оповіді як духовну почвару, що народилася з такої, здавалася б, притаманної для людини, всім зрозумілої і вибачної слабкості, як заздрість. У випадку цієї повісті стає вельми очевидною мотивація десятої заповіді Божої, за порушення якої, нагадаємо, карали смертю: оте не побажай жони ближнього свого, ані дому, ні поля, ні раба, ані вола, ані осла його… Зазвичай у сучасному світі об’єктом заздрощів стають не воли й не осли, але від того їх духоспотворююча сутність не змінюється й не стає менш страшною.
Випадковість (яка, втім, прочитується як інваріант закономірності) передвідомості долі й можливість, сказати б, “маневру” в межах заданих і вже практично незалежних від людини буттєвих координат, стає предметом дослідження Олени Сибіренко-Ставрояні в найоб’ємнішій повісті “Чорнила доктора Метца”. Роль відання, віри, волі й прозріння, що неминуче ведуть героїню до глибшого усвідомлення справжніх життєвих цінностей, а то й істотного зміщення їх, попри фантастичний сюжетний атрибут чудодійного чорнила доктора Метца, власне визначають спосіб проживання (читаймо: долання) нею непростої життєвої дороги. Стоїчність духу (попри побутову сферу його вияву) й мудрість серця, очевидно, є в цьому процесі більшим помічником, аніж чарівне чорнило, що нібито дозволяє по-новому переписати долю. В цьому сюжеті вчуваємо відлуння давнього міфу про письмо долі, який в ужитковій культурі проявляється то через посаджене на прояв талану дерево, то через на щастя випечений коровай чи весільне вільце або ж вишиту червоними і чорними нитками сорочку чи рушник. От тільки зазвичай, на жаль чи на щастя, не вдається ту долю ні перешити, ні переформатувати, ні переписати. А часом так хотілося б. Можливо, саме тому повість “Чорнила доктора Метца” сприймається як найспорідненіший читачеві текст. Адже в ньому так чудесно реалізується, так би мовити, “переписаний”, “білий” варіант, здавалося, приреченої долі. Однак крім цієї важливої мотивації потужно, сказати б, “працює” на успіх повісті магія щирої, сповідальної стилістики авторки, яка, складається враження, грає роль чарівного ключика до читацького серця.
Видається, що найфантастичнішим текстом книги Олени Сибіренко-Ставрояні (й, очевидно, найважливішим для авторки) є повість “Манекен”. ЇЇ сюжет дозволяє зазирнути в існування, так би мовити, паралельного світу манекенів, з усіма тими відчуттями, слабкощами та спокусами, які притаманні людям, і які в них радо запозичують їхні копії – манекени. Тільки от диво: манекени (принаймні, це стосується головної героїні, від імені якої ведеться оповідь) відчувають світ – його справжні й ілюзорні цінності – набагато глибше від людей. Із тексту повісті виникає відчуття, що саме манекен жінки є більше жінкою й людиною, ніж ті представники homo sapiens, які її оточують. Принаймні глибокі почуття, прагнення й цілі можемо спостерігати лише в її вчинках. Натомість інша, так би мовити, неманекенна жінка, яка на певний час дає небезкорисливий прихисток героїні, просто бездумно ковзає по горизонталі життя, яке, зрозуміло, є не чим іншим, ніж його профанацією. Цікаво те, що сама Олена Сибіренко-Ставрояні недвозначно позиціонує свою приналежність до світу манекенів. Адже назва повісті “Манекен” дає назву всій книзі, правда, з дуже істотною авторською поправкою, яка сприймається як її самоідентифікація, – “Я-манекен”. Очевидно, для самої авторки така провокативна назва не є випадковою. Складається враження, що вона виражає її приватний протест супроти бездумності й бездуховності людського життя, його примітивізму й несправжності. Бо ж туга за справжнім делегується нею саме манекенові, а не людині. І, відповідно, антропологічну перспективу в повісті перебирають на себе не Божі творіння, а їх механічно сконструйовані копії. Власне таке художнє бачення не може не сприйматися як застереження нашому позбавленому вічних сенсів, знедуховленому світові, який балансує на хисткій межі, що відділяє буття від апокаліпсису.
Що ж до невеличких оповідань Олени Сибіренко-Ставрояні, то в них переважно варіюються схожі духосимптоматичні проблеми, які так чи інакше розводять персонажів у протилежні боки від демаркаційної лінії, що відділяє добро від зла. Цікаво, що авторка, невидима присутність якої виразно зчитується з усіх сторінок книги “Я-манекен”, попри цілковиту толерантність у ставленні до власних героїв, не залишає жодного сумніву в тому, що є чим. Латентне добро чи латентне зло у цілковито локальних сюжетних ситуаціях її оповідань, як, власне, й нашого життя, складають маленькі, але надто важливі частинки, що визначають якість тієї духовної ноосфери, в якій ми всі живемо.
Підсумовуючи, маємо зазначити, що збірка Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”, резонуючи з сучасною українською жіночою прозою ( можливо, насамперед із текстами Євгенії Кононенко), певно, займе цілком осібне місце в сьогоднішньому багатоголосому літературному процесі. Апологія життя як вищого дарунку, стоїчність у доланні буттєвих труднощів та духовний вибір моральної позиції героїв, а також напрочуд легкий стиль інтелектуального й воднораз динамічного письма нашої авторки роблять її тексти цікавими та душекорисними для сьогоднішнього читача й тим надзвичайно привабливими для нього. Враховуючи ту обставину, що “Я-манекен” третя книга Олени Сибіренко-Ставрояні ( перші дві – “Чорнила доктора Метца” та “fecit” уже здобули розголос серед спорідненого кола її шанувальників) маємо сподівання, що письменниця потішить нас новими виявами свого таланту, на які з нетерпінням очікуємо.
Павлина Дунай, провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук
Елена Сибиренко-Ставрояни 18.02.2015 11:54 • Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.