9, 3 Самозакохана фея

                (На світлині: Домбай, серпень 1973 року.
                Володимир в останньому ряду крайній ліворуч.
                Фея в тому ж ряду, крайня справа.)

                Закінчувався перший рік моєї роботи на фабриці. Мені хотілося поїхати на відпочинок в Карпати, на Кавказ або ж в Крим. У кінці серпня 1973 року в туристичному агентстві я купив путівку в Карпати. Я зібрався вийти з агентства, але зупинився, оскільки  раптом почув за своєю спиною жіночий голос:
                - Я вимушена відмовитися від путівки в Теберду, тому що мої сімейні обставини несподівано змінилися.

                З юних років я знав про те, що гірські ущелини Теберда і Домбай на Кавказі по красі прирівнюються до гірської Швейцарії. Потрапити в ці місця для мене було нездійсненною мрією, тому я був невимовно радий можливості, що підвернулася.

                Я звернувся до агента туристичного бюро:
                - Я можу замінити придбану мною путівку в Карпати на путівку в Теберду?
                - Можна, якщо вдасться продати Вашу путівку. Запишіть номер нашого телефону і подзвонюйте мені щодня. Як тільки Ваша путівка буде продана, Ви можете приїхати до нас за путівкою в Теберду - я цю путівку триматиму для Вас.

                За тиждень я був володарем завітної путівки. Це була путівка в місто Єсентуки з відвідуванням Теберди і Домбаю. Путівка була від Донецького обкому партії для "своїх" людей. Вона була віддрукована машинкою на простому аркуші паперу із статтею з конституції СРСР про те, що кожна людина має право на заслужений відпочинок.

                Я подав начальниці цеху заяву на відпустку. Балашевич відмовилась підписувати заяву і сказала, що у відпустку я зможу піти тільки взимку, але побачивши туристичну путівку, яку я їй подав, обірвала своє заперечення на півслові і підписала заяву.

                Відпочивати в ліпших умовах, ніж відпочивають пролетарі, дуже приємно. Я приїхав з особистими речами до туристичного бюро, де сів в автобус, що чекав туристів. На цьому усі мої турботи про подорож на Кавказ закінчилися.

                Керівником групи туристів була лікар-терапевт, в обов'язок якої входило не лише керівництво групою, але і відповідальність за наше здоров'я. Спочатку була зроблена екскурсія на автобусі по донецьких історичних пам'ятках, а потім нас відвезли на залізничну станцію Ясинувата. Там нас нагодували в ресторані, а потім розмістили в пасажирському вагоні, що самотньо стояв на залізничній колії. У знайомствах, спілкуванні і розмовах ми не помітили, коли наш вагон причепили до пасажирського потягу, та раптом хтось сказав про те, що ми вже досить далеко від’їхали від Донецька.

                Прокинулися ми вночі на залізничній станції міста Єсентуки. Вагон наш був відчеплений, а нас чекав автобус. Миловидна і струнка молода жінка кавказької національності ввічливо розсадила нас в автобусі. Потім нас відвезли в станицю Єсентукську і поселили в готелі «Підгірна».

                Не хлібом єдиним живляться люди - дехто з нашої групи оселився в комфортабельних двомісних номерах, а інших туристів розмістили у величезних багатомісних кімнатах на розкладачках. Ці кімнати, швидше за все, нагадували кімнати для біженців, ніж готельні номери. "Дехто" - відносилися, безумовно, до елітного середовища "совків".

                Вершина елітної групи складалася з п'яти чоловік. Літній угодований чоловік з молодою красивою дівчиною в місті Єсентуки орендував приватну квартиру і віддалився з нашої групи. Ми цю пару бачили тільки в їдальні за обідом.

                З елітної групи з нами залишилася група з трьох чоловік. Миловидна, фігуриста молодичка років двадцяти двох нагадувала молоду лань. Її супроводжував малопривабливий рудоволосий чолов’яга і стрункий, спортивної статури, високий кінооператор. Кінооператор знімав на камеру усі рухи молодої особи. Ця особа переслідувала мене, та так напористо, що я кожного разу ставав у безвихідь, не знаючи, як я виглядаю в очах її супутників, які мовчазно сприймали усі витівки своєї королеви, явно їй сприяючи. Вона називала мене частіше "Олегом Видовим", ніж Володею.

