Лиш тіні слів врізаються у пам’ять
І так надовго – назавжди.
Почуття усе минуле палять,
Крикнуть їм не хочеться «Зажди!».
Бо я стомилася чекати.
Лиш те що маю, те люблю,
Колись давно ще не хотіла грати,
Тепер життя щодня у долі виграю.
Сліди людей, нажаль, з життя не стерти…
Думки далеко, десь аж на краю.
Моя надія проситься померти,
Хоча…вона і так давно в раю.
17. 03. 12
© Copyright: Миэль Адо, 2014
Свидетельство о публикации №214122502188
Свидетельство о публикации №214122502188
Рецензии