Пустота

Вечір – час, коли люди повертаються з роботи, наливають стакан води, випивають, прикладають свої сідниці на кресло, вмикаючи телевізор, та поїдають свій ужин. Це відноситися до тих, хто працює по нестандартному часу. А якщо ще і вчитись в університеті, то це вже відноситься до тих, хто приходить у пізній вечір.

Двадцять восьмий будинок був не мов фортеця. Один вхід – один вихід. Хто був його головним інженером, не так важливо, як сам його план. В чому особливість? Під’їзд номер один, лівою частиною, встановлений впритул до номера шістнадцять. Дивно те, що в цій частині, зрозуміло, нема вікон. але є квартири. Така ж нісенітниця с номером чотири - п’ять, вісім - дев’ять, дванадцять - тринадцять. Як же люди там проживають?

23 вересня 2013 рік. 23:12
У третьому під’їзді, на дев’ятому поверсі, в квартирі сто вісім, жив Андрій. Йому було двадцять п’ять.
Він спав зі своєю подругою Альбіною на розкладному дивані в залі. Двері балкону були відкриті. Осінній вітер вже почав давати про себе знати. Також цей вітер циркулював по окрузі, так що жителі можуть почути, як щури пищать.
Біля під’їзду сиділа молода компанія. Та сама компанія, на яких батьки не звертають уваги. Та сама компанія, яка називається «майбутнім». Та сама компанія, яка тільки і може, що пиячити и пиячити.
Андрій не міг заснути від їх розмов. Як вже сказано раніше, матерні слова, які виходять з їх вуст, звучали на весь двір. А біля під’їзду – тим паче. Його це зовсім не задовольняло. І він встав з дивану, підійшов до шафи, та надів на себе джинси, футболку, та спортивну куртку. А потім дістав гвинтівку Мосіна зразка тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, та зарядив в нього обійму. Він почув, як хтось з них сміється як кінь.
- Зараз ви отримаєте, - сказав він, потягнувши рукоятку стебла затвору.
Він надів кросівки на голі ноги, відчинив двері, та захлопнув їх. Від хлопку, Альбіна підскочила від страху. Вона побачила відкриту шафу та вирішила поглянути. Вона підійшла, і сказала:
- Чорт забирай. Ні!
Вона швидко наділа на себе свою спортивну форму, та побігла за ним.
У цей момент, Андрій вже вийшов з під’їзду. Всі, коли побачили його, перелякались.
- Ей, ей, парень. Ты чего? – прикриваючись руками, сказав один з хлопців.
Андрій прицілився в нього.
- Пішли геть звідси.
- Успокойся. Сейчас мы уйдём.
- Щоб більше я вас тут не бачив. Побачу, то мені вже буде байдуже.
- Ладно, ладно. Ребят, валим.
Вони побігли через двір. Але Андрій мав бажання вистрілити. Одне натискання, постріл. І він прийшов в себе.
Він просто уявляв це в своїх думках. Відійшовши від них, він зрозумів, що стояв в ліфті, і перед ним були відкриті двері. Треба давно вийти. Коли він вийшов, двері автоматично закрились. Він спустився по шістьом ступеням у низ, та підійшов до дверей домофону. Коли він вийшов, ця компанія вже проходила біля шостого під’їзду. Андрій почув, як вони говорили, що вже розходяться по домам.
- Не вспів, - сумно промовив Андрій. – Дідько.
Двері домофону відчиняє Альбіна. Андрій обернувся, і побачив, що вона не мов запихалась.
- Хвала богу, - видавила вона останнім великим подихом. - Андрій, пішли додому. Вони більше не будуть нам заважати.
Андрій вирішив переконатися в тому, що вони дійсно розійшлись. На дорозі, хлопець лизався з дівчиною. Коли вони закінчили, вона пішла к під’їзду, а він пішов у двір.
- Добре, - сказав Андрій.
Він пройшов мимо неї. Вона сподівалася на те, що такого більше не повториться. Але це сталось. І вона нічого не зможе зробити.