                У туристичні поїздки нас возили через день, надаючи нам день відпочинку після кожної поїздки. Годували нас в місті Єсентуки в технікумі громадського харчування в розкішному окремому залі. Час сніданку, обіду і вечері дотримувався строго до хвилини. Меню полягало не менше, як з шести блюд, дуже калорійних, смачних і різноманітних. Від надлишку прийнятих організмом калорій, кожен турист шукав вихід для своєї енергії, не знаючи кому цю енергію передати.

                На кожну екскурсію нам видавали сухий пайок, що складався з сирокопчених ковбас, "шпротів" та ікри лососевих риб. Сухий пайок залишався незатребуваним, оскільки під час туристичних подорожей нас навмисно привозили до ресторанів, де ми за свої гроші їли. Наступного дня після туристичної поїздки керівниця нашої групи відправляла на свою домашню адресу в Донецьк шість-сім посилок з нашим сухим пайком.

                У екскурсіях нас обслуговували екскурсоводи вищої категорії, які своїми знаннями, високою культурою і мелодійними голосами ні в яке порівняння не йшли з екскурсоводами пролетарських туристичних груп.
Екскурсія до Теберди і Домбаю залишила в моїй пам'яті незабутнє враження.

                На Домбаї канатною дорогою ми піднялися на Руську Поляну. Тут нашим поглядам відкрився у величній красі Домбай, розташований в ущелині між двох гірських масивів. Ущелина Домбай і ущелина Теберда з'єднуються під прямим кутом, утворюючи букву "Т". По ущелині Домбай з двох сторін назустріч одна одній течуть дві гірські річки. Ці річки з'єднуються і повертають під прямим кутом в ущелину Теберда.

                Перлинний ланцюг гірських вершин Домбаю складали: Домбай-Ульген, Зуб Софріджу, та інші, не менш красиві засніжені вершини. Біля підніжжя гори Домбай-Ульген стояв мисливський будиночок, в який приїжджали відпочити і пополювати на зубрів член політбюро ЦК КПРС Н.В. Підгірний удвох з фінським керівником Урго Калева Кекконеном.

                З висоти Руської Поляни видно перлинний ланцюг засніжених вершин Головного Кавказького Хребта і вся ущелина Домбай, яка лежала переді мною як на долоні. Я стояв і милувався ніжною красою цієї місцевості.

                Моя зачарованість красою Домбаю була перервана, бо поруч пройшла молода фея, обдавши мене легким запахом дорогих парфумів. Вона підійшла до великого валуна гірської породи, обернулася до мене обличчям і всілася на валун в красивій еротичній позі. Вона тепер була як перлина на передньому плані дивовижної панорами Домбаю.
                - Красиво? - зухвало запитала вона мене, маючи на увазі, не стільки Домбай, скільки свою фігуру, туго обтягнуту спортивним костюмом.
                Красива жінка на фоні не менш красивого пейзажу виглядала як коштовний камінь в дорогій красивій оправі. Я посміхнувся:
                - Красиво. Дуже красиво!
                Легка посмішка феї осяяла мене світлим променем своєї радості.
                - Володя, ти захотів би тут жити? - запитала мене фея.
                - Ні за що у світі! 
                - Чому? - здивувалася вона.
                - Буття існує завдяки рівновазі. Чим сильніше проявляється краса, тим небезпечніше те, що ховається за фасадом краси. У красивому місці жити, рівнозначно тому, як бути чоловіком красивої жінки. У красивому місці повно туристів, що залишають після себе сміття та інфекційні хвороби, а у красивої жінки повно коханців, які залишають після себе в організмі жінки і в її біографії те ж саме. У красивому місці і з красивою жінкою відносно безпечно для себе можна знаходитися тільки короткочасно, інакше проявляться ретельно приховувані негативні явища життя, в тіні яких краса зблякне, і справлятиме неприємне враження.
                - Ти не любиш жінок?
                - Емансипованих жінок я не люблю, але вірній жінці, "сірій пташці", я віддам все, що у мене залишиться після того, як я віддам належне людству і дітям.

                Я почув ззаду себе шерех і озирнувся. Ззаду мене стояв кінооператор і знімав нашу бесіду на плівку. Поряд з оператором стояв і супутник молодої жінки. Мені стало неприємно, тому я пішов геть, не попрощавшись.

                Усі подальші дні мене переслідувала ця наполеглива жінка, але тривало це недовго, бо я був викликаний телеграмою в Донецьк на похорони свого тестя, Олексія Баглюка.