24 вересня. 22:13
Тиждень тому, у другому під’їзд на шостому поверху в квартиру шістдесят, поселилась нова родина. Батько, мати, та два сини. Одному шість, другому чотири. Як вони сюди потрапили?
Сам двадцять восьмий дім складався з сімдесяти п’яти відсотків молодих сімей. Не було такого дня, щоб на площадці  були відсутні дитячі крики. Але, все одно, так було не завжди. З самого початку, цей дім призначався для дітей війни. Тих бідолах, які навіть пістолету не тримали, для захисту своєї вітчизни. А чому? Бо вони були інваліди з народження. І тепер, коли їх зовсім не залишилось, на їх місця прийшли їхні сини-дочки, внуки-внучки, або просто ті, хто мав гроші.
Андрій знову не зміг заснути. На площадці проводилася гулянка, в честь приїзду нових сусідів. Вони встигли встановити гараж, їх новенький Dacia який стояв на площадці, граючий пісню Віті Матанги «А я не знаю как она меня выносит», та розложити свої речі у квартирі. Ну, і чому би це не відсвяткувати? «Устроить пир на весь мир» так би мовити.
Діти бігали собі по площадці, поки дорослі заливаються винами, коньяками, шампанськими, горілками. Чого там тільки не було. «І якщо просто так подумати. Майже всі жителі дому гуляють тут. І ніхто нікому не мішає. Від всі тут» – це мисль кожної матери або батька. Але вони дуже-дуже помиляються.
Андрій знову надів на себе джинси, футболку, куртку. Взяв гвинтівку і пішов у двір. Вже на цей раз, він не хлопнув дверима. Він не хотів, щоб вона побачила це.
Коли він вийшов з під’їзду, він шов прямо на площадку. На його обличчі була явно написано «Якого ж біса? Ви совість маєте?». І він зупинився. Він став біля дерева, на який він дерся, коли хотів втекти від собаки одного мужика з п’ятнадцятого під’їзду, коли йому було лише дев’ять. Це дерево знаходилось в восьми метрах від площадки. Він просто стояв. Поглядаючи на те, як вони збираються.
- Машуль, малышка. Мы уходим домой уже. Сейчас я тебя укладу, - говорила дочці мати.
«Добре, що хоча б зараз вона про неї не забула» - подумав Андрій, с правою рукою об дерево, а лівою закинув на плече гвинтівку.
- Ну что, давайте уже по домам, - сказав один з батьків.
Таку ж саму фразу Андрій чув і вчора. І знову це все можна описати однією фразою.
- Як же добре, що ти спізнився, - сказала Альбіна за його спиною.
- Господи, - перелякано відреагував він. – Якого ти тут?
- Андрій, досить. Пішли додому.
- Як же мене це дістало, - нервово сказав він.
Він пішов, і вона за ним.

25 вересня. 21:00
Альбіна вже лежала на дивані.
- Хоч би нічого на сталось. Хоч би нічого не сталось, - повторюючи, шептала вона. Вона дуже сподівалась, що цей вечір обійдеться.
Коли Андрій зайшов у зал, вона замовкла. Він вимкнув світло, та ліг, накрившись ковдрою.
- Добраніч.
- Добраніч.
Він ліг на правий бік, вона на лівий. І по тихеньку, вони почали засипати. Він був впевнений, що сьогодні зможе виспатись.
Але він почув, що хтось плаче. Плач здався ніби чоловічій. Андрія це здивувало, і він вирішив дізнатися.
- Ну що знову? – спитала Альбіна.
- Почекай.
Він вийшов на балкон і побачив, що по дорозі біля шостого під’їзду іде смайлик. Точніше, хлопець в костюмі смайлика. І він плакав.
- Ну за что мне это? – скаржився хлопець.
- Що там, Андрій? – спитала Альбіна.
Він не почув її. Його розум впав у спогади. Він згадав, як був таким, як хлопець. Як він був таким же смайликом.
12 серпня 2013 рік. 11:36
Андрій працював смайликом в банку SmileBank, на вулиці Шинній. Його задачею була обніматися з охочими прохожими.
За годину роботи, прохожі проходили мимо нього, ніби його не бачили. Для нього це відчуття, ніби удар в душу, було найбільш гірше, ніж те, що він прийнявся взятись за це при сорокаградусній жарі. В думках він проклинав усіх, хто проходив мимо. Адже чому? Бо всі бачать велику посмішку. Якщо вони її бачать, вони автоматичну вирішують, що все добре. І тому, хто в костюмі, теж добре. Вони глибоко помилялись…
Раптово, Андрій побачив юнака. Він плакав, опустивши голову у низ. Люди бились об його плечі, зовсім не помічаючи його. Він ніби страдав від чого дуже поганого – смерть рідного, вигін з дому, дівчина кинула, тощо.
Юнак вдарився головою об Андрія і впав. Він підвівся, та, протерши очі, побачив смайлик. Андрій зрозумів – це доля. Хоч це і тупо, але це доля. Знайшовся той, якому в цей час обнімки потрібні більше усього. Він розкинув руки в сторони.
- О господи.
Юнак встав та помірно обняв його.
- Спасибо вам.
- И тобі теж. Головне, не витрачай сльози даром. Все буде добре.
- Спасибо.
Юнак відпустив його і побіг. Просто побіг. Навіщо? Невідомо.
25 вересня. 21:04
Андрій стояв на балконі. З правого ока у нього потекла сльоза.
- Андрій, ти чого? – спитала його Альбіна, вийшовши на балкон.
- Он бачиш. Смайлик іде.
- Боже мій. Ти ж в такому працював.
- Так, пам’ятаю, - він витер око рукою. – Тільки, чому він у ньому іде тут?
Альбіну теж здивувало це питання.
А в цей час, із темних кутів вийшли якісь три гопника. Вони стали на дорозі у смайлика, та почали з нього глузувати.
- Ты глянь. Слышь, смайлик. Ты походу перепутал место.
- Пожалуйста, оставьте меня в покое.
- Что? Не понятно, что ты там бубнишь. С такой лыбой, нормально не будешь говорить.
І знову сміх.
- Кляті покидьки, - сказав Андрій. - Треба рятувати хлопця.
- Ні, Андрій. Навіть не думай.
Вони заходять у хату. Він знову дістає гвинтівку.
- Андрій, нічого вони йому не зроблять.
- Ти просто тут не жила.
Він помчався у низ. Підбігши за п’ять метрів до них, він вже прицілився.
- Агов!
Вони обернулися.
- Не чіпайте його.
- Слышь ты, еб**н. Думаешь своей игрушкой нас напугать?
Андрій вистрілив перед його ногами.
- Не погана така іграшка, скажи?
- Ты совсем еб*****я?!
- Пішли геть звідси. Або я вам відстрелю де що вище колін.
- Ребята. Валим на**р от сюда.
Вони втекли. Андрій знову з полегшенням опустив гвинтівку.
- Подожди, – сказав голос зі смайлика. – У тебя знакомый голос.
Пауза.
- Та мені теж твій знайомий.
Андрій підійшов до нього.
- Здається, в цьому костюмі, я тебе і обняв.
- Так ты и есть тот…
- Так, це був я.
- Спасибо.
- Нема за що.
- Подожди.
Хлопець обняв його.
- Досить. Можна було і без цього.
Він його відпустив.
- Это моя работа.
- Добре. Можеш іти.
- Спасибо.
Він розвернувся та пішов.
Андрій повернувся додому.
- Все добре? – хвилюючись, спитала Альбіна. - Ти йому ногу не прострелив?
- Не хвилюйся. Лише трохи подряпав кросівки.
- А чому цей смайлик пішов у іншу сторону, якщо він шов у нашу?
Цей питання Андрія здивувало більше, ніж його ж «чому він у ньому іде тут?»

26 вересня. 23:45
Гробова тиша. Навіть вітер не дув. Відчуття, ніби дім спустошив. Але ні. Просто в цей час вже всі спали міцним сном.
Але цю тишу порушив крик. Хтось кричав у центрі двора. Андрій, почувши це, дуже злякався.
- Якого біса?
Він вибіг на балкон. Хтось дійсно кричав у центрі двора.
- Господи.
Він знову помчався до шафи одягатися.
- Та коли ж це все закінчиться?
Андрій вибіг на вулицю та побіг у двір. Біля огорожі дитячого майданчика горів єдиний ліхтар. А під ним стояла маленька дівчинка. Все її обличчя було червоне, та мокре від сліз.
Андрій побачив її через дерева, накинувши гвинтівку пасом на плече, та підбіг до неї.
- Дівчинка, ти чого тут одна?
Вона його не злякалась, але і не відреагувала. Так і продовжувала плакати.
Біля них з пітьми з’явився чоловік. Андрій швидко відреагував, ставши перед дівчиною, та направивши на чоловіка гвинтівку.
- Ты чё, совсем ох**л, п**р? – від нього жахливо тхнуло спиртом - Ты на кого тыкаешь тут, а?
- Пішов звідси, тварина.
- Как ты меня назвал?
- Назад, поки тобі пику не прострелив.
- А ну отдай мне дочку, козёл.
Від шоку, він подивився на дівчину. Це чудовище – її батько. Який жах.
- Послухай мене. Вона нікуди с тобою не піде. Доки ти не отямишся.
- Ты что думаешь? Имеешь оружие в руках, так такой крутой? Слабо своими руками одолеть?
- Мені начхати. Моя зброя буде зі мною. І дівчинка залишиться зі мною.
- Не имеешь права.
- А ти не мав права її бити.
- Ах ти ж…
Він задрав кулак вгору, але впав на спину.
- Господи, та, что же это такое творится? – сказала жінка, підійшовши до Андрія.
Дівчинка взялася за ногу Андрія. Він прицілився в неї.
- Брось парень. Опусти оружие.
- Ви її мати?
- Да, да. Не нужно меня убивать. Опусти, пожалуйста
Він опустив.
- Алиночка, дорогая. Иди к маме, - протягуючи руки, просить вони підійти дівчині.
- Стояти, - зупинив її Андрій.
Вона стала.
- Пообіцяйте, що ви її не чіпатимете.
- Я её пальцем не трону. А ты, алкаш проклятий, оставайся на улице. Домой больше не вернешься. Понял?
- Коза, рот закрой.
Андрій підійшов до нього і вдарив прикладом по обличчю. Дівчинка відпустила його одразу.
- Іди до своєї матері, - приказав Андрій дівчині.
Дівчинка підійшла до мати і застрибнула на неї. Вона її обняла.
- Всё, пошли домой.
Андрій хотів присісти навпочіпки, щоб дещо сказати йому. Але не вспів, бо мати сказала:
- Не трогайте его. Пусть так и лежит тут.
Вона розвернулась и пішла. Дівчина помахала Андрію рукою. Він відповів тим же, і пішов додому.

27 вересня. 22:58
Андрій спав. Але його сон знову потривожив шум. І вже не на вулиці, а у нього в квартирі. Він чув якісь стуки. Доносились вони зі стелі. Він відкинув ковдру та сів, прислухавшись к цим стукам. Коли вони закінчились, він зрозумів, що хтось орудую на горищі. Шафа, одежа, гвинтівка. Він помірно відчинив вхідні двері, і вийшов у коридор. Помірно переміщуючи ноги, він почув шептання і побачив відкриту решітку. Він став тихенько підніматись по сходам вгору. На полу лежав пакет з замком. Він накинув гвинтівку на плече, і тихенько взяв замок.
- Давай аккуратно вытаскивай, - прошептав один з них. – Давай, я держу. Понесли.
Вони несли тачку с купою металобрухту. Андрій різко захлопнув решітку, та надів замок.
- Какого хр**а?! – сказав один з них.
Вони кинули тачку та побігли вниз.
- Ублюдок, ты что творишь?
- Дивне відчуття, хлопці. Справді? – з посмішкою сказав Андрій.
- Открой дверь, сука.
- Це для вас буде вже великим досвідом. За справжньою решіткою будете відчувати себе як вдома.
- Слушай, этот метал здесь лежит сотни тысяч лет. Зачем он здесь нужен? – вирішив переконати його другий.
- Це не ваші речі. Не важливо, скільки вони тут лежать.
- Да какая тебе разница, еб**н. Выпусти нас отсюда!
- Господи, Андрій. Це що? – спитала Альбіна, вийшовши з квартири.
- Це наші сусіди, Альбіна. Не пам’ятаєш?
- Якого біса вони тут роблять?
- Не важливо. Дзвони їх батькам. Пускай забирають.
Альбіна зайшла в квартиру.
- Я бы её трахнул.
Андрій прицілився гвинтівкою.
- Слідкуй за словами, виродок.
- Ладно, ладно. Успокойся.
- Що страшно? Страшно.
- Убери, твою мать. Убери.
- Які ж ви ідіоти, - сказав він, опустив гвинтівку.
Коли пришли батьки, вони були шоковані їх витівкою. Ключі віддали на зберігання Андрію. А хлопців позбавили всіх радощів. Тобто домашній арешт, та відсутність комп’ютерів. Стандартна процедура.

28 вересня. 23:34
На весь двір було чутно, як пара з п’ятнадцятого під’їзду сварилися із-за своїх стосунків. Двадцять років браку – вона стала боржницею усіх своїх друзів, а він став пиячити, бо його скоротили на фірмі. Цих причин достатньо, щоб відтворити скандал. Але тільки вони забили про головне – вони живуть в багатоквартирному домі. І нікому не подобається чути їхні вирішення стосунків. Останньою краплиною для Андрія стала кинута жінкою тарілка с вікна.
Шафа, одяг, гвинтівка. Альбіна підвелася, щоб побачити його. Коли він її побачив, він став на місті.
- Будь ласка, не говори нічого.
- Та іди вже. Іди.
- Дякую.
Він йшов до під’їзду. Коли підійшов, то прицілився у вікно. Потім трохи відхилився, і крикнув:
- Позакривайте свої пельки!
Муж відчинив вікно і викрикнув:
- Ты что, совсем с ума сошёл?
- А ви що, ні? На дворі ніч, а ви скандалити на весь район.
- Это не твоё дело.
- Моє, не моє. Мені не важливо. Дайте людям поспати.
- Ладно, убери ружьё. Сейчас мы всё закончим.
Він закрив вікно і через п’ять секунд світло в на кухні потухло. Йому нічого не залишалось, як знову повернутися додому.

29 вересня. 22:00
В подвір’ї, напроти четвертого корпусу стояло лише двадцять гаражів. В усіх них стояли автомобілі. І дорога були гарніша за любу дорогу. Тому за довгий час, прийнято односторонній рух. Якщо ти заїхав на територію дому, то повертаєш на право. Якщо виїжджаєш – то з лівої сторони. Але плювали всі на це правило…
Несподівано, на територію з гучним рівнем двигуна, заїжджає Dodge Viper Rhase SRT-10. Він звертає на ліво і починає ганяти по дорозі, ніби він на гонках. У місцях повороту, він повертався так вправно, що не торкався колесами до бордюру. Усі повиходили на балкони, поглянути на це. Якщо водій це і побачив, то він явно почував себе як на Формулі один. Весь дім – це стадіон, а люди – вболівальники. Тільки ніякі вони не вболівальники. Це розлюченні місцеві, які мають нагоди кинути в нього щось, тільки би він зупинився.
Андрій з Альбіною також спостерігали з балкону цього гонщика.
- Ну і якого біса він приїхав до нас? – з гнівом сказав Андрій. - Йому мало міста, де хоча б дороги ширше?
- Може він просто п’яний? – вирішила Альбіна.
Він відтворив поворот біля четвертого і п’ятого під’їздів, та поїхав далі.
- Щось для п’яного він дуже добре водить. Треба с цим покінчити.
Він заходить в хату. Альбіна за ним.
- Що ти знову збираєшся робити?
- Я йому колеса прострелю.
- Ти що, зовсім з глузду з’їхав?
- За цей тиждень? – поглянув він їй в очі. – Звісно, так.
- Гаразд. Але я тебе попереджаю. Якщо він розіб’ється на смерть, і тебе посадять, я тобі нічим не допоможу.
- Домовились.
Вони зібралися і пішли разом на вулицю. Коли вони вийшли, машина проїжджала біля одинадцятого під’їзду.
- Будь тут.
Андрій вийшов на дорогу і підійшов ближче до другого під’їзду. Машина вже під'їжджала. Андрій прицілився. Машина зробила поворот. Він поцілив прямо в місце водія, якого, через тоноване скло не видно. Вона вже близько.
- На добраніч.
Постріл.
Пуля відскочила в скла.
- Дідько.
Машина збиває Андрія, с такою силою, що його підкидую на сім метрів вгору. У польоті, краплини крові літали біля нього. Гвинтівка вилетіла з його руки. На його обличчі застила біль. Зморшок більше, ніж у старого чоловіка. Ноги бовтались, ніби на ланцюгах, бо вони були повністю розбиті. Політ смерті. Для підтримання епічності моменту протистояння людини зі зброєю і автомобіля, у художньому фільмі звучала би музика Giovanni Battista Pergolesi - Stabat Mater Doloresa.
Машина врізалась у п’ятий під’їзд. Альбіна побігла до Андрія.
- Андрій, ні! – не зупиняючись, кричала вона.
Коли вона підійшла до його тіла, вона впала на коліна.
- Господи, за що!
Всі корпуса вийшли подивитися, що сталося.
Альбіна взялась за голову Андрія.
- Ні, милий. Ну чому? Чому ти це зробив?
Коли підбігли сусіди, один з них вже дзвонив у скору.
- Алло, скорая. У нас тут авария. Машина парня насмерть сбила.
Гвинтівка Андрія лежала у маленькому саду. Вона була розколота пополам в частині ствольної коробки. Цей розлом стався тому, що там була пустота